Одіссея капітана Блада

Розділ XXVIII «Чесність» ре Рівароля

Під час капітуляції і протягом деякого часу після цього капітан Блад і велика частина його піратів залишались на своєму посту на висоті Нуестра Сеньйора де ла Попа, абсолютно не знаючи про те, що діялось в Картахені. Пірати добре розуміли свою виняткову роль і роль свого капітана в захопленні цього «золотого» міста, однак Блада навіть не запросили на військову раду, де барон де Рівароль визначав умови капітуляції. Це була образа та водночас виклик.

Іншим часом Блад не стерпів би такої зневаги. Але тепер, коли він змінив свої погляди і намагався назавжди порвати з піратством, він тільки посміхався на знак свого глибокого презирства до французького генерала. Але його офіцери, а ще більше матроси, які в душі залишились піратами, мали зовсім інші думки. Вони були обурені діями барона. І тільки обіцянка капітана Блада негайно переговорити з бароном на якийсь час заспокоїла піратів. Стримавши гнів своїх людей, Блад вирушив на розшуки де Рівароля.

Він знайшов його в одному з будинків, який барон перетворив на канцелярію. Усе навкруги аж кишіло службовцями — реєстраторами доставлених сюди коштовностей. Тут по касових книгах перевіряли суму цінностей, зданих городянами. Барон сидів серед писарів, наче купець, та перевіряв конторські книги, щоб переконатися, чи не вдалося хоч кому з переможених приховати бодай одне песо. Відверто кажучи, це заняття аж ніяк не личило командувачу королівських сухопутних і морських сил Франції в Америці. Але де Рівароль захоплювався цими операціями більше ніж військовими. З неприхованим роздратуванням він відірвав голову від книг, коли до канцелярії зайшов капітан Блад.

— Мосьє барон — привітався Блад. — Мені з вами необхідно поговорити відверто, хоч це й дуже неприємно для вас. Серед моїх людей не сьогодні — завтра вибухне бунт.

Де Рівароль зневажливо й гордовито звів брови.

— Капітан, я теж буду говорити відверто, і ви теж повинні потерпіти. Якщо вибухне бунт, то вся відповідальність за це ляже на вас і ваших офіцерів. Крім того, ви даремно намагаєтесь розмовляти зі мною тоном союзника. Від самого початку нашого знайомства я дав вам ясно зрозуміти, що ви тільки мій підлеглий. Коли ви нарешті це добре зрозумієте, то не станете марнувати час на пусті балачки.

Блад насилу стримався. Одного прекрасного дня він уже відчув, що заради людства повинен перерізати горлянку цьому зарозумілому півнику.

— Ви можете визначати моє становище так, як вам заманеться. Пусті балачки мене теж мало цікавлять, але я мушу нагадати, що від назви речі не змінюються. Мене цікавлять факти, і зокрема той факт, що ми з вами зв’язані певною угодою — угодою, яка чітко визначає умови розподілу трофеїв. Мої люди незадоволень Вони вимагають своєї частки.

— Чим же вони незадоволені? — поцікавився барон.

— Вашою чесністю, мосьє де Рівароль.

Удар в обличчя навряд чи подіяв би на барона сильніше. Задихаючись, він підхопився з-за столу, в очах спалахнув вогонь, а обличчя стало просто білим. Клерки так і заклякли за столом — вони з жахом чекали, що буде далі.

На довгу мить запала тиша. Потім цей великий муж з ледве стримуваним гнівом вигукнув:

— Ви настільки зважилися, що готові взяти під сумнів мою чесність!? Ви й ваші розбійники? Начувайся ж, розбійнику! За ці слова доведеться відповісти, хоча дуель з вами була б для мене просто безчестям! Тьху!

— Не забувайте, бароне, — спокійно промовив Блад, — я говорю не від себе особисто, а від імені своїх людей. Вони незадоволені й погрожують задовольнити свої вимоги силою — зрозуміло, у разі вашої відмови.

— Силою? — перепитав де Рівароль, тремтячи від люті. — Хай тільки спробують, і...

— Тепер ви дієте необачно. Мої люди знають свої права, як знаєте їх і ви. Вони вимагають почути від вас, коли ви розподілятимете трофеї і коли вони одержать свою п’яту частку згідно з нашою угодою.

