Невермур. Випробування Морріґан Кроу

Розділ двадцять третій. Шахрайство

Настрій у Тролезеї змінився, коли Юпітер вийшов на арену. Гамір розмов перетворився на приглушений шепіт. Люди справді випростались. Один із найвидатніших синів Товариства Дивообраних нарешті обрав кандидатку. Вони помирали від цікавості, який вона має дар, ця дівчинка, що зробила великого Юпітера Норта своїм наставником.

Морріґан також вмирала, але не від цікавості.

Вона помирала від бажання втекти, бажання сховатися, бажання, щоб підлога арени вибухнула, наче вулкан, і щоб розтоплена лава поглинула все те місце. Її серце виривалося з грудей, наче хотіло на щось накинутися.

Не на щось. На когось.

Як Юпітер міг так учинити з нею? Весь рік Морріґан вірила йому, впевнена, що, яким би не був її таємничий дар, її наставник знає про нього. Він казав їй не хвилюватися, казав, що все тримає у своїх руках… а тепер узяв і кинув її під автобус.

У неї немає дару. Весь цей час вона була права. Її очі залило слізьми злості, і вони погрожували вихлюпнутися назовні. Як він міг?

— Чи можу я підійти? — запитав у Старійшин Юпітер. Після того як на її очах відбулася майже сотня виступів, Морріґан розуміла, що це дивне прохання. Але Старійшина Квінн жестом підкликала його до себе.

Морріґан самотньо стояла посеред мовчазної арени, поки Юпітер тихо розмовляв зі Старійшинами. Вона дивилася на зацікавлені обличчя на трибунах, уявляючи, як вони будуть сміятися, коли дізнаються, що це все жарт і Морріґан Кроу з Невермура не має ніякого таланту. Або, можливо, вони не будуть сміятися. Можливо, будуть сердиті на Юпітера за те, що він згаяв їхній час дарма.

«Не настільки сердиті, як я», — подумала Морріґан.

А тоді Юпітер зробив щось дуже дивне.

Він по черзі взяв за плечі Старійшину Квінн, Старійшину Вонґа і Старійшину Саґа і притулився своїм чолом до їхніх. Після цього дивного обміну вони отямилися, часто кліпаючи і прикриваючи очі руками, а тоді витріщилися на Морріґан у мовчазному зачудуванні.

І після цього її ім’я потрапило прямісінько на перше місце. Тролезей вибухнув. Люди скочили на ноги і почали кричати на Старійшин, вимагаючи пояснень цього божевілля, вимагаючи можливості побачити дар Морріґан Кроу, цієї жалюгідної порушниці правил.

Морріґан і сама була настільки приголомшена, що забула, як вона злилась на Юпітера. Вона заціпеніло стояла під зливою нестримної люті.

Стадіоном прокотилися звинувачення в шахрайстві та фаворитстві. Морріґан бачила, як Без Чарльтон біг трибунами вниз, перестрибуючи через три сходинки й нерозбірливо щось вигукуючи. Куди б не глянула дівчинка, скрізь її зустрічали люті погляди. Вона шукала очима Готорна, щоб побачити, чи сердиться він також. Чи міг її друг подумати, що вона шахрайка?

Юпітер підійшов до неї і взяв її за руку, заштовхуючи її в двері в задній частині арени.

— Іди, Моґ. Залиш нам цей сварливий натовп.

Зелена кімната за лаштунками була благословенно порожньою. У ній був один диван, таця з сендвічами сумного вигляду і глечик з блідим лимонним соком. Тут і там на стінах висіли постери з минулих боїв тролів і турнірів з їзди на драконах. На фоні ненав’язливо грала сопілка.

Єдина людина в кімнаті, молодий чоловік у формі Тролезею, що хоча б наполовину виглядав тролем (його пальці тяглися по підлозі), запропонував їм тацю з сендвічами, щойно вони ввійшли.

— Сенніч? — хрюкнув він.

— Ні, дякую, — сказав Юпітер. Морріґан похитала головою. Напівтролю стало нудно, і він пішов.

Морріґан глибоко вдихнула, стиснула руки в кулаки і почала добирати слова, щоб висловити свою злість, коли Юпітер заговорив.

