Одіссея капітана Блада

Розділ VI. План утечі

Відтоді Арабелла Бішоп щоденно відвідувала барак на пристані, приносячи полоненим іспанцям фрукти, а потім гроші й одяг. Але вона навмисне вибирала для своїх відвідин такий час, коли не боялася зустріти там Пітера. Блад ніколи більше не бачив її в бараку, бо й сам він, у міру того як видужували його пацієнти, бував там дедалі рідше й рідше. Та обставина, що всі поранені, які перебували під його доглядом, почувалися чудово й видужували, тоді як третина всіх тих, що їх доглядали Вакер і Бронсон — два інші хірурги міста, — померли від ран, сприяла зростанню авторитету засудженого бунтівника серед жителів Бріджтауна. Можливо, успіх його був випадковий, але населення острова дивилося на такий факт інакше. Усе це призвело до звуження практики його колег, до збільшення роботи в Блада, а звідси й до Зростання прибутків його хазяїна. І от Вакер та Бронсон розробили план, як покласти край такому несприятливому для них стану речей. Але не будемо забігати наперед.

Одного разу, чи то випадково, чи навмисне, Пітер Блад прийшов на пристань на цілих півгодини раніше, ніж звичайно, і зустрів Арабеллу Бішоп, яка саме виходила з барака. Пітер зняв капелюха й посторонився, щоб дати їй дорогу, але дівчина гордо пройшла повз нього, навіть не Глянувши в його бік.

— Міс Арабелла! — благально мовив Блад. Дівчина вдала, що тільки зараз помітила його, і подивилася глузливо:

— Ах! Це вихований джентльмен!

Пітер тяжко зітхнув.

— Невже ви так ніколи й не пробачите мені? Благаю вас, не гнівайтеся на мене.

— Яке самоприниження!

— Це так жорстоко — знущатися з мене, — вів далі Блад із виразом підкресленої покори. — Звичайно, я лише раб. Але може статися так, що й ви захворієте.

— Ну то й що ж?

— Вам буде ніяково посилати по мене, коли ви вважаєте мене за свого ворога.

— Ви не єдиний лікар у Бріджтауні.

— Але я найбезпечніший.

Тепер у душу дівчини закралася підозра, що він дозволяє собі іронізувати з неї. Змірявши його зневажливим поглядом, вона ущипливо зауважила:

— Здається, ви поводитесь занадто вільно!

— То привілеї лікаря.

— Я вам не пацієнтка. Запам’ятайте це, будь ласка, на майбутнє.

По цих словах Арабелла сердито повернулась і пішла.

«Або вона мегера, або я дурень, або і те і інше», — подумав Пітер і пішов у барак.

Цей ранок став ранком хвилювань. Приблизно через годину після зустрічі з Арабеллою, коли Блад виходив із барака, до нього підійшов Вакер, молодший з двох лікарів Бріджтауна: сам цей учинок був нечуваною милістю, бо досі жоден із них не помічав Блада, обмежуючись черствим і випадковим привітанням.

— Якщо ви йдете до будинку полковника Бішопа, я пройдуся трохи з вами, докторе, — сказав Вакер, присадкуватий, товстий чоловік років сорока п’яти, з одвислими щоками і жорсткими блакитними очима.

Пітер Блад був вражений. Але взнаки не дав.

— Я йду в резиденцію губернатора, — сказав він.

— А! Зрозуміло! До дружини губернатора... — І лікар засміявся якось так, що Блад не міг збагнути, чи глузує він, чи ні. — Я чув, що вона забирає у вас багато часу... Що ж... молодість і врода, докторе! Молодість і врода... Вони дають неоціненну перевагу в нашому ділі, так само як і в інших, особливо там, де замішані жінки.

Пітер пильно подивився Вакерові в очі.

— Здається, я розумію вашу думку, — сказав він. — Але краще ви поділіться нею з губернатором Стідом. Можливо, це трохи розважить його.

— Та ви не так зрозуміли мене, голубе!

— Я сподіваюся.

