Невермур. Випробування Морріґан Кроу

Розділ сьомий. Щасливий час у готелі «Девкаліон»

Морріґан снилося, як вона провалюється в темряву, але, прокинувшись, побачила сонячне світло, тацю з яєчнею і тостами й записку.

Приходь у мій кабінет після сніданку.

Третій поверх, через двоє дверей від Музичного салону.

Ю. Н.

На звороті Юпітер намалював невеличку мапу зі стрілочками, що вказували шлях. Годинник на стіні показував першу годину дня. «Що ж, сніданок давно пройшов», — подумала Морріґан. Як давно він залишив записку?

Розглядаючи тацю, вона згадала: останнім, що вона їла, були ягнячі реберця на її день народження в маєтку Кроу — коли це було, сто років тому? Вона накинулася на два яйця, товсту скибку смаженого хліба з маслом і півчашки теплого чаю з молоком, водночас розглядаючи все навколо.

Порівняно з усім, що вона бачила раніше в цьому готелі, з його позолоченими дзеркалами й картинами, написаними олійними фарбами, щедро настеленими килимами, буянням зелених рослин і кришталевими люстрами, її спальня мала досить неочікуваний вигляд. Це була… звичайна кімната. Дуже гарна кімната. Але нормальна кімната, з ліжком і дерев’яним стільцем, невеликим квадратним вікном і маленькою ванною кімнатою за дверима зліва. Якби тут не було записки Юпітера на тумбочці біля ліжка і якби тут не висіла її парасоля зі срібною ручкою, Морріґан подумала б, що їй приснились і «Девкаліон», і Невермур, і взагалі все це.

Востаннє сьорбнувши чаю, вона перевдяглась у чисту синю сукню (єдине, що знайшлося в шафі для одягу) і побігла до кабінету Юпітера, пригадуючи його вказівки. Перед тим як постукати, вона зупинилась, щоб віддихатись.

— Заходьте, — покликав Юпітер. Морріґан відчинила двері маленької затишної кімнати з каміном і двома потертими шкіряними кріслами. Юпітер стояв за дерев’яним столом, спираючись на купу паперів і карт. Він дивився на неї, широко всміхаючись. — Ага, ось і ти. Чудово. Я подумав, що можу влаштувати тобі невелику прогулянку. Тобі добре спалося?

— Так, дякую, — сказала Морріґан. Вона раптом засоромилась. Це все через постійні усмішки Юпітера, які він продовжував адресувати їй одній. Це було неприродно.

— А з твоєю кімнатою все добре?

— Т-так, звісно! — невиразно пробурмотіла вона. — Принаймні було, коли я звідти пішла. Чесно.

Юпітер глянув на неї, і його брова запитально підскочила. Тоді він заплющив очі й розсміявся, ніби вона сказала щось неймовірно кумедне.

— Ні-ні, я мав на увазі… Чи вона подобається тобі? З нею все добре… для тебе?

— Ох, — Морріґан відчула, як її щоки зарум’янились, — так, вона чудова. Дякую.

Юпітер доклав немало зусиль, щоб прибрати з обличчя останні краплини радощів.

— Тут, гм… тут трохи нудно, я знаю, але ти тільки зіткнулась із новим для тебе світом. Ви ще познайомитесь ближче. Все зміниться.

— Ох, — повторила Морріґан. Вона й гадки не мала, що він має на увазі. — Гаразд.

На стінах кабінету Юпітера були книжкові полиці та фотографії в рамках, на більшості з яких були дивні пейзажі й люди. Сам Юпітер з’являвся лише на декількох із них — молодший, рудіший, худіший і менш бородатий. Ось він стояв на крилі біплана в польоті. Піднімав два великі пальці, сидячи на плечах ведмедя. Танцював на палубі корабля з красивою жінкою і, певно, з якихось лише йому відомих причин, самицею суриката.

На його робочому столі на почесному місці було фото, де один із Юпітерів сидів на цьому ж столі з якимось хлопчиком, склавши руки і усміхаючись від вуха до вуха. Хлопчик мав рівні білі зуби, світло-коричневу шкіру і чорну пов’язку на лівому оці.

Морріґан упізнала його — той самий хлопець, якого вона бачила на вечірці Вечоріння, коли він біг за драконом і стрибав з даху разом з Юпітером. Вона не помітила пов’язки на вечірці. Але тоді він промчав повз неї за якусь секунду, і, напевно, її мозок був надто зайнятий спробами зрозуміти сенс ящірок-музикантів, гігантських котів і так далі.

