Одіссея капітана Блада

Розділ I. Посланець

Пітер Блад, бакалавр медицини та знавець багатьох інших речей, запалив люльку і став доглядати вазони герані на підвіконні того вікна, що виходило на вулицю Вотер Лейн, містечко Бріджвотер.

Суворі очі з осудом дивились на нього з вікна навпроти, але він цього не помічав. Увага Блада була розділена між клопотами і людським потоком на вузькій вулиці внизу; потік, який заливається вдруге того самого дня в бік замку Касл Філд, де в другій половині дня капелан герцога Фергюсон виголосив проповідь, більш зрадницьку, ніж наповнену божественним змістом.

Цей розкиданий збуджений натовп складався переважно з чоловіків із зеленими гілочками на капелюхах і найбезглуздішою зброєю в руках. У декого, щоправда, було видно за плечима мисливські рушниці, подекуди виблискували й мечі, але набагато більше чоловіків було озброєно кийками, дехто взагалі тяг за собою величезні списи, зроблені з кіс, страшні на вигляд і незручні в бою. Серед цих «військових» з містечка Бріджвотер були ткачі, броварі, теслі, ковалі, муляри, каменярі, шевці та представники інших мирних професій. Бріджвотер, як і Тонтон, не вагаючись, послав своїх чоловіків служити незаконнонародженому герцогові. Людина, яка за віком і здоров’ям могла носити зброю, а сьогодні залишилася б удома, вважалася б боягузом або папістом.

Проте Пітер Блад, який був не тільки в змозі носити зброю, але й майстерно володів нею, який аж ніяк не вважав себе боягузом, а папістом був хіба що тоді, коли це йому було вигідно, так от, цей Пітер Блад того теплого липневого вечора палив люльку так байдуже, ніби нічого не відбувається. Він час від часу кидав услід охопленим воєнною гарячкою ентузіастам рядок із Горація, якого здавна дуже любив: «Quo, quo, scelesti, ruitis?» — «Куди, куди мчите ви, навіжені?»

І тепер, можливо, ви здогадалися, чому гаряча, безстрашна кров, успадкована від бродяг Сомерсетширу, предків його матері, залишалася прохолодною серед усієї цієї скаженої, фанатичної крові повстання; чому неспокійний дух, який змусив його колись не примиритися з наміром батька зробити з нього вченого, залишався байдужим у самому розпалі заворушення. Ви вже збагнули, як він розцінював людей, що збиралися під знамена свободи, знамена, гаптовані непорочними дівами Тонтона, вихованками пансіонів міс Блейк і місіс Масґров. Діви, як співається в баладі, порвали свої шовкові спідниці на прапори для армії Монмута. Рядок із Горація, зневажливо кинутий услід тим, хто галасливо біг вулицею, розкриває тодішній настрій Блада. Для нього це були охоплені шалом безумства дурні, що поспішають назустріч власній загибелі.

Річ у тім, що занадто багато він знав про цього горезвісного Монмута і ту вродливу смагляву жінку, яка породила його, щоб бути обманутим легендою про законність посягань герцога на королівський престол. Блад читав безглузду прокламацію, розклеєну в Бріджвотері, Тонтоні та інших містах, у якій товклося, що «...після смерті нашого монарха Карла II право на престол Англії, Шотландії, Франції та Ірландії з усіма володіннями і підвладними територіями переходить у спадщину уславленому й благородному Джеймсу, герцогу Монмутському, синові і законному спадкоємцеві Карла II».

Ця прокламація викликала в нього сміх, як і подальша заява, що «Яков Перший, герцог Йоркський, наказав отруїти покійного короля, а потім захопив престол».

Він не знав, де саме було більше брехні. Третину свого віку він прожив у Нідерландах, де тридцять шість років тому народився той самий Джеймс Скотт, який тепер милістю Божою оголосив себе королем Яковом Другим тощо. Були відомі Бладові й чутки про справжніх батьків цього типа. Герцог Монмут не тільки не був сином Карла Стюарта і Люсі Волтер, з якою нібито таємно вінчався король, — сумнівно, що він узагалі був незаконною дитиною покійного государя. До чого, крім нещастя й розрухи, могло призвести це безглузде повстання? Хіба можна було сподіватися, що Англія повірить у таку нісенітницю? А саме іменем герцога, саме для підтримки його фантастичних претензій кілька визначних вігів утягли в боротьбу цих західних дурнів.

