Невермур. Випробування Морріґан Кроу

Розділ двадцять п’ятий. Учитель і учениця

Морріґан отямилася на порожній платформі. Вона тихо застогнала, намагаючись сісти на холодному бетоні, пронизана болем. Її живіт болів.

Вона закліпала, намагаючись зосередити погляд, і побачила старомодні постери й рекламу на стінах. Це була платформа Павутинної лінії. Вона підняла свою парасольку і невпевнено стала на ноги. Її погляд упіймав не дуже приємну картину: вона не сама.

За сорок метрів на дерев’яній лавці сидів містер Джонс.

«Ні, — подумала Морріґан, — тільки не містер Джонс. Езра Сквол. Дивосміт».

Він дивився на стіну тунелю через рейки, поринувши у свої думки, і мугикав свою дивну мелодію. Це було схоже на дитячий віршик, але неправильний.

Серце Морріґан забилося швидше.

Вона почула низьке гарчання. Із зяяння порожнечі тунелю з шелестом виплив чорний дим, і шпильки червоних очей визирнули з чорноти. Морріґан підскочила, коли в повітрі пролунав пронизливий регіт. Переслідувачі з Диму й Тіні терпляче чекали в темряві… чого? Наказу свого господаря, Дивосміта?

Був лише один вихід.

Морріґан повільно пішла платформою, і станцією відлунювали її кроки. Езра Сквол був незворушний. Він просто продовжував мугикати і витріщатися на стіну.

Якби тільки вона могла пройти повз нього, думала Морріґан, можливо, вона могла б утекти — вгору і вгору лабіринтом сходів та прихованих шляхів Дивополітену, доки знайде офіцера Управління транспорту Невермура або дружній натовп пасажирів, а може, опиниться нагорі в яскравій галасливій безпеці суботнього вечора в Невермурі.

Вона зробила ще один нерішучий крок, тоді ще один.

— Воронятко, воронятко, чорні очі-намистинки, — м’яко наспівував Сквол. Його обличчям пробігла посмішка, легка і млява, яка не відбивалася в його очах. — Необачне воронятко впало з гілки, впало з гілки.

Морріґан зупинилась. Вона, здається, чула цю пісеньку раніше? Можливо, її вивчали в садочку — до того, як її вигнали за те, що вона проклята. Голос Сквола був високий і чистий. Лиховісно солодкий.

— Розбігайтесь, кроленята і усі малі звірята, — він озирнувся, щоб подивитися на неї, і коли він це зробив, зелені та білі кахлі, що вкривали стіни платформи, стали блискучими й чорними, ніби за мовчазною командою. — Бо маленьке воронятко буде очі вам клювати.

Він закінчив свою пісеньку, але моторошна посмішка залишилась.

— Міс Кроу, ти схожа на людину, яка щось зрозуміла.

Морріґан мовчала.

— Давай, — підбадьорював він її. — Покажи, яка ти розумна.

— Ви… ви Езра Сквол, — сказала вона. — Ви Дивосміт. Немає ніякого містера Джонса, це все було брехнею.

— Добре. — Він кивнув. — Дуже добре. Що ще?

Морріґан ковтнула клубок у горлі.

— Різанина на площі Відваги — це були ви. Ви вбили цих людей.

Він легенько нахилив голову.

— Винен. Що ще?

— Це ви послали до мене Переслідувачів з Диму й Тіні.

Світло на станції заблимало. Вусики чорного диму піднялися з тунелю, окутуючи стіни і стелю та виганяючи світло. Морріґан затремтіла. Вона відчувала, що темрява могла зжерти її також.

— Правильно. До тебе і до кожної дитини, яка має лиху долю народитися на Вечоріння. Це милосердя.

— Милосердя? — перепитала Морріґан. — Ви намагалися мене вбити!

Він заплющив очі, неначе розчарувавшись.

