Невермур. Випробування Морріґан Кроу

Розділ дев’ятнадцятий. Павутинна лінія

— Ще далеко?

— Не дуже. Не відставай. — Юпітер спускався тьмяним тунелем із його вицвілими кахлями і миготливими лампами вгорі, йдучи своїми звичайними кроками, поки Морріґан бігла підтюпцем, намагаючись устигати. Вона весь час вдивлялася в його обличчя, але не могла нічого прочитати.

Він майже нічого не говорив, тільки сказав Фенестрі, куди вони збираються. Диво-кішка подивилася на нього з тривогою і — на превеликий подив Морріґан — зі смутком. Вона нічого не сказала, але, коли Морріґан ішла за Юпітером до вхідних дверей, Фен ніжно підштовхнула її своєю великою сірою головою і видала тихий скорботний звук. Морріґан відчайдушно закліпала, стиснула в руках свою парасольку, але не озирнулась.

Вони йшли темними вуличками, потім доїхали Парасольковою залізницею до найближчої станції Дивополітену і почали спускатися довгими тунелями і сходами. Крізь приховані двері пробиралися темними брудними коридорами, йдучи шляхом, яким Морріґан ще ніколи не ходила, але Юпітер, здавалося, знав його напам’ять.

Через двадцять хвилин і нескінченну кількість поворотів вони зайшли в глухий кут і зупинилися на порожній платформі. Постери, що висіли на стінах, були вицвілі, потріскані та старі й рекламували продукти, про які Морріґан ніколи не чула.

На табличці в них над головами було написано, що це відправний пункт Павутинної лінії.

— Ти впевнена? — Юпітер не зводив очей із кахлів підлоги. Його голос був тихий і відбивався від печеристих стін. — Ти не мусиш цього робити.

— Я знаю, — сказала Морріґан. Вона подумала про Готорна, про те, що ніколи не попрощається з ним, своїм найкращим другом, і про Джека, який спить у «Девкаліоні» й не знайде її вранці, — і раптом відчула смуток. Вона відкинула ці думки і поставила на них крапку. Вона не могла залишитись і спостерігати, як Юпітер втратить усе через неї. — Я впевнена.

Юпітер кивнув і простягнув руку, щоб забрати в неї парасольку. Морріґан міцно тримала її.

— Чи можу я забрати…

— Вона повинна залишитися тут. На жаль.

Морріґан відпустила руку. Коли Юпітер повісив парасольку зі срібною ручкою над рейками платформи, вона відчула розчарування та образу. Це мав бути її подарунок на день народження, врешті, у неї стільки гарних спогадів, пов’язаних із цією парасолькою. Стрибки з даху «Девкаліона», польоти над Старим Містом на Парасольковій залізниці. Відкривання Зали Тіней. (Коли Морріґан нарешті запитала про неї, Юпітер зізнався, що він думав, що це буде досить весело, і вже давно чекав, коли вона зрозуміє, що має секретний ключ до секретної кімнати. Він сказав, що якби вона була трохи більш допитливою, то знайшла б її набагато швидше.)

— Готова? — Він узяв її за руку, і вони переступили жовту лінію на самісінькому краю платформи. — Заплющ очі. Тримай їх заплющеними.

Морріґан послухалась. Повітря було нерухомим. Довгу хвилину тривала тиша.

Тоді здалеку вона почула звук — дедалі гучніший — поїзда, що стрімко набирає швидкість. Її обдало холодним повітрям з тунелю, і вона почула, як поїзд зупинився прямо навпроти неї й відчинив двері.

— Ступай безстрашно, Морріґан Кроу. — Юпітер стиснув її руку і завів усередину.

— Можна розплющити очі?

— Ще ні.

— Куди ми їдемо? Що таке Павутинна лінія? Вона доправить нас прямо до Джекалфакса чи треба буде переходити?

— Тихо. — Він знову стиснув її руку.