— Я знаю, знаю. Пробач мені. Будь ласка, пробач мені, Моґ. Я знаю, як це дивно. — Його очі були сповнені каяття, він говорив заспокійливим голосом і прикривався руками: не бий, не стріляй. — Послухай. Це стане ще більш дивним, і немає часу пояснювати. Але я клянусь тобі — клянусь, — коли це все закінчиться, я відповім на кожне твоє запитання в усіх болісних деталях. Але ти повинна бути терплячою і довіритись мені ще зовсім ненадовго, незважаючи на думку, що я цього, може, й не заслуговую. Добре?

Морріґан хотіла накричати на нього, сказати, що ні, ні, це зовсім не добре, це протилежне від добре — але вона не стала. Замість цього вона зачепила його мізинець своїм, дивлячись йому прямо в очі.

— Кожне запитання. Болісна деталь. Обіцяєте на мізинчиках?

— Обіцяю.

Через декілька секунд двері розчинились, і Старійшини влетіли до кімнати з суворими й незворушними обличчями, а їхні плащі роздувалися в них за спинами. У кожного на комірці був пришпилений значок із літерою Д.

— Як давно ти знаєш? — запитала Старійшина Квінн. — Очевидно, ти знав це ще до Вечоріння, але скільки до цього? Дні, тижні? Місяці? Роки?

Юпітер підняв руки.

— Старійшино Квінн, я розумію, що ви здивовані, але…

— Здивована! Здивована?! — Здавалося, крихітна жінка виросла на десяток сантиметрів, коли втупилась у Юпітера, тицяючи пальцем йому в обличчя. Морріґан хотілось її підбадьорити. «Скажіть йому, стара леді». — Юпітере Амантіусе Норт, я навчала твого наставника. Я навчала наставника твого наставника! Я знаю тебе з одинадцяти років, незліченну кількість разів рятувала тебе від вигнання — навіть давала тобі рекомендації до Ліги дослідників, і так ти мені віддячуєш?

— Пробачте мені, але яка різниця? — Юпітер пригладив волосся рукою, хитро посміхаючись, поки жінка сердито ходила навколо нього. — Що ви могли б із цим зробити? Хіба могли б щось змінити?

Старійшина Квінн бризнула слиною і зупинилась.

— Ну, ні, звичайно ні, але було б непогано попередити! Я стара жінка, Норте, і ти ледь не довів мене до серцевого нападу.

Серцевий напад? Морріґан зупинила погляд на очах Юпітера. Що показане ним так шокувало Старійшин?

Він виглядав винним.

— Пробачте, Старійшино Квінн. Я просто не хотів робити нічого такого, що могло б завадити зборам, я не знав, чи, тобто, це не зовсім… — Він затнувся і безпомічно стенув плечима. — Я ще ніколи цього не робив.

— Коли почалися збори? — запитав Старійшина Вонґ, не зводячи очей з Морріґан.

— Важко сказати точно, — сказав Юпітер. — Рік чи два тому? Напевно, Зими Дев’ятого чи Весни Одинадцятого? Я платив працівникам маєтку Кроу за інформацію — наставникам, прибиральникам і все таке. Проблема в тому, що вони такі забобонні, було важко відрізнити справді Дивообрані події від безглуздих вигадок. Кухарка була переконана, що Морріґан убила садівника, чхнувши на нього. Дурниці.

— Де всі інші? — запитала Старійшина Квінн.

— Інші? — здивовано подивився на неї Юпітер.

Вона підняла брову.

— Ти добре знаєш, про що я тебе питаю, Норте.

— Ага, інші. — Він прокашлявся. — Так. Троє інших із реєстру.

— І вони?..

— Не подавали ніяких знаків, — рішуче сказав Юпітер. — Не варті зусиль.

Морріґан насупилася. «Троє інших із реєстру»… Він говорив про трьох із Реєстру Проклятих Дітей? Він урятував її й залишив їх Переслідувачам з Диму й Тіні, тому що вони «не варті ніяких зусиль»? Вона не хотіла в це вірити.

— І крім твоїх забобонних домашніх шпигунів, Норте, — сказала Старійшина Квінн, — ще якісь переконливі докази?

