Невермур. Випробування Морріґан Кроу

Розділ другий. День пропозицій

— Ні з ким не розмовляй, Морріґан, — пробурмотів батько, всоте за цей ранок ідучи швидкими широкими кроками по кам’яних сходах до мерії. Дівчинка ледве встигала за ним. — Ти сидітимеш поруч зі мною на сцені, де всі зможуть тебе бачити. Ясно? Не смій допустити, щоб щось… трапилось. Ніяких зламаних стегон, або осиних роїв, або падаючих драбин, або…

— Нападів акул? — підказала Морріґан.

— Думаєш, це смішно? — Корвус повернув до неї обличчя, на якому розцвіли багряні плями. — Усі в мерії будуть спостерігати за тобою, щоб зрозуміти, що ти робиш і як це вплине на мене. Ти що, навмисне намагаєшся зруйнувати мою кар’єру?

— Ні, — відповіла Морріґан, витираючи бризки слини з обличчя, — принаймні не навмисне.

Морріґан уже кілька разів бувала в мерії. Зазвичай це ставалося тоді, коли популярність її батька різко падала і йому потрібно було продемонструвати народу підтримку своєї родини. Похмура будівля ратуші, найважливіша у Джекалфаксі, ховалася за кам’яними колонами, в тіні велетенської залізної годинникової вежі. Сама ж вежа — хоча дівчинка зазвичай намагалася не дивитися на неї — була набагато цікавіша.

Неболикий Годинник був не звичайним годинником. На ньому не було ні стрілок, ні цифр, які б позначали час. Лише круглий скляний циферблат, в якому видно небо, що змінюється протягом Ери — від блідо-рожевого Світання через яскраво-золотаве Тепління і призахідно-оранжевий рум’янець Полудення до сутінкового темно-синього Смеркання.

У цей день — як і в будь-який день цього року — на циферблаті було Смеркання. Для Морріґан це означало, що скоро Неболикий Годинник покаже п’ятий, останній колір циклу: чорнильну, всіяну зорями темряву Вечоріння. Останній день Ери.

Але до того лишався ще цілий рік. Морріґан прогнала нав’язливу думку й побігла за батьком по сходах.

У зазвичай похмурій і тихій залі панувала атмосфера збудження. Сюди прибуло кількасот дітей з усього Джекалфакса у найкращому недільному вбранні — хлопчики з прилизаним волоссям, дівчатка з косичками, стрічками і капелюшками. Вони рівно сиділи на стільцях, виставлених рядами, відчуваючи на собі знайомий суворий погляд Президента Зимноморської Республіки, чий портрет висів у кожному домі, магазині та урядовій будівлі, — він завжди спостерігав, завжди був десь поряд.

Щойно Морріґан і Корвус зайняли свої місця за сценою, бадьорий галас перетворився на приглушене гудіння. Куди б не глянула дівчинка, усі погляди були прикуті до неї.

Корвус поклав руку на її плече, незграбно і неприродно намагаючись продемонструвати батьківську любов, поки місцеві репортери фотографували їх. «Матеріал для першої шпальти, однозначно, — подумала Морріґан, — приречена донька і її батько, що скоро буде в жалобі… неймовірно трагічна парочка». Вона намагалася виглядати якомога нещаснішою, хоча через сліпучі спалахи камер це було непросто.

Після урочистого виконання хором національного гімну Зимноморської Республіки (Далі! Вище! Вперед! Ура!) Корвус відкрив церемонію дуже нудною промовою. За ним виступали різноманітні директори й місцеві бізнесмени — усі вони хотіли засвітитися. Після цього нарешті лорд-мер Джекалфакса витяг відполіровану дерев’яну коробочку і почав зачитувати пропозиції. Морріґан випросталась на своєму місці, тремтячи від захвату, який не могла собі пояснити.

— Мадам Гонора Сальві з Балетної спілки Шовкових Долин, — він витяг перший конверт, — бажає надати свою пропозицію Моллі Дженкінс.

У третьому ряду почувся радісний вереск, і Моллі Дженкінс підскочила з місця й побігла до сцени, щоб зробити реверанс і забрати свій лист із пропозицією.

