Одіссея капітана Блада

Розділ XII. Дон Педро Санґре

«Сінко Льяґас» і «Енкарнасьйон» після відповідного обміну сигналами лягли в дрейф на відстані у чверть милі. Через простір, що їх розділяв, від першого корабля, злегка здіймаючись на освітлених сонцем хвилях, поспішав човен, укомплектований шістьма іспанськими моряками. Капітан Блад і дон Естебан д’Еспіноса влаштувалися на кормі.

Човен також віз дві скрині з грошима — п’ятдесятьма тисячами песо. Золото за всіх часів вважали кращим свідоцтвом доброї волі, і Блад вирішив, що в усіх відносинах видимість добрих намірів має бути цілком на його боці. Правда, його товариші вважали це удавання перевищенням усіх розумних меж. Але воля Блада переважила. Він до того ж захопив із собою адресований одному іспанському грандові великий пакунок із численними печатками й гербом Еспіноси — ще один речовий доказ, наспіх сфабрикований у каюті «Сінко Льяґаса». Уже дорогою Блад закінчував інструктувати свого молодого супутника.

Дон Естебан висловив занепокоєння:

— А що станеться, якщо ви викриєте себе?

— Це буде нещастя для всіх. Я порадив твоєму батькові помолитися за наш успіх. Тож покладаюся на вас і сподіваюсь, що ви допоможете мені істотніше.

— Я зроблю все, що зможу. Бог свідок, що зроблю! — палко запевнив хлопець.

Блад стримано кивнув, і обоє вони не сказали більше жодного слова, аж поки шлюпка не торкнулася обшивки велетенського «Енкарнасьйона». Першим сходами пішов дон Естебан, а капітан Блад уважно стежив за ним. На шкафуті зустрічав сам адмірал — красивий, самодостатній чоловік, дуже високий і жорсткий, трохи старший і сивіший за дона Дієґо й дуже схожий на нього. Він був у компанії чотирьох офіцерів і ченця в чорно-білій сутані домініканського ордену.

Дон Міґель розкрив обійми для племінника, чию нерішучість і розгубленість він сприйняв за хвилювання, притис його до своїх грудей і повернувся, щоб привітати супутника дона Естебана.

Пітер Блад витончено вклонився — принаймні зовні він був абсолютно спокійним.

— Я, — відрекомендувався він, переклавши буквально своє прізвище, — дон Педро Санґре, безталанний кабальєро, нещодавно звільнений від полону хоробрим батьком дона Естебана.

І кількома словами він змалював вигадані обставини його захоплення проклятими єретиками, які володіють островом Барбадос, і подробиці звільнення.

— Подякуємо Господові, — промовив чернець, вислухавши розповідь.

— Нині і прісно і во віки віків, — відповів Блад, потупивши очі, — він згадав, що є ревним католиком.

Адмірал і офіцери, що супроводжували його, доброзичливо й зі співчуттям вислухали Блада. Потім настала черга страшного питання:

— А де ж мій брат? Чому він сам не прибув привітати мене?

Молодий Еспіноса відповів:

— Батькові прикро, що йому довелося відмовитися від честі й задоволення бачити вас, дядечку. На жаль, він трохи нездужає. О, нічого серйозного! Його трохи лихоманить через легке поранення під час недавнього нападу на Барбадос, коли було щасливо визволено й цього кабальєро.

— Зажди, племіннику, зажди, — з іронічною суворістю перервав його дон Міґель. — Я не хочу навіть чути про такі речі, бо маю честь у тутешніх морях представляти його католицьку величність короля Іспанії, а він перебуває в мирі з королем Англії. Ти вже й так наговорив зайвого. Я намагатимусь забути про це якомога швидше, до того ж попрошу і вас, панове, забути слова мого родича, — додав він, звертаючись до офіцерів. При цьому дон Міґель підморгнув капітанові Бладу, в очах якого спалахнув веселий вогник. — Що ж, якщо дон Дієґо не може зустрітися зі мною, я сам поїду до нього.

На мить обличчя дона Естебана стало блідою маскою страху. Тоді заговорив Блад — неголосним, конфіденційним тоном, у якому чудово змішалися ввічливість, зворушеність і лукава посмішка:

— Прошу вас, доне Мігелю. Насмілюсь зауважити, що саме цього вам не треба робити, та й дон Дієго цього не хоче. Вам не слід зустрічатися з доном Дієґо, поки не загояться його рани. Це його власне бажання. Це справжня причина його відсутності. Бо істина полягає в тому, що його рани не настільки серйозні, щоб запобігти його появі. Дон Дієґо вважає, що він поставив би вас у дуже незручне становище, якби особисто доповів вам про те, що сталося. Як ви щойно сказали, ваша ясновельможносте, між його католицькою величністю й королем Англії нині мир, а ваш брат дон Дієґо... — Блад зупинився на мить. — Думаю, що мені немає потреби говорити вам про це. Те, що ви почули від нас про якийсь напад, усього-на-всього чутка... Гадаю, ваша ясновельможність розуміє...