— Відповідно до Мережі Зимноморських Новин, скорочення дивії на Світлопівдні і Східноспіві почалися близько вісімнадцяти місяців тому. Проте з Зими Десятої до Зими Одинадцятої рідне містечко Морріґан переживало рекордне підняття густоти дивії, й енергетична криза Республіки його не зачепила. До самого Вечоріння, тобто до того моменту, коли показники Джекалфакса різко впали. — Він замовк, блиснувши очима на Морріґан. — До ночі Вечоріння, якщо точніше. Близько дев’ятої години.

«Це тоді, коли ви врятували моє життя, — подумала Морріґан. — Тоді, коли ми втекли з Джекалфакса крізь Неболикий Годинник». Що скорочення дивії мали спільного з нею?

— Як, заради всіх святих, ти провів її до Вільної Держави? — запитала Старійшина Квінн, змінивши тему. — Чекай. Ні, я не хочу цього знати. Це точно щось незаконне.

Юпітер прикусив губу і важко дихав через ніс.

— Пробачте, що я не сказав вам, Старійшино Квінн. Мені справді шкода. Як уже сказав, я боявся, що будь-що може завадити зборам — я знаю, що дурний, знаю, що такий же нерозумний, як забобонні працівники кухні в будинку Кроу, але я хвилювався, що, якщо скажу це вголос, можу… відлякати це.

— Що ж, можливо, так було б краще, — пробурмотів Старійшина Саґа, високий кошлатий буйвіл. Старійшина Квінн обірвала його різким поглядом. Морріґан доводилось буквально кусати кінчик язика, щоб втримати в собі тисячі запитань, які палали в ній з початку розмови.

— Тому я не розповідав жодній душі. — Юпітер дивився на підлогу. — Навіть Морріґан.

Старійшини мовчали. Квінн виглядала нажаханою, переводячи погляд із Юпітера на Морріґан і навпаки.

— Ти не можеш… Ти хочеш сказати, що дитина навіть не знає…

— Серйозно, Норте, це неприпустимо, це цілком проти правил Товариства Дивообраних, — роздратовано вибухнув Старійшина Саґа. — Виводити на випробування дитину, яка навіть не знає, навіщо це, — нечувано! Якби ваш наставник був тут…

— А як же договір про безпеку? — перебив Старійшина Вонґ. — Ми щойно пустили до Товариства небезпечну сутність, і ніхто навіть не подумав про безпеку.

— Я не небезпечна, — заперечила Морріґан, а тихенький голосок у її голові сказав: «Так, ти небезпечна. Ти проклята».

Про що говорять Старійшини? Усі ці місяці Юпітер казав їй, що вона не проклята, що вона ніколи не була такою. Це також було брехнею?

— О, це безглуздя. Ґреґоріє, Еліоте, ми що, божевільні? Що ми наробили? — Старійшина Вонґ сплеснув руками. — У всій державі немає жодного громадянина, який підписав би такий договір, не те що троє шанованих, поважних…

— Троє? — гримнув Старійшина Саґа. — Господи, ні. Договір про безпеку з трьома підписами був би допустимим, якби дитина вміла закликати урагани або гіпнотизувати якусь небезпечну сутність. Тому я пропоную п’ять підписів.

Небезпечна сутність. Морріґан хотілося б, щоб вони перестали говорити це.

— Дев’ять, — сказала Старійшина Квінн. Саґа і Вонґ здивовано перезирнулися. — І це не обговорюється, капітане Норт. Ми не можемо прийняти менш ніж дев’ять підписів. Не для… — Вона затнулась, кинувши на Морріґан роздратований погляд. — Не для цього.

— Ми можемо також прибрати її ім’я з дошки тепер, — сказав Старійшина Вонґ. — Він ніколи не дістане дев’ять.

— У мене вже є сім.

Старійшини мали спантеличений вигляд. Юпітер дістав зі свого плаща сувій паперу й передав його. Морріґан хотіла зазирнути в нього, але наставник був надто швидким.

Старійшина Квінн підняла брову, вивчаючи сувій.

— Сенатор Сілвербек? Королева Кол? У тебе є друзі на високих посадах. І вони не знають?..

— Вони знають достатньо, щоб бути достатньо попередженими, — сказав Юпітер. Морріґан здалося, вона зловила крихітний сумнів, що закрався в його голос. — Але… Ні, нічого конкретного.

— Але вони зустрічалися з дитиною?

— Вони зустрінуться, — запевнив її Юпітер. — Скоро. Обіцяю.