Поїздка була коротка — лише декілька хвилин, — але Морріґан відчула, як нудота підступала їй до горла, коли поїзд хитався з боку в бік. Їй хотілося розплющити очі.

Поїзд зупинився. Двері відчинилися. Морріґан з Юпітером вийшли на холодне, колюче повітря, що пахнуло дощем і багном.

— Розплющуй очі.

З ниючим жахом глибоко в серці Морріґан зрозуміла, що опинилася перед вхідними дверима маєтку Кроу. Вона вдома.

«Це те, чого ти хотіла», — нагадала вона собі.

Усього за декілька хвилин Павутинна лінія відвезла її з Невермура до самого Джекалфакса. Морріґан озирнулася, але поїзд уже зник. За спиною були тільки високі залізні ворота, що відділяли маєток Кроу від лісів позаду. Вона похитала головою. Це було неможливо.

Згори на неї дивився знайомий срібний дверний молоток у вигляді ворони. Вона підняла руку, щоб постукати, але Юпітер пройшов прямо крізь тверді дерев’яні двері та зник.

— Неможливо, — видихнула вона.

Юпітер простягнув руку назад і затягнув її до тьмяно освітленого коридору будинку її дитинства.

— Як це… як… що зараз сталося?

Юпітер скоса дивився на неї.

— Технічно ми все ще в Невермурі. Принаймні наші тіла. Павутинна лінія мала бути виведена з експлуатації, але, як загальнодержавний дослідник із секретним допуском дев’ятого рівня, я маю… деякі привілеї.

Морріґан подумала, чи можуть його арештувати за такі «привілеї».

— Як ми можемо все ще бути в Невермурі? Ми стоїмо в будинку моєї бабусі.

— Не зовсім. Ми подорожуємо по Павутинню.

— Що це?

— Це все, це… як пояснити? — Він зупинився і глибоко вдихнув, дивлячись угору. Морріґан згадала, як раніше він уже намагався пояснити їй це, і йому це зовсім не вдалося. — Ми всі є частиною Павутиння, і Павутиння навколо нас. Те, що я можу бачити, — твої погані сни, наприклад, або історію певного зеленого чайника — це все існує в Павутинні, ніби маленькі невидимі ниточки, вплутані в широку, приховану мережу, яка все поєднує. Павутинна лінія просто дає нам можливість подорожувати цими ниточками за нашим бажанням. Це був проміжний продукт досліджень королівства — щось, що Ліга створила тринадцять або чотирнадцять Ер тому. Твоє тіло залишається в безпеці у Невермурі, а свідомість таємно подорожує Республікою. Дуже розумна система і дуже таємна, так що, заради всіх святих, нікому не розповідай. Вона ніколи не була дозволена для публічного користування. Занадто примхлива. Зараз нею заборонено їздити навіть найвищим військовим чинам.

— Чому?

Юпітер зробив гримасу.

— Цей спосіб подорожування не всім підходить. Деякі люди, які їздили Павутинною лінією, повернулися… зіпсованими. Їхні розум і тіло, один раз роз’єднані, вже ніколи не змогли ідеально поєднатися. Вони постійно були розладнаними, і це довело їх до божевілля. Це дуже небезпечна справа, якщо ти не знаєш, що робиш.

— Я не знаю, що роблю! — сказала Морріґан, трохи налякана. — Чому ви пустили мене сюди?

Він пирхнув.

— Якщо хтось і може їздити Павутинною лінією, то це ти.

— Чому я?

— Тому що ти… — Він затнувся, ніби зловивши себе на чомусь. — Тому що ти… зі мною. — Він подивився вбік. — Ми не можемо залишатися тут надовго. Зрозуміла?

Вона не була впевнена, чи відчула розчарування, чи полегшення.

— Але я не хотіла просто відвідати їх. Я хотіла по-справжньому повернутися.

