Невермур. Випробування Морріґан Кроу

Розділ одинадцятий. Книжкове Випробування

— Такякийутебедар? — запитав Готорн, напхавши повен рот сирних тостів.

Юпітер дозволив новому другові Морріґан навідати її у готелі «Девкаліон» за умови, що він допомагатиме їй готуватися до майбутнього Книжкового Випробування. Проте досі вони нічого не вивчали, крім самого «Девкаліона». Готорну особливо сподобалися Димова зала (того дня вона була наповнена шоколадним ароматом — «щоб піднімати настрій»), Дощова кімната (незважаючи на те, що він не взяв із собою гумових чобіт і тепер його змоклі штани прилипали до колін) і театр. Насправді не сам театр, а скоріше гардеробні за кулісами. На стінах висіли ряди костюмів, і кожен з них дарував власнику особливу інтонацію і кумедну манеру ходи, від якої було складно відвикнути. Готорн ще півгодини кружляв коридорами після того, як зняв із себе костюм Золотоволоски.

Тепер вони сиділи за кутовим столиком на шумній кухні готелю «Девкаліон», наповненій галасом і криками кухарів, що поспішали виконати замовлення. На думку Морріґан, це було не найкраще місце для підготовки до іспиту, але Фен не дозволила їм обідати в бібліотеці, а перед цим Кеджері оголосив, що в їдальні сила тяжіння припинила свою дію на невизначений термін.

— Який… який у мене дар? — Морріґан знала напам’ять це жахливе запитання. — Хм, я не знаю.

Готорн кивнув, продовжуючи гучно жувати і ковтати.

— Можеш не розказувати. Багато хто з кандидатів залишає це в секреті. Так вони мають перевагу у Випробувальному Показі.

— Не через це, — швидко сказала Морріґан. — Не думаю, що він у мене є.

— Повинен бути, — сказав він, суплячись і смачно допиваючи склянку молока. — Твій наставник не може відправити тебе на змагання, якщо в тебе немає дару. Це проти правил.

Одна думка все ніяк не покидала Морріґан. Чи її дар якось пов’язаний із прокляттям? Їй дуже хотілося спитати думки Готорна про це, але вона більше не могла говорити про прокляття. Вона обіцяла Юпітеру.

— Думаю, якби він у мене був, я би про це знала. — Морріґан відкусила маленький шматочок сендвіча. Вона втратила апетит. «Мати друга хоча б на п’ять хвилин було гарно», — гірко подумала вона. Напевне, Готорн радше став би дружити з хлопчиком із мордою пса.

— Ще дізнаєшся, — знизав плечима Готорн. Він доїв останні крихти свого сендвіча і відкрив один із підручників, які Морріґан позичила з кабінету Юпітера. — Почнемо з Великої війни?

Вона підняла погляд.

— Що?

— Чи хочеш залишити її на потім, коли розберемося з нудними речами?

Морріґан намагалася говорити спокійно, щоб приховати своє здивування.

— Тобто ти… ти все ще хочеш зі мною дружити?

— Що? Ну так. Хех. — Він скорчив гримасу. Морріґан відчула, як її обличчя розпливлося в усмішці. Готорн дарував їй свою дружбу, ніби це так і має бути. Він не знав, як багато насправді це означає.

— Але ми повинні… створювати цінні союзи, і… і всі ці речі, про які говорили на Прийомі Дивообраних. — Морріґан віднесла їхні порожні тарілки до раковини, спритно ухиляючись від помічника шеф-кухаря, який пробігав повз із таріллю паруючих мідій. Вона вважала за необхідне переконатися, що Готорн усе зрозумів. — Сумніваюся, що я — цінний союз.

— Яка різниця? — зі сміхом сказав він, повертаючись до своєї книжки. Знову сівши на місце, Морріґан відчула полегшення. — Думаю, нам треба почати з Великої війни, тому що там повно крові й кишок. Перше запитання: скільки голів злетіло з плечей під час битви при Форті Скарг у Високогір’ї?

— Навіть не здогадуюсь.

Він підняв палець.

— Хитре запитання. Високо в горах не прийнято відрубувати голови в бою. Вони відрізають торси, потім вішають своїх ворогів догори ногами і трясуть, доки їхні нутрощі повипадають.

— Як мило, — сказала Морріґан.