— Вони точно тобі довіряють. І, здається, вони достатньо кваліфіковані, — сказала Старійшина Квінн, проводячи пальцем по списку.

— Кваліфіковані для чого? — запитала Морріґан, яка вже не могла більше мовчати. Але навіть якщо хтось із дорослих почув її, ніхто не звернув уваги.

Старійшина Саґа повернувся до Юпітера.

— Ніщо з цього не матиме значення, Норте, якщо ти не зможеш знайти восьмий і дев’ятий підписи.

Юпітер зітхнув і почухав потилицю.

— Я намагаюся, повірте мені. Тому й запізнився сьогодні на випробування, я думав, що в мене є восьмий, але він зірвався. Якби тільки в мене було ще декілька днів…

— Я підпишу договір, — сказала Старійшина Квінн. Інші Старійшини стривожено глянули на неї. — Це не суперечить правилам.

— Це дуже дивно, Ґреґоріє, — сказав Старійшина Вонґ. — Ти впевнена?

— Цілком. — Вона витягла ручку зі складок свого плаща і жваво поставила свій підпис у нижній частині сувою. — Принаймні хтось із цього списку знатиме, у що вплутується. Пришли мені документи сьогодні ввечері, Норте.

Юпітер умить замовк, його щелепа відвисла від здивування.

— Д-дякую вам, Старійшино Квінн. Справді дякую. Я обіцяю, що ви не пошкодуєте про це.

Старійшина Квінн глибоко зітхнула.

— Я дуже в цьому сумніваюся, любий. Та ми даємо тобі час до Дня Посвяти, щоб знайти дев’ятий підпис. Якщо ти не зможеш його знайти, міс Кроу втратить своє місце в Групі 919. Це все, що я можу зробити.

Вони покинули Тролезей крізь лабіринт зал, обклеєних старими постерами і фотографіями відомих боїв тролів, і Морріґан щосили намагалася встигати за рішучими кроками Юпітера.

— Я відсилаю тебе і Джека назад до «Девкаліона» разом із Фенестрою, Моґ, — сказав він, на три чи чотири кроки випереджаючи її. — Я повинен дістати той останній підпис, і в мене все менше варіантів. Я маю останню надію, але це буде нелегко, і мені потрібно…

— Але ви обіцяли розповісти мені…

— Я знаю і розповім, але…

— Ось і вони! Я знайшов їх!

Без Чарльтон тупотів коридорами, а за ним бігли розлючена Ноель Деверо, знуджена Каденс Блекберн і найбільш самовдоволені вусики всього Невермура — інспектор Флінклок. Далі поспішали близько десятка помічників Смердюка в коричневій формі.

— Шахрайство! — кричав містер Чарльтон, указуючи пальцем на Юпітера і тремтячи від праведного гніву. — Заарештуйте цих людей, інспекторе! Шахрайство! Що це було, га? Що ви зробили зі Старійшинами? Якесь чаклунство?

Юпітер спробував проштовхнутися повз нього.

— Не зараз, Безе, я не маю часу на твоє базікання.

— О ні, ти маєш час на моє базікання! — сказав містер Чарльтон, заступаючи йому шлях. — Ти можеш замилити очі Старійшинам, Норте, але не можеш обдурити мене. Ви вкрали чесно заслужене місце моєї кандидатки Ноель. — Він сердито тицьнув пальцем у здивовану Морріґан: коли вона востаннє дивилася на дошку, Ноель була на дев’ятому місці. Тобто один із останніх двох кандидатів її витіснив. Морріґан стримувала усмішку. — Це маленьке темнооке чудовисько не може бути в Товаристві, і я йду прямо до Старійшин, щоб сказати їм, що вона…

— Що вона брудна нелегалка, — перебив його інспектор Флінтлок, підтягуючи штани й випинаючи груди. Він озирнувся на інших поліцейських, аби впевнитись, що вони уважно слухають. Ця мить нарешті настала, і він смакував її. — Її провезли з Республіки, і вона отримала незаконний притулок у лігві кримінальних елементів.

Юпітер мав задоволений вигляд.

— Мене ще ніколи не називали «кримінальним елементом». Це класно.

— Замовкни, — кинув йому Флінтлок. Він витяг із піджака папірець і підняв його вгору, щоб усі бачили. — У мене є ордер. А тепер я хочу бачити переконливі матеріальні докази того, що вона жителька Вільної Держави, а не якась мерзота з Республіки, яка користується нашою гостинністю або гірше — шпигує за нами для Зимноморської партії.