— Я знаю, що це не те, чого ти очікувала. Я просто хотів, щоб ти була точно впевнена, перед тим як…

— Веселого Різдва! — Айві пропливла коридором до них, широко посміхаючись. Морріґан ступила вперед, збираючись усе пояснити, але її мачуха пройшла прямо повз неї, прошелестівши атласом і залишаючи за собою хмару нудотно-солодких парфумів. — Веселого Різдва всім!

Морріґан пішла за нею до вітальні. Вона була заповнена гостями, кожен з яких підняв келих до осяйної господині. Айві зробила жест молодому чоловікові за піаніно, і він почав грати жваву різдвяну мелодію. Корвус — одягнений у смокінг із трояндою в петлі — подивився на дружину через усю кімнату.

— У них вечірка, — помітила Морріґан. — Вони ніколи не проводять вечірок.

Юпітер нічого не сказав.

Вона дивилась, як Айві та її батько зустрілись в імпровізованому танці, а гості підбурювали їх оплесками. Один чоловік сказав щось Корвусові, коли він вальсував повз, і Корвус закинув голову назад і засміявся. Морріґан могла порахувати на пальцях однієї руки всі рази, коли бачила, як її батько отак сміявся. Узагалі-то вона могла порахувати це на одному пальці. Включно з цим разом.

— Вони не бачать мене?

Юпітер відхилився, залишаючись біля стіни.

— Тільки якщо ти цього захочеш.

Морріґан насупилася.

— Я хочу цього.

— Очевидно, що ні.

Айві змінила оформлення вітальні. У ній з’явилися нові штори, нова (барвінково-блакитна) оббивка і шпалери у квітах. Кожна доступна поверхня була вкрита фотографіями у рамках, де Корвус, Айві та нова дитина — ні, діти. Близнюки. Пара однакових рожевощоких хлопчиків зі сніжно-світлим волоссям, як у їхньої матері. На подвійній срібній фоторамці красивими літерами були вигравіювані імена: Вольфрам і Ґантрам.

Так, у Морріґан є брати. Вона намагалася перетравити ці новини, поки навколо неї вирувала вечірка, але її мозок відмовлявся прийняти цю думку. «У мене є брати, — думала вона знову і знову, — у мене є брати». Але ці слова були легкі, наче повітря, і не мали зовсім ніякої ваги і значення, тому вона відпустила їх.

Морріґан думала, де може бути Бабуся, а тоді раптом усвідомила, що вже знає це.

Зала мертвих Кроу була темна й мовчазна. Вона була зовсім такою, якою її запам’ятала Морріґан — холодна, порожня і затхла. Але змінилася одна річ: тепер тут висів її власний портрет.

Насправді ніхто, крім Морріґан, не називав це Залою мертвих Кроу. Її справжньою нудною назвою була Портретна зала. Але сюди потрапляли лише портрети тих людей, які були членами родини Кроу, і тільки мертвих. Чомусь це було улюблене місце Бабусі — іноді вона пропадала тут годинами, і якщо колись треба було знайти її, відомо, що вона тут. Стоїть у Залі мертвих Кроу і дивиться на родовід, починаючи з Карріона Кроу (пра-пра-пра-прадід Морріґан, випадково застрелений своїм лакеєм на полюванні) і закінчуючи Камамбером Кроу (хорт її батька, що зжував цілу коробку піни для ванни).

Морріґан здивувалась, коли побачила, що Бабуся виділила для неї особливе місце між поважною Великою Тіткою Вороною, яка померла, впавши зі свого коня, і Дядьком Бертрамом, братом Корвуса, який у молодому віці помер від гарячки. Бабуся завжди детально і скорботно розповідала, що сталося з яким Кроу. Пізній портрет матері Морріґан, який уже двічі знімали, висів унизу в дальній частині зали, серед найменш улюблених домашніх тваринок і дальніх кузин.

