Невермур. Випробування Морріґан Кроу

Розділ третій. Смерть приходить до вечері

У ніч Вечоріння оживають навіть вулиці похмурого й консервативного Джекалфакса.

Голос просторої брукованої Імперської дороги змінився з ранкового радісного щебетання на хрипкі нерозбірливі звуки вечірніх гулянь в останні години перед настанням півночі. Вуличні банди грали на монети на кожному куті, змагаючись за увагу перехожих. Безліч різнокольорових ліхтарів відкидали довгі смужки світла, а в повітрі витав запах пива, паленого цукру і м’яса на грилі.

Над усіма цими святкуваннями височів почорнілий Неболикий Годинник. Опівночі він мав набути кольору Світання — рожевого, багатообіцяльного, — і Весна Першого подарує всім свіжий початок. Ця ніч була незвичайна і наповнена новими можливостями.

Для всіх, окрім Морріґан Кроу. Для Морріґан ця ніч приготувала лише одну можливість. Як і кожна дитина, народжена рівно одинадцять років тому на минуле Вечоріння, вона мала померти з останнім ударом годинника опівночі. Так і повинні були закінчитись одинадцять коротких років її приреченого життя. Прокляття нарешті здійсниться.

Родина Кроу святкувала. Начебто.

Для жителів будинку на пагорбі це був похмурий вечір. Світло було приглушене, штори опущені. На вечерю приготували улюблені страви Морріґан — відбивні з ягнятини, смажений пастернак і м’ятний горошок. Корвус ненавидів пастернак і ніколи б не дозволив подати його на вечерю, коли він удома, але цього разу похмуро промовчав, коли йому на тарілку наклали цілу гору овочів. Морріґан розуміла, що це багато говорить про делікатність моменту.

У кімнаті стояла тиша, яку порушував лише тихий скрегіт срібла по посуду з порцеляни. Морріґан усвідомлювала кожен шматочок їжі, який поглинала, і кожен ковток прохолодної води. Кожен удар годинника був для неї наче барабанний дріб, що оголошував наближення моменту, коли вона припинить існувати.

Морріґан сподівалася, що це буде не боляче. Вона десь читала, що, коли проклята дитина помирає, це зазвичай відбувається швидко й спокійно — наче засинає. Вона замислювалася про те, що буде потім. Чи справді вона потрапить у Краще Місце, як розповідала їй Кухарка? Чи існує в реальності Божественна Сутність і чи приймуть її там із відкритими обіймами, як їй обіцяли? Морріґан залишалося лише сподіватися на це. Адже думати про альтернативний варіант було нестерпно. Казки Кухарки про Злу Сутність, що мешкає в Найгіршому Місці, змушували дівчинку спати з увімкненим світлом цілий тиждень.

«Дуже дивно, — подумала вона, — святкувати вечір своєї власної смерті». Це було не схоже на день народження. І на святкування взагалі. Це було радше як справляти свій похорон перед смертю.

Саме в той момент, коли вона подумала, чи скаже хтось декілька слів про неї, Корвус прокашлявся. Морріґан, Айві та Бабуся подивилися на нього, зупинивши на півдорозі до рота виделки, повні ягнятини й гороху.

— Я, м-м, просто хотів сказати, — почав він, але затнувся. — Хотів сказати…

Очі Айві затуманились, і вона підбадьорливо стиснула його руку.

— Продовжуй, любий.

— Я просто… — знову спробував він і голосно прокашлявся. — Я хотів сказати, що… Що ягнятина дуже добра. Ідеально приготована. Чудова і рожева.

За столом усі ствердно загомоніли, і дзвін столових приборів продовжився. Морріґан зрозуміла, що нічого кращого вона не дочекається. І вона не могла не погодитися щодо ягнятини.

— Що ж, якщо ніхто не заперечує, — сказала Айві, делікатно витираючи свій ротик лляною серветкою. — Я не так давно стала частиною цієї родини, але, думаю, було б доречно, якби я щось сказала цього вечора.

Морріґан напружилась. Це мало би бути трохи краще. Можливо, Айві збиралася вибачитися за те, що змусила її вдягнути на весілля ту шифонову сукню з оборками, яка щипалась. Або раптом вирішила зізнатися, що, хоча ледве сказала Морріґан більше за десяток слів відтоді, як переїхала до них, насправді вона любить її як рідну дочку, і бажає провести разом з нею більше часу, і страшенно сумуватиме за Морріґан, і страшенно плакатиме на її похороні, і зіпсує весь макіяж, який тектиме потворними річками по її гарненькому обличчю, але їй буде зовсім байдуже, наскільки некрасиво вона виглядатиме, адже вона думатиме лише про милу, милу Морріґан. Дівчинка вдягла маску спокою і покори.