— Ви такий запальний! — Лікар узяв Пітера під руку. — Запевняю вас, я хочу допомогти вам. Ось послухайте. — Інстинктивно його голос перейшов майже на шепіт. — Рабство, в якому ви перебуваєте, має бути дуже неприємним для такої здібної людини, як ви.

— Яка інтуїція! — глузливо кинув Блад. Але Вакер не помітив глузування і зрозумів його слова буквально.

— Я таки не дурний, мій дорогий лікарю. Я розпізнаю людину відразу, а часто навіть можу розповісти про її думки.

— Ви змусите мене повірити в це, якщо зможете розповісти, що думаю я, — сказав Блад.

Вакер іще ближче підійшов до Блада, коли вони крокували вздовж пристані, і заговорив іще таємничіше. Його вицвілі блакитні очі запопадливо заглядали в розумне насмішкувате обличчя супутника, який був на голову вищий за нього.

— Хіба я не бачу, з якою тугою ви дивитесь на море і в цей час думка ваша світиться в ваших очах? Хіба я не знаю, про що ви тоді думаєте? Якби вам пощастило втекти з цього пекельного рабства, то на волі ви могли б із задоволенням і користю для себе віддатися професії, прикрасою якої ви є. Світ великий. Крім Англії є ще багато країн, де людину ваших здібностей приймуть із дорогою душею. Крім англійських колоній є ще багато інших. — Тут голос Вакера зазвучав іще тихіше, поки остаточно не перейшов на ледве чутний шепіт, хоча поблизу нікого не було. — Звідси зовсім недалеко до голландської колонії Кюрасао. О цій порі року туди без будь-якої небезпеки можна дістатися на легкому човні. А Кюрасао став би перекидним містком до великого світу, який розгорнеться перед вами після втечі з рабства.

Доктор Вакер замовк. Він аж зблід і трохи задихався, але його жорсткі очі й далі вивчали його спокійного компаньйона.

— Отже? — мовив він, помовчавши якусь хвилину. — Що ви на це скажете?

Проте Блад відповів не відразу. Збентежений несподіваною пропозицією, він намагався опанувати свої почуття, щоб обміркувати її. І почав він з того, чим інші, можливо, закінчили б.

— У мене немає грошей. А для цього потрібна неабияка сума.

— Хіба я не сказав, що хочу бути вашим другом?

— Чому? — запитав Пітер Блад прямо.

Та він уже не слухав, що говорив Вакер у відповідь. Поки той божився, що його серце обливається кров’ю через свого колегу, який знемагає в рабстві й позбавлений тих благ, які легко мав би завдяки своїй обдарованості, Пітер Блад одразу зловив справжню причину такої гуманності: Вакер і його колега бажали спекатися того, хто ніс їм розорення. Блад ніколи не зволікав, щось вирішуючи. Там, де інші ледве повзли, він ішов швидко й упевнено. Отже, думка про втечу, яка досі ніколи не з’являлася в його голові і яку вперше подав зараз Вакер, негайно почала набирати конкретних форм.

— Розумію, розумію, — сказав він, удаючи, що вірить у щирість Вакера. — Це дуже благородно з вашого боку. Справді по-братньому, як і належить людям медицини. У подібному разі я вчинив би так само.

— Отже, ви згодні?

— Згоден? — розсміявся Блад. — А якщо мене спіймають і привезуть назад, то висмалять на лобі тавро на все життя.

— Але ж варто ризикнути. — Голос спокусника затремтів іще дужче.

— Звичайно, — погодився Блад. — Але однієї сміливості для цього замало. Потрібні гроші. За шлюпку, напевне, треба заплатити не менше ніж двадцять фунтів стерлінгів. А де їх узяти?

— Гроші будуть. Це буде кредит, який ви мусите повернути нам... повернете мені, коли зможете.

Те зрадницьке «нам», так раптово виправлене, підтвердило здогад Блада, що другий бріджтаунський лікар теж замішаний у цій справі.

Вони наближались до людяної частини молу. Коротко, але красномовно Блад висловив колезі свою подяку, хоча й знав, що той на неї не заслуговує.

— Ми поговоримо про це ще завтра, сер, — закінчив він. — Ви відкрили для мене врата надії.