— Припини, Флінті, це вже стає безглуздим, — нетерпляче сказав Юпітер. — Я вже казав тобі — ти не маєш стосунку до членів Товариства Дивообраних. За таке ти можеш втратити свій нагрудний знак, друже.

— Це було б так, друже, якби не факт, що випробування вже закінчилися, — сказав Флінтлок, маючи страшенно самовдоволений вигляд. Він витяг другий папірець і прочитав його вголос. — Перечитайте ваш довідник із наших законів, Норте. Стаття дев’яносто сьома, пункт Ж: «Кандидат-переможець не є офіційним членом Товариства Дивообраних, доки не отримає свій золотий значок після завершення єднальної церемонії посвяти, а до того його або її тимчасове членство може бути скасоване без судової процедури, якщо Вища Рада Старійшин вважатиме це за потрібне й допустиме».

Юпітер зітхнув і похитав головою.

— Ми вже це проходили, інспекторе. Стаття дев’яносто сьома, пункт Д: «Дитина, що бере участь у вступних випробуваннях до Товариства Дивообраних, має всі законні підстави вважатися частиною…»

— «Частиною Товариства Дивообраних на період вищезазначених випробувань, або доти, доки не буде виключена з випробувального процесу», — перекричав Юпітера Флінтлок. — На період вищезазначених випробувань, Норте. Випробування закінчились. Дошка заповнена. Старійшини пішли додому.

— А до єднальної посвяти залишається декілька тижнів, — додав містер Чарльтон, ледве стримуючи свою радість.

— На мою думку, це означає, що ваша жалюгідна маленька втікачка цілком підлягає під мою компетенцію, — закінчив інспектор Флінтлок. Його очі маніякально засвітилися. Вуса затремтіли. Він простягнув руку. — А тепер я хочу бачити її документи, капітане Норт.

Юпітер не мав чого заперечити. Морріґан бачила, як він прикидає свої можливості, рахуючи поліцейських і шукаючи шлях для втечі. Запала тиша, і Флінтлок тримав свою руку, терпляче чекаючи, а його жахливе обличчя переможно світилося.

Морріґан прихилилася до стіни, повністю знищена. Вона була так близько — так близько. А тепер усе закінчилося. Вона помре й не отримає відповіді на жодне зі своїх запитань. Дівчинка заплющила очі, чекаючи на те, як на неї надінуть наручники і відведуть геть.

— Ось вони.

У коридорі пролунав голос Каденс Блекберн. Морріґан розплющила одне око й побачила, що та тримає прямо під носом інспектора Флінтлока потертий шматок паперу з відірваним куточком.

— Що це? — спантеличено запитав Флінтлок.

Це був постер із боями тролів, який рекламував «епічну кровопролитну битву» між Оррґом з Клорфлорґена і Мавклорком з Гурґенґлорґенфлута. Оррґ і Мавклорк, два дивовижно потворні тролі, гарчали один на одного, а постер різноколірними шрифтами обіцяв два елі за ціною одного, неймовірне шоу та вільний вхід для кожного, хто зможе довести, що в його жилах тече кров троля.

— Це її документи, — сказала Каденс своїм низьким спокійним голосом. — Бачите? Тут написано: Морріґан Кроу — громадянка Вільної Держави.

Флінтлок очманіло похитав головою, ніби намагаючись витрусити з неї щось, що там застрягло.

— Це… Що? Де тут…

— Отут, — наполягала Каденс, навіть нікуди не вказуючи. Здавалося, їй нудно. — Тут написано: «Морріґан Кроу — громадянка Вільної Держави, і її не провезли сюди незаконно, тому чого б тобі просто не заспокоїтись і дати нам жити своїм життям». Ось тут стоїть державна печатка і все таке.

Без Чарльтон вихопив папір у неї з рук.

— Дай-но мені поглянути.

Ноель і Флінтлок скупчилися навколо нього, витягуючи шиї і підозріло витріщаючись на понівечені дурнуваті обличчя Оррґа і Мавклорка.

Без насупився, часто моргаючи.