— Корвус був не впевнений, чи маю я щось казати, але я знаю, що Морріґан буде не проти…

— Давай, — сказала Морріґан. — Усе добре. Серйозно, продовжуй.

Айві подивилася на неї (вперше за весь час) і, підбадьорена, встала зі свого місця.

— У нас із Корвусом буде дитина.

У кімнаті запала тиша, яку перервав брязкіт із-за дверей, ніби покоївка впустила таріль. Корвус спробував усміхнутися своїй молодій дружині, але вийшла лише гримаса.

— Ну? — допитувалася Айві. — Ви не збираєтеся нас привітати?

— Айві, люба, — сказала Бабуся, даруючи своїй невістці крижану посмішку. — Можливо, твоє оголошення було б краще сприйняте в менш делікатний момент. Наприклад, наступного дня після того, як моя єдина онучка має трагічно нас покинути в одинадцять років.

Хоч як дивно, її слова трохи підняли настрій Морріґан. Це була, мабуть, найбільш сентиментальна річ, яку вона чула від Бабусі за весь час. Вона раптом відчула теплоту до старої хижої птахи.

— Але це добре! Хіба ж ви не розумієте? — вигукнула Айві, повертаючись до Корвуса за підтримкою. Він тільки насупив перенісся, ніби боровся з мігренню. — Це ніби… коло життя. Одне життя закінчується, а друге з’являється на світ. Це ж справжнє диво!

Бабуся мляво застогнала.

Айві не здавалася.

— У тебе буде нова онучка або онук, Орнелло. У Корвуса — нова дочка. Або син! Хіба ж це не чудово? Маленький хлопчик, Корві, ти казав, що завжди хотів хлопчика. Ми можемо вдягати його у маленький чорний костюм, і він буде схожий на татка.

Морріґан боролася з бажанням засміятися з гримаси на батьковому обличчі.

— Так. Прекрасно, — не дуже переконливо сказав він. — Але, мабуть, ми відсвяткуємо це пізніше.

— Але… Морріґан не проти. Правда, Морріґан?

— Не проти чого? — запитала Морріґан. — Того, що мене зітре з цього світу через декілька годин, а ви вже плануєте гардероб для моєї заміни? Анітрохи. — Вона запхала повну виделку пастернаку собі до рота.

— О, заради всіх святих! — зашипіла Бабуся, дивлячись на сина через весь стіл. — Ми збиралися не згадувати слово на П.

— Це був не я, — запротестував Корвус.

— Я не сказала «помру», Бабусю, — заперечила Морріґан. — Я сказала «мене зітре з цього світу».

— Ну, просто припини. Через тебе у твого батька болить голова.

— Айві сказала «закінчується». Це набагато гірше.

— Досить.

— Невже нікого не цікавить, що я вагітна? — закричала Айві, тупнувши ногою.

— Невже нікого не цікавить, що я помру? — закричала у відповідь Морріґан. — Будь ласка, чи можемо ми поговорити про мене хоча б хвилинку?

— Я казала тобі не згадувати слово на П! — вибухнула Бабуся.

У головні двері гучно постукали. Запала тиша.

— Хто б міг прийти в такий час? — прошепотіла Айві. — Журналісти? Уже? — Вона пригладила волосся й сукню, піднявши ложку, щоб подивитися на своє відображення.

— Стерв’ятники. Полюють на сенсації, так? — спитала Бабуся. Вона вказала на покоївку. — Прожени їх геть своєю найпрезирливішою посмішкою.

Через декілька секунд із коридору почулася тиха коротка розмова, і, незважаючи на кволі протести покоївки, до них почали наближатися кроки масивних черевиків.

Морріґан здригалася з кожним кроком. «Це вона? — думала дівчинка. — Це Смерть іде по мене? Смерть носить черевики?»

У дверях з’явилася постать чоловіка, осяяна яскравим світлом. Він був високий, худий і мав широкі плечі. Половину його обличчя закривав широкий плетений шарф, другу (видиму) половину вкривало рясне ластовиння, з-за якого виглядали уважні блакитні очі і широкий довгий ніс.

Уся його надзвичайно висока постать була загорнена у довгий синій плащ, а під ним був вузький костюм із перламутровими ґудзиками — виглядало дуже стильно, але трохи криво, ніби він щойно повернувся додому з офіційної події і був саме в процесі перевдягання. До вилоги його плаща була пришпилена маленька золота літера Д.