Цими останніми словами принаймні Блад сказав щиру правду. Почувався він так, як почувається людина, перед якою несподівано розчинилися двері темної в’язниці, де вона приречена була провести все своє життя.

Блад хотів скоріше лишитися на самоті, щоб хоч трохи вгамувати своє хвилювання і ясніше спланувати, як чинити далі. Треба неодмінно порадитися з ким-небудь, і він уже знав, із ким саме. Для такої подорожі потрібен штурман, а штурманом був Джеремі Пітт. Так от, насамперед треба порадитися з молодим штурманом, кого залучити до цієї справи, якщо тільки будуть охочі.

Весь день під впливом нових сподівань голова Бладу йшла обертом. Він не міг дочекатись, коли настане ніч, яка дасть йому можливість обговорити справу з Піттом. Не встигло ще й смеркнути до ладу, як Блад уже був на просторому подвір’ї, обгородженому частоколом, за яким стояли халупи рабів і великий білий будинок наглядача. Тут йому пощастило непомітно перекинутись із Піттом кількома словами.

— Сьогодні ввечері, коли всі поснуть, приходь до мене. Я маю дещо тобі сказати.

Той здивовано глянув на Блада. Багатозначний тон цих слів вивів його з розумової летаргії, у яку він останнім часом безпробудно поринув через нелюдські умови життя. Пітт кивнув, і вони розійшлися.

Шість місяців життя на плантаціях Барбадосе знівечили тіло й душу молодого моряка. Від його колишнього запалу га енергії не лишилося й сліду, обличчя стало порожнім, очі потьмарились, і ходив він якось лякливо, зіщулившись, ніби незаслужено побитий пес. Юнак вижив, стерпівши всі муки голоду й каторжно виснажливої праці на цукрових плантаціях під нищівним сонцем і нагаєм наглядача. Та дорогою ціною зберіг він життя, втративши всі людські почуття і дійшовши мало не до рівня тварини. Проте, як видно, людська душа в ньому ще не заснула назавжди, хоча й скам’яніла у відчаї, — вона враз стрепенулась від отупіння, прокинулась, тільки зачувши Бладові слова, і заплакала.

— Втеча? — захлинаючись вимовив Піт. — О Боже! — І, обхопивши голову руками, заридав, як дитина.

— Тс-с! Заспокойся негайно! Заспокойся! — пошепки втішав його стривожений Блад. Він ближче присунувся до Пітта й ніжно поклав руку йому на плече. — Заради Бога, візьми себе в руки. Якщо нас почують, нам не минути побоїв.

Одним із привілеїв Блада було те, що жив він в окремій халупі, де зараз вони й сиділи тільки вдвох. Однак халупа ця була сплетена з лози і обмазана тонким шаром глини, а двері були з бамбукових палиць і пропускали найменший звук. Хоча табір і поринув у глибокий сон — було вже далеко за північ, — проте щохвилини міг наскочити наглядач. Пітт зрозумів це і вгамував раптовий сплеск почуттів.

Після цього вони ще довго шепталися. Надія знову запалила згаслий до того розум Пітта. Вони вирішили, щодо цієї справи треба залучити чоловік шість-десять.

Серед двох десятків прихильників Монмута, яких купив Бішоп, слід вибрати найкращих із тих, кому пощастило вижити. Бажано б мати людей, які знають море. Але таких було тільки двоє, та й ті не досить обізнані з технікою морської справи. Це Натаніел Хаґторп, який служив у королівському флоті, і Ніколас Дайк, що був молодшим офіцером за часів покійного короля. Був іще й третій — артилерист Оґл.

Перед тим як розійтися, друзі домовились, що Пітт почне з цих трьох, а потім завербує ще шістьох або вісьмох людей. Він має діяти дуже обережно й ретельно перевіряти людей, перш ніж довірити їм що-небудь, щоб викриття однієї якоїсь деталі не могло знищити всього плану. Працюючи разом зі своїми товаришами на плантації, Пітт матиме всі можливості непомітно викласти їм суть справи.