— Неправильно. Я не намагаюся вбити людей, міс Кроу. Я просто вбиваю їх. Можливо, ти помітила, що ще жива. Запевняю, це не тому що капітан Норт тебе відважно врятував, а тому що я хотів, щоб ти жила.

— Брехун!

— Я брехун. Але не завжди, і точно не цього разу. — Він піднявся з лавки і підійшов ближче. — Ти тільки частково права. Я надіслав до тебе Переслідувачів, але не для того, щоб убити тебе.

Коли їхнє ім’я сказали вголос, пси з чорного диму вискочили з тунелю, припадаючи до землі, а за ними з’явилися мисливці на конях. Вони рухалися повільно, наче вві сні.

Морріґан позадкувала.

— Не тікай, — попередив її Сквол. — Вони люблять, коли діти тікають.

Вона заціпеніла, не зводячи погляду з Переслідувачів. Дівчинка відчувала свій пульс навіть у кінчиках пальців.

— Згоден, вони досить страшні, — сказав він, озираючись через плече. — Одні з моїх найкращих витворів. Це ідеальні машини для вбивств — безжалісні, безпристрасні. Їх неможливо зупинити. Повір, міс Кроу, якби я наказав їм убити тебе, ти б не пережила Вечоріння. Від тебе залишилася б купка попелу. Я дав їм наказ не вбити тебе, а привести.

Він посміхнувся. По шкірі Морріґан пішли мурашки. Вона могла заприсягтися, що на якусь крихітну мить побачила тінь Дивосміта на його обличчі. Чорні очі, чорний рот і гострі вишкірені зуби. Запале обличчя істоти, яка не була ні людиною, ні монстром, а кимось іншим, кого Морріґан навіть не наважувалась уявити.

— Першого разу в них не вийшло, звісно, і вони дозволили цьому огидному рудому забрати тебе на сміховинному механічному павукові. Але я знав, що більше це не повториться, бо знайшов слабке місце в роботі Павутинної лінії. Це забрало більшу частину року й спричинило кілька катастроф у Невермурі…

— Це були ви, — сказала Морріґан. Її голос тремтів. — Ті сходження з рейок. Люди постійно говорили, що це Дивосміт, і вони мали рацію. Ви вбили двох людей!

— Спроби й помилки, — сказав він, стенувши плечима. — Усе в ім’я того, щоб оточити тебе, наче загублену овечку. А тепер, маленьке ягня, час додому.

Він повернувся до неї і подав руку. Вдалині засвистів поїзд.

Морріґан знову відступила.

— Я нікуди не піду з вами.

— З усією повагою, я не згоден.

Морріґан чула звук мотора, що набирає швидкість. З глибин тунелю пролилося сріблясто-золоте світло, що ставало все яскравішим, пронизуючи стіну пітьми, утворену Переслідувачами з Диму й Тіні, доки нарешті не прорвалося крізь неї, мерехтливе й переливчасте, занадто прекрасне і жахливе, щоб дивитися на нього.

Переслідувачі розлетілися, випаровуючись у тонке повітря, а тоді з’явились на платформі, неначе торнадо, націлені на Морріґан. Чорна парасолька випала з її рук. Вони обкручувалися навколо неї, зв’язуючи своїми чорними мотузками диму й тіней, штовхаючи й затягуючи її в яскраве золоте світло поїзда Павутинної лінії.

Почувся свист. Поїзд відправлявся.

Повітря було прохолодне, Морріґан могла відчути це навіть крізь Павутиння. Біля маєтку Кроу було холодно. Газон узявся інеєм. За високими залізними ворітьми, на тлі темного неба, виднівся чорний силует будинку.

Сквол ступив уперед, з маніякальним передчуттям дивлячись на будинок.

— Зайдімо в гості?

Дивосміт уже не був безтілесною сутністю в Павутинні, що не могла впливати на речі навколо. Він повернувся до Республіки, повернувся у своє тіло і тепер насолоджувався свободою. Він клацнув пальцями, простягнув руки, і на його сигнал ворота відчинились — але ні, не просто відчинились. Вони облазили, рейка за рейкою, тверде залізо скрипіло, ніби його здирала якась невидима рука.