— Дуже добре, міс Дженкінс. Після церемонії в кінці коридору вас, люба моя, зустрінуть помічники, щоб провести до кімнати співбесід.

Він витяг наступний конверт.

— Майор Джейкоб Джекерлі з Військової школи Отрутолісу бажає надати свою пропозицію Майклу Салісбері.

Друзі й родина Майкла аплодували, поки він отримував свого листа.

— Містер Генрі Сніґл, власник і господар Зміїної крамниці Сніґла, бажає надати свою пропозицію Алісі Картер для герпетологічного стажування — о як цікаво!

Вручення пропозицій тривало ще майже годину. Діти в залі нервово спостерігали, як із коробки з’являлися нові листи. Кожне оголошення зустрічалося радісними криками отримувачів та їхніх батьків і розчарованими зітханнями всіх інших.

Морріґан уже не могла всидіти на місці. Уся новизна Дня пропозицій потьмяніла для неї. Їй здавалося, що це буде захопливо. Вона не розраховувала на те, що її почне роз’їдати темна заздрість, коли вона спостерігатиме, як діти одне за одним отримують свої конверти, у кожному з яких — блискуче майбутнє, якого в неї ніколи не буде. У її голові пронеслися слова Айві: «Ти ж не чекаєш на пропозицію, правда? Бідолашна».

Морріґан відчула жар на обличчі, згадавши, як сміялась Айві. Вона намагалася втриматись від раптового нестримного бажання втекти від задушливого тепла зали.

Перший ряд вибухнув оваціями, коли Корі Джеймсон отримав пропозицію від місіс Джинніфер О’Райлі з престижної Зимноморської академії, столичної школи, яку фінансує уряд. Це була його друга пропозиція за день: перша — від геологічного інституту в Квітучому Краї, найбагатшій частині Республіки, де видобували рубіни й сапфіри.

— Оце так, — сказав мер, погладжуючи свій товстий живіт, коли Корі забрав свій другий конверт і підняв його високо над головою під ще гучніші оплески своєї родини. — Дві пропозиції! Це ввійде в історію. Уперше дві пропозиції водночас за декілька років. Молодець, хлопче, молодець. Тобі доведеться робити складний вибір. А тепер… ага, ми маємо анонімну пропозицію для… для… — Лорд-мер зробив паузу, переводячи погляд із віп-секції на лист у своїй руці. Він прокашлявся. — Для міс Морріґан Кроу.

Запала тиша. Морріґан кліпнула.

Їй здалося? Ні — Корвус трохи підвівся на своєму кріслі, пильно дивлячись на лорд-мера, який лише безпорадно стенув плечима.

— Міс Кроу? — сказав він, жестом підкликаючи її ближче.

Над залом, неначе птах, здійнявся в повітря шепіт десятків голосів.

«Це якась помилка, — подумала Морріґан. — Це пропозиція для когось іншого».

Вона оглянула ряди дітей, але не побачила нічого, крім насуплених облич і наставлених на неї пальців. Здається, зала мерії збільшилась удвічі і стала вдвічі яскравішою. У неї було таке відчуття, наче на неї падає світло прожектора.

Лорд-мер кивнув їй знову, він мав роздратований і нетерплячий вигляд. Морріґан глибоко вдихнула і змусила себе встати й піти вперед. Кожен її крок болісно відлунював попід стелею. Беручи в тремтливі руки конверт, вона підвела очі на лорд-мера, чекаючи, що він засміється їй в обличчя й забере його назад: «Це не для тебе!» Але він просто дивився на неї, і між його бровами пролягла глибока зморшка, що свідчила про хвилювання.

У Морріґан ледь не вистрибнуло серце з грудей, коли вона перевернула конверт і побачила там своє ім’я, написане від руки вигадливим курсивом. «Міс Морріґан Кроу». Це справді для неї. Незважаючи на наростання напруги в залі, вона відчула полегшення. Навіть стримувала бажання засміятися.

— Дуже добре, міс Кроу, — сказав лорд-мер, але його усмішка була не дуже переконливою. — А тепер сідайте на місце, і після церемонії ви зустрінетеся з кимось із помічників.