— Хто це?

— Мій племінник, Джек. Тут він теж є — бачиш? Шкільне фото з минулого року, — Юпітер вказав на фотографію групи хлопців у шкільній формі, що стояли рядком. Унизу було написано: «Школа Ґрейсмарк для обдарованих хлопців. Зима Одинадцята, Ера Південного Впливу». Хлопчики були вдягнені в чорні костюми, білі сорочки й метелики.

Морріґан пробігла очима список імен під фотографією.

— Тут написано, що його звуть Джон.

— М-м-м, Джон Арджуна Коррапаті. Ми називаємо його Джеком.

Морріґан розкрила рота, щоб спитати про пов’язку, але Юпітер обірвав її.

— Краще сама спитай його про це. Щоправда, можливо, доведеться дочекатися весняних канікул, бо я сумніваюся, що він буде десь тут під час першого семестру. Я сподівався, що ви зможете зустрітися сьогодні, але, на жаль, йому потрібно було повернутися до школи.

— Хіба сьогодні не святковий день?

Юпітер глибоко зітхнув.

— Не для нашого Джека. Його третій рік тільки почався, і він наполягав, що всі його однокласники вже повернуться додому з канікул на честь Вечоріння і будуть готуватися до першого іспиту. У школі Ґрейсмарк їх дуже завантажують, — Юпітер провів Морріґан до коридору, зачинивши за ними двері кабінету. — Сподіваюсь, ти погано на нього вплинеш. Може, зайдемо в Димову залу?

— Отже, — Юпітер крутнувся на підборах, тримаючи руки в кишенях, коли вони чекали на ліфт, — Морріґан… Морріґан.

— Так? — Вона подумала, що, може, він нарешті розповість їй про Товариство Дивообраних.

Він підвів голову.

— Гм? О, я просто думаю, що ми можемо зробити з Морріґан. Знаєш, якесь прізвисько. Моррі… Морро… Ні. Моз. Мозза. Моззі?

Двері ліфта відчинилися. Юпітер жестом запросив її всередину і натиснув на кнопку дев’ятого поверху.

— Ні в якому разі, — насупившись, сказала Морріґан, — я не хочу прізвиська.

— Звісно хочеш, усі хочуть… — Його обірвав пронизливий виск, потріскування і покашлювання, що долинали з гучномовця у формі рога в кутку ліфта.

— Доброго ранку, леді, джентльмени і Диво-тварини. Будь ласка, чи міг би гість, що залишив чотирьох альпак в оранжереї, забрати їх, як тільки матиме таку можливість? Покличте Кеджері, якщо вам буде потрібна якась допомога. Дякую.

— Усі хочуть прізвисько, — продовжив Юпітер, коли оголошення закінчилось. — Моє, наприклад, — Великий і Високоповажний Капітан Сер Юпітер Норт, Есквайр.

— Ви самі його для себе придумали?

— Дещо з цього.

— Воно занадто довге, щоб бути прізвиськом, — сказала Морріґан. — Прізвисько — це щось типу Джим або Расті. Це рік потрібен, щоб вимовити всі ці Великий і Високоповажний Капітан Сер Щось Там.

— Тому всі називають мене скорочено — Юпітер, — сказав він. Ліфт здригнувся, зупинився, і вони вийшли. — Справді, чим коротше, тим краще. Подивимось… Мо. Мор… Моґ. Моґ.

— Моґ? — вона поморщила носа.

— Моґ — це чудове прізвисько! — наполягав Юпітер. Він повторював це слово, поки вони йшли довгим коридором. — Моґ. Моґґерс. Моґстер. Так багато варіантів.

Морріґан скривилась.

— Звучить так, наче якась тварина виблювала його і залишила під дверима. То нарешті розкажете мені про Товариство Дивообраних?

— Скоро, Моґ, але…

— Морріґан.

— …спочатку — велика екскурсія.

Димова зала, на радість Морріґан, не була кімнатою, де гостям дозволялося курити. Усе приміщення було заповнене фантастичними різноколірними й ароматними хмарами, які, здавалося, випливали прямо зі стін. Цього дня дим був темно-зеленим, пахнув шавлією («щоб сприяти філософському настрою», як пояснив Юпітер), але розклад на дверях повідомляв, що надвечір аромат зміниться на жимолость («щоб додати романтики»), а пізно ввечері — на лавандовий («для тих, хто страждає від безсоння»).