Пси прорвалися всередину і почали бігати навколо будинку, страхітливо гавкаючи на нього.

— Гав! Гав-гав! — загавкав Сквол у відповідь, ніби божевільний. Собаки відлетіли назад, ніби їх відкинуло, з глухим звуком приземлилися на газон і зі скавчанням побігли геть.

— Ти навіть не здогадуєшся, яка це мука, — сказав він, повертаючись до Морріґан, і гравій захрускотів у нього під ногами, — бути там, прямо в моєму місті — моєму місті, моєму любому Невермурі — і не мати змоги зробити нічого. Не мати змоги використати мої здібності, впливати на речі навколо… навіть чогось торкнутися. — Він напружено дивився вдалину. — Павутинна лінія — чудова річ, міс Кроу, кому, як не мені, це знати, адже це я її створив, але іноді вона стає в’язницею. — Його обличчя засяяло. — Дозвольте продемонструвати, як це.

Він повернувся до будинку, підняв руки, як диригент, готовий керувати оркестром, і почав.

Цеглини й камені, з яких був споруджений маєток Кроу, почали розсипатися, здіймаючи хмари пилу, роз’єднуючись, аж доки будинок дитинства Морріґан стало неможливо впізнати. Він заскрипів і розтягнувся у високий готичний собор, що страхітливо височів над нею.

— Так краще, хіба ні? — сказав Сквол, кашляючи й відмахуючись від пилу, що летів на його обличчя.

— Зупиніться, — сказала Морріґан.

— Я тільки починаю.

Коли він клацнув пальцями, темно-сірий камінь зміненого будинку почав світитися, осяяний мільйоном золотих різдвяних вогників. Це було красиво.

«Що ж, несподівано», — подумала Морріґан, підозріло дивлячись на Сквола. Він кинув на неї запитальний погляд і підняв обидві руки, ніби шукаючи схвалення.

— Це те, чого ти хочеш, міс Кроу? — Ще одне клацання пальцями, і з найвищого шпиля виріс флагшток із чорним прапором, на якому було зображене обличчя Морріґан, що гордо тріпотіло від поривів вітру. — Тому ти обрала того хвалькуватого дурня з його Товариством Дивообраних, арахніподом та зістрибуванням з даху на Світанні?

Він клацнув пальцями ще раз, і на даху з’явилась яскрава неонова таблиця, на якій величезними яскравими літерами було написано «Ласкаво просимо до Морріґанленду».

Морріґан могла б засміятись, якби не була така налякана. Езра Сквол, найбільший негідник на світі, щойно перетворив будинок її дитинства на парк розваг імені Морріґан Кроу.

Він повернувся до неї.

— Гарно і яскраво, але беззмістовно. Саме такий і Юпітер Норт. Він тобі все ще не розповів?

— Не розповів про що?

— Ні, звісно, ні. Але у твоїй милій маленькій голівці є трохи мізків. Ти повинна була здогадатись. — Говорячи це, Сквол змахнув пальцями, і з фонтанів бризнули струмені води, що замерзли в повітрі, наче льодяні скульптури. Він навіть не дивився в той бік. Морріґан не була впевнена, чи він узагалі помічає, що робить. — Скажи мені, Морріґан Кроу, чому я запропонував тобі стати моєю ученицею?

Морріґан ковтнула клубок у горлі.

— Не знаю.

— Дурниці, — м’яко сказав він. Сквол підняв руку і зробив знак у повітрі. Неонова вивіска й різдвяні вогники потьмяніли та зникли. Шпиль почав осипатися. Декілька сірих каменів упали на землю. — Скажи мені.

— Не знаю, — повторила вона. Вона відскочила вбік, і на місце, де вона стояла, упала велика кам’яна брила.