— Боже, дай мені терпіння! Як ми можемо ділити здобич, коли вона ще повністю не зібрана?

— Мої люди мають підстави вважати, що трофеї вже зібрані. До того ж вони зі справедливим недовір’ям ставляться до факту, що вся здобич уже захована на ваших кораблях і в цілковитому вашому розпорядженні: у такому разі важко буде встановити справжню її вартість.

— О сили небесні! Так усе ж записано ось у цих бухгалтерських книгах, кожен може їх переглянути.

— Вони не будуть читати рахунки в книгах. Мало хто з них уміє це робити. Вони хочуть подивитися саме на скарби. Вони знають — ви, бароне, примушуєте мене бути різким, — що ваші підрахунки фальшиві. З ваших книг видно, що вартість трофеїв у Картахені становить близько десяти мільйонів ліврів. А мої люди — вони дуже обізнані на такому — вважають, що вартість трофеїв перевищує сорок мільйонів ліврів. Отож вони наполягають, щоб їм показали і в їхній присутності зважили всі цінності, як це заведено серед «берегового братства».

— Я нічого не знаю про піратські звичаї, — зневажливо відповів де Рівароль.

— Проте ви їх швидко опанували, бароне.

— Що ви маєте на увазі, брудні розбійники!? Я — командувач армії солдатів, а не грабіжників!

— О, звичайно! — В очах Блада світилася неприхована іронія. — Тим не менш, хай би ким ви були, я попереджаю: якщо ви не поступитесь вимогам моїх людей, які я вважаю цілком справедливими, то матимете неприємності. Я не здивуюсь, якщо ви взагалі залишитесь у Картахені й ніколи не зможете відправити до Франції жодного песо.

— A-а, бісове кодло! Ви ще й погрожуєте мені?

— Що ви, бароне, як це можна! Я просто застерігаю вас, що можуть бути неприємності, яких за бажання дуже просто уникнути. Ви навіть не уявляєте, на якому вулкані зараз опинились. Ви не знаєте піратських звичаїв; якщо ви будете опиратися, Картахена захлинеться в крові, і, хай би які були наслідки цього, гадаю, король Франції не матиме від цього жодної користі.

Слова капітана Блада змусили де Рівароля перевести суперечку на менш гучний тон. Тривала вона вже недовго і нарешті закінчилась вимушеною згодою де Рівароля задовольнити вимоги піратів. На таку поступку він пішов тільки тому, що Блад легко довів, що будь-яке зволікання з розподілом трофеїв загрожує справжньою небезпекою. Збройна сутичка могла, звичайно, закінчитись і поразкою піратів, але могло статися й навпаки. Та навіть якби де Ріваролю й пощастило впоратися з піратами, то ця перемога обійшлася б йому надто дорого: у нього б не лишилося достатньої кількості людей, щоб утримати захоплене.

Кінець кінцем, де Рівароль пообіцяв негайно зробити необхідні розпорядження і, якщо капітан Блад з’явиться завтра вранці зі своїми офіцерами на «Віктор’єз», їм нададуть і переважать у їхній присутності всі цінності, після чого чесно передадуть одну п’яту частку трофеїв, яку вони зможуть переправити на свої кораблі.

Серед корсарів тієї ночі панували веселощі, трохи сп’янілі буканьєри наперед смакували майбутній розподіл здобичі та реготали над раптовою поступливістю бундючного де Рівароля. Але наступного ранку, ледве над Картахеною зайнявся світанок, причини такої поведінки барона стали зрозумілими. У гавані на якорі стояли тільки «Арабелла» й «Елізабет», а «Лахезіс» та «Атропо» обсихали на березі, куди їх витягли для ремонту пошкоджень, заподіяних артилерією міста. Жодного французького корабля на рейді не було. Під прикриттям ночі де Рівароль крадькома вислизнув з гавані, і тільки три крихітних, ледь помітних вітрильця на заході нагадували про французів і їхнього командувача. Підступний барон утік, захопивши із собою все багатство, солдатів і моряків, з якими він прибув із Франції. У Картахені з порожніми руками залишилися не тільки обдурені ним пірати, а й де Кюссі разом із добровольцями та неграми з Еспаньйоли — їх барон теж обдурив.

Дика лють об’єднала піратів із людьми де Кюссі. І жителі приреченої долею Картахени, передчуваючи, що це може вилитися в нові грабунки, переживали ще більший жах, ніж той, що їм уже довелося зазнати від дня прибуття ескадри де Рівароля.