Вільна Держава справді була зовсім інакшим місцем, ніж Республіка. Готорн потирав руки, а його очі горіли. Він тільки починав.

— Наступне запитання: якого відомого пілота Небесних Сил ворожий дракон засмажив до хрусткої скоринки під час битви під Чорними Скелями? О-ох — і запитання-бонус: яке дике плем’я, що живе у скелястих печерах, зжерло його ще теплі рештки, коли вони впали з неба?

Через тиждень Морріґан уже вдруге піднімалася довгою дорогою до Дому Праудфутів і знову боролася зі спокусою розвернутися і втекти. Уздовж алеї були висаджені голі дерева з чорними стовбурами, що робили все ще більш загрозливим. Їхні тонкі гілки на тлі блідого неба здавалися лапами павука, що готувалися схопити дівчинку.

— Хвилюєшся? — запитав Юпітер.

Морріґан промовчала і лише підняла одну брову.

— Ну так. Звісно, ти хвилюєшся. Ти повинна хвилюватися. Сьогодні такий хвилюючий день.

— Дякую. Так я почуваюся набагато краще.

— Справді?

— Ні.

Юпітер засміявся, піднімаючи погляд на клаптики сірого неба, що проглядали крізь гілля.

— Я хотів сказати, в хорошому сенсі. Твоє життя скоро зміниться, Моґ.

— Морріґан.

— Через кілька годин ти будеш на крок ближче до того, щоб отримати свій маленький золотий значок. І коли це трапиться, для тебе відкриється цілий світ.

Морріґан справді дуже хотіла б поділяти його впевненість у цьому. Вона так сильно й відчайдушно бажала знати, що зможе це зробити. Якби хоч дрібка віри Юпітера в неї була виправдана, вона б до літа завоювала Місяць і вилікувала кожну хворобу в країні.

Але це було неможливим, оскільки вона все ще не з’ясувала, чи він не божевільний.

— Письмова частина найскладніша, — сказав Юпітер. — Три запитання, яких ти не бачила раніше, цілковита тиша, нічого, крім олівця, паперу і столу. Просто добре подумай, Моґ, і відповідай чесно.

— Маєте на увазі — правильно? — запитала Морріґан, збентежившись. Здавалося, Юпітер її не почув.

— Потім буде усна частина, але через неї нема чого хвилюватися — просто невелике опитування. Насправді, скоріше розмова. І знову: добре подумай. Не бійся змусити їх трохи почекати. Старійшини хочуть побачити тебе таку, яка ти є. Просто покажи їм свою чарівну сутність, і в тебе все буде гаразд.

Морріґан хотіла запитати, яку саме чарівну сутність він має на увазі й чи не сплутав він її з якоюсь іншою Морріґан Кроу, яку десь зустрічав, але було занадто пізно. Вони дійшли до Дому Праудфутів, і наставникам не дозволялося заходити до зали іспитів. Вона залишилася зовсім сама.

— Щасти тобі, Моґ, — сказав Юпітер, легенько штовхнувши її руку. Морріґан влилася в потік кандидатів, що піднімалися мармуровими сходами. Здавалося, ноги налилися свинцем. — Іди вперед і перемагай.

Зала іспитів, у якій стояли довгі ряди прямокутних столів і стільців із прямими спинками, була найбільшою кімнатою, яку Морріґан бачила за все своє життя. Сотні кандидатів заходили одне за одним і тихо сідали, коли представники Товариства Дивообраних вручали їм олівці та брошури. Морріґан витягла шию, виглядаючи Готорна, але їй цього не вдалося, тому що парти, на її нещастя, були розташовані в алфавітному порядку, і, напевно, він був десь далеко попереду, в секції букви С. Вона здалась і прочитала, що написано на обкладинці її брошури.

Вступні Випробування до Товариства Дивообраних

Книжкове Випробування

Весна Перша, Третя Ера Аристократів

Кандидатка: Морріґан Оделл Кроу

Наставник: Капітан Юпітер Амантіус Норт

Коли кожна дитина отримала завдання, працівниця Товариства, що стояла перед усією залою, задзвонила в скляний дзвінок. Усі одночасно відкрили свої брошури, наповнивши приміщення шурхотом. Морріґан глибоко вдихнула і перегорнула першу сторінку.