— Подумай.

А вона не могла. Маєток Кроу обвалювався прямо в неї на очах. Зовнішні стіни перетворилися на купи пилу та уламків, відкриваючи тепло освітлені кімнати всередині, яких не торкнулися руйнації Сквола; мальовнича картинка нормального життя родини Кроу.

Зовсім близько до Морріґан її батько, мачуха та Бабуся сиділи в зручних кріслах вітальні, не знаючи, що маєток Кроу перетворюється на руїни навколо них. Айві годувала одного з дітей, а Корвус заколисував другого. Бабуся читала. У каміні палав вогонь.

— Я справді повинен пояснювати? — спитав Сквол, підходячи до неї, спантеличений і задоволений водночас. — Міс Кроу, ти Дивосміт. Точнісінько як я.

Від цих слів Морріґан похолола. Вона відчула мурашки на спині, такі холодні та справжні, наче її шкребли крижані пальці.

«Дивосміт. Точнісінько як я».

— Ні, — прошепотіла вона, а тоді сказала твердіше: — Ні!

— Ні, справді ні. — Він похитав головою. — Не зовсім як я. Але одного дня — якщо будеш старанною і багато працюватимеш — ти зможеш наблизитись до цього.

Морріґан стиснула руки в кулаки.

— Я ніколи не стану такою, як ви.

— Це дуже мило, якщо ти думаєш, що справді маєш вибір. Але ти такою народилася, Морріґан Кроу. Ти стоїш на стежці, яку не можеш змінити.

— Я ніколи не стану такою, як ви, — повторила Морріґан. — Я ніколи не стану вбивцею!

Сквол пирснув сміхом.

— Це те, чим ти вважаєш Дивосміта? Знаряддям смерті? Думаю, частково так і є. Руйнація і творення. Смерть і життя. Весь набір у твоєму розпорядженні, тільки б ти знала, як це використовувати.

— Я не хочу цього використовувати, — крізь зуби сказала Морріґан.

— Ти така жахлива брехуха, — сказав Сквол. — Тобі треба навчитися краще обманювати, міс Кроу. Також маєш навчитися того, що ми будемо називати Мерзенними Мистецтвами Справжнього Дивосміта, і я радо стану твоїм учителем. Почнімо перший урок.

Сквол ступив у кімнату і прошепотів щось, чого Морріґан не розчула. З камінної решітки піднявся вогонь і швидко поширився кімнатою, колом оточуючи родину Кроу. Через секунди вітальня мала спалахнути, від штор до килима. Родина Морріґан спокійно сиділа, не здогадуючись про небезпеку, яка нависла над ними.

— Зупиніться! — Морріґан перекрикувала рев полум’я. — Будь ласка, облиште їх!

— Яка тобі різниця? — глузливо посміхнувся Сквол. — Ці люди ненавидять тебе, міс Кроу. Вони звинувачували тебе в усьому поганому, що відбувалося з ними. Коли ти померла — коли вони подумали, що ти померла, — вони відчули полегшення. А через що?

Вогонь підкрадався все ближче до Кроу. З чола Айві скотилася краплинка поту, але сама вона, здавалося, нічого не відчувала. Морріґан спробувала щось підняти — камінець або шматочок обваленої стіни, — щоб кинути в Айві, або Корвуса, або Бабусю, і попередити їх. Але вона не могла нічого взяти. Її рука проходила крізь матерію.

— Через прокляття, — продовжував Сквол, — якого ніколи не існувало.

Морріґан ковтнула клубок у горлі, дивлячись крізь вогонь.

— Як це — ніколи не існувало?

Він засміявся.