Тільки капітан Блад зовні лишався спокійним, ціною великих зусиль стримуючи обурення, що обпікало йому груди. Він пообіцяв собі, що, перш ніж розпрощатися з де Ріваролем, він цілком зведе з ним рахунки за всі образи й кривди, яких зазнав від цього негідника.

— Ми повинні догнати його, — заявив Блад. — Догнати й покарати.

Спочатку всі схвалили цей заклик. Потім зауважили, що в море можуть вийти лише два кораблі, та й ті неспроможні взяти на борт усіх бажаючих, через нестачу продовольчих запасів для тривалого плавання. Команди «Лахезіс» і «Атропо» і їхні капітани Волверстон та Ібервіль відмовились брати участь у погоні за де Ріваролем. Зрештою в Картахені лишалося ще чимало прихованих цінностей. Тому вони визнали за краще лагодити свої кораблі та водночас грабувати. А Блад, Хаґторп і ті, хто піде з ними, можуть діяти на власний розсуд.

Лише тепер Блад зрозумів усю безглуздість своєї пропозиції та поспішив відмовитися від неї, хоч цим трохи не викликав бійки між двома групами, на які поділилися пірати, обговорюючи перспективи того, що він пропонував. А тим часом ці французькі вітрила на обрії дедалі меншали. Блад був у відчаї. Якщо він піде зараз, тільки небо знає, що станеться з містом — він знав своїх людей, знав їхні характери. Якщо ж він залишиться, то вони разом із командою Хаґторпа зіллються з піратами інших кораблів і неминуче почнуть дико грабувати місто. Та поки Блад роздумував, його люди разом з людьми Хаґторпа, розлючені підступним Ріваролем і сповнені бажання наздогнати його, усе вирішили за своїх командирів. Наздогнавши французькі кораблі, можна було не тільки покарати підступного ошуканця, який так нахабно порушив угоду і зараз був не союзником, а ворогом, а й захопити не одну п’яту, а всі багатства, вивезені з Картахени.

Блад усе ще вагався, б’ючись над суперечливими роздумами, але пірати майже силоміць привезли його на борт «Арабелли».

За годину, тільки-но наповнили водою бочки і перевезли їх на борт, «Арабелла» й «Елізабет» вирушили в люту погоню.

«Ми вже вийшли у чисте море, — пише Пітт у судновому журналі, — курс „Арабелли“ вже було прокладено, і я пішов розшукати капітана, знаючи, як боляче переживає він усі ці події. Знайшов я його в каюті. Він сидів сам, обхопивши руками голову і дивлячись невидющими очима кудись у простір».

— Що з тобою, Пітере? — вигукнув юний моряк із Сомерсетшира. — Боже праведний, що тебе так мучить? Звичайно, ти думаєш про Рівароля!

— Ні, — відповів Блад хрипко. Йому хотілося поговорити з ким-небудь одверто. Треба було вилити все, що бентежило його душу, — інакше можна було б дійти до божевілля. А Пітт, кінець кінцем, був його друг, любив його і, безсумнівно, заслуговував на його довір’я. — Якби вона знала! Якби вона тільки знала! О Боже! Я думав, що покінчив із піратством, був певен, що покінчив із ним назавжди. Цей негідник втягнув мене в авантюру, гіршу від будь-якого піратського рейду, в якому я будь-коли брав участь. Подумай про Картахену! Подумай про те, на яке пекло наші дияволи перетворили зараз місто! Відповідальність за все це лежить тільки на мені!

— Ні, Пітере, відповідальність лежить цілком на совісті Рівароля. Чи на тому, що в нього замість совісті. Це він, підлий розбійник, винен у всьому, що сталося. Бо чим ти міг зарадити такому лихові?

— Я повинен був залишитися в Картахені, коли б це дало хоч яку-небудь користь.

— Ти сам знаєш, що це було б даремно. То навіщо ж це каяття?

— Справа не тільки в цьому, — простогнав Блад. — Справа в тому, що буде далі. Що робити далі? Чесна служба в англійців для мене неможлива. Чесна служба у французів... Ти зараз сам бачиш, до чого вона призвела. Який же вихід? Піратство? Йому покладено край. Якщо я хочу жити чесно, то мені, мабуть, залишається єдине — запропонувати свою шпагу королеві Іспанії.