Художник, якому довірили писати портрет Морріґан, уже понад шістдесят років писав портрети Кроу. Це означало, що він дуже старий і нестерпно повільний, і Морріґан повинна була незворушно стояти годинами, поки він боровся зі своїми пензлями та інколи кричав щось на кшталт «Не рухайся!», або «Звідки падає ця тінь?», або «Я бачу, як ти дихаєш!», або «Не чухай носа, бридка дитино!».

Під час позування для портрета в останню хвилину в день Вечоріння до кімнати зайшла Айві з вимірювальною рулеткою, затиснувши телефон між вухом і плечем, беручи мірки з Морріґан.

— Сто двадцять сантиметрів у довжину… так, я повинна так думати принаймні… О ні, ширше, ніж це, у неї досить широкі плечі… Скільки коштує червоне дерево? Тоді, думаю, сосна. Ні-ні, Корвус хотів червоне дерево, ми не можемо дозволити собі дешевий вигляд. Рожева шовкова підкладка, звичайно, з гаптованою подушкою і рожевою стрічкою. І, я думаю, ти доправиш це до будинку? Тобто коли? Завтра і якомога швидше, звичайно!

Тоді вона вилетіла з кімнати, не сказавши ні Морріґан, ні художникові жодного слова. Як тільки до дівчинки дійшло, про що була ця розмова, весь залишок дня вона дратувалась, що в її труні має бути стільки рожевого. У результаті на стіні тепер висів портрет, де Морріґан сердито й зухвало склала руки на грудях.

Це вперше Морріґан побачила закінчену роботу. Вона їй сподобалася.

— Хто тут?

Бабуся стояла біля вікна в темній кімнаті, освітлена лише лампами, що були в коридорі. Вона була у своїй звичній суворій чорній сукні, з прикрасами на шиї, а її темно-сиве волосся було забране високо на голові. У повітрі стояв знайомий деревний аромат її парфумів.

Морріґан обережно наблизилась до неї.

— Це я, Бабусю.

Бабуся підозріло окинула поглядом темну кімнату.

— Тут хтось є? Відповідайте!

— Чому вона не бачить мене? Я хочу, щоб вона побачила мене, — прошипіла Морріґан до Юпітера.

— Спробуй ще, — відповів він, легенько підштовхуючи її вперед.

Вона глибоко вдихнула, стиснула руки в кулаки, і щосили подумала: «Подивись на мене. Прошу, подивись на мене».

— Бабусю? Це я. Я тут.

— Морріґан? — хрипко прошепотіла Бабуся. Вона широко розплющила очі та підступила ближче до внучки, хитаючи головою, ніби намагаючись звільнити її. — Це… чи може це бути?..

— Ти можеш мене бачити?

Ніжно-блакитні очі Орнелли Кроу зосередились на обличчі внучки, і вперше на пам’яті Морріґан вони були наповнені жахом.

— Ні. Ні.

— Усе гаразд. — Морріґан підняла руки, наче заспокоюючи налякане звірятко. — Я не привид. Це справді я. Я жива. Я не померла, я не…

Бабуся хитала головою знову і знову.

— Морріґан. Ні. Чому ти тут? Чому ти повернулася до Республіки? Ти не повинна тут бути. Вони прийдуть по тебе. Переслідувачі з Диму й Тіні. Вони прийдуть по тебе.

Морріґан здалось, наче її всю обдало льодом. Вона подивилася на Юпітера, який стояв позаду, засунувши руки в кишені та опустивши погляд на підлогу.

— Звідки вона знає про Переслідувачів?..

Але Бабуся повернулась до Юпітера, раптом розлютившись.

— Ти! Навіжений чоловіче! Чому привів її назад? Ти обіцяв, що залишиш її в Невермурі. Ти обіцяв, що вона ніколи не покине Вільну Державу. Ви не повинні були приходити.