— Ґреґорі… — з притиском сказав Корвус.

Лорд-мер знову знизав плечима.

— Це традиція, Корвусе, — прошепотів він. — Навіть більше — це закон.

Церемонія продовжилась, і Морріґан знову сіла, приголомшена і мовчазна. Вона наважувалася відкрити пропозицію. Її батько був дуже спокійний і кожні декілька секунд поглядав на бірюзовий конверт, ніби йому хотілося вирвати його з рук дівчинки і спалити. Морріґан поклала його в кишеню сукні, просто для надійності, і міцно тримала, поки ще восьмеро дітей отримували свої пропозиції. Вона сподівалася, що церемонія триватиме не дуже довго. Незважаючи на відчайдушні спроби лорд-мера робити вигляд, що нічого не сталось, Морріґан відчувала, як сотні очей прикипіли до неї.

— Місіс Ардіт Ашер із Дівочого коледжу Деверо — ніколи не чув про такий! — бажає надати свою пропозицію… — Лорд-мер затнувся. Він витяг носовичок із кишені й витер піт із чола. — Міс Морріґан Кроу.

Цього разу присутні в залі ахнули. Морріґан рухалась наче вві сні, щоб забрати свою другу пропозицію за день. Вона навіть не глянула, щоб перевірити, чи там справді її ім’я, і поклала рожевий конверт, який солодко пахнув, до іншого, в кишеню.

Усього за кілька хвилин ім’я Морріґан прозвучало втретє. Вона поспішила вперед, щоб забрати свою пропозицію від полковника ван Левенгука з Військової академії Гармон, і якомога швидше повернулась на місце, втупивши очі в черевики. Морріґан щосили намагалася не звертати уваги на вир переможних метеликів у своєму животі й стримувала дурнувату усмішку.

Чоловік у третьому ряді підвівся й закричав:

— Але ж вона проклята! Це неправильно. — Дружина смикнула його за руку, намагаючись змусити замовкнути, але це було неможливо. — Три пропозиції? Ніколи про таке не чув!

Публіка схвально загула.

Морріґан відчула, що її радість тане, як свічка. Чоловік був правий. Вона проклята. Що проклята дитина може зробити з трьома пропозиціями? Їй ніколи не дозволять їх прийняти.

Лорд-мер підняв руки, закликаючи до тиші.

— Сер, ми маємо продовжувати або сидітимемо тут увесь день. Якщо всі будуть такі ласкаві й зберігатимуть тишу, я повернуся до цих дуже незвичних подій після церемонії.

Якщо лорд-мер сподівався на відновлення спокою, на нього чекало розчарування, тому що, діставши наступний конверт, він прочитав:

— Юпітер Норт бажає надати свою пропозицію… Ох, не можу повірити. Морріґан Кроу.

Зал мерії вибухнув — батьки й діти скочили на ноги, кричали, набуваючи різних відтінків рожевого й пурпурового, і вимагали пояснень цього божевілля. Чотири пропозиції! Дві були рідкістю, три — надзвичайним винятком, але чотири? Просто нечувано!

Залишалось оголосити ще дванадцять пропозицій. Лорд-мер поспіхом роздав їх, і щоразу, коли ім’я на конверті не належало Морріґан, на його обличчі з’являлося неабияке полегшення. Нарешті його рука досягла дна коробки, яка виявилася вже порожньою.

— Це був останній конверт, — сказав лорд-мер, вдячно заплющуючи очі. Його голос тремтів. — П-прошу всіх дітей, які отримали пропозиції, рухатися в кінець зали, і, гм, наші помічники проведуть вас до кімнат співбесід, де ви можете, м-м, зустріти своїх майбутніх наставників. Усі решта… впевнений, що ви все… все знаєте. Це зовсім не означає, що ви недостатньо здібні і… ну гаразд. — Він непевно махнув рукою публіці, яка зрозуміла його натяк і почала розходитись.

Корвус гнівно клявся, що він щось заподіє, напише скаргу, викине лорд-мера з його посади, але той наполягав на дотриманні протоколу. Морріґан мала отримати дозвіл на зустріч зі своїми заявниками, якби хотіла.

А вона таки дуже хотіла.