Але ще залишався й інший вихід — хоча на нього Блад найменше сподівався. Саме до цього виходу вони тепер наближалися на своїх кораблях у годину, коли море виблискувало під сліпучим промінням тропічного сонця. «Усе, що з таким болем переживав зараз Пітер, було тільки необхідною фазою у його бурхливому житті» — так вважав у своєму щоденнику Пітт.

Пірати взяли курс на Еспаньйолу, сподіваючись, що де Рівароль, перш ніж вирушити до Франції, буде змушений відремонтувати свої кораблі. Під помірними сприятливими вітрами «Арабелла» й «Елізабет» уже дві доби борознили море, але французів не бачили навіть здалеку. На світанку третього дня кораблі потрапили в смугу туману, який утруднив спостереження. Зрозуміло, що це тільки посилило досаду піратів і їхні побоювання, що тепер уже де Рівароль напевно втече від них.

Їхня позиція потім — як свідчить судновий журнал — була на 75º30’ західної довготи і 17º45’ північної широти. Миль за тридцять з лівого борту мала вже з’явитися Ямайка. І справді, незабаром на північному заході показався могутній хребет Блакитних гір, схожий на ледве помітну хмарну смугу. Блакитно-фіолетові вершини немов висіли в прозорому повітрі над хвилями туману, який стелився низько над морем. Кораблі йшли під сприятливим західним вітром. До піратів час від часу долинав далекий гуркіт — для менш досвідчених моряків він міг би здаватися віддаленим шумом прибою з підвітряного боку судна.

— Гармати! — вигукнув Пітт, який стояв з Бладом на квартердеку. Блад кивнув, прислухаючись.

— Миль за десять, мабуть, чи п’ятнадцять — десь недалеко від Порт-Ройяла, — додав Пітт і поглянув на капітана. — Чи не має це якогось відношення до нашої погоні?

— Гарматна стрілянина поблизу Порт-Ройяла. Мабуть, полковник Бішоп із кимось зчепився. Із ким же ще він може воювати — тільки не з нашими друзями... Думаю, що це стосується нашого походу. У всякому разі, треба підійти ближче й дізнатися, у чому там річ. Віддаси наказ стерновим.

Бейдевінд вони тримали на гуркіт канонади — він зростав у міру наближення до місця бою. Минуло, напевне, з годину. Та ось, коли Блад, напружено вдивляючись в імлу, сподівався вже побачити в підзорну трубу кораблі, які ведуть бій, гуркіт гармат ущух.

Пірати трималися свого курсу — тим не менш, увесь екіпаж на палубі жадібно та схвильовано дивився в море. Нараз перед ними виринув з імли якийсь предмет, і незабаром вони побачили великий корабель, охоплений полум’ям. Коли «Арабелла» і «Елізабет» підійшли ближче, обриси корабля, що палав, стали чіткішими. На фоні диму й полум’я показалися голі обгорілі щогли, і капітан Блад розгледів у підзорну трубу вимпел із хрестом святого Георгія, що тріпотів на грот-щоглі.

— Англієць! — вигукнув він.

Він не припиняв стежити за морем, бо хотів побачити переможця того бою, відгомін якого вони чули, а жертва була ось тут, перед ними. Підійшовши, нарешті, ближче до приреченого судна, Блад розгледів милі за три-чотири від себе невиразні обриси трьох високих кораблів, що віддалялися. Цілком природно, вони спочатку подумали, що ця трійка належить до ямайської ескадри, а охоплена вогнем жертва, очевидно, розгромлений піратський корабель.

Але Пітт, який через підзорну трубу споглядав за ескадрою, що швидко втікала, побачив щось таке, що могло помітити тільки око досвідченого моряка, і за кілька хвилин голосно сповістив приголомшливу новину. Найбільший з трьох кораблів був флагманський корабель де Рівароля «Віктор’єз».

«Арабелла» й «Елізабет» поспішили на поміч нещасним морякам, які у відчаї скупчилися в трьох аж надто переповнених шлюпках біля своєї охопленої полум’ям коробки. Треба було рятувати не тільки тих, кому пощастило втиснутись у шлюпки, а й тих нещасних, що, борючись за життя, чіплялися за уламки корабля.