Вона була порожня. Так само як і друга, і третя. Вона швидко прогортала їх усі до кінця брошури і не знайшла жодного запитання. Дівчинка підняла руку і спробувала впіймати погляд працівниці, щоб повідомити, що їй помилково видали порожню брошуру. Але, здавалося, жінка в центрі кімнати її не помічала.

Морріґан знову подивилася на першу сторінку. На ній з’явилися слова.

«Ти не звідси.

Чому ти взагалі хочеш вступити в Товариство Дивообраних?»

Морріґан роззирнулася, щоб перевірити, чи брошури інших кандидатів раптом порозумнішали і почали ставити нахабні й недоречні запитання. Але навіть якщо так і було, здавалося, це нікого не дивувало. Напевно, їхні наставники попереджали про це.

Вона згадала слова Юпітера: «Добре подумай, Моґ, і відповідай чесно». Зітхнувши, Морріґан узяла олівець і почала.

«Тому що я хочу бути важливою і корисною частиною тов…»

Вона не встигла дописати, бо невидима ручка взяла й закреслила речення. Дівчинка розкрила рота від здивування.

«Дурниці, — сказала книжка. — Чому насправді ти хочеш бути в Товаристві Дивообраних?»

Морріґан закусила губу.

«Тому що я хочу маленький золотий значок у формі літери Д».

Букви знову викреслили себе. Куточок сторінки почорнішав і почав загортатися всередину.

«Ні», — сказала книжка.

Тоненький завиток диму почав спіраллю підніматися з тліючих країв сторінки. Морріґан спробувала загасити його рукою, але не вдалося. Вона злякано роззирнулася довкола в пошуках склянки води або дорослого, що допоміг би, але було схоже, що нікого з працівників це не хвилювало. Вони спокійно ігнорували той факт, що буклети деяких кандидатів, серед яких Морріґан, були на різних стадіях горіння.

Папери одного хлопчика повністю згоріли в язиках полум’я, залишивши купку попелу на його столі. Один із працівників торкнувся його плеча і жестом показав, що йому потрібно йти. Хлопчик тяжко поплентався до виходу.

«Чесні відповіді», — швидко подумала Морріґан і знову взяла олівець.

«Тому що я хочу подобатись людям».

Сторінки перестали себе знищувати. Вони завмерли в тому стані жевріння і слабкого миготіння, після якого зазвичай полум’я зі свистом спалахує.

«Продовжуй», — сказала книжка.

Її рука злегка здригнулася.

«Я хочу бути одним цілим із кимось».

«Далі», — підказала книжка.

Вона глибоко вдихнула, згадала розмову з Юпітером наступного дня після Світання і написала:

«Я хочу мати братів і сестер, які завжди, незважаючи ні на що, будуть на моєму боці».

Пошкоджені сторінки почали повільно відновлюватися, чистий білий папір розгладився, і спалені куточки повернулися. Зітхнувши з полегшенням, Морріґан трохи ослабила мертву хватку, якою тримала олівець. Через мить з’явилося друге запитання.

«Який твій найбільший страх?»

Над цим Морріґан навіть не треба було замислюватись, і вона написала перше, що спало на думку.

«Дельфіни навчаться ходити по землі й почнуть стріляти кислотою через свої дихала».

Слова оскаженіло викреслили себе, і сторінка знову почала обвуглюватися. Дівчинка поруч пронизливо верескнула, коли її брошура загорілася. Її випровадили з зали красномовним поглядом.

Морріґан гарячково думала, спостерігаючи, як куточки її брошури перетворилися на попіл. Вона сказала правду! Сухопутні дельфіни були її найбільшим страхом, вони завжди були її найбільшим страхом, хіба що крім… хоча ні. Вона завжди говорила, що вони її найбільший страх. Напевно, тому що її найбільший страх, справжній, занадто огидний, щоб говорити про нього. Вона закусила губу і спробувала нову відповідь.

«Смерть».

Книжка продовжувала повільно згоряти.

«Смерть, — написала вона знову. — Смерть! Це справді смерть!»

Раптом її пронизала думка…

«Переслідувачі з Диму й Тіні».

Але сторінки горіли далі. Морріґан здригнулася, коли книжка обпекла їй пальці, і написала в останньому маленькому білому клаптику єдине слово:

«Забуття».

Книжка трохи пригасла.