— Будь обережний, — було останнім Бладовим напученням. — Тихше їдь — далі станеш. І пам’ятай: якщо засиплешся, то загине вся справа, бо ти єдиний штурман серед нас, а без тебе годі буде й думати про втечу.

Пітт запевнив Блада, що все зрозумів, потім потай прокрався до своєї халупи і впав на солому, яка правила йому за постіль.

Наступного ранку Блад зустрівся на пристані з надто збудженим доктором Вакером. Той усю ніч думав про справу й пообіцяв дати Бладу тридцять фунтів стерлінгів на купівлю шлюпки для втечі. Блад, як годилося, подякував, нічим не виказуючи, що йому добре відома справжня причина такої щедрості свого колеги.

— Не гроші мені потрібні, — сказав він, — а сама шлюпка. Бо хто зважиться продати мені шлюпку й накликати на себе кару, яку обіцяно в наказі губернатора? Ви, поза сумнівом, читали його?

М’ясисте обличчя Вакера враз спохмурніло. Він заклопотано шкріб підборіддя.

— Так, читав... Але я сам аж ніяк не збираюся діставати нам шлюпки. Про це обов’язково довідаються. А покарання суворе — ув’язнення і штраф двісті фунтів стерлінгів. Це знищить мене. Розумієте?

Спалах надії в душі Блада почав згасати. Тінь відчаю впала на його обличчя.

— Але тоді... — промовив він розгублено. — Нічого не можна вдіяти.

— Ні, ні становище не таке вже й безнадійне. — Доктор Вакер якось не до речі посміхнувся, не розмикаючи уст. — Про це я подумав. Ви подбайте, щоб той, хто купить шлюпку, поїхав разом із вами, тоді йому не доведеться відповідати.

— Але хто ж поїде зі мною, крім таких самих невільників, як я? А чого не можу зробити я, того не зроблять і вони.

— Таж на острові не лише невільники — є ще й засланці. Кілька людей відбувають термін за борги; вони були б раді розпрямити крила. Приміром, такий чоловік, як Нетталл, корабельний тесля, радо скористався б з нагоди втекти.

— Але його можуть запитати — звідки в нього, боржника, гроші на шлюпку?

— Звісно, можуть. Та коли все зробити як слід, із розумом, то — лови вітра в полі — питати буде нікого.

Блад кивнув, стверджуючи, що все зрозумів, і лікар, узявши його за рукав, докладно розповів про свій план.

— Ви отримуєте від мене гроші й негайно ж забуваєте, що їх дав я. Коли вас спитають, то можете сказати, що у вас в Англії є друзі або родичі, які переслали кошти одним із ваших пацієнтів, ім’я якого ви, як людина честі, в жодному разі не викажете.

Сказавши це, він замовк і запитально глянув на Блада. Блад кивнув на знак згоди. Тоді лікар із полегкістю зітхнув і заговорив знову:

— Але запитань ніяких не буде, коли ви діятимете з розумом і обережно. Домовтеся про все з Нетталлом. Прийміть його до свого товариства — корабельний тесля стане вам у великій пригоді. Доручіть йому підшукати придатну шлюпку. А самі заздалегідь підготуйтесь, щоб, тільки-но прибуде шлюпка, негайно ж тікати, до того як почнуться неминучі допити. Розумієте?

Блад аж надто добре зрозумів його, і не минуло й години, як він уже зустрівся з Нетталлом і з’ясував, що той, як передбачав Вакер, справді схильний тікати. Вони домовились, що Нетталл знайде потрібну шлюпку, а Блад негайно ж дасть гроші на неї.

Однак розшуки затяглися на довше, ніж сподівався Блад, якому лишилось тільки чекати, носячи в кишені камзола позичене золото. Тільки наприкінці третього тижня Нетталл, з яким Блад тепер бачився щодня, повідомив, що він знайшов придатний човен і що власник хоче за нього двадцять два фунти. Того ж таки вечора на березі, сховавшись відлюдських очей, Пітер Блад передав потрібну суму своєму новому спільникові, і Нетталл пішов закінчувати купівлю. Він мав привести шлюпку завтра ввечері до пристані, де під покриттям ночі до нього приєднаються Блад та решта товаришів.