Звісно, Морріґан знала, що вона ніколи не змогла б прийняти жодну з цих пропозицій. Вона знала: як тільки ці загадкові незнайомці виявлять, що їм пропонують прокляту дитину, вони заберуть усе назад і, напевне, дуже швидко помчать у протилежному напрямку. Але було б грубо бодай не зустрітися з ними, міркувала вона. Якщо вони вже подолали такий шлях.

«Перепрошую, — репетирувала Морріґан подумки, — але я в Реєстрі Проклятих Дітей. Я помру на Вечоріння. Дякую за ваш час і увагу».

Ось так. Ввічливо і по суті.

Її провели до кімнати з голими стінами, дошкою і стільцем з протилежного боку. Вона мала вигляд кімнати для допитів… і Морріґан припускала, що в якомусь сенсі так і було. Задум зустрічі наставника з дитиною полягав у тому, що вона могла ставити стільки запитань, скільки їй заманеться, а той мав давати чесні відповіді. Це була одна з тих небагатьох речей, які дівчинка засвоїла з нудної промови її батька про День пропозицій. Але вона не ставитиме ніяких питань, нагадала собі Морріґан. «Дякую за ваш час і увагу», — твердо повторювала вона в голові.

Чоловік із пишним темним волоссям сидів на одному зі стільців, тихенько насвистуючи. На ньому був сірий костюм і окуляри в тонкій металевій оправі, які він підтягнув блідим, тонким пальцем. Він спокійно всміхався, чекаючи, поки Морріґан сяде.

— Міс Кроу, мене звати містер Джонс. Дякую, що погодилися на зустріч. — Чоловік говорив м’яко, лаконічними, уривчастими реченнями; його голос здавався знайомим. — Я прийшов від імені свого роботодавця. Він хотів би запропонувати вам навчання.

Завчена промова вилетіла з голови Морріґан. Легке тріпотіння повернулося до її живота. Один крихітний метелик надії щойно виліз зі свого кокона.

— Яке… навчання?

Містер Джонс усміхнувся. Навколо його темних, виразних очей з’явилися маленькі зморшки.

— Навчання в його компанії, корпорації «Сквол».

— Корпорації «Сквол»? — перепитала вона, суплячи брови. — Це означає, що ви працюєте на…

— Езру Сквола. Так. Наймогутнішу людину в Республіці. — Він опустив очі. — Чи пак другу за могутністю, після нашого великого президента.

Раптом до Морріґан дійшло, де вона чула цей голос. Цей чоловік розповідав по радіо про дефіцит дивії. Він має вигляд саме такий, як і повинен, подумала вона, — серйозний і акуратний. Зі смаком. Його білі, схожі на павутиння руки були складені прямо перед ним, його шкіра була бліда і майже прозора. Він не надто молодий. Але й не старий. У ньому не було нічого непокірного, ніщо не псувало його бездоганно доглянутої зовнішності, крім тонкого білого шраму, який перетинав ліву брову рівно посередині, та пасом срібного волосся на скронях. Навіть його рухи були точні та обережні, начебто він не міг витрачати енергію на зайві жести. Досконало стриманий чоловік.

Морріґан звузила очі:

— Що могла б хотіти друга за могутністю людина в Республіці від мене?

— Не мені пояснювати, чому містер Сквол хоче саме цього, — сказав містер Джонс, швидко розтиснувши свої пальці, щоб вирівняти свої окуляри знову. — Я лише його помічник. Виконую його побажання. Зараз він бажає, щоб ви, міс Кроу, стали його ученицею… і спадкоємицею.

— Його спадкоємицею? Що це означає?

— Це означає, що він бажає, аби одного дня ви посіли його місце, місце керівника корпорації «Сквол», стали багатшою і могутнішою, ніж могли б собі уявити в найсміливіших мріях, і очолили найбільшу, найвпливовішу і найприбутковішу організацію всіх часів.

Морріґан кліпнула.

— Удома мені не дозволяють навіть облизувати конверти.

Містер Джонс виглядав потішеним.

— Не думаю, що в корпорації «Сквол» вам доведеться облизувати конверти.