— Насправді ми не тут, мадам Кроу, — квапливо сказав Юпітер, простягнувши руку, яка пройшла прямо крізь її тіло. Бабуся здригнулась і відступила. — Ми подорожуємо Павутинною лінією. Наші тіла не… це довга історія. Морріґан хотіла сюди, і я подумав, що вона заслуговує…

— Ти обіцяв, що більше ніколи не повернеш її сюди, — повторила Бабуся з широко розплющеними очима. — Ти поклявся мені. Це небезпечно, це не… Морріґан, ти мусиш іти…

— Морріґан? — почувся голос із-за дверей. Хтось натиснув на вимикач, і раптом Залу мертвих Кроу залило світлом. Корвус рішуче зайшов до кімнати, блискаючи блакитними очима. Морріґан відкрила рота, щоб щось сказати, але канцлер пройшов повз неї, схопив Бабусю за плечі та струснув її. — Мамо, що це за божевілля? Чому ти так поводишся? Зараз, зрештою, різдвяна вечірка, заради всіх святих.

Орнелла Кроу дивилася через плече сина, нервово поглядаючи в бік своєї внучки.

— Це… це нічого, Корвусе. Просто моя уява грається зі мною.

— Ти вимовила її ім’я, — прошепотів Корвус голосом, сповненим люті. — Я почув його з коридору. А що було б, якби хтось із моїх колег проходив повз і теж його почув?

— Це було… нічого не було б, любий. Ніхто нічого не почув. Я просто… згадувала…

— Ми поклялися, що більше ніколи не будемо вимовляти це ім’я. Ми поклялися, Мамо.

Морріґан здалось, що вона перестала дихати.

— Найменше на світі мені потрібно нагадувати людям про все це, коли я так близько до федерального управління. Якщо хтось із Зимноморської партії… — Корвус обірвав самого себе, стискаючи губи в тонку лінію. — Цей вечір важливий для мене, Мамо. Будь ласка, не зіпсуй його цим іменем.

— Корвусе…

— Це ім’я мертве.

Корвус Кроу крутнувся на підборах, пройшов прямо крізь місце, де стояла невидима для нього його дочка, і зник.

Морріґан вийшла з будинку і вдихала холодне повітря весь шлях до воріт. Вона нахилилася, намагаючись віддихатися.

«Як вона могла це відчувати?» — думала вона. Як могла відчувати вітер, що щипав її обличчя, тверду землю під ногами, запах дощу і багнюки, парфуми Бабусі, коли її батько навіть не міг її побачити перед собою?

Вона почула хрускіт гравію під ногами Юпітера в неї за спиною. Він довго там стояв, терпляче чекаючи, коли вона скаже, що вони робитимуть далі, і не давав ніяких порад, не співчував і не говорив: «Я ж тобі казав». Він просто чекав, поки Морріґан нарешті випросталася і глибоко вдихнула, здригаючись.

— Вона знає. Моя Бабуся. Вона знає, що я не померла.

— Так.

— Вона знає про Переслідувачів.

— Так.

— Звідки?

— Я розповів їй.

— Коли?

— Перед Вечорінням. Я мав знайти когось, хто підпише договір.

Ох. То це був підпис її бабусі, те нерозбірливе ім’я. Це бабуся підклала конверт під її двері в День пропозицій.

— Чому вона?

— Мені здалось, ти їй подобаєшся.

Морріґан пирснула сміхом, закриваючись рукавом, щоб приховати хлюпання носом. Юпітер був достатньо тактовним, щоб на якусь мить зробити вигляд, що він дуже зацікавлений своїми черевиками.

— Повертайся зі мною, — нарешті тихо сказав він. — Будь ласка… Твоя Бабуся права, тут на тебе чекає небезпека. Повертайся до «Девкаліона». Тепер це твій дім. Ми твоя родина — я, Джек, Фен та інші. Ти з нами.

— Доки не завалю Випробувальний Показ і мене депортують. — Вона знову шморгнула носом. — Доки вас не заарештують.

— Як я вже казав, ми поміркуємо над цією проблемою, коли вона з’явиться.

