Невермур. Випробування Морріґан Кроу

Розділ п’ятий. Ласкаво просимо до Невермура

Вони приземлилися з глухим стуком. Густий білий туман огорнув арахніпод. Навколо було тихо і спокійно, неначе хаос головної площі Джекалфакса просто припинив існувати. Морріґан стало недобре.

Чи це, нарешті, її смерть? Вони померли й перейшли в Кращий Світ? Прислухавшись до своїх відчуттів, Морріґан подумала, що навряд чи. У вухах дзвеніло, її нудило, поріз на руці підсохнув, але все ще пульсував. Вона глянула на туман крізь вікно. Їх не зустрічала ніяка Божественна Сутність із розкритими обіймами, не вітав хор янголів. Де б вони не перебували, це був не Кращий Світ.

«Але це однозначно не Джекалфакс», — подумала Морріґан.

Вона почула тихе бурмотіння і, обернувшись, побачила, як Юпітер намагається вилізти з крісла пілота з гримасою болю.

— Вибач. Не така м’яка посадка, як я сподівався. У тебе все гаразд?

— Здається, так. — Морріґан глибоко вдихнула, щоб заспокоїтись, і роззирнулася, намагаючись прогнати Переслідувачів з Диму й Тіні з голови. — Де ми? Що це за туман?

Юпітер закотив очі:

— Виглядає драматично, правда? Прикордонний контроль. — сказав він так, ніби це все пояснювало.

Морріґан відкрила рота, щоб спитати, що він має на увазі, але її перебило гудіння і потріскування, що долинало зсередини Октавії.

— Назвіть ваше ім’я та титул, — прогримів офіційний голос із гучномовця. Здавалося, він лунав звідусіль.

Юпітер узяв із панелі керування маленький срібний прилад і заговорив у нього:

— Так, вітаю! Капітан Юпітер Норт із Товариства Дивообраних, Ліги дослідників і Спілки готельєрів Невермура та міс Морріґан Кроу з… не має належності. Поки що. — Він підморгнув Морріґан, і вона відповіла йому нервовою усмішкою.

Навколо них заскрипіли якісь механізми.

З білого туману за вікном випливло величезне — більше, ніж уся голова Юпітера, — око на довгій залізній руці. Воно моргнуло їм, крутячись у всі боки, вивчаючи те, що всередині.

— Ви пройшли з Сьомого району Вільної Держави крізь браму гори Флорієн, правильно? — прогримів голос.

Морріґан здригнулась.

— Правильно, — відповів Юпітер у маленький срібний мікрофон.

— Чи мали ви дозвіл подорожувати до Сьомого району?

— Так, я мав. Дипломатична віза для викладачів, — сказав Юпітер. Він кашлянув і застережливо глянув на Морріґан. — А міс Кроу — жителька Барклітауна в Сьомому районі.

«Міс Кроу ніколи не чула про Барклітаун у Сьомому районі», — подумала Морріґан.

Вона із захопленням і дедалі більшою тривогою спостерігала за Юпітером. Брама гори Флорієн? Дипломатична віза для викладачів? Якісь нісенітниці. Її серцебиття було таке гучне, що, здавалося, гупало на весь арахніпод. Але Юпітер був незворушний. Він люб’язно і спокійно брехав у відповідь на запитання прикордонників.

— Чи має вона дозвіл на вхід до Першого району?

— Звісно, — сказав Юпітер, — віза для навчання й проживання.

— Покажіть ваші документи.

— Документи? — впевненість Юпітера почала кудись зникати. — Так, звісно. Документи. Ми забули про… документи… Зачекайте, я впевнений, що маю… дещо…

Морріґан затамувала подих, поки він рився у відсіках панелі керування, врешті діставши обгортку від шоколадного батончика та використану паперову серветку. Безтурботно всміхаючись дівчинці, він притиснув їх до скла, щоб гігантське око їх оглянуло. Ніби справжній божевільний.