Усе було готове. У порожньому бараці, де ще недавно були поранені полонені, Нетталл сховав необхідні запаси: хліб, кілька кругів сиру, барильце води, кілька пляшок каїрського вина, компас, квадрант, морську карту, пісковий годинник, лаг, шнур, деякі теслярські інструменти, ліхтар і свічки. У таборі засуджених теж усі приготувалися. До цієї ризикованої справи: крім Хаґторпа, Дайка і Оґла після ретельного відбору залучили ще вісьмох людей. У Піттовій халупі, де жили крім нього п’ятеро засуджених бунтівників, які теж вирішили спробувати вирватися на волю, протягом тих ночей чекання потай сплели мотузяну драбину, щоб з її допомогою перелізти через частокіл. Імовірність викриття була, власне, незначною, адже все робили тихо. Особливих заходів для охорони невільників не вживалося, обмежувались тим, що на ніч усіх замикали в таборі, обгородженому високим парканом. Бо, врешті, куди міг подітися на цьому острові дурень, який спробував би втекти? Найбільша небезпека полягала в тому, що їх могли викрити свої ж товариші, які залишалися. Саме через це необхідно було виходити обережно й тихо.

День, який мав стати їхнім останнім днем на Барбадосі, був повний сподівань і тривоги для всіх дванадцяти учасників втечі, а з ними і для Нетталла, який перебував у місті.

Перед заходом сонця, пересвідчившись, що Нетталл вирушив по шлюпку до заздалегідь підготовленого місця на причалі, Пітер Блад неквапливо попрямував до частоколу, куди саме заганяли з поля рабів. Він посторонився біля воріт, щоб дати їм дорогу, і надія, яка промайнула в його очах, була для них красномовнішою за слова.

Увійшовши в ворота слідом за невільниками, Блад побачив полковника Бішопа. Плантатор із палицею в руках розмовляв з наглядачем Кентом, стоячи біля колодок, де карали за різні провини рабів.

Помітивши Блада, Бішоп обернувся й спідлоба глянув на нього.

— Де ти був цілий день? — гримнув він, і хоча полковник завжди говорив з погрозою, на цей раз Блад відчув, як серце його тьохнуло в якомусь передчутті.

— Був на виклику у хворих містян, — відповів він. — У місіс Патч лихоманка, а містер Деккер вивихнув ногу.

— Я посилав по тебе до Деккера, але тебе там не було. Ти став байдикувати, мій любий. Доведеться всипати тобі як слід, щоб не зловживав своєю волею. Не забувай, що ти засуджений бунтівник!

— Мені про це щоразу нагадують, — сказав Блад, який досі не навчився стримувати свого язика.

— Боже праведний! Ти з ким так зухвало розмовляєш?

Пам’ятаючи, що цим він ставить під загрозу всю справу і що в сусідніх халупах їх схвильовано слухають насторожені друзі, він одразу вдав незвичайну покірність.

— Даруйте мені, сер. Я... я дуже шкодую, що вам довелося шукати мене.

— Але ти пошкодуєш іще більше. У губернатора напад подагри; він кричить, як поранений кінь, а тебе ніде не можуть знайти. Негайно біжи, дурню, до губернатора! На тебе чекають. Дай йому краще коня, Кенте, а то цей бовдур не дістанеться туди й до ранку.

Вони квапили Блада, а той не смів виявити небажання, що утримувало його на місці. Усе це так невчасно, але, зрештою, справа ще не загинула. Втеча була запланована на північ, а до того часу він легко обернеться.

Блад сів на коня, якого підвів Кент, і вдав, ніби й справді збирається поквапитись:

— А як мені повернутися назад за частокіл, сер? — запитав він, рушаючи. — Ворота ж будуть зачинені.

— Не турбуйся, повертатися не буде потреби, — сказав Бішоп. — У домі губернатора для тебе знайдуть якусь конуру до ранку.

Серце Блада боляче стислося.

— Але... — почав він.

— Рушай, тобі кажуть! Чи ти стовбичитимеш і патякатимеш до ночі? Його ясновельможність не дочекається тебе!