Його світлість замислися.

— Розумію... але не все... — відповів він.

Капітан Блад на певний час завагався. Невже його слова чи, може, сама його персона викликають сумніви в цього іспанця? Дивно, бо і одяг і мова його бездоганно іспанські, та й хіба не стоїть біля нього юний дон Естебан, який ладен підтвердити кожне слово? Перш ніж адмірал устиг зронити ще хоч слово, Блад знову заговорив.

— У шлюпці внизу стоять дві скрині з п’ятдесятьма тисячами песо, які ми маємо доставити вашій ясновельможності.

Іспанець від радощів підскочив, офіцери радо ззиралися один з одним.

— Це викуп, добутий доном Дієґо.. То губернатор...

— Жодного слова, в ім’я небес! — занепокоєно вигукнув адмірал. — Мій брат просить мене взяти на себе обов’язок перевезти ці гроші для нього в Іспанію? Гаразд, це сімейна справа, і стосується вона лише мого брата й мене. Що ж, це можна буде зробити. Але я не маю знати... — Він затнувся й вирішив за краще запросити гостей до столу: — Панове, поки підніматимуть на борт ці скрині, прошу до мене в каюту на ковток малаги.

Він віддав наказ підняти на борт скрині, а потім повів гостей до каюти, обставленої з королівською розкішшю, слідом за ним рушили чотири офіцери й домініканець.

Сіли за стіл, слуга налив їм коричневого вина й вийшов, і лише тоді дон Міґель розсміявся й погладив гостру посивілу борідку:

— Пресвята діво! У мого брата передбачливий розум. Якби я покинув свій корабель, то міг би припуститися необачного вчинку — поїхати на його корабель у такий час. Я побачив би речі, які мені як іспанському адміралові було б важко не помітити.

Естебан і Блад квапливо погоджувалися з ним, а потім Блад, піднявши свій келих, випив за славу Іспанії і за прокляття на голову очманілого Якова, який силою посів престол Англії. Принаймні остання частина його тосту була сповнена цілком справжніх почуттів.

Адмірал засміявся.

— Сеньйоре! Тут немає мого брата, щоб стримувати вас від необачних слів чи вчинків. Ви маєте пам’ятати, що його католицька величність і король Англії добрі друзі. Це не той тост, який дозволено виголошувати в цій каюті. Оскільки ж ви його вже виголосили і до того ви людина, яка має всі підстави ненавидіти англійських собак, то ми підтримаємо, хоч і... неофіційно.

Усі присутні сміялися, і пили за прокляття короля Джеймса — зовсім неофіційно, але від цього набагато щиріше. Потім дон Естебан, переймаючись долею батька і пам’ятаючи, що довше він затримуватиметься тут, то більше затягнуться страждання дона Дієґо, рвучко підвівся і заявив, що вже час повертатися.

— Батько, — пояснив він, — поспішає в Сан Домінго. Він просив не затримуватися довше, ніж буде потрібно, щоб обійняти вас, любий дядечку. Тому з вашого дозволу я мушу йти...

Тут дядечко не заперечував.

Коли вони повернулися на палубу, Блад стривоженими очима подивився на моряків, які, перехилившись через фальшборт, ліниво розмовляли з веслярами їхньої шлюпки, що чекала біля підніжжя трапу. Але їхня поведінка показала, що немає підстав для занепокоєння. Веслярам стало глузду бути розсудливо стриманими.

Адмірал попрощався з гостями — з Естебаном тепло, як і годиться між дядьком та племінником, а з Бладом церемонно.

— З жалем розлучаюся з вами так скоро, дон Педро. Мені б хотілося, щоб ви ще побували на «Енкарнасьйоні».

— Мені дійсно шкода, — відповів капітан Блад ввічливо.

— Але, сподіваюся, ми ще зустрінемося.

— Ви віддасте мені шану, на яку я не заслуговую...

Гості спустилися в шлюпку, і гребці відразу ж узялися за весла. Адмірал довго ще махав їм рукою з гакаборта. Потім вони почули свисток боцмана, що скликав людей на свої місця, і, не допливши ще до «Сінко Льяґаса», побачили, що «Енкарнасьйон» уже йшов під усіма вітрилами. Спустивши на знак привітання свій прапор, флагман відсалютував їм гарматним залпом.

На борту «Сінко Льяґаса» декому — згодом виявилося, то був Хаґторп, — стало розуму відповісти тим самим. Комедію було закінчено. Проте залишався епілог, який надав іронічно-лиховісного присмаку всій виставі.

Щойно вони ступили на борт «Сінко Льяґаса», назустріч їм поквапився Хаґторп. Блад звернув увагу на нерухоме, майже перелякане його обличчя.