— Це не… це не вони… це постер з тролями…

— Ні, це паспорт, — сказала Каденс. — Паспорт Вільної Держави, що належить Морріґан Кроу.

— Ні, це… це тролі… це…. це паспорт Вільної Держави, що належить Морріґан Кроу, — повторив він зі скляними очима.

— Здається, тут усе гаразд, — сказала Каденс. Її голос гудів, наче вулик. — Тому можете собі йти.

— Здається, тут усе гаразд, — повторив Флінтлок. — Тому можемо собі йти.

Він впустив постер на землю, йдучи коридорами далі, а Без та Ноель отупіло пішли за ним. Поліція Невермура якусь хвилину вагалася, цілком спантеличена таким дивним поворотом подій, а тоді покірно розвернулась і рушила за своїм командиром.

Каденс повернулася до Морріґан.

— Ти в боргу переді мною.

— Чому ти мені допомогла?

— Тому що… — завагалася Каденс. — Тому що я ненавиджу Ноель. Ти мені теж не дуже подобаєшся, але Ноель я справді ненавиджу. А ще тому що… — Її голос став тихішим. — Ти пам’ятаєш мене. Правда? Пам’ятаєш мене з Перегонів.

— Через тебе я ледь не вилетіла з випробувань.

— І ніч Геловмесу. Її ти також пам’ятаєш?

Морріґан спохмурніла.

— Ти штовхнула мене у ставок. Таке мені важко забу…

— Ніхто ніколи не запам’ятовує мене, — швидко перебила її Каденс. Вона дивно подивилася на Морріґан. — Люди забувають гіпнотизерів, у тому й річ. А ти запам’ятала. — Вона глянула в коридор. — Треба йти. — Вона побігла, щоб наздогнати свого наставника, і зникла за поворотом до того, як Морріґан змогла щось сказати.

— Яка дивна дівчинка, — сказав Юпітер, спантеличено насупившись і дивлячись услід Каденс. — Хто вона?

— Каденс Блекберн. — Морріґан підняла кинутий постер, згорнула його і поклала собі в кишеню. — Дивна, так.

— Гм-м? — Юпітер виринув із задуми й подивився на Морріґан.

— Я сказала, що вона дивна.

— Хто дивна?

— Каденс.

— Хто така Каденс?

Морріґан зітхнула.

— Не зважайте.

Розділ двадцять четвертий

Вулиця Битв

Юпітер викликав Фенестру, яка неохоче зустрілася з ними на вході до станції Дивополітену «Вулиця Битв». Вона мала супроводжувати Морріґан, Джека і Готорна назад до «Девкаліона», тим часом як Юпітер мав займатися таємними справами, пов’язаними з договором про безпеку, хтозна-яким.

— Не випускай їх із поля зору, — вкотре сказав Юпітер Фен, повертаючись від квиткової каси. — Не йти обхідними шляхами, не відволікатися — прямо додому, до готелю, ніяких додаткових поїздок або запізнень, зрозуміло?

Фенестра закотила очі.

— Ох, а я саме збиралася зупинитися, щоб купити морозива і песиків.

— Фенестро… — загрозливо сказав він.

— Гаразд, тримай бороду високо.

Він повернувся до Морріґан, Готорна і Джека.

— Так, ви троє. Там унизу будуть натовпи. Тримайтеся поруч із Фен і ніде не вештайтеся. Фен, найкраще їхати Стрімкою лінією до «Брами Ліліт», а потім перейти на Столітню лінію. Вона довезе вас до «Річкового острова»; впіймаєте Парасолькову залізницю і звідти прямо на проспект Волохокрильця. Ви всі маєте парасольки?

Діти кивнули.

— А Лінія Вікінга веде ж прямо до «Річкового острова», — сказала Фен.

Юпітер похитав головою.

— Хлопець на квитковій касі каже, що там затримка через напад орди вікінгів в одному з тунелів. Вони будуть розбиратися з цим безладом години.

— Тоді Стрімка лінія, — погодилась вона. — Ви троє, за мною.

Вони спустились на переповнену станцію і протиснулись крізь турнікети. Фен, яка була надто велика, щоб іти звичайним шляхом, перестрибнула його. Обурений кондуктор почав був сваритись, але вона зашипіла на нього, і він умить повернувся до своїх справ.