І, скинувши палицю, полковник Бішоп з такою силою врепіжив коня по стегну, що тварина рвонула вперед, мало не скинувши вершника.

Пітер Блад поїхав. Настрій у нього був близький до відчаю. Тепер втечу доводилось відкласти до наступної ночі, а всяка затримка могла викрити торговельні оборудки Нетталла й викликати появу запитань, на які важко буде відповісти.

Він мав намір уночі, тільки-но звільниться від губернатора, прокрастися через огорожу, повідомити Пітта й інших про своє повернення — і їхній план буде здійснено. Але при цьому Блад не врахував стану губернатора, у якого був дикий напад подагри і не менш дикий напад люті з приводу Бладової затримки.

Лікар не відходив од хворого до пізньої ночі, і, лише пустивши кров, йому вдалося, нарешті, трохи полегшити Стідові страждання. Після цього Блад збирався йти. Але губернатор і слухати про це не хотів. Лікар мусив ночувати у відведеній йому кімнаті на той випадок, якщо знадобиться його допомога. Доля наче насміхалась над ним. Принаймні цієї ночі ідею про втечу можна було остаточно облишити.

Лише рано-вранці Пітерові Бладу вдалося на якийсь час утекти від губернатора, заявивши, що йому треба особисто піти по якісь ліки в аптеку.

Блад пішов просто до Нетталла, якого заскочив у страшній паніці. Бідолашний боржник цілу ніч чекав утікачів і вже думав, що все розкрито і що настала його загибель. Пітер Блад заспокоїв його.

— Отже, втечемо сьогодні, — впевнено сказав Блад, хоча сам і не відчував особливої впевненості, — навіть якщо мені доведеться випустити всю губернаторову кров. Будьте готові, як і минулої ночі.

— А що як тим часом мене почнуть розпитувати? — промовив Нетталл. Дрібні риси його схудлого й блідого обличчя ще більш загострились. У хворих очах світився відчай.

— Вигадай що-небудь. Помізкуй, друже, тільки не бійся. А мені треба вже йти. — І Пітер Блад рушив до аптеки.

Не минуло й години після цього, як до вбогої Нетталлової халупи завітав чиновник із канцелярії губернатора. Колишній власник човна в належний час — як того й вимагав спеціальний закон, відколи на острів прибули засуджені бунтівники — сповістив власті про продаж шлюпки й вимагав повернути йому заставу в десять фунтів стерлінгів, яку вносили всі власники шлюпок. Проте канцелярія грошей не повернула, вирішивши перевірити, чи справді продано шлюпку.

— Нам стало відомо, що ви купили шлюпку в містера Роберта Форрелла, — сказав чиновник.

— Так, купив, — відповів Нетталл, подумавши, що настав йому кінець.

— Ви, здається, не квапитеся заявити про це в канцелярію губернатора.

Агентові канцелярії, що висунув це зауваження, аж ніяк не бракувало бюрократичної чванливості.

— 3... заявити про це?

— Такий, голубе, закон.

— Даруйте, я не знав його.

— Та він же був надрукований і вивішений минулого січня!

— Я... я не вмію читати, сер. Я... я не знав.

— Ну гаразд! — чиновник з презирством глянув на Нетталла. — Тепер ви про це знаєте. Отож не баріться й до полудня прийдіть у канцелярію та внесіть десять фунтів застави.

Помпезний чиновник вийшов. Нетталла аж холодним потом пройняло, незважаючи на спеку того ранку. Тесля був вдячний, що той не спитав, звідки в нього, боржника, взялися гроші на купівлю човна. Але він знав, що це тільки тимчасова відстрочка. Незабаром його запитають про це, і тоді він пропав. На всі заставки кляв він ту годину, коли пошився в дурні, повіривши базіканню Блада про втечу. Цілком можливо, думав тесля, що весь план втечі розкрито і його, Нетталла, або повісять, або принаймні затаврують і продадуть у рабство, як тих засуджених бунтівників, з якими він мав нещастя зв’язатись. Якби в нього були ті десять фунтів стерлінгів, що їх вимагали для тої проклятої застави, що так невчасно випала з рахунків утікачів, то, можливо, справу відразу владнали б і запитання були б відкладені на потім. Так само, як цей чинуша не догледів, що Нетталл — боржник, так і інші чиновники можуть забути про це принаймні на день чи два, а тим часом він буде вже далеко. Але як добути гроші? Та ще й до полудня!