На двомісній софі драматично розвалився дуже мініатюрний і дуже блідий чоловік, одягнений у все чорне і загорнений у вельветову накидку. Його густо підведені очі були заплющені, кутики вуст опущені, і від нього віяло якоюсь готичною трагічністю. Він відразу сподобався Морріґан.

— Доброго дня, Френку.

— А, Юп, — сказав чоловічок, скорботно глянувши на нього одним оком, — ось і ти. Я саме думав про смерть.

— Я й не сумнівався, — Юпітер був не вражений.

— І про пісні, які я хочу заспівати на день Усіх Святих цього року.

— До нього ще майже цілий рік, і я сказав, що ти можеш заспівати одну пісню, однина, а не пісні, множина.

— І про нестачу свіжих рушників у моїй кімнаті.

— Ти щоранку отримуєш свіжі рушники, Френку.

— Але я хочу два свіжі рушники щоранку, — у голосі Френка звучали нотки роздратування, — мені потрібен ще один для волосся.

Морріґан ледве тамувала сміх.

— Поговори про це з Фенестрою. Ти блискуче впорався минулого вечора — до речі, наше найкраще свято на честь Вечоріння за весь час. — Юпітер схилився до Морріґан, щоб прошепотіти їй: — Френк — мій офіційний планувальник свят. Він найкращий у цьому, але не можна йому про це казати, бо він почне шукати якусь цікавішу роботу.

На обличчі Френка з’явилася млява самовдоволена посмішка.

— Я чудово знаю, що я найкращий, Юпе. Я тут лише тому, що цікавішого місця не існує — ти єдиний власник готелю у Вільній Державі, хто ніколи не обмежує мого генія в грошах.

— Я обмежую твого генія в грошах, Френку, але ти завжди це ігноруєш. До речі, хто підтвердив замовлення «Ігуанарами»?

— Ти.

— Ні, я казав замовити «Лізаманію», триб’ют «Ігуанарами». Вони коштують на три чверті дешевше.

— Звісно. І на три чверті бездарніші, — пирхнув Френк. — У будь-якому разі, що ти тут робиш? Хіба не бачиш, я відновлююсь?

— Я привів декого особливого з тобою познайомитися. Це, — Юпітер поклав руку на плече Морріґан, — це Морріґан Кроу.

Френк раптом випростався, його очі зіщулилися.

— Ах, так ти приніс мені подарунок, — сказав він. — Молода кров. Мені це подобається, — він клацнув зубами. Морріґан намагалась не сміятись. Вона вирішила, що він хоче налякати її і дуже рішуче налаштований.

— Ні, Френку. — Юпітер ущипнув його за перенісся. — Чесно кажучи, між тобою і Фен… Слухай, вона не для биття. Ніхто в «Девкаліоні» не для биття. Ми вже це проходили.

Френк заплющив очі і відкинувся назад із похмурим виглядом.

— То навіщо мене турбувати?

— Просто подумав, що ти захочеш познайомитися з моєю кандидаткою, от і все.

— Кандидаткою для чого? — спитав Френк, позіхнувши.

— Для Товариства Дивообраних.

Очі Френка миттєво розплющилися. Він випростався, уже з цікавістю розглядаючи Морріґан.

— Що ж. Хіба ж це не цікавий поворот подій? Юпітер Норт, той, що присягнув ніколи в житті не бути наставником, нарешті обрав кандидата. — Френк радісно потер руки. — О, а що говоритимуть люди?

— Люди люблять поговорити.

Морріґан переводила погляд з Юпітера на Френка.

— Про що вони говоритимуть?

Юпітер не відповів.

Цікаво, чи він справді присягнув ніколи не бути наставником? Цей факт не міг не принести їй задоволення. Юпітер Норт, загальний улюбленець, обрав саме її своєю першою кандидаткою за весь час. Якби тільки вона знала чому.

Френк із підозрою розглядав її, ніби мав багато сумнівів.

— Я просто зачарований, Морріґан. Чи можу я поставити одне запитання?

— Ні, не можеш, — втрутився Юпітер.

— О, ну будь ласка, Юпе, лише одне.

— Жодного.

— Морріґан, у чому твій…

— Ти не отримаєш жодного свіжого рушника завтра, якщо будеш продовжувати.