Коли вони перетинали тунелі та сходи, Готорн не переставав скоса дивитися на Морріґан, відчайдушно бажаючи розпитати про випробування, але було занадто шумно. Морріґан упіймала його погляд і стенула плечима:

— Я не знаю.

Коли вони нарешті дійшли до платформи, Фен пробилася крізь натовп до жовтої лінії попереду, розштовхуючи пасажирів, наче колосся пшениці в полі. Готорн, Морріґан і Джек, схопившись за її хутро, намагалися встигати і вибачалися перед людьми, які крутилися поруч.

— Повільніше, Фен, — сказав Джек. — Ти затопчеш людей.

— Якщо люди стоять у мене на шляху, вони заслуговують бути затоптаними, — пробурмотіла Диво-кішка. — Це просто те, що мені потрібне після цього безглуздого дня — няньчитись із вами трьома в переповненому Дивополітені. У «Девкаліоні» сьогодні безлад весь день, люди приїжджають, їдуть, галасують. Ми викликали трьох електриків, щоб розібратися з електропроводкою в східному крилі, а Кеджері запросив цих сміховинних мисливців за привидами знову.

— Мисливці за привидами! — захоплено сказав Готорн.

— Я думала, що вони вже прогнали привида, — сказала Морріґан. — Тоді влітку, пам’ятаєш? Вони займались екзорцизмом.

— І, незважаючи на їхнє першокласне махання шавлією, — сухо сказала Фен, — наш сірий чоловічок усе ще зависає десь у східному крилі, залякуючи людей. Ходить крізь стіни і зникає в кутках. Працівники навіть дали йому кумедне ім’я… ох, яке ж?

— Я не бачила сірого чоловічка, — сказала Морріґан.

— І не повинна, тобі нічого робити в східному крилі з цим клятим ремонтом, — Морріґан обмінялася винуватими поглядами з Готорном і Джеком, але нічого не сказала. Вони все ще нікому не розповіли про те, де були в ніч, коли втекла тінь. — Будівельники постійно скаржаться на нього, кажуть, що чують його з сусідньої кімнати і біжать подивитися, хто там, але він просто зникає у Павутинні.

— Що вони чують? — запитав Джек.

— Його співи — ні, наспіви. Так вони його називають. Наспівувач. Безглуздя.

Морріґан раптом похитнулася, ніби пропустила сходинку. Сірий чоловічок. Наспівувач. Ходить крізь стіни в східному крилі, зникаючи в Павутинні. Наче привид.

Тепер вона точно знала, що Езра Сквол влазить до Невермура. У її голові наче ввімкнулося світло, і вона нарешті все ясно бачила.

— Павутиння! — вигукнула вона.

— Що? — спитав Готорн.

— Павутиння — так він це робить, так він влазить до Невермура, — сказала вона.

— Хто влазить до Невермура? — запитав Джек. — Про що ти говориш?

— Містер Джонс — Езра Сквол — це він сірий чоловічок, наспівувач! Тому люди й думають, що він привид, — він подорожує Павутинною лінією і може ходити крізь стіни!

Але її голос заглушив гучний свист пари, тому що поїзд прибув до платформи. Насупившись, Фен проштовхнула Морріґан і хлопців у перший вагон. Їм було зовсім не складно знайти вільні місця, адже всі пасажири скупчилися з протилежного боку, з радістю пропускаючи гігантську жовтооку Диво-кішку.

Щойно вони всілися, Фен нахилилася ближче, протискаючи свою велику сіру голову поміж ними.

— Слідкуй за тим, що говориш на людних станціях Дивополітену, — прошипіла вона. — Павутинна лінія має бути великою таємницею.

— Але Езра Сквол користується нею, — прошепотіла Морріґан, озираючись через плече, щоб переконатися, що їх ніхто не чує. — Ми повинні розповісти Юпітерові. Фен, там немає ніякого привида, це Езра Сквол — він сірий чоловічок!

— Езра Сквол? — голос Фен став іще тихішим. — Дивосміт Езра Сквол? Дурниці. Йому заборонили в’їзд до Невермура багато Ер тому.

— Не дурниці! Я сама його бачила. Він був у холі того дня, коли люстра впала, й однієї ночі минулого літа я розмовляла з ним у східному крилі…

— Що ти робила у східному крилі? — запитала Фен.

— … і він приходив, щоб подивитися на Чорну ходу на Геловмес.