Здавалося, ця хвилина тиші тривала вічно, і Морріґан приготувалася почути сирени, сигналізацію, озброєних охоронців, які вламуються всередину арахніпода…

Мікрофон потріскував і гудів. Голос з іншого боку глибоко зітхнув і прошепотів:

— Серйозно, ти навіть не намагаєшся…

— Вибач, це все, що я знайшов! — прошепотів Юпітер у відповідь, дивлячись у величезне око, і винувато знизав плечима.

— Можете йти далі, — нарешті прогримів голос.

— Чудово, — сказав Юпітер, знову втискаючись у шкіряне крісло. Морріґан видихнула з полегшенням. — Молодець, Філе.

— О, заради Бога, — з гучномовця почулися приглушені звуки і виск, ніби мікрофон упустили на землю, і голос прошепотів, — Норте, я просив тебе не звертатись до мене на ім’я, коли я на службі.

— Вибач. Передавай Мейзі вітання.

— Заходь на обід наступного тижня і зможеш сам їх передати.

— Так і зроблю. Ра-ра! — Юпітер поклав мікрофон на місце та обернувся до Морріґан. — Ласкаво просимо до Невермура.

Туман розвіявся, і вони побачили величезну кам’яну арку зі срібними ворітьми, що яскраво мерехтіли.

Невермур. Це слово крутилося в голові Морріґан. До цього вона його бачила лише раз, у листі з пропозицією від Товариства Дивообраних. Тоді воно нічого для неї не значило, просто слово та й годі.

— Невермур, — прошепотіла вона до себе.

Їй подобалось його звучання. Ніби якась таємниця, щось, що належить тільки їй.

Юпітер запустив Октавію, прочитавши на екрані повідомлення: «Місцевий час: 6:13 ранку першого дня Світання, Весни Першого, Третьої Ери Аристократів. Погода: прохолодно, небо чисте. Загальний настрій міста: оптимістичний, сонний, злегка напідпитку».

Ворота відчинилися з глухим скрипом, і арахніпод ожив. Морріґан глибоко вдихнула, коли вони ввійшли в місто. Вона ще ніколи не бувала поза межами Джекалфакса і була не готова до того, що за цими ворітьми.

У Джекалфаксі все було правильним, охайним і… нормальним. Будинки стояли одноманітними рівними рядами — однакові цегляні будинки на прямих чистих вулицях — один за одним. Відтоді як сто п’ятдесят років тому побудували перший у місті квартал, наступні споруджували якщо не в точнісінько такому стилі, то достатньо однаковими, щоб, глянувши на Джекалфакс із висоти, можна було подумати, що все місто планувала самотня нещасна архітекторка, яка ненавиділа життя.

Невермур був не схожий на Джекалфакс.

— Ми на півдні, — сказав Юпітер, показуючи на карту Невермура на екрані панелі керування.

Арахніпод крадькома повз темними тихими вулицями, уникаючи підозрілих перехожих тут і там.

Темні вулиці були вкриті наслідками нічних святкувань Вечоріння. Повітряні кульки й стрічки були розкидані на передніх дворах і ліхтарних стовпах, і перші ранкові прибиральники збирали пляшки у великі залізні відра. Деякі люди все ще святкували у передвранішньому світлі, наприклад група молодиків, які, спотикаючись, виходили з пабу та проникливо виспівували «Пісню Світання».

— Друуууууже мій, не журииииись, поглянь-но,

Вже надхооооодить нове Світааааааання…

— Піте, ти фальшивиш, це… ні, перестань співати, ти фальшивиш…

— Нова Ееееееееееера вітаааає нааас,

Бо Староооої скінчиииився чааас…

— …ні, тут треба… тут мелодія йде вниз, а не вгору…

Октавія поспішала брукованими доріжками, вузькими алеями й підметеними бульварами — деякі з них були старомодними й акуратними, деякі — химерними і яскравими. Вони пропливли крізь район Оґден-на-Джуро, що мав такий вигляд, ніби тонув. Вулиці були заповнені водою, і люди пересувались у човниках. Навколо них здіймався легкий туман.