— Але я тільки хочу дізнатись…

— Лежи і насолоджуйся шавлією, Френк. — Зі стін почали викочуватися нові хмари зеленого диму. — Скоро з’явиться Марта з візком чаю.

Френк пирхнув і, повернувшись до них спиною, знову похмуро розлігся на своїй софі.

Юпітер провів Морріґан крізь густий туман до дверей, тихо пояснюючи їй на вухо:

— Френк трохи драматизує, але він найкращий у своїй справі. Між іншим, єдиний карликовий вампір у Невермурі. — Морріґан відчула нотки гордості в його голосі. Вона трохи занепокоєно обернулась на Френка крізь зелену імлу — невже вона справді щойно розмовляла з вампіром? — Він не дуже популярний у середовищі карликів або в середовищі вампірів, на жаль, передусім через…

— Вампірів-карликів, — виправив його Френк із іншого кінця кімнати. — Знаєш, є різниця. Тобі варто зайнятися розвитком своєї чутливості, якщо збираєшся керувати готелем.

— Передусім через його складний характер, мені здається. Уяви, що означає мати занадто складний характер для вампірів, — пошепки закінчив Юпітер і крикнув через плече: — Вони багато втратили, Френку. Багато втратили.

Вийшовши з Димової зали, вони пройшли повз покоївку Марту, яка штовхала візок із чаєм та апетитними частуваннями. Коли Морріґан проходила повз неї, вона, підморгнувши, поклала їй у руку тістечко з рожевою глазур’ю, а Юпітер щосили робив вигляд, ніби не помітив.

Морріґан саме відкусила великий смачнющий шматок, коли якийсь молодий чоловік у кашкеті водія та формі вилетів із дверей ліфта. У нього були темно-коричнева шкіра й широко розплющені стривожені очі.

— Капітане Норт! — кричав він, біжучи коридором.

Морріґан застигла на місці. Одним із побічних ефектів її прокляття була здатність завжди термосив, що зараз будуть погані новини.

— Мене надіслав Кеджері, сер. Також з’явився ще один посланець із Управління транспорту. Обидва хочуть вас бачити. — Водій зняв кашкет і нервово термосив його пальцями.

Марта залишила візок і стурбовано кинулася до них.

— Це часом не ще один нещасний випадок у Дивополітені?

— Ще один… — почав Юпітер, хитаючи головою. — Що ти маєш на увазі — «ще один нещасний випадок»?

— Сьогодні вранці про це розповідали в новинах, — відповіла Марта. — Поїзд зійшов з рейок на лінії Пора-Спати незабаром після світанку і врізався в стіну тунелю.

— Де? — допитувався Юпітер.

— Десь між станціями «Блексток» і «Лисяча вулиця». Кажуть, близько десятка осіб травмовані. — Марта стояла, виструнчившись і тримаючи себе за горло. Вона додала сти-ха: — На щастя, обійшлося без смертей.

Морріґан відчула, як у неї всередині щось обірвалося. Ось і катастрофа, на яку вона чекала. «Привіт, Невермуре, — подумала дівчинка, кусаючи губи. — Морріґан Кроу прибула». Вона спостерігала за Юпітером, чекаючи, коли він повернеться до неї й висловить свої підозри й звинувачення.

Але її наставник лише насупився:

— Дивополітен не сходить із рейок. Цього ніколи не траплялося.

— Марта каже правду, сер, — сказав водій. — Це скрізь — у газетах, на радіо. Дехто каже… вони кажуть, це може бути справа рук… — Він зупинився і, ковтнувши повітря, стишив голос до шепоту: — Дивосміта, але… але це…

— Безглуздя.

— Я так і сказав, сер, але… це такий жахливий інцидент, люди схиляються до думки…

— Хіба це справді міг бути Дивосміт? — перебила його Марта, збліднувши.

Юпітер глузливо усміхнувся.

— Враховуючи те, що він зник понад сто років тому, Марто, я припускаю, що ні. Не дозволяй панікерам заразити тебе.

— Що за Дивосміт? — спитала Морріґан. Хтось, крім неї, міг бути винуватцем того, що сталося? Від цієї думки вона відчула таке полегшення, що їй стало соромно.

— Казочка і забобон, — твердо відповів Юпітер і знову повернувся до водія. — Чарлі, Дивополітен є самодостатнім, самопідтримувальним. Ним керує дивія, заради всіх святих, з дивією не трапляється нещасних випадків.

Чарлі також мав спантеличений вигляд. Він підняв одне плече.