— Це правда, — сказав Готорн, палко закивавши головою. — Він там був, я теж бачив.

— Дама Чанда показала мені портрет Сквола сто років тому, і це був він, Фен, — він точнісінько такий самий, не постарів на жоден день! Так він обминув заборону, залишаючи своє тіло в Республіці — прикордонники, Королівська рада чаклунства, Наземні Сили — ніхто з них не може визначити, коли він літає поблизу Невермура, тому що технічно він ніколи тут не буває.

— Якщо це правда, — сказав Джек, спохмурнівши, — якщо це справді Дивосміт і він справді потрапляє до Невермура, то… навіщо? — Він із підозрою глянув на Морріґан. — Що йому треба?

— Можливо, намагається знайти слабке місце, — сказав Готорн. — Через яке він зможе прорватися до Невермура.

Він багатозначно подивився на Морріґан, натякаючи, щоб вона розповіла про пропозицію Сквола щодо навчання. «Він правий», — подумала вона. Вона повинна розказати про це комусь, і хто знає, коли повернеться Юпітер?

— Фен, здається, я знаю, що… — тихо почала Морріґан, але Диво-кішка урвала її.

— Це дурниці! Навіть якщо він справді їздив Павутинною лінією, він не нікому зашкодить. Він не може навіть ні до кого доторкнутися. Неможливо встановити фізичний контакт через Павутиння.

— Фен, послухай, — сказала Морріґан. — Я знаю, що Сквол…

— Він Дивосміт, Фен, — перебив її Джек. — Напевне, існує багато речей, які він може робити, а інші — ні.

— Кажу тобі, це неможливо.

— Фен, послухай мене! — закричала Морріґан.

Раптом світло у вагоні заблимало, поїзд загальмував і зупинився. Усі пасажири застогнали.

— Чому ми зупинилися, татку? — запитав маленький хлопчик в іншому кутку вагона. — Чому двері не відчиняються?

— Ще одна клята затримка, синку, — сказав чоловік із зітханням немолодого приміського робітника. — Миша на рейках або щось таке.

Світло блимнуло ще раз, то зникаючи зовсім, то нерішуче повертаючись до життя. Почувся пронизливий скрип, і через систему сповіщення заговорили.

— Доброго вечора, леді та джентльмени. Ми отримуємо сигнали про перешкоди попереду. Затримка має бути недовгою. Дякуємо за розуміння.

Світло блимнуло знову. Сидіння завібрували, і поруччя затремтіли.

Морріґан роззирнулась — здавалося, більше ніхто цього не помічає. Вона почула гуркіт із тунелю і пішла в кінець вагона, щоб прикласти вухо до стіни.

— Що ти робиш? — запитала Фен.

— Ти не чуєш?

— Чого саме?

— Це звучить, як… як…

Копита. Це звучало як тупіт копит, що біжать рейками Дивополітену, і звук відбивався по всьому тунелю, а тоді пролунало хрипке іржання коней і гавкання псів. Звук пострілу.

Морріґан позадкувала, спотикаючись об сидіння.

— Тікайте! — закричала вона. — Усі тікайте, вони наближаються!

Але тікати було нікуди. Вагон переповнений, а поїзд зупинився посередині тунелю. Морріґан повернулась і побачила натовп, що оточує її, і десятки спантеличених облич — усі, зокрема й Готорн, Фенестра і Джек, виглядали занепокоєними.

— Морріґан, про що ти говориш? — спитав Готорн, але його голос був такий далекий, такий тихий порівняно з гуркотом Переслідувачів з Диму й Тіні. — Я нічого не чу…

І раптом зникло все, крім диму, крім густого вихору тіней і диму, що був навколо неї та заповнював її легені. У неї підкосилися ноги, і Переслідувачі підняли її в повітря й понесли з собою під оглушливий переможний рев мисливського рога. Вона міцно трималася за свою чорну парасольку, щосили стискаючи її, ніби та якимось чином могла повернути її на землю.

Морріґан ніколи не бувала в морі, навіть ніколи в житті не бачила його, але саме так, уявляла вона, саме так почуваєшся, коли тонеш, коли тебе змиває жорстока хвиля і ти падаєш, падаєш і падаєш, доки навколо тебе не залишається нічого, крім пітьми, і тіней, і чорного, чорного, чорного…