«Продовжуй», — сказала вона.

«Що ніхто мене не запам’ятає. Що моя родина не буде згадувати мене, тому що…»

Морріґан зупинилась, і її олівець зависнув над задимленою сторінкою.

«…тому що вони хотіли б забути, що я коли-небудь існувала».

Книжка розгладилась і побіліла, а її сторінки знову стали чистими й незайманими. Морріґан терпляче чекала на третє, останнє запитання. Вона роззирнулася по кімнаті та побачила, що майже чверть столів спорожніли і на них залишалися самі купки попелу.

«І як, — запитала книжка, — ти пересвідчишся, що люди про тебе пам’ятають?»

Морріґан довго думала. Вона відкинулася на спинку стільця і мовчки спостерігала, як навколо неї починаються маленькі пожежі і ще декілька десятків кандидатів попросили вийти з залу. Нарешті вона написала найправдивішу відповідь, яку тільки могла придумати.

«Не знаю…»

І, повагавшись іще хвилину, додала:

«…Поки що».

Через мить усі три запитання й відповіді зникли зі сторінок і їх замінило слово, написане великими зеленими буквами:

ДОПУЩЕНА

Морріґан міряла кроками вестибюль Дому Праудфутів. Близько третини кандидатів провалили письмовий іспит. Усіх інших поділили на менші групи й провели у кімнати, щоб чекати на наступну частину Книжкового Випробування.

У групі Морріґан був хлопчик, що обнімав коліна, притуливши їх до грудей, і гойдався туди-сюди, пара енергійних близнюків, які обмінювалися запитаннями й активно давали один одному п’ять. А ще дівчинка, яка важко опустилася на стілець, склавши руки.

Морріґан упізнала її. Це була подруга Ноель на Прийомі Дивообраних, яка постійно сміялася. Її чорне волосся було зібране в густий плетений вузол на потилиці. Вона дивилася на близнюків примруженими карими очима.

— Які три основні експортні продукти Верхньої Зеландії? — крикнув один із близнюків.

— Жадеїт, драконяча луска і вовна! — вигукнув другий. Вони дали один одному п’ять. Подруга Ноель кинула на них сердитий погляд.

У кімнату зайшла жінка з дощечкою. Її підбори цокали по дерев’яній підлозі, коли вона квапливо підійшла до групи дітей.

— Фіцвільям? Френсіс Джон Фіцвільям? — прочитала вона зі списку. Хлопчик у кутку підняв на неї погляд і проковтнув клубок у горлі. На його бровах з’явилися крапельки поту. Він непевно став на ноги і вийшов за нею з кімнати, вистукуючи пальцями по стегнах і втупившись у землю.

— Хто був першим невермурцем, який висадився на Місяць? — крикнув один із близнюків.

— Генерал-лейтенант Елізабет фон Келінґ! — відповів другий. Вони дали п’ять один одному. Дівчинка з косичками грізно сопіла.

Морріґан заплющила очі і спробувала зосередитись, щоб перелічити всі двадцять сім районів Невермура.

— Старе Місто, — прошепотіла вона сама собі, — Вік, Блоксем, Бетельгейзе, Маквері…

Вона могла зробити це. Вона була готова. Вона прочитала всі книжки з історії та географії, які тільки могла дістати, і змушувала Кеджері опитувати її знову й знову в ніч напередодні. Можливо, вона небагато знала про експортні товари Верхньої Зеландії (де б та Зеландія не була), але вона відчувала, що зараз знає достатньо про Невермур і Вільну Державу, щоб пройти наступне випробування.

— Дельфія, — продовжувала вона, дивлячись у стелю, — Ґровз та Альден, Дірінґ, Гайвол…

— Вони не питатимуть про населені пункти, — сказала подруга Ноель. Морріґан здивував її голос — нижчий і хрипкіший, ніж вона чекала. На Прийомі Дивообраних вона звучала, як утомлена гієна. — Кожен ідіот знає, як вони називаються. Ми вивчали це в початковій школі, заради всіх святих.

Морріґан не звертала на неї уваги.

— Покок, Фарнгам і Барнз, Родс-Вілідж, Тернерфілд…

— Ти глуха чи тупа? — спитала дівчинка.

— Де перетинаються часові зони Безіменного Королівства? — крикнув один із близнюків.