— Я знаю. Управління транспорту не повідомило, навіщо викликало вас, але я підготував карету і заправив її пальним. Можемо вирушати через чотири хвилини.

Юпітер виглядав стривоженим.

— Що ж, дуже добре. — Він повернувся до Морріґан, коли Чарлі побіг уперед. — Вибач за це, Моґ. Ми нічого не встигли. Я навіть не показав тобі ставок із качками і Кімнату з речами в глечиках.

— Що таке «Кімната з речами в глечиках»?

— Там я тримаю всі свої речі у глечиках.

— Ви збиралися розповісти мені про Товариство Дивообраних…

— Я знаю і розповім, але доведеться зачекати. Марто, — він жестом підкликав покоївку, — ти не могла би провести Морріґан невелику екскурсію? Тільки основні моменти.

Марта засяяла.

— Звичайно, сер. Я познайомлю її з Дамою Чандою Калі, вона репетирує в Музичному салоні. — Покоївка поклала руку на плечі Морріґан, приятельськи обійнявши її. — А потім ми підемо до стайні і подивимось на поні, як вам така ідея?

— Чудово! — захоплено відповів Юпітер, поспішаючи до ліфта, двері якого тримав Чарлі. — Марто, ти справжній скарб. Моґ, до зустрічі.

Двері зачинились, і він зник.

Морріґан з першого разу впізнала Даму Чанду Калі. Не через потужне сопрано, яке лунало під кроквами Музичного салону, коли вони з Мартою туди прийшли. І не через темний червонувато-коричневий колір її шкіри або блискуче чорне волосся, яке спадало по її спині густими хвилями зі срібними цятками. Вона впізнала вбрання Дами — довгу сукню з яскравого рожевого й оранжевого шовку, повністю вишиту крихітним блискучим бісером. Це був стиль тієї жінки у фіолетовій сукні, яка була на вечірці на даху. Дама Чанда, здогадалась Морріґан, і була нею, тією сміливицею, яка перша стрибнула з балюстради.

Зараз вона стояла в центрі Музичного салону і виконувала арію несподіваній публіці: двом десяткам метушливих синиць, лисиці з двома дітьми і декільком білкам з пухнастими хвостами. Всі вони, здається, забрели сюди крізь широко розчинені вікна і дивилися на співачку з глибоким зачаруванням.

— Дама Чанда — Найславетніше Високе Сопрано та Командорка Ордену Лісових Заклиначів, — голосно прошепотіла Марта до Морріґан крізь музику і пташиний спів. Серед бісеру на сукні Дами Морріґан помітила золотий значок із літерою Д, такий самий, як у Юпітера. — Вона є членкинею Товариства Дивообраних, але живе тут, у «Девкаліоні». Виступала в усіх операх Вільної Держави. Хоча деяких із них це не дуже радує — вони завжди створюють жахливий безлад, — Марта вказала на лісових створінь, які були цілком поглинуті звуком голосу Дами Чанди.

Музика закінчилась, і Морріґан з Мартою вибухнули оплесками. Дама Чанда вклонилась і тепло всміхнулась, а потім розігнала тваринок, і вони вискочили крізь вікно.

— Марто, мій ангеле, я повинна виконувати тобі всі мої інтродукції. Ти робиш це так чарівно.

Покоївка зашарілася.

— Дамо Чандо, це Морріґан Кроу. Вона…

— Кандидатка Юпітера, так, я чула, — сказала Дама, звернувши свій сліпучий погляд на Морріґан. Це було схоже на відчуття, коли тебе ловить промінь маяка. Коли ти розмовляєш із королівською особою. — У «Девкаліоні» новини поширюються швидко. Усі про тебе розмовляють, міс Кроу. Так це правда, люба? Ти приймаєш випробування?

Морріґан кивнула, нервово обсмикуючи сукню. Поряд із цією видатною жінкою вона почувалася вуличним дівчиськом.

«Отак виглядають члени Товариства Дивообраних», — подумала вона. Вони прекрасні й величні, як Дама Чанда. Вони неординарні, і ними всі захоплюються, як Юпітером. Цікаво, що ж вони подумають про неї — Марта, Дама Чанда, Фенестра, Френк? Вони вже шепочуться між собою про жахливий вибір Юпітера?

— Як це надзвичайно, — продовжувала співачка. — Наш Юпітер нарешті є наставником! Я щаслива з тобою познайомитися, міс Морріґан, ти, напевне, чудова людина. Ти з нетерпінням чекаєш свого першого випробування, дорогенька?