Чоловік стояв, широко розставивши ноги й засунувши руки в кишені брюк, і недбало спирався на одвірок. Він мав такий вигляд, ніби провів половину життя, стоячи тут, і не мав іншого місця, де б почувався настільки вдома, як у їхньому будинку. Ніби це він володів маєтком Кроу, і ця родина просто прийшла в гості на вечерю.

Його очі зупинилися на Морріґан. Він широко всміхнувся.

— Привіт тобі.

Морріґан нічого не відповіла. Єдиним звуком, що порушував тишу, було цокання годинника на стіні.

— Перепрошую, я запізнився, — продовжував він трохи приглушеним через шарф голосом. — Був на вечірці на віддаленому острові у Джет-Джекс-Джейді. Поспілкувався з чарівною людиною, еквілібристом, — неймовірний хлопець, одного разу гойдався над активним вулканом — і зовсім забув про різницю в часі. Старий, дурний я. У будь-якому разі, я вже тут. Зібрала речі? Я припаркувався біля входу. Це що, пастернак? Як мило.

Напевне, Бабуся була занадто шокована, аби щось сказати, коли чоловік вихопив великий шматок смаженого пастернаку прямісінько з тарелі і з’їв його, з насолодою облизуючи пальці. Та й усій родині Кроу, і Морріґан зокрема, ніби відняло мову.

Непроханий гість іще декілька хвилин гойдався на каблуках і ввічливо чекав, доки йому щось спало на думку.

— На мені все ще капелюх, так? Що за люб’язність? Це так грубо. — Він підняв брову до своїх спантеличених глядачів. — Не лякайтеся. Я рудий.

«Рудий — це ще слабко сказано», — подумала Морріґан, намагаючись приховати подив. Звання «Рудий року», або «Король рудих», або «Великий рудий президент Рудого фонду для невиліковно рудих» пасувало би більше. Його яскрава хвиляста чуприна мідного кольору могла б претендувати на нагороди. Він звільнив своє обличчя від шарфа, і з-під нього з’явилася борода, забарвлення якої хіба що трохи менше шокувало.

— Гм, — це все, що Морріґан, з усією своєю красномовністю, змогла з себе вичавити. — Хто ви?

— Юпітер. — Він роззирнувся кімнатою, чекаючи, що його хтось упізнає. — Юпітер Норт. Юпітер Норт із Товариства Дивообраних. Твій наставник.

Її наставник. Юпітер Норт. Її наставник. Морріґан недовірливо похитала головою. Це ще один злий жарт?

Вона підписала договір. Звісно, вона підписала договір, тому що було так гарно, так пречудово вдати — лише на п’ять хвилин, — що це все правда. Що справді існує те, що називається Товариством Дивообраних, і що вони обрали саме її, Морріґан Кроу, з усіх людей, щоб запросити приєднатися до них. Що вона житиме достатньо довго, аби взяти участь у загадкових випробуваннях навесні. Що по той бік Вечоріння на неї чекає дивовижне майбутнє.

Звісно, вона підписалася зі зворотного боку. Навіть намалювала маленьку чорну ворону біля свого імені, щоб приховати чорнильну ляпку, яка впала з її ручки.

Потім вона кинула його у вогонь.

Вона не вірила в це жодної секунди. Зовсім ні. Навіть глибоко всередині.

До Корвуса нарешті повернувся голос:

— Божевілля!

— Будьте здорові, — сказав Юпітер і відновив свої спроби вивести Морріґан у коридор. — Боюся, нам справді потрібно поспішати, Морріґан. Скільки в нас валіз?

— Валіз? — повільно повторила вона.

— Боже мій, — сказав він. — Ти ж зібрала їх, правда? Не хвилюйся, ми підберемо тобі зубну щітку, коли будемо там. Я впевнений, що ти вже з усіма попрощалась, але в нас є ще трохи часу на швиденьке коло обіймів та поцілунків перед тим, як ми вирушимо в дорогу.

Після цієї незвичайної пропозиції (яка вперше прозвучала в маєтку Кроу) Юпітер побіг до столу, стискаючи кожного з Кроу по черзі. Морріґан не знала, сміятися чи тікати, коли він нахилився до обличчя її батька, що закам’яніло від жаху, і подарував йому гучний мокрий поцілунок.

— Це вже занадто! — зашипів Корвус, підводячись із крісла. Одна річ, коли якийсь чоловік без попередження вривається в маєток Кроу на Вечоріння, але коли він починає фізично виявляти свою прихильність, — це вже зовсім інше. — Ви ніякий не наставник. Зараз же вимітайтеся з мого дому, доки я не викликав поліцію!