— А що я робитиму? — Морріґан гадки не мала, що змусило її поставити це запитання. Вона намагалася пригадати, що планувала сказати раніше. Щось там про прокляття… «Дякую за ваш час…»

— Ви будете вчитися керувати імперією, міс Кроу. І будете вчитися у найкращих. Містер Сквол — людина видатна й талановита. Він навчить вас усього, що знає сам, навчить того, чого не вчив нікого досі.

— Навіть вас?

Містер Джонс м’яко засміявся:

— Тим більше мене. І наприкінці навчання ви очолите корпорацію «Сквол». Гірничий, інженерний, виробничий і технологічний сектори. Понад сто тисяч працівників по всій Республіці. Усі звітуватимуть вам. — Морріґан широко розплющила очі. — Кожен громадянин, кожна родина в цій країні будуть вам вдячні. Ви станете їхньою єдиною надією — постачальницею тепла, енергії, їжі, розваг. Кожною їхньою потребою, кожним бажанням… усе залежатиме від роботи дивії й від зусиль добрих людей із корпорації «Сквол». Від вас.

Його голос став тихим, майже перейшов на шепіт. Морріґан нахилилася ближче.

— Езра Сквол — національний герой, — продовжував він, — навіть більше, він великодушний бог для народу, джерело його добробуту й щастя. Єдина жива людина, здатна керувати дивією, пожинати з цього плоди та ділитися ними. Наша Республіка повністю на нього покладається.

Його очі фанатично засвітилися. Кутик вуст скривився в дивній посмішці. Морріґан насупилась. Вона не могла зрозуміти, чи містер Джонс любив Езру Сквола, чи боявся його, чи хотів бути ним. Чи й усе водночас.

— Уявіть, міс Кроу, — прошепотів він. — Уявіть, як це, коли вас так люблять. Коли вас так поважають і ви стаєте необхідною. Одного дня, якщо ви будете старанно працювати і робити все, як навчатиме містер Сквол… цією людиною станете ви.

Вона могла собі це уявити. Вона уявляла це сотні разів — як це, коли тебе люблять, а не бояться. Коли люди всміхаються, а не здригаються, коли ти заходиш до кімнати. Це була одна з її найбільших мрій.

Але це була всього-на-всього мрія, сказала собі Морріґан, спускаючись на землю. Мрія. Вона виструнчилась на стільці і глибоко вдихнула, намагаючись говорити не тремтливим голосом.

— Я не можу прийняти пропозицію, містере Джонс. Я в Реєстрі Проклятих Дітей. Я… я… ну, ви знаєте. Д-дякую за ваш час і…

— Відкрийте його, — сказав містер Джонс, киваючи на конверт у її руках.

— Що це?

— Ваш договір.

Морріґан спантеличено струснула головою.

— М-мій що?

— Це стандартна процедура, — він легесенько знизав плечима. Одним плечем. — Кожна дитина, яка починає навчання, повинна підписати контракт, а також це має зробити хтось із її батьків або опікун.

«Що ж, ось як воно виходить», — подумала Морріґан.

— Мій батько ніколи не підпише договір.

— Дозвольте нам подбати про це. — Він витягнув срібну ручку з кишені свого піджака і поклав її на стіл. — Усе, що вам потрібно зробити, — це поставити підпис. Містер Сквол про все подбає.

— Але ви не розумієте, я не можу…

— Я все прекрасно розумію, міс Кроу. — Містер Джонс проникливо дивився їй у вічі своїми темними очима. — Але вам не потрібно хвилюватися про прокляття, реєстри або Вечоріння. Вам більше ніколи не доведеться ні про що хвилюватися. Це не потрібно, коли ви з Езрою Скволом.

— Але…

— Підпишіть, — він кивнув у бік ручки. — Підпишіть, і я обіцяю вам: одного дня у вас буде можливість купити й продати кожного, хто завдав вам смутку.

Його осяйні очі і спокійна, таємнича усмішка змусили Морріґан повірити — всього лиш на секунду — що він та Езра Сквол якимось чином бачать її майбутнє, про яке вона ніколи навіть не мріяла.

Вона потяглася до ручки й завагалася. Їй не давало спокою одне питання, найважливіше з усіх. Вона підвела очі на містера Джонса.