— М-м… так, — не дуже переконливо збрехала Морріґан.

— Звісно, спочатку в тебе буде Прийом Дивообраних. Юпітер уже призначив час примірки?

Морріґан тупо дивилася на неї. Що за Прийом Дивообраних?

— Час… примірки?

— З його швачкою? Тобі потрібна нова сукня, люба. Перші враження дуже важливі. — Вона зробила паузу. — Думаю, я попрошу свого костюмера зайнятися цим.

Марта променисто всміхнулася Морріґан, широко розплющивши очі, ніби це була найбільша честь, яку могла зробити Дама Чанда, а не жахлива загадкова загроза.

— Зазвичай Юпітер наполягає на власних… своєрідних дизайнерських рішеннях, тому що він такий гарний, — продовжувала Дама. — Але ми не можемо дозволити його жахливому смаку відобразитися на тобі. Не для такої важливої події.

— Прийом Дивообраних — це не просто вечірка в саду, міс Морріґан. На жаль, у цьому саду буде повно людей, які судитимуть та обговорюватимуть вас. Інші кандидати і їхні наставники оцінюватимуть ваші можливості у змаганні. Це дуже напружена подія.

Морріґан зіщулилася всередині. Змагання? Оцінювання? У листі Юпітера згадувалося, що її не гарантовано приймуть до Товариства і що доведеться пройти деякі випробування.

Але… глибоко всередині Морріґан думала, що після всього, що вона пережила, щоб потрапити до Невермура, після втечі від Переслідувачів з Диму й Тіні, проходження прикордонного контролю і після того, як вона обманула смерть, заради всіх святих, — після цього вона думала, що складнощі закінчилися. Ніхто не говорив про дуже напружену вечірку в саду. (Морріґан могла перелічити щонайменше дванадцять катастроф, які вона та її прокляття могли би принести на вечірку, не враховуючи укусів джмелів і сінної лихоманки.)

Здавалося, Дама Чанда відчула, що новенька почала нервуватися. Жінка пожвавішала й відмахнулася від теми розмови, ніби та була набридливою мухою.

— О, не варто хвилюватися, люба. Просто будь собою. А тепер чи можу я запитати — ми всі помираємо від цікавості… — Вона нахилилася до вуха Морріґан. — Який твій дар? Яким неймовірним талантом ти володієш?

Морріґан кліпнула.

— Мій що?

— Твій дар, дитинко. Твоє незвичайне вміння. Твій талант.

Морріґан не знала, що сказати.

— Ах, але я певна, Юпітер готує нам несподіване відкриття, правда? — сказала Дама, торкаючись пальцем її носа. — Ані слова більше, люба. Ані слова.

— Що вона мала на увазі? — спитала Морріґан у Марти, коли вони вийшли з Музичного салону й почали спускатися спіральними сходами до холу. — У мене немає ніяких… дарів або талантів, нічого такого.

Марта доброзичливо засміялася.

— Звісно, ти маєш дар. Ти ж кандидатка до Товариства Дивообраних. Ти кандидатка Юпітера Норта. Він не міг би тебе запропонувати, якби не був упевнений, що ти щось умієш.

— Не міг би? — це було новиною для Морріґан. — Але я не…

— Ти маєш. Просто не знаєш поки що.

Морріґан нічого не відповіла.

Вона думала про попередню ніч — і той чудовий момент, коли Юпітер з’явився в маєтку Кроу, радість, яку вона відчула на початку світанку, коли безпечно приземлилась у дворі готелю «Девкаліон». Тоді вона повірила, що світ відкрився для неї. Тепер їй здавалося, що вона дивиться на своє життя крізь непробивне скло.

Як вона зможе потрапити до Товариства Дивообраних, якщо для цього їй потрібно мати якийсь талант?

— Знаєш, у нього ніколи раніше не було кандидатів, — м’яко сказала Марта. — До цього часу він уже повинен був визначитися. Ми всі повинні, коли досягаємо певного віку. Не можна не сказати, що в Юпітера під дверима повно батьків, які пропонують йому гроші й різноманітні послуги за те, щоб він тільки обрав їхніх маленьких чад. Знала б ти, скільки сумних схлипів тут чути щоразу, коли наближається Великий День! Але він завжди відмовляв. Ніхто ніколи не був достатньо винятковим для цього. — Вона широко всміхнулася, заправляючи пасмо чорного волосся за вухо Морріґан. — Дотепер.