Куди б не глянула Морріґан, скрізь вигулькували зелені парки та крихітні церковні сади, цвинтарі і внутрішні дворики, фонтани та статуї, що освітлювалися теплим жовтим світлом газових ламп і раптовими спалахами феєрверків.

Вона вилізла зі свого крісла й бігала від вікна до вікна, тулячись обличчям до скла, намагаючись увібрати в себе все це. Хотіла б вона зараз мати камеру. Хотіла б вона вистрибнути з арахніпода й побігати цими вулицями!

— Перевір отой екран, — сказав Юпітер, указавши на нього кивком. Він вів Октавію плутаними задвірками. — О котрій світанок?

— Воно пише… шоста тридцять шість.

— Ми запізнюємося. Покажи мені, що ти можеш, Окі, — пробурмотів Юпітер, і двигун арахніпода заревів.

— Де ми? — спитала Морріґан.

Юпітер засміявся.

— Ти що, спала весь цей час? Ми в Невермурі, моя люба.

— Так, але де саме Невермур?

— У Вільній Державі.

Морріґан насупилась.

— Яка саме вільна держава?

Республіка складалась із чотирьох держав: Світлопівдень, Квітучий Край, Східноспів і, звісно, Великий Вовчезем, якого Морріґан до цього ніколи не залишала.

— Саме ця, — відповів він, направляючи Октавію в бічну вуличку. — Вільна Держава — це Вільна Держава. Вона справді вільна. П’ята держава, та, про яку вчителі тобі ніколи не розповідали, тому що самі про неї не знають. Формально ми не є частиною Республіки. — Він підморгнув їй. — Ти не можеш потрапити сюди без запрошення.

— Це тому Переслідувачі з Диму й Тіні зупинилися біля годинникової вежі? — спитала вона, повертаючись у пасажирське крісло. — Тому що не мали запрошення?

— Так, — відповів він після паузи. — Загалом так.

Вона заглянула йому в очі.

— Чи могли б… чи могли б вони спіймати нас тут?

— Тут ти будеш у безпеці, Морріґан. — Він не зводив очей з дороги. — Обіцяю.

Захоплення Морріґан ослабло. Вона згадала, як переконливо він щойно брехав прикордонникам, і не пропустила повз увагу, яка туманна його відповідь. Ця ніч була занадто дивною, щоб можна було щось зрозуміти. У її голові крутився вихор запитань, і вона могла спіймати лише деякі з них.

— Як… тобто… — Морріґан кліпнула. — Я не розумію. Я повинна була померти на Вечоріння.

— Конкретно ти повинна була померти опівночі на Вечоріння. — Він натиснув ногою на гальма і, зачекавши, коли кіт перейде дорогу, вдарив педаль газу. Морріґан так міцно вхопилася за своє крісло, що її пальці побіліли. — Але на Вечоріння не було півночі. Для тебе — не було. Невермур випереджає Джекалфакс приблизно на дев’ять годин. Так що ти пропустила північ — перейшовши з одного часового поясу в інший. Ти обдурила смерть. Прекрасно вийшло. Голодна?

Морріґан похитала головою.

— Переслідувачі з Диму й Тіні — чому вони гналися за нами?

— Вони гналися не за нами, а за тобою. Навіть не гналися. Полювали на тебе. Вони полюють на проклятих дітей. Так і помирають прокляті діти. Боже мій, я так зголоднів. Якби тільки ми мали час зупинитись і поснідати.

У Морріґан пересохло в роті.

— Вони полюють на дітей?

— Вони полюють на проклятих дітей. Думаю, їх можна вважати спеціалістами.

— Але чому? — Вихор думок у її голові набирав швидкості. — І хто їх надсилає? І якщо в проклятті сказано, що я повинна померти опівночі…

— Я готовий на що завгодно заради булочки з беконом.

— Тоді чому прийшли раніше?