Нетталл натягнув капелюха і кинувся на розшуки Пітера Блада. Але де його шукати? Бредучи без будь-якої мети кривою небрукованою вулицею, він насмілився запитати в одного чи двох перехожих, чи вони, бува, не бачили містера Блада. При цьому він удав, що нездужає, а весь його вигляд справді підтверджував правдивість цієї вигадки. Проте перехожі не могли йому нічим допомогти, а оскільки Блад ніколи не говорив йому про участь доктора Вакера в цій операції, то тесля пройшов байдуже повз двері єдиної на Барбадосі людини, яка охоче зарадила б його лиху.

Кінець кінцем Нетталл вирішив піти на плантацію полковника Бішопа. Може, Блад там. Якщо немає, то він знайде Пітта і передасть доручення Бладу через нього. Пітта він знав і знав, що той бере участь в організації втечі. Розшукувати Блада він буде на тій вигаданій підставі, що йому потрібна медична допомога.

Саме тоді, коли глибоко занепокоєний Нетталл, байдужий до задушливої спеки, подався на узгір’я, до плантації, Блад, значно полегшивши стан губернатора і діставши дозвіл залишити його, виїхав, нарешті, з губернаторського будинку. Він був верхи, і якби не випадкова затримка, то досяг би плантації раніше за Нетталла, а тоді, звісно, не сталося б кількох дуже неприємних подій. Причиною ж його несподіваної затримки стала Арабелла Бішоп.

Вони зустрілися біля воріт, що вели в розкішний губернаторський сад. Міс Бішоп, яка теж їхала верхи, здивувалася, чого це Пітер Блад на коні. А Блад цього разу був у доброму гуморі: стан губернатора значно поліпшився, і лікареві повернули надану йому раніше свободу пересування. Цього було досить, щоб від смутку, який не покидав його останні дванадцять годин, не лишилося й сліду. Проте ртутний стовпчик його настрою стрибнув значно вище, ніж дозволяли обставини. Він сприймав світ оптимістично, повіривши, що те, чого не вдалося зробити минулої ночі, неодмінно вдасться сьогодні. І, зрештою, що таке один день? Канцелярія губернатора може, звісно, завдати клопоту, але принаймні найближчі двадцять чотири години боятися її нічого. А тим часом утікачі будуть далеко.

Така впевненість стала першою причиною нещастя. Другою було те, що його хороший настрій поділяла і міс Бішоп. Вона не затаїла в серці злості на Блада. Обидві ці обставини і стали причиною затримки, яка мала такі сумні наслідки.

— Доброго ранку, сер, — жартівливо привітала дівчина лікаря. — Ось уже місяць, як я вас не бачила.

— Якщо бути точнішим, то двадцять один день, — сказав він. — Я лічив.

— Правду кажучи, я вже подумала, що ви померли.

— Тоді я мушу подякувати вам за вінок.

— Який вінок?

— На мою могилу, — пояснив Блад.

— Ви так завжди жартуєте? — поцікавилась вона і з докором глянула на нього, пам’ятаючи, що його жарти обурили її під час їхньої останньої зустрічі.

— Людині не шкодить часом і посміятися з себе, інакше вона збожеволіє, — відповів він. — Мало хто розуміє це. Тому на світі так багато божевільних.

— Над собою можете сміятися скільки вам завгодно, але мені здається, що ви смієтеся саме з мене, а це нечемно.

— Присягаюся честю, ви помиляєтесь. Я сміюся тільки з кумедного, а ви аж ніяк не кумедні.

— А яка ж я? — не втерпіла дівчина й усміхнулась.

Якусь мить Блад із захопленням дивився на неї: яка перед ним гарна, чиста і водночас — така проста й довірлива дівчина!