Юпітер усміхнувся, ніби його насмішила ця погроза.

— Я наставник, канцлере Кроу. Я наставник цієї повільної, але чарівної дитини. Це чесно й законно, запевняю вас. Вона підписала договір. Він у мене.

Він витягнув пом’ятий, зморщений і потертий шматок паперу, який Морріґан одразу впізнала. Юпітер указав пальцем на її підпис із маленькою чорною вороною на чорнильній ляпці.

Але це неможливо.

— Я не розумію, — сказала Морріґан, хитаючи головою. — Я бачила, як він згорів дотла.

— О, це був Диво-договір, — він безтурботно помахав ним. — Він створює ідентичні оригіналу копії з того моменту, коли ти його підпишеш. Це й пояснює те, що в нього обпалені краї.

— Я ніколи цього не підписував, — сказав Корвус.

— Я ніколи не просив вас це зробити, — стенув плечима Юпітер.

— Я її батько! Цей договір вимагає мого підпису.

— Він вимагає лише підпису дорослого опікуна і…

— Диво-договори незаконні, — сказала Бабуся, до якої нарешті повернувся голос. — За Актом про зловживання дивією. Ми повинні негайно вимагати вашого арешту.

— Що ж, робіть це швидше, бо в мене лише декілька хвилин, — сказав Юпітер зі знудженим виглядом. Він подивився на годинник. — Морріґан, нам справді треба йти. Час збігає.

— Я знаю, що мій час збігає, — сказала Морріґан. — Ви зробили помилку, містере Норт. Ви не можете бути моїм наставником. Сьогодні мій день народження.

— Ну звісно! З днем народження! — Він відвернувся до вікна і крадькома визирнув із-за штор. — Ти не проти, якщо ми відсвяткуємо іншим разом? Зараз уже трохи пізно, і…

— Ні, ви не розумієте, — перебила його вона. Слова в її роті були важкими й сухими на смак, але вона змусила себе їх вимовити. — Я в Реєстрі Проклятих Дітей. Сьогодні Вечоріння. Я повинна померти опівночі.

— Дорогенька, ти така песимістка.

— Тому я й спалила договір. У ньому немає ніякого сенсу. Мені шкода.

Тепер Юпітер кидав тривожні погляди у вікно, насупивши лоба.

— Але ти таки підписала договір перед тим, як спалити його, — сказав він, не обертаючись до дівчинки. — І хто сказав, що ти помреш? Ти не повинна помирати, якщо не хочеш.

Корвус гупнув кулаком по столу.

— Це просто нестерпно! За кого ви себе маєте, вдершись до мого будинку і засмучуючи мою родину цими нісенітницями?

— Я вже сказав вам, хто я, — терпляче сказав Юпітер, ніби говорив з нерозумним дитям. — Мене звати Юпітер Норт.

— А мене Корвус Кроу, і я державний канцлер Великого Вовчезему і поважний член Зимноморської партії, — сказав Корвус, випнувши груди. Тепер він був на коні. — Я вимагаю, щоб ви негайно пішли звідси і дали мені спокійно оплакати смерть моєї доньки.

— Оплакати смерть вашої доньки? — повторив Юпітер. Він зробив два повільні кроки в бік Корвуса і завмер. Його очі світилися. Волосся на руках Морріґан стало дибки. Голос Юпітера впав на цілу октаву, коли він тихо заговорив з крижаним і безмовним гнівом, який було важко витримати. — Можливо, ви маєте на увазі доньку, яка прямо зараз стоїть перед вами? Яка цілком очевидно, абсолютно, надзвичайно жива?

Корвус бризнув слиною і вказав тремкою від гніву рукою на настінний годинник.

— Що ж, зачекайте декілька годин!

Морріґан відчула щось слизьке всередині, але не знала точно, через що. Їй завжди було відомо, що вона помре на Вечоріння. Її батько й бабуся ніколи не приховували цього від неї. Нічого дивного, що Корвус був готовий прийняти її долю, але раптом Морріґан зрозуміла, що для нього вона вже мертва. Можливо, в його серці вона була мертва всі ці роки.

— Морріґан, — сказав Юпітер голосом, який разюче відрізнявся від того, яким він розмовляв з її батьком. — Хіба ти не хочеш жити?

Морріґан здригнулася. Що це за питання?

— Не має значення, чого я хочу.

— Має, — наполягав він. — Це дуже, дуже важливо. На цю хвилину це єдине, що має значення.

Вона кинула погляд на батька, на бабусю й мачуху. Усі вони уважно і напружено спостерігали за нею, ніби вперше по-справжньому побачили її.