— Чому я?

У двері гучно постукали. Вони розчахнулись, і на порозі з’явився стривожений лорд-мер.

— Мені дуже шкода, міс Кроу, — сказав він, прикладаючи хустинку до чола. На його костюмі були плями від поту, і його волосся, тобто те, що від нього залишилось, стояло дибки. — Здається, хтось зіграв жахливий жарт із вами. З нами всіма.

— Ж-жарт?

Корвус стояв у нього за спиною з міцно стиснутими вустами.

— Ось ти де. Ми йдемо. — Він схопив Морріґан за руку, виводячи її з кімнати. Вона зачепила стілець, і він із гуркотом упав на підлогу.

— Ніхто з ваших так званих заявників не прийшов, — сказав лорд-мер, важко дихаючи й намагаючись вирівняти дихання, коли біг за ними коридором. — Це моя провина. Я сам повинен був здогадатися. Якась Військова школа Гармон, якісь дівчата з Деверо… про них ніхто не чув. Розумієте, все придумали. — Він знову переводив погляд з Морріґан на її батька і навпаки. — Мені дуже шкода, що тобі довелося через це пройти, Корвусе, старий друже. Сподіваюсь, ти не ображаєшся?

Корвус кинув на нього розлючений погляд.

— Але зачекайте… — почала Морріґан.

— Ти не розумієш? — спитав батько крижаним, сердитим голосом. Він висмикнув конверти в неї з рук. — Мене пошили в дурні. Це був чийсь жарт. Як принизливо! У моєму власному окрузі!

Морріґан насупилась.

— Ви кажете, що мої заявники…

Лорд-мер замахав руками.

— Ніколи насправді не існували. Тому ніхто з них не з’явився. Мені шкода, що вам довелося чекати.

— Але я намагаюся вам пояснити, що один з них таки з’явився. Містер Джонс прийшов від імені… — Морріґан зупинилась на половині речення, кинувшись назад у кімнату співбесід.

Його стілець був порожнім. Ані ручки, ані договору. Морріґан втупилася в порожнечу. Можливо, містер Джонс вислизнув, поки вони сварилися? Чи його поява — це теж частина злого жарту?

Раптом вона швидко все усвідомила.

Звісно, це був жарт. Навіщо б наймогутніший і найважливіший бізнесмен Республіки брав її за ученицю? За його спадкоємицю? Сама ця думка була сміховинна. Щоки Морріґан налилися рум’янцем, і її охопило запізніле сум’яття. Як вона могла бути такою довірливою?

— Досить цих нісенітниць, — сказав Корвус.

Він розірвав конверти на маленькі клапті, і Морріґан сумно дивилась, як вони спадають на підлогу, неначе сніг.

Блискуча чорна карета забрала Морріґан і її батька з мерії. Корвус мовчав. Він уже перемкнув свою увагу на папери, які завжди лежали в його шкіряному портфелі, намагаючись урятувати те, що залишилось від робочого дня. Так, ніби вранці нічого не сталося.

Морріґан обернулась і побачила натовп радісних дітей і їхніх батьків, що висипали з будівлі на вулицю, радісно щебетали і махали своїми листами з пропозиціями. Її охопило гостре відчуття заздрості.

«Це не має значення, — говорила вона собі. Вона часто заморгала, і сльози залили їй очі. — Це все нісенітниці. Це не має значення».

Здавалося, натовп не збирався розходитися. Навпаки, на вулиці зібралося так багато людей, що кареті довелося зупинитися. Повз них поспішали потоки людей, які дивилися на щось у небі над мерією.

— Ловрі! — гаркнув Корвус і постукав по даху, підганяючи кучера. — Що за затримки? Прожени цих людей з дороги.

— Я намагаюся, Канцлере, але…

— Воно тут! — закричав хтось. — Воно наближається!

Натовп радісно загукав у відповідь. Морріґан витягла шию, щоб побачити, що відбувається. Люди на вулицях обіймалися — не тільки діти з Дня пропозицій, а всі, вони свистіли, щось вигукували і підкидали капелюхи вгору.