Морріґан витирала обличчя, доки воно стало цілком сухим.

— Де нам зловити Павутинну лінію?

— Ніде, — сказав Юпітер, а його очі засвітилися радістю та полегшенням. Він поплескав Морріґан по спині і вона жалюгідно посміхнулася йому. — Вона прийде до нас. Для цього й потрібен якір. Ніколи не можна їздити Павутинною лінією, не кинувши якір.

— Тобто — який якір?

— Той, який я залишив на платформі. — Він усміхнувся. — Дорогоцінний особистий предмет, який ти залишаєш на пункті відправлення, що поєднує тебе з Невермуром невидимою ниткою. І чекає, щоб забрати тебе додому. Можеш уявити його?

Морріґан подумала якусь мить.

— Ви маєте на увазі… мою парасольку?

Він кивнув.

— Заплющ очі й уяви так чітко, як тільки можеш, як вона висить над рейками. Кожну дрібну деталь. Ти впіймала її?

Морріґан заплющила очі й уявила її: блискучу непромокальну тканину, витончений срібний держак, крихітну опалову пташку.

— Так.

— Не відпускай її.

— Не відпущу.

Вона відчула на своїй руці теплі пальці Юпітера. Удалині засвистів поїзд.

Коридори готелю «Девкаліон» були теплі та знайомі. Морріґан відчула виснаження в ногах, коли допленталася до своєї кімнати, мріючи про подушки і м’яку пухову ковдру і сподіваючись, що з каміном усе добре, і якимось чином знаючи, що це так.

Коли вона простягла руку, щоб відчинити двері до спальні, її схопила холодна кістлява рука. Вона скрикнула й відстрибнула назад.

— Ох! Це ви, Дамо Чандо.

— Не хотіла тебе злякати, люба дівчинко, — сказала сопрано. — Я сама йду до ліжка. Ми з тобою такі нічні сови! Усі ці різдвяні смаколики теж не дають тобі спати?

Морріґан ніяково всміхнулась. У її голові все ще лунала та образлива розмова між Кеджері та Дамою Чандою. «Принаймні, якби в нього не вийшло з “Девкаліоном”, нічого страшного б не сталося».

— Ну так.

— Що ж, оскільки я не могла заснути, я переглядала свої старі книжки і коробки з записами. — Дама Чанда дістала пошарпаний папірець, розгортаючи та обережно розгладжуючи його. — Я подумала, що тобі було б цікаво побачити це. Я знала, що десь це було. Вона не нова, звичайно. Тут йому десь двадцять чи тридцять. Зараз йому вже далеко за сотню. Цей ще не відомий Езра Сквол, як бачиш, був досить симпатичним чоловіком — хоча мою думку зараз ніхто не розділив би. Заради всіх святих, нікому не кажи, що я назвала масового вбивцю симпатичним — вони прийдуть до мене зі смолоскипами й вилами. — Вона підняла брову, таємниче всміхаючись Морріґан. — Можеш залишити її собі, це просто копія оригінальної картини. Мені приємно, що ти зацікавилася історією Невермура, яким би страшним цей період не був.

Ідучи до себе, вона стиснула руку Морріґан, доброзичливо дивлячись на неї, ніби хотіла зробити щось хороше для бідолашної дівчинки, яка не зможе потрапити до Товариства Дивообраних.

Але зараз Морріґан не думала про свої шанси на випробуваннях.

Вона не могла говорити. Здавалося, їй забило дух.

Чоловік на картині спокійно всміхався. Його попелясто-каштанове волосся було зачесане назад, його старомодний костюм був бездоганний і, безперечно, дорогий. Темні очі, бліда, ледь не прозора шкіра, тонка рожева усмішка і гострі риси обличчя — усе це було точнісінько таким, як вона запам’ятала. І цей шрам, тонка лінія, яка розділяла одну брову чітко посередині… вона знала цей шрам. Вона знала цього чоловіка.

Це був містер Джонс.