— У центрі Лісу Зів, П’ятий район Вільної Держави! — крикнув інший. Вони дали п’ять один одному.

Морріґан міцно заплющила очі й продовжила ходити по кімнаті.

— Блексток… ем… Белламі…

Її зупинила м’яка перешкода — людина. Дівчинка здивовано розплющила очі та побачила над собою жінку з дощечкою, яка дивилася на неї згори.

— Кроу?

Морріґан серйозно кивнула, розправила сукню та плечі і пішла за жінкою до зали співбесід. На половині шляху вона озирнулась і побачила, як подруга Ноель розмовляє з близнюками.

— Ви провалитесь, — казала вона їм своїм хрипким голосом. — Ви абсолютно не підготовані. Ви зовсім нічого не згадаєте. Ви ніколи не потрапите до Товариства. Можете йти додому прямо зараз.

Морріґан підвела погляд на жінку з дощечкою, щоб побачити, чи та повернеться і скаже щось, але її обличчя було порожнє й байдуже, ніби вона не почула жодного слова.

— Іди вперед, — сказала вона, легенько підштовхуючи Морріґан. — Вони чекають на тебе. Стань на хрестик.

Вища Рада Старійшин сиділа за столом у центрі порожньої зали. Коли Морріґан підійшла до них ближче, вони про щось тихо перемовлялися, пили воду й шурхотіли паперами.

— Міс Кроу, — сказала жінка з рідким, розтріпаним волоссям, Старійшина Квінн, поправляючи свої окуляри. — Хто керує Вільною Державою?

— Прем’єр-міністр Ґідеон Стід.

— Неправильно. Вільною Державою керують інновації, індустрія і жага до знань.

У Морріґан обірвалося серце, ніби вона пропустила сходинку. Вона тієї ж миті зрозуміла, що не готова до співбесіди, яку збиралися вести з нею Старійшини. Будь-які крихти впевненості, які в неї були раніше, тепер покинули її, і дівчинку охопив страх.

— Хто такий Ґідеон Стід? — запитав великий і незграбний Старійшина Еліот Саґа.

Морріґан завагалася.

— Він… він п-прем’єр-міністр. Хіба не так?

— Неправильно, — гримнув Старійшина Саґа. — Прем’єр-міністр Ґідеон Стід — це обраний демократичним шляхом керівник Вільної Держави, вартовий, якого люди призначили охороняти цінності, стандарти й свободи, які так важливі для нас.

— Але також він прем’єр-міністр, — наполягала Морріґан. Це було нечесно. Вона правильно відповіла на питання. — Ви просто дуже по-своєму це сказали.

Старійшини не звернули уваги на її протест.

— Як відрізнити справжню рослину підпалювачку звичайну від дерева, яке спеціально підпалили? — запитав Старійшина Гелікс Вонґ.

Вона добре знала відповідь.

— Від полум’я підпалювачки звичайної ніколи не буває диму.

— Неправильно, — сказав Старійшина Вонґ. — Підпалювачки звичайні вимерли. Будь-яке дерево, схоже на підпалювачку звичайну, — це дерево, яке спеціально підпалили, і воно має бути негайно погашене.

Морріґан тихо простогнала. Вона повинна була це передбачити. Звісно ж, вогнецвітних дерев більше не існує, Юпітер говорив про це! До того ж, в «Історії рослин Невермура» вона читала, що ніхто не бачив, як горять вогнецвіти, уже понад сто років. Вона відчула напад роздратування від такого хитрого запитання.

— Скільки років величному місту Невермур? — запитала Старійшина Квінн.

— Невермур заснували тисяча вісімсот дев’яносто один рік тому, під час Другої Пташиної Ери.

— Неправильно. Невермур давній, як зірки, свіжий, як білий сніг, і могутній, як грім.

— Та це ж неможливо! Як я повинна…

— Коли сталася Різанина на площі Відваги? — запитала Старійшина Квінн.

Морріґан уже почала була відповідати (Зима Дев’ята, Ера Східних Вітрів), коли їй дещо спало на думку. Вона зупинилась і трохи зачекала, щоб дати мозку сформулювати відповідь раніше, ніж вона її скаже вголос. Старійшини очікувально дивилися на неї.

«Не бійся змусити їх трохи зачекати».

— Різанина на площі Відваги, — затинаючись, почала вона, — сталась у… похмурий день.