— Звичайно, я хочу жити, — тихо сказала дівчинка. Вона вперше в житті вимовила ці слова вголос. Напруга в грудях трохи спала.

— Гарний вибір, — усміхнувся Юпітер. Похмура тінь зникла з його обличчя так само швидко, як і з’явилась перед цим. Він повернувся до вікна. — Смерть — це нудно. У житті безліч розваг. У житті постійно що-небудь трапляється. Що-небудь несподіване. Речі, події, яких ти ніяк не очікуєш, тому що вони такі… раптові — Він повільно позадкував, не зводячи очей з вікна і намагаючись намацати руку Морріґан. — Ось, наприклад, прямо зараз, б’юсь об заклад, ти не очікувала, що твоя так звана смерть прибуде на три години раніше.

Морріґан відчула, як їй на обличчя посипався якийсь пил. Коли вона витерла його і підняла очі вгору, то побачила, що люстри гойдаються, а на штукатурці з’являються тріщини. Шибки задеренчали, лампи заблимали. З’явився запаморочливий запах горіння.

— Що це? — вона інстинктивно стиснула його руку. — Що відбувається?

Юпітер нахилився і прошепотів їй на вухо:

— Ти довіряєш мені?

Вона не вагалася ні хвилини.

— Так.

— Ти впевнена?

— Цілком.

— Гаразд. — Він подивився їй в очі. Підлога в них під ногами тремтіла. — За мить я зніму ці штори. Але що б ти там не побачила, не бійся. Вони можуть відчути твій страх.

Морріґан ковтнула клубок у горлі.

— Вони?

— Просто роби те, що я скажу, і все буде добре. Так? Не боятися.

— Не боятися, — повторила Морріґан. А тим часом страх уже отаборився в неї всередині й розпочав святкування. Оглядове колесо страху ліниво крутилося в неї у животі. Циркові слоники страху танцювали там.

— Що за чортівню ви несете? — сказала Бабуся. — Що він тобі говорить, Морріґан? Я вимагаю…

Швидким спритним рухом Юпітер дістав із кишені жменю срібного пилу і здмухнув його в бік Корвуса, Айві та Бабусі, ніби осяйний повітряний поцілунок, потім підскочив до вікна, зірвав штори і скинув їх посеред підлоги в неохайну зіжмакану купу.

Він зробив кілька кроків назад, щоб роздивитися свій витвір, а потім повільно і скорботно похитав головою.

— Мені так шкода. Так трагічно втратити її в такому юному віці.

Корвус спохмурнів і моргнув, виглядаючи невпевненим. Його очі були наче скляні.

— Трагічно?

— М-м-м, — сказав Юпітер. Він поклав руки на плечі Корвуса і підвів його ближче до купи тканини. — Бідолашна, бідолашна Морріґан. Вона була сповнена такої сильної жаги до життя. Вона мала так багато чим поділитися з цим світом. Але її забрали! Забрали так рано.

— Так рано, — кивнув заціпенілий Корвус на знак згоди. — Занадто рано.

Юпітер обхопив Айві іншою рукою і притулив до грудей.

— Вам не варто ні в чому себе звинувачувати. Хоча трохи можете, якщо хочете. — Він підморгнув Морріґан, яка відчувала, що їй до горла підступає істеричний сміх. Вони справді вірили в те, що штора — це вона, лежить мертва на підлозі? Вона стояла прямо перед ними!

— Вона виглядає такою маленькою, — шморгнула Айві і втерла ніс рукавом. — Така маленька і худенька.

— Так, — сказав Юпітер. — Вона така схожа на… шматок тканини.

Морріґан пирснула, але Кроу, здавалося, не чули її.

— Я залишу вас, щоб ви зробили всі необхідні розпорядження. Вам потрібно підготувати промову для преси, канцлере. Але перш ніж я піду, чи можу я запропонувати закриту труну для похорону? Відкриті труни такі непоказні.

— Так, — сказала Бабуся, опустивши погляд на штору-Морріґан. — Справді. Непоказні.

— Що ви зробили? — прошепотіла Морріґан Юпітерові. — Що це за срібна штука?

— Страшенно незаконна. Удавай, що не бачила її.

Люстри невблаганно хиталися, кидаючи тіні по всій кімнаті. Повітря сповнив запах палаючої деревини. Підлога знову затремтіла, і Морріґан почула здалеку звуки зливи, або грому, або… цокоту копит?

Нажахана дівчинка повернулася до вікна. Її охопила паніка, в горлі відчувався присмак жовчі.

Вона могла бачити це. Вона бачила, як наближається смерть.