— «Куди, куди мчите ви, навіжені?»

Він розсміявся і зітхнув водночас, але сміх погамував зітхання. Блад, як і більшість самодостатніх людей, не співчував повстанцям. Суворе життя навчило його мати власну думку. Будь-хто інший — з лагіднішою вдачею, з далекоглядністю і знаннями, можливо, і знайшов би підстави для смутку, спостерігаючи, як біжать на бойню ці наївно запальні вівці-протестанти. Захоплені ілюзією, що вони стають на захист права, волі й віри, вони йшли до плацу перед замком зі своїми дружинами, дочками, матерями й коханими. Блад, як і всі в місті, знав, що Монмут мав намір дати бій цієї ж ночі. Герцог збирався особисто керувати несподіваним нападом на очолювану Февершемом королівську армію, яка стояла табором коло Седжмура. Блад вважав, що лорд Февершем знає про всі ці наміри не гірше від самого герцога. Якби лікар і помилився у своєму припущенні, то йому можна було б пробачити. Але він не припускав, що командувач королівської армії настільки посередньо знається на своїй справі.

Блад вибив попіл із люльки і відступив, щоб зачинити вікно. Тієї хвилини його погляд перетнув вулицю і зустрів, нарешті, погляд тих ворожих очей, які спостерігали за ним. Це були очі двох гарненьких добродушних сентиментальних сестриць Пітт — палких прихильниць красеня Монмута.

Блад усміхнувся та привітно нахилив голову, бо був у дружніх відносинах із цими дамами, а одна з них до того ж деякий час була його пацієнткою. Однак не дістав жодної відповіді на своє привітання. Навіть холодне презирство прочитав він в очах сестер. Усмішка на тонких губах Блада втратила свою привітність. Він зрозумів, звідки йде ця ворожість. Вона загострювалася з кожним днем, відколи з’явився Монмут і закрутив голови всім жінкам у місті — і молодим і старим. Блад збагнув, що сестри Пітт зневажають його. Зневажають за те, що він, не старий і дужий чоловік з військовим досвідом, воїн, який міг би дати користь загальній справі, зараз стоїть осторонь подій, спокійно палить люльку і порається коло герані. Що він залишається осторонь у цей вирішальний вечір — вечір, коли мужні люди збираються навколо захисника протестантської церкви, готові пролити свою кров, аби тільки той посів законне місце на престолі.

Якби Бладу заманулося поговорити про це із сестрами Пітт, він, напевне, спробував би переконати, що, свого часу помандрувавши вволю, зазнавши чимало пригод, він має намір нарешті зайнятися своєю спеціальністю. Він сказав би, що тепер став лікарем і перестав бути воїном — що він зцілитель, а не вбивця. Однак він наперед знав і їхню відповідь: у такій справі, мовляв, кожний чоловік мусить узяти до рук зброю. Вони, мабуть, нагадали б йому, що їхній племінник Єремія, моряк, капітан торговельного судна, яке стояло в цей час на якорі в бухті Бріджвотер, — замінив штурвал на мушкет, щоб захищати справедливість. Та Блад не належав до тих, хто любить переконувати. Уже було сказано, що він був самодостатня людина.

Він зачинив вікно, запнув штори і повернувся до затишної, освітленої свічками кімнати, де його економка місіс Барлов саме в цей час збирала вечерю:

— Ті плаксиві дами, що живуть навпроти, зовсім не схвалюють мене.

У нього був приємний, живий голос, із металічним звучанням, який пом’якшував і приглушав ірландський акцент, що зберігся попри довгі роки мандрів. То був голос, у якому було видно весь характер Блада — залежно від потреби він міг або звабливо й ласкаво вмовляти, або командувати, змушуючи підлеглих підкоритись. Щодо решти — він був високий і худорлявий, смаглявий, як циган, але з-під рівних чорних брів дивилися очі разюче блакитного кольору, що дивно контрастували зі смаглявим обличчям.