Старійшини мовчали.

— Один із найпохмуріших днів в історії Невермура, — продовжила Морріґан. — День, коли… — Вона зробила паузу, поки її мозок відчайдушно підшукував слова. — День, коли жорстокість перемогла добро. День, коли в Невермурі запанувало зло і… і…. трясло його, доки з нього не повипадали нутрощі.

Старійшини продовжували дивитись на неї. Серце Морріґан стукотіло у вухах. Чого вони ще хочуть?

— День, який ніколи не повториться, — нарешті сказала вона. Це був кінець. У її голові більше не залишалося нісенітниць.

Старійшина Квінн усміхнулася. Це була легенька усмішка, але Морріґан усе одно її помітила. Вона була ніби маленькою квіткою серед безнадійних бур’янів.

Низенька горбата Старійшина дивилась так, ніби збиралася поставити наступне запитання, і раптом Морріґан запанікувала. Насправді про Різанину на площі Відваги вона знала зовсім мало. Вони з Готорном робили перерву на чай, пройшовши половину цієї статті в «Енциклопедії невермурських варварств», і забули повернутися до неї.

Морріґан затамувала подих, сподіваючись, що сказала достатньо. Старійшина Квінн подивилась на своїх колег, які коротко кивнули і повернулися до своїх паперів.

— Дякуємо, міс Кроу. Можете йти.

Кліпаючи, Морріґан вийшла на сонячне світло. Вона заціпеніло спустилася сходами Дому Праудфутів, де на неї чекав Юпітер.

— Як це було?

— Дивно.

— Ну аякже. — Він знизав плечима, ніби вона вже мала зрозуміти, що дивність — це звичайний порядок речей у Товаристві Дивообраних. — Твій друг з ропухами вийшов раніше, до речі. Сказав передати тобі, що він пройшов до наступного випробування, і тобі варто пройти також. Після цього йому треба було бігти з Нен на тренування їзди на драконах, і мені довелося робити вигляд, що я не заздрю одинадцятирічному хлопчику, якому можна кататися на драконах. Так ти… м-м… пройшла?

Морріґан підняла вгору листок, який їй дали, все ще не дуже собі вірячи.

— «Вітання, кандидатко, — прочитав Юпітер. — Ти довела свою щирість, достатню аргументацію і вміння швидко думати, тому можеш продовжити в наступному раунді випробувань Групи 919. Випробувальні Перегони відбудуться опівдні в суботу Першого Літа. Подробиці невдовзі». Я ж казав. Хіба ж я не казав, що ти зробиш це? Молодець, Моґ. Я страшенно радий.

Морріґан не слухала його. Вона побачила близнюків, які покидали Дім Праудфутів. Вони гучно плакали й бігли до свого наставника.

— Ми н-не можемо цього зробити! — схлипував перший близнюк. — Ми з-зовсім не готові!

— Ми а-абсолютно нічого не пам’ятаємо!

Незважаючи на полегшення, яке вона відчула у зв’язку зі своїм успіхом, Морріґан стало шкода близнюків. Ця жахлива дівчинка, подруга Ноель, без сумніву, влізла в їхні голови й знищила їхню впевненість. Морріґан хотіла щось сказати, дати підказку про те, чого хочуть Старійшини, але Юпітер уже вів її від Дому Праудфутів.

Вийшло сонце, і тепер голі чорні гілки над обсадженою деревами дорогою здавались не такими лиховісними, як раніше. Вона підняла обличчя, підставляючи його теплу, і неуважно потяглася рукою, щоб торкнутися сухого дерева, коли вони з Юпітером ішли під ним. Її обдало жаром, і на кінчиках пальців залишилися крихітні фіолетові іскри, коли вона відсмикнула руку.

— Ай!

— Що? — Юпітер зупинився. — Що сталось?

— Дерево щойно обпекло мене!

Якусь хвилину від дивився на неї, а потім здушено засміявся.

— Дуже смішно, Моґ. Я ж казав тобі, що вогнецвіти вимерли.

Юпітер рушив далі попереду, а Морріґан вивчала свої неушкоджені пальці. Вона знову потяглась і обережно торкнулася дерева. Нічого не сталося.

Вона похитала головою, ніяково і тихо сміючись. Очевидно, в її уяві залишилось трохи нісенітниць.