Одіссея капітана Блада

Розділ XXV. На службі в короля Людовіка

Водночас, приблизно за три місяці до того, як полковник Бішоп вирушив знищити Тортуґу, капітан Блад, у душі якого клекотіло пекло, кинув якір в оточеній високими скелями гавані Тортуґи. Прибув він на два дні раніше, ніж фрегат, який перед ним вийшов із Порт-Ройяла під командуванням Вольверстона.

У цій затишній гавані на Блада чекали чотири кораблі його ескадри з командою в сімсот чоловік, з якими він розлучився під час шторму біля Малих Антильських островів. Пірати почали вже серйозно непокоїтись через долю капітана, тому з великою і щирою радістю вітали появу «Арабелли». На честь капітана Блада гриміли салюти з гармат, кораблі були прикрашені прапорами. Усе населення міста, пробуджене шумом у гавані, висипало на мол; величезний натовп чоловіків і жінок усіх віросповідань і національностей зібрався тут, щоб привітати уславленого пірата.

На берег Блад зійшов, напевно, тільки для того, щоб задовольнити цікавість людей, які з нетерпінням чекали на його появу. Настрій у нього був похмурим. А на обличчі застигла невесела посмішка: тієї самої хвилини, як прибуде Волверстон, весь цей грім захоплення його славою перетвориться на прокляття.

Його капітани — Хаґторп, Крістіан, Ібервіль, — зустрічали Блада на причалі, разом з ними «Арабеллу» вітали ще кілька сотень піратів. Але капітан обірвав їхні привітання, а коли вони почали набридати своїми запитаннями щодо того, де він барився, Блад запропонував їм дочекатись Волверстона, який зможе цілком задовольнити їхню допитливість. Відбившись від своїх надокучливих підлеглих, Блад проштовхався крізь строкату юрбу з моряків усіх рангів, плантаторів і галасливих торговців — англійців, французів і голландців, юрбу з піратів-новачків, які були колись мисливцями на острові Еспаньйола, і піратів-професіоналів, лісорубів та індійців, мулатів — торговців фруктами і негрів-рабів, виряджених жінок легкої поведінки зі Старого Світу та інших представників роду людського, які перетворили Кайонську набережну на свого роду Вавилон.

Насилу вибравшись із натовпу, капітан Блад попрямував до чарівного будинку мосьє д’Ожерона, щоб засвідчити пошану друзям — губернаторові та його сім’ї.

Спочатку корсари подумали, що Волверстон полює за рідкісним військовим трофеєм, але від зменшеного екіпажу «Арабелли» поступово стали просочуватися геть інші розповіді, які викликали в піратів подив і збентеження. Правда, почасти з відданості до свого капітана, почасти тому, що в порушенні вірності були винні якоюсь мірою і вони, рядові моряки з екіпажу «Арабелли», які самі добре не зрозуміли, що в дійсності сталося, команда протягом двох днів до повернення Волверстона була стримана в розмовах із своїми тортузькими друзями. І все ж цієї стриманості забракло, щоб зашкодити поширенню тривожних чуток і дивовижних історій про ганебні (з точки зору піратів) вчинки капітана Блада.

Обстановка на березі була настільки напруженою, що коли б на цей час не нагодився Волверстон, можливо, стався б вибух. Ледве встиг корабель старого вовка кинути якір у гавані, як усі кинулися до нього за поясненнями, по які вони вже зібралися йти до Блада.

Хоч у Волверстона було тільки одне око, він бачив ним набагато більше, ніж більшість чоловіків із двома. До того ж, попри сиву голову — так майстерно пов’язану червоно-зеленим тюрбаном — він мав юне серце, і те серце було сповнене любов’ю та повагою до Пітера Блада.

Ще коли корабель Волверстона огинав скелястий мис, на якому розташувався форт, старий вовк угледів «Арабеллу», що стояла в бухті на якорі, і остовпів від здивування. Картина ця дуже вразила його. Він протер своє єдине око, не вірячи самому собі, і знову глянув на гавань. Тільки голос Дайка, який стояв поруч із ним, — Дайк перейшов на його корабель, коли вони вирушили в Порт-Ройял — підтвердив, що він був не одинокий у своєму замішанні.

— Клянусь небом, це «Арабелла» або її привид! Як ти думаєш?

Старий морський вовк перевів єдине око на Дайка, і розтулив був рота, щоб відповісти. Та потім він стулив його знову, не промовивши жодного слова. Він завжди був винятково поміркований, особливо в незрозумілих для нього самого справах. У тому, що це «Арабелла», не було ніякого сумніву. А якщо так, то йому, перш ніж щось сказати, слід добре подумати. Якого біса вона стовбичить тут, коли він залишив її на Ямайці? Чи Блад зараз керує «Арабеллою», чи, може, залишки її команди відпливли, кинувши свого капітана в Порт-Ройялі?

Дайк повторив запитання. На цей раз