— Найтемніші з них не прийшли. — Голос Юпітера звучав безтурботно, але на обличчі відбивався неспокій. Він перемкнув режим, щоб пробратися вузькими брукованими вуличками. — Можливо, вони хотіли потрапити на вечірку. Напевне, працювати під час Вечоріння — повний відстій.

— Я знаю, про що ти думаєш, — сказав Юпітер, коли вони замкнули Октавію в приватному гаражі на паркінгу. Він смикнув за ланцюг біля величезних дверей, і ті опустилися. Морозне повітря перетворювало їхні подихи на хмаринки пари. — Невермур. Якщо він такий чудовий, то чому ти ніколи про нього не чула? А правда в тому, Морріґан, що це найкраще місце — найкраще — в усьому Безіменному Світі.

Він зробив паузу, вислизнув зі свого просторого синього плаща й накинув його на плечі Морріґан. Плащ був задовгим для неї, руки не дотягувались до кінчиків рукавів, але, міцно загорнувшись, вона відчула тепло. Юпітер провів однією рукою по своїй мідно-червоній зачісці, а другу простягнув дівчинці та повів її прохолодними вулицями, на яких ще тільки починало сіріти.

— У нас надзвичайна архітектура, — продовжував він. — Чарівні ресторани. Надійний громадський транспорт. Клімат теж прекрасний — узимку холодно, не взимку не холодно. Як ти й очікувала. О, а пляжі! Пляжі. — Він замислився. — Ну, взагалі-то, пляжі так собі, але ж не може геть усе бути ідеальним.

Морріґан намагалася встигати не лише за жвавим монологом Юпітера, але й за його тонкими худими ногами, якими він чи то стрибав, чи то біг вулицею, що називалася проспект Вищий Клас.

— Перепрошую. — Вона важко дихала, спотикаючись і накульгуючи через судоми, які стискали її литки. — Чи не могли б ми йти… трохи… повільніше?

— Не можна. Вже майже пора.

— Пора… чого?

— Побачиш. Про що я говорив? Пляжі так собі. Але якщо хочеш розважитись, у нас є Тролезей. Тобі дуже сподобається. Якщо тобі подобається жорстокість. Тролі влаштовують бої кожну суботу, кентаври їздять на роликах щовівторка ввечері, зомбі грають у пейнтбол через п’ятницю, змагання єдинорогів відбуваються на Різдво, а турнір їзди на драконах — у червні.

У Морріґан запаморочилось у голові. Вона чула історії про невелику популяцію єдинорогів у Східноспіві і знала, що десь у дикій природі водяться дракони, але вони неймовірно небезпечні — як комусь могло спасти на думку їздити на них? А тролі, зомбі? Єдинороги? Вона не могла зрозуміти, чи Юпітер говорить усерйоз.

Вони повернули на проспект Волохокрильця, потім рвонули в заплутані дворики, які нагадували лабіринти. Морріґан думала, що це вже ніколи не закінчиться, але нарешті вони зупинилися біля вигнутих дерев’яних дверей із маленькою табличкою з тьмяними золотими літерами, на якій було написано «Готель “Девкаліон”».

— Ви… мешкаєте… в готелі? — пирхнула Морріґан.

Але Юпітер не чув її. Він возився з латунною зв’язкою ключів, коли двері різко відчинились, і Морріґан ледь не відлетіла назад.

У дверному отворі вимальовувались обриси кішки. Не просто кішки. Гігантської кішки. Найбільшої, найстрашнішої, найзубастішої і найкудлатішої кішки, яку вона бачила у своєму житті. Вона сиділа на задніх лапах і намагалася вміститися в одвірку. Її морда була зморщена й розплющена, ніби вона щойно в’їхала нею в стіну, і кішка сопіла й фиркала, ніби гігантська доісторична версія кухонних котів у маєтку Кроу.

Але хоч як її вигляд шокував Морріґан, це було ніщо порівняно з тим, що вона відчула, коли кішка повернула велетенську голову до Юпітера й сказала:

— Бачу, ти приніс мій сніданок.