— У мені немає нічого виняткового, — сказала дівчинка, але це була неправда. Вона знала одну річ, яка робить її винятковою. Та сама річ, яка змушувала людей у Джекалфаксі переходити на інший бік вулиці, щоб уникнути зустрічі з нею. Яка могла б убити її на Вечоріння, якби Юпітер не з’явився зі своїм механічним павуком і не забрав її до Невермура.

Прокляття робило її винятковою.

Мати на собі прокляття — це талант? Тому Юпітер запропонував її? Тому що її дар — уміння все руйнувати? Морріґан скривилася. Яка жахлива думка!

— Капітан Норт трохи дивний, міс, але він не дурний. Він бачить людей такими, якими вони є насправді. Якщо він обрав тебе, це означає… — Але Морріґан так і не дізналася, що це означає, тому що Марту перервав оглушливий гуркіт і звук биття скла. Знизу почувся моторошний вереск.

Марта і Морріґан щодуху побігли вниз і, діставшись холу, застали страшне видовище: рожева люстра у формі корабля лежала розбита на чорно-білій підлозі в шахову клітинку. По мармуру розсипалися відблиски розбитого скла і кристалів. Зі стелі звисали дроти, наче нутрощі, що вилізли з мертвої туші.

Гості й персонал стояли і, пороззявлявши роти, спостерігали за цим колосальним безладом.

Марта схопилася за обличчя обома руками.

— Ох… Капітан Норт буде такий засмучений. Цей корабель був тут завжди, він його так любив. Як це могло статися?

— Не розумію, — сказав Кеджері, з’явившись із-за стійки консьєржа. — Доглядачі лише вчора ввечері перевіряли її! Вона була ідеально припасована.

— І це сталося саме сьогодні, на Світання, а не в будь-який інший день! — скрикнула Марта. — Яка жахлива невдача!

— Як на мене, нам страшенно пощастило, — сказав Кеджері. — У холі повно людей, і ніхто не постраждав. Можемо подякувати зіркам за це.

Та Морріґан подумки погодилася з Мартою. Це була жахлива невдача, і вона повинна була зрозуміти це. Її спеціалізація.

Марта скликала деяких працівників готелю і почала роздавати вказівки щодо прибирання, тим часом як Кеджері розмовляв із гостями, м’яко відводячи їх від безладу.

— Леді та джентльмени, прошу вибачення від імені всього «Девкаліона» за страшний переляк, який ви пережили, — говорив консьєрж. — Як тільки ви підніметесь до коктейльного бару «Золотий ліхтар» на шостому поверсі, почнуться розваги! Напої за рахунок закладу весь вечір! Насолоджуйтеся.

Близько десятка гостей, які стали свідками падіння люстри, радісно кинулися нагору по безкоштовні напої і забули про все, що тут сталося. Але Кеджері, Марта й решта персоналу були стривожені, як і Морріґан.

Вона обійшла місце катастрофи.

— Чи можу я допомогти?

— О! Не смійте себе обтяжувати, міс Морріґан, — сказав Кеджері, відводячи її вбік. — Загалом, гадаю, вам краще також поспішити нагору — подалі від цих звислих дротів і битого скла. Ми не хочемо, щоб ви травмувалися.

— Я не травмуюся, — запротестувала Морріґан, — я буду обережна.

— Чому б вам не піти до Димової зали? Я зателефоную нагору і попрошу їх запустити трохи ромашкового диму, щоб заспокоїти ваші слабкі маленькі нерви. Ви пережили сильний шок. Там працює хороша дівчина, швидше йдіть туди.

Морріґан зупинилась на сходовому майданчику та обернулась, щоб подивитись, як Кеджері, Марта й інші працівники готелю метушаться, підмітаючи залишки люстри в жалюгідні купки блискучого рожевого пилу.

Ніхто не дивився на неї вовком і не бурмотів нічого про те, що винна клята дитина. Ніхто з них не знав, чому стався цей огидний випадок.

Але Морріґан — знала.

І знала, чому той поїзд у Дивополітені розбився.

Прокляття переслідувало її. Вона жила з ним, вижила, незважаючи на нього… але потім якимось чином перенесла його до Невермура крізь прикордонний контроль і дала затишний прихисток у готелі «Девкаліон».

І воно збиралося все зруйнувати.