У погляді світились надзвичайна проникливість і спокійна гордовитість, яку ще більше підкреслювали рівний ніс і рішучі тверді губи. Одягався Блад у все чорне, як і годиться людині його професії, проте з елегантністю і смаком, властивими скоріше шукачеві пригод, яким він був колись, ніж поважному медикові, яким став тепер. Його камзол із тонкого камлоту був обшитий срібним позументом, а манжети сорочки і жабо прикрашало мереживо. Розкішний чорний парик був завитий не гірше, ніжу будь-якого вельможі з Вайт-холлу.

Якщо уважно придивитись до Пітера Блада та його істинної вдачі, яка проступала крізь обличчя юнака, можливо, можна було б замислитись, чи довго пробуде такий чоловіку тій тихій заводі, куди випадок привів його близько півроку тому; чи довго він удаватиметься до тієї справи, яка стала його професією ще перед тим, як він став жити самостійно. У це буде важко повірити, та коли ви довідаєтесь про його життя — не тільки минуле, а й майбутнє, — то зрозумієте, що Блад міг би й далі мирнісінько собі жити, задовольняючись становищем лікаря у тихому Сомерсет-ширі. Мабуть, так воно й сталося б, коли б не жарт, який зла доля все готувала для нього.

Блад був син ірландського лікаря, а мати народилася в Сомерсеті. Саме в її жилах текла кров морських розбійників — мабуть, саме цим можна було б пояснити ранній прояв невгамовності у вдачі сина. Ця невгамовність глибоко тривожила його батька, який мав надзвичайно миролюбний характер як на ірландця. Батько рано вирішив, що хлопець має наслідувати його почесну професію, і Пітер, здібний до навчання і надзвичайно охочий до знань, у двадцять років здобув звання бакалавра медицини в Дублінському Трініті-коледжі. Батько пережив цю радісну подію лише на три місяці, а мати померла раніше — ще за кілька років перед тим. У спадщину Пітерові лишилося кілька сотень фунтів, за допомогою яких він мав намір подивитися світ і дати на якийсь час волю своєму жадібному до пригод духу.

Дивний збіг обставин привів його на військову службу до голландців, що саме воювали із французами, а любов до моря завела на флот. Він заслужив офіцерський чину славнозвісного адмірала де Рітера, до того ж брав участь саме в тій битві на Середземному морі, у який великий голландський флотоводець наклав головою.

Про життя Блада після підписання Наймеґенського миру майже нічого не відомо. Ми знаємо лише, що Пітер провів два роки в іспанській в’язниці, хоча невідомо, як йому «пощастило» туди потрапити. Можливо, через це після свого звільнення він узяв меча в руки й перейшов на службу до Франції, яка саме вела війну з іспанцями на території іспанських Нідерландів. У тридцять два, коли він втратив смак до пригод, а його здоров’я похитнулося після занедбаної рани, Блада раптово вразила ностальгія. Він відплив з Нанта, аби дістатися Ірландії. Однак здоров’я за час подорожі погіршало, і він, коли негода загнала судно в Бріджвотерську бухту, вирішив зійти на берег — до того ж це була рідна земля його матері.

Ось чому в січні 1685 року Блад прибув до Бріджвотера, маючи при собі приблизно стільки ж грошей, скільки мав спочатку, коли подався з Дубліна у великий світ одинадцять років тому.

Місто йому сподобалося, та й здоров’я одразу ж пішло на краще, до того ж він зрозумів нарешті, що на своєму віку пережив достатньо пригод — багато хто не побачить стільки і за все своє життя. Тому вирішив оселитися тут і взятися до лікарської справи, від якої колись відкинувся, бо не мав достатньо прибутку.

Оце й уся його біографія, принаймні та її частина, яка мала закінчитися в ніч Седжмурської битви, через півроку після появи Блада в Бріджвотері.

Блад вважав, що наступний бій зовсім не його справа — саме так воно й було, — і байдужий до збудження, яке охопило місто тієї ночі, вирішив ні на що не звертати уваги і рано ліг спати. Він мирно заснув задовго до одинадцятої години, а об одинадцятій, як відомо, Монмут зі своїми повстанцями вирушив Бристольським шляхом, щоб манівцями оминути болота, які лежали між ним і королівською армією.

Відомо також, що свою чисельну перевагу, яку могла врівноважити хіба що стійкість регулярних військ противника, і перевагу несподіваного нападу на сонну армію Монмут через грубі помилки й погане командування втратив задовго до рукопашного бою.