— Чому вони… — почала Морріґан і замовкла, прислухаючись. — Що означають ці дзвони?

Корвус дивно подивився на неї. Папери вислизнули з його рук і розсипались по підлозі карети, коли він різко відчинив двері й вискочив на вулицю. Морріґан вийшла слідом за ним і, підвівши очі, побачила, куди всі біжать.

До годинникової вежі.

Неболикий Годинник змінювався. Морріґан дивилась, як сутінково-синій колір темнішає до сапфірового, темно-синього, і нарешті Годинник став глибокого, бездонного чорного кольору. Як чорнильна пляма в небі. Немов чорна діра, яка прийшла, щоб проковтнути весь світ.

Ці дзвони означали Вечоріння.

Тієї ночі Морріґан не спала.

Дзвони не замовкали до самої півночі, а потім раптом їх змінила гнітюча тиша. Вони були попередженням, сигналом для всіх, що наближається Вечоріння… але після півночі їм уже не треба було дзвонити. Вечоріння було вже тут. Починався останній день Ери.

Морріґан знала, що повинна боятись, і сумувати, і хвилюватись, — і вона справді це все відчувала. Але найсильнішим було почуття гніву.

Її обдурили. Ця Ера повинна була мати дванадцять років. Усі так казали — Корвус, Бабуся, усі соціальні працівники, які опікувалися Морріґан, хронологісти в новинах. Дванадцять років життя — це й так дуже мало, але одинадцять?

Тепер, коли Неболикий Годинник почорнів, експерти зі шкіри лізли, щоб розповісти, що вони вже давно підозрювали, бачили знаки й от-от збиралися сказати, що, на їхню думку, саме цей рік, ця зима остання в Ері.

«Нічого страшного», — казали вони. Напевно, це одинадцятирічна Ера. Усі помиляються, і один рік нічого не змінює.

Але насправді він змінює все на світі.

«З днем народження мене», — гірко подумала Морріґан. Вона обійняла свого іграшкового кролика Емметта і міцно його стиснула, намагаючись заснути, як засинала з ним кожну ніч, скільки себе пам’ятала.

Але вона почула шум. Дуже тихий, який навіть шумом не був — ніби просто легесенький подув вітру. Вона ввімкнула лампу, і кімнату залило світлом.

У ній було порожньо. Серце Морріґан забилося швидше. Вона зістрибнула й почала роздивлятися навколо, перевірила під ліжком і відчинила шафу для одягу — ніде нічого не було.

Ні. Не нічого.

Щось таки було.

На темній підлозі виднів маленький білий прямокутник. Хтось просунув його під її двері. Вона підняла його й визирнула в коридор. Там нікого не було.

На конверті було написано жирними чорнильними літерами:

«Юпітер Норт із Товариства Дивообраних бажає надати свою пропозицію міс Морріґан Кроу. Ще раз».

— Товариство Дивообраних, — прошепотіла Морріґан.

Вона розірвала конверт і витягнула два аркуші. Один із них був листом, а другий — договором, він був дуже офіційний і на зворотному боці мав два підписи. Над словом «наставник» — неохайний підпис Юпітера Норта. Другий, над словами «член родини або опікун», вона не змогла прочитати і впізнати. Але це точно не був почерк батька. Місце для третього підпису — над словом «кандидат» — було вільним. Воно чекало. Спантеличена Морріґан почала читати листа.

Дорога міс Кроу,

вітаю! Вас обрав один із наших членів як кандидатку для вступу до Товариства Дивообраних.

Хочемо нагадати, що ваш вступ не гарантований. Членство в Товаристві вкрай обмежене, і кожного року сотні кандидатів сподіваються отримати місце серед наших учнів.

Якщо ви бажаєте долучитися до Товариства, будь ласка, підпишіть вкладений договір і віддайте своєму наставникові не пізніше останнього дня Зими Одинадцятого. Вступні випробування почнуться навесні.

Щиро бажаємо вам успіху.

З повагою

Старійшина Ґ. Квінн

Дім Праудфутів

Невермур, ВД

Унизу сторінки було написано нашвидкуруч чорними карлючками коротке, але хвилююче повідомлення:

Будь готова.

Ю. Н.