— Прокляття було лише зручним способом пояснити, чому ви всі, народжені на Вечоріння, маєте таку прикру звичку відходити у вічність до того, як досягнете проблемного віку. До того, як почнете нападати й жерти надто багато моєї дорогоцінної дивії, наче маленькі жадібні блискавичники, якими дехто з вас може стати. Я не міг ні з ким ділити джерело енергії, яке зробило мене непристойно багатим і могутнім. Якщо я єдиний власник дивії, уся її сила залишається зі мною. Звичайно, я мав усувати можливі загрози. Ти не можеш мене звинувачувати через це. Це просто вміння добре вести бізнес.

— Немає ніякого прокляття, — сказала Морріґан. Вона нарешті зрозуміла. Юпітер казав їй, але вона не вірила. — Ви і є прокляття.

Сквол продовжував, ніби вона нічого не сказала.

— За багато років прокляття зажило власним життям. Люди все так драматизують. Колись давно ви, маленькі мерзотники, викликали жаль та співчуття, коли у вас забирали ваші незначні життя в такому ніжному віці. Але в якийсь момент справжня огидна природа людей випливла, і люди почали вважати їх за зручні відводи зла. Тих, на кого можна вказувати пальцем, коли стається щось погане. Чому в мене не вродив урожай? Це прокляте дитя. Чому я втратив роботу? Це все прокляте дитя. Скоро проклятих дітей почали звинувачувати в усіх лихах і негараздах. Легенда міцніла й міцніла, доки прокляті діти стали не лише бідою їхніх родин, а й отрутою для життя всіх інших.

Сквол узяв дитину з рук Корвуса. Той залишався незворушним, його очі були ніби скляні та незрячі, і в них відбивалося яскраве оранжеве полум’я. Вітальня перетворилася на піч, і з вогню здіймалися величезні хмари диму. З диму почали з’являтися рухливі чорні постаті, які спліталися з язиками полум’я. Морріґан почула завивання. Вона здригнулася.

Дитина намагалася схопити Сквола за носа маленькими пухкими пальчиками. Дивосміт скорчив гримасу, і маленький хлопчик зі сніжно-білим волоссям вибухнув сміхом.

— Як бачиш, міс Кроу, це не через мене ваша родина не любила вас. Вони самі це все зробили. — Він узяв ручку дитини й помахав їй нею. — Убити їх для тебе?

— Ні! — закричала Морріґан. — Благаю — ні!

Сквол випустив дитину з рук, але замість того щоб упасти, вона плавно спустилась на підлогу. Морріґан повинна була щось зробити, якось зупинити його, але як? Що вона могла зробити через Павутиння? Вона була безсила.

— Ні? Точно? Не думаю, що тобі варто вірити. — Він спостерігав за нею з легенькою посмішкою на вустах, дражнячись. — Скажи мені, маленьке вороненя. Як ти гадаєш, чому я залишив тебе живою?

Морріґан нічого не відповіла. Навколо них набирали обрисів Переслідувачі з Диму й Тіні. Собаки гарчали, і вершники без облич виростали з вогню й оточували беззахисну родину. Ближче і ближче, чекаючи на наказ Сквола. Чекаючи, щоб убити.

— Я знищив стількох інших. Усі ці роки я був таким терплячим, чекаючи на когось правильного. Інший би здався, але я знав… знав, що ти прийдеш. Що одного дня дитина, народжена на Вечоріння, підніметься, щоб зайняти моє місце. Дитина, повна темних обіцянок, в очах якої я бачитиму своє відображення. Мою справжню заслужену спадкоємицю. — Його голос був такий м’який, а посмішка — така щира, що на якусь мить Морріґан побачила в обличчі цього божевільного свого друга, містера Джонса. — Я бачу тебе, Морріґан Кроу, — прошепотів він із блискучими очима. — У твоєму серці ховається чорний лід.

— Ні! — закричала Морріґан. Щось усередині відштовхувало її від Сквола, як в океані наростає хвиля.

Раптом вона перетворилася на неї — живу хвилю люті та страху. Вона не така, як він, і ніколи такою не стане!

Морріґан позадкувала й інстинктивно підняла руки, піддаючись своїй внутрішній хвилі.