Армії зійшлися близько другої години ночі. Містер Блад спокійно спав, не зважаючи на далекий гуркіт гармат. І лише о четвертій годині, коли вже почало сходити сонце, його безтурботний сон перервався.

Він сів у ліжку, протер від сну очі, намагаючись зрозуміти, що сталося. Хтось безперервно бив у двері його будинку і безладно кричав. Саме цей галас і розбудив його. Гадаючи, що на нього чекають якісь термінові пологи, Блад одягнув халат, пантофлі й зійшов униз. На сходах він мало не наскочив на перелякану місіс Барлов, яка теж підхопилась, але не знала, що робити. Блад заспокоїв економку і пішов відчиняти двері.

За дверима, у косому промінні нового сонця, стояв брудний і запилений юнак у подертому одязі (замість лівого рукава камзола взагалі теліпалося якесь лахміття) і намагався перевести дух. Він раз у раз удавався до спроби заговорити, але не міг вимовити ані слова.

Цієї миті Пітер Блад упізнав у ньому молодого капітана Джеремі Пітта, племінника плаксивих дам, що жили навпроти. Це був один із тих юнаків, кого загальний ентузіазм утягнув у вир воєнних дій. Його гримання розбудило всю вулицю: двері й ґрати відчинялися і звідти визирали стривожені допитливі обличчя.

— Не поспішайте, спокійніше, — сказав Блад. — Поспіх ніколи не вів до добра.

Хлопець не звернув уваги на застереження: віддихавшись, він, нарешті, заговорив:

— Лорд Гілдой... Він важко поранений... у маєтку Оґлторп... на березі річки, я відніс його туди... і... він послав мене до вас... Ідіть! Ідіть скоріше!

Він учепився в доктора і привів би його силоміць, не зважаючи, що той був у нічній сорочці й капцях. Але Блад ухилився від надто нетерпливої руки.

— Будьте певні, я приїду, — сказав він.

Звістка засмутила Блада. Гілдой був дуже доброзичливий, щедрий його покровитель відтоді, відколи той оселився в цих краях. Бладові щиро хотілося віддячити за добре ставлення до нього, і його дуже засмутило, що нагода трапилася за таких сумних обставин, адже Пітер добре знав, що нерозважний молодий лорд був палкий прихильник герцога Монмута.

— Я поїду. Але спочатку дозвольте перевдягтися й узяти речі, які мені можуть знадобитися.

— Немає часу, ми спізнюємось!

— Заспокойтеся, ми не змарнуємо ані хвилини. Ще раз кажу: поволі їдь — далі заїдеш. Заходьте... сідайте... — І він запросив юнака до вітальні, розчинивши двері.

Молодий Пітт нетерпляче відхилив запрошення:

— Я почекаю тут. Покваптеся, в ім’я Бога!

Блад вийшов, щоб одягнутися й узяти сумку з інструментами.

Про характер поранення лорда Гілдоя можна буде дізнатись і пізніше, уже коли вони вирушать. Блад узувався й водночас давав розпорядження місіс Барлов — його вказівки стосувалися й обіду, який йому так і не судилося скуштувати.

Коли, нарешті, лікар вийшов — місіс Барлов квоктала позаду нього, як роздратована квочка, — він знайшов молодого Пітта в оточенні наполоханих, напіводягнених городян, переважно жінок. Вони прибігли, щоб скоріше дізнатися, чим скінчилася битва. Легко здогадатися, яку нерадісну новину приніс їм Пітт: ранкове повітря одразу сповнилося гіркого плачу й голосіння.

Побачивши вдягненого й узутого лікаря із сумкою для інструментів, посланець позбувся настирливої юрби, струснув утому, вирвався з рук своїх заплаканих тіток, які в розпачі чіплялися за нього, і, схопивши вуздечку коня, хвацько злетів у сідло.

— Хутчіш! — вигукнув він. — Сідайте позаду!

Блад без зайвих слів зробив, як йому було наказано. Пітт підострожив коня. Натовп розступився. Пітер Блад, сидячи на конячому крупі і тримаючись за пояс супутника, почав одіссею. Як виявилося згодом, Пітт, у якому Блад убачав лише посланця пораненого заколотника, насправді став посланцем самої долі.