— Ви племінниця полковника, кому я належу як раб, — нарешті сказав він ніби якось несерйозно. І це дало їй право наполягати.

— Ні, сер. Ви ухилились од відповіді. Ви таки скажете мені правду і саме сьогодні.

— Правду? Тут узагалі не знаєш, як вам відповісти, а не те щоб правду!.. Ну, якщо так, то скажу: щасливий буде той, чиєю дружиною ви станете. — Йому хотілося додати ще багато чого, але він стримався.

— О, це занадто чемно! — сказала Арабелла. — Ви ще й мастак на компліменти, містере Блад. Інший би на вашому місці...

— Повірте, хіба я не знаю, що сказав би інший на моєму місці? Хіба я не знаю чоловіків? — перервав він її.

— Часом мені здається, що знаєте, а часом ні. У всякому разі ви зовсім не знаєте жінок. Доказ цьому — випадок у шпиталі.

— І ви ніколи його не забудете?

— Ніколи.

— А ви злопам’ятна. Невже в мені не знайдеться нічого гарного, про що ви могли б подумати?

— Ні, дещо є.

— Наприклад? — Він мало не згорав від нетерпіння.

— Ви чудово говорите іспанською.

— І це все? — Блад занепав духом.

— Де ви цю мову вивчали? Ви були в Іспанії?

— Так. Я пробув два роки в іспанській тюрмі.

— У тюрмі? — У тоні дівчини прозвучало збентеження, і він поспішив заспокоїти її.

— Як полонений, — сказав він, щоб розвіяти її сумнів. — Мене захопили в одному з невдалих боїв, коли я служив у французькій армії.

— Але ж ви лікар! — вигукнула вона.

— Я думаю, що це моя друга спеціальність. Основний мій фах — солдат, принаймні я був ним десять років. Цей фах не приніс мені великого багатства. Але від нього мені було більше користі, ніж від медицини, яка — ви це самі бачите — призвела мене до рабства. Мабуть, на небі вважають, що краще винищувати людей, ніж лікувати їх.

— Та як же це сталося, що ви стали солдатом і служили у французів?

— Розумієте, я ірландець, вивчав медицину... Ми, ірландці, — впертий народ... Але це довга історія, а полковник чекає на моє повернення.

Проте їй дуже хотілося послухати його розповідь. Якщо він зачекає хвилинку, вони поїдуть назад разом. Вона на прохання свого дядька тільки довідається про стан здоров’я губернатора.

Він зачекав, і вони разом повертались до дому полковника. Дехто з перехожих бачив, як поволі ступають коні і в яких дружніх взаєминах цей лікар-невільник із племінницею власника, і не міг не висловити свого здивування. Можливо, хтось із них навіть дав собі слово натякнути на це полковникові. Але Пітер і Арабелла того ранку забули про всіх і про все на світі. Він розповів їй про бурхливі дні своєї юності і закінчив докладним описом свого арешту й суду.

Блад саме скінчив розповідати, коли вони під’їхали до дверей будинку і злізли з коней. Блад передав коня одному з негрів-конюхів, який повідомив, що полковника немає вдома.

Арабелла ще затримала Блада:

— Шкода, містере Блад, що я не знала всього цього раніше, — вимовила вона, і в її ясних карих очах затремтіло щось, дуже схоже на сльози. З неприхованою щирістю вона простягла йому руку.

— Хіба від цього щось змінилося б? — запитав він.

— Трохи змінилося б. Я бачу, що доля обійшлася з вами дуже суворо.

— Так... — І на неї з-під рівних чорних брів глянули палкі проникливі очі. Від того поглялу дівчина враз зашарілась і вії її затремтіли. — Могло бути й гірше.

Перш ніж попрощатись, він поцілував їй руку. Вона не заперечила. Потім він повернувся й пішов до табору, розташованого за півмилі звідти. Але перед очима в нього невідступно стояв образ дівчини, осяяний якимсь дивним світлом. У ту хвилину Блад забув, що він засуджений повстанець і що попереду ще десять років рабства, забув, що на сьогодні заплановано втечу, забув про небезпеку викриття, що нависла над ними через подагру губернатора.