Яскраве, сліпуче світло заполонило кімнату, знищуючи Переслідувачів з Диму й Тіні і гасячи полум’я одним оглушливим золотисто-білим ударом, який тривав декілька секунд, або декілька днів, або ціле життя, а тоді зник.

У своєму мовчазному пробудженні.

Родина Кроу, все ще в блаженному невіданні, дивилась, але не бачила.

Сквол із широко розплющеними очима випростався на підлозі, ніби його туди відкинуло. І дивився на Морріґан так, ніби щойно отримав дар зору.

І сама Морріґан тремтіла, шокована… чимось.

Вона знищила Переслідувачів з Диму й Тіні. Або, якщо не знищила, принаймні прогнала їх. Зараз цього було досить. Морріґан навіть не здогадувалась, як вона це зробила, як викликала світло, але в ці декілька сліпучих хвилин вона знову згадувала слова Сквола минулого літа: «Тіні є тіні. Вони хочуть бути темними».

Сквол підвівся з підлоги, і до нього нарешті повернулася мова.

— Розумієш, міс Кроу, — сказав він, обережно спостерігаючи за нею. — Ти мала би прийняти мою пропозицію, але правда в тому, що мені це не потрібне. Ти вже стала моєю ученицею, просто переживши свій одинадцятий день народження. Збори вже почалися. Дивія помітила тебе, і тепер ти залежиш від її волі.

— Що це означає? — запитала Морріґан. — Що таке збори?

— Ти народилася Дивосмітом, але якщо ти не навчишся приручати дивію, вона приручить тебе. Якщо ти не навчишся контролювати дивію, вона контролюватиме тебе. Вона палитиме тебе зсередини і зрештою… знищить. — Він похитав головою, сумно посміхаючись одним кутиком рота. — Я казав тобі: це було б милосердям — дозволити Переслідувачам з Диму й Тіні вбити тебе. Але, на жаль, ти прогнала їх, принаймні зараз. Не хвилюйся. Я привів тебе сюди цього вечора не для того, щоб зашкодити тобі. Або твоїй родині.

— Тоді навіщо ви викрали мене?

— Викрав тебе? — Здавалося, ці слова розвеселили і трохи образили його. — Я не викрадач. Це не викрадення. Це твій найперший урок того, як бути Дивосмітом. Майстер-клас від умілого вчителя. Наступний урок відбудеться, як тільки попросиш.

Морріґан похитала головою. Він жартує? Чи просто божевільний?

— Я нічого не вимагаю від тебе. Ти не можеш мене нічого навчити. — Сквол тихо засміявся і ступив у жаринки, здіймаючи вихори попелу та іскри. — Я єдина жива людина, яка може навчити тебе чогось, що варто знати. Одного разу, дуже скоро, ти прийдеш до глибокого розуміння цієї жахливої правди. Мої монстри і я переконаємося в цьому. — Він повернув головою туди-сюди, і всі сліди веселощів зникли з його чорних бездонних очей. — Тоді й побачимось, мале вороненя.

Не озираючись, він пішов довгою доріжкою з гравію, зникаючи в темряві. Останні залишки вогню тихо згасли, залишивши штори й меблі неушкодженими, а розбиті вікна цілими. Кам’яні стіни маєтку Кроу відбудувалися самі, і скалічені залізні ворота випрямилися, зачиняючись із м’яким клацанням.

Морріґан стояла посеред вітальні, тепер мирної і спокійної. Вона спостерігала за родиною Кроу, яка ні про що не здогадувалась, і відчула, як у ній розростається дивна, глибока туга за домом. Але не за цим місцем. Не за цими людьми.

Морріґан заплющила очі. Вона уявила парасольку зі срібною ручкою і маленькою опаловою пташкою, що лежить на платформі Дивополітену там, де вона випустила її з рук.

Вона зачекала. Почула свист поїзда Павутинної лінії. І поїхала додому.