— Бачу, що тобі все відомо, — сказав він тихо.

В очах Хаґторпа стояло запитання, але він намагався відкинути припущення, які промайнули в його голові...

— Дон Дієґо... — почав він, а потім зупинився і якось дивно подивився на Блада.

Дон Естебан перехопив цей погляд і, сполотнівши, кинувся вперед.

— Ви порушили слово, собаки? Що ви з ним учинили? — вигукнув він і шість іспанців позаду нього здійняли страшенний ґвалт.

— Ми не порушували обіцянку, — відповів Хаґторп твердо, так твердо, що це трохи заспокоїло іспанців. — У цьому не було потреби. Дон Дієґо помер у своїх путах ще до того, як ви досягли «Енкарнасьйона».

Пітер Блад нічого не сказав.

— Помер? — закричав Естебан. — Ти вбив його, так?! Від чого він помер?

Хаґторп подивився на хлопчину.

— Наскільки я можу судити, — сказав він, — дон Дієґо помер від переляку.

Дон Естебан ударив Хаґторпа по обличчю, Хаґторп завдав би удару у відповідь, але Блад встав між ними, а його люди встигли схопити молодого іспанця.

— Годі, не треба крові. — сказав Блад. — Ти спровокував хлопчину, образивши його батька.

— Я навіть не думав ображати, — сказав Хаґторп, потираючи щоку. — Дон Дієґо справді помер. Підіть і подивіться.

— Я бачив, — сказав Блад. — Він помер раніше, ніж я покинув «Сінко Льяґас». І вже мертвим висів на мотузках, коли я звертався до нього перед від’їздом.

— Що ти кажеш? — вигукнув Естебан.

Блад подивився на нього серйозно. І на обличчі його майнула невесела посмішка.

— Ти шкодуєш, що не знав цього раніше? — запитав він нарешті.

На мить Дон Естебан дивився на нього широко розкритими очима, недовірливо.

— Я не вірю тобі, — відповів він нарешті.

— Але доведеться. Я лікар, і бачу, коли переді мною труп.

Знову запала тиша, хлопець усвідомив увесь трагізм свого становища.

— Якби б я знав це, — нарешті сказав він здавленим голосом, — ти б уже висів на реї «Енкарнасьйона».

— Я знаю, — відповів Блад. — Я саме гадаю, яку користь може мати людина, знаючи про те, про що не знають інші.

— Але ти ще висітимеш там, — лютував хлопчина.

Капітан Блад знизав плечима. Він не залишив поза увагою ті слова, як не залишили їх і Хаґторп, і решта, хто чув. Про це свідчила нарада, яку влаштували в каюті цієї ж ночі.

На цій нараді мали вирішити, як чинити з іспанськими бранцями. Зважаючи на те, що до Кюрасао в них не вистачить ані води, ані провізії, а Пітт навряд чи здатний зараз приступити до своїх штурманських обов’язків, було вирішено іти на схід від Еспаньйоли, а потім понад його північним узбережжям — до Тортуґи, у ту піратську бухту, де принаймні можна було не боятися полону. Залишалось домовитися, чи варто їм везти із собою іспанців, чи посадити їх у шлюпку і дати їм можливість самим дістатися берега Еспаньйоли, що лежить миль за десять звідси. На останньому варіанті наполягав сам Блад.

— Нічого іншого не залишається, — переконував він. — На Тортузі з них живцем поздирають шкіру.

— Це найменше, на що ці свині заслуговують! — пробурчав Волверстон.

— Пам’ятай, Пітере, — встряв Хаґторп, — погрози юнака сьогодні вранці. Якщо він втече і розповість усе своєму дядькові-адміралу, ти таки висітимеш...

Слід віддати належне Пітерові Бладу — цей аргумент на нього не вплинув. Можливо, це й дрібниця, але в розповіді, де багато що свідчить проти нього, не треба обминати обставин, які говорять на його користь. Адже це доводить, що приписуваний йому цинізм має під собою підстави і виник він вунаслідок заподіяного йому зла, а не від природженої жорстокості.

— Мені наплювати на його погрози.

— Не треба так казати, — відповів Волверстон. — Розумніше було б повісити його разом з іншими.

— Розумніше, але не по-людські, — зауважив Блад. — Людині властиво помилятися, хоча, можливо, милосердя і є винятком із помилок. Ми будемо винятком. Я не можу пристати на таке обдумане вбивство. На світанку посадіть іспанців у шлюпку з бочкою води й торбою сухарів, і нехай забираються під три чорти!

Це було його останнє слово, його товариші скорились: на той час він уже здобув серед них неабиякий авторитет. На світанку дон Естебан та його люди залишили фрегат.

Два дні по тому «Сінко Льяґас» увійшов в оточену скелями Кайонську бухту, яку природа, здавалося, від самого початку призначила за фортецю для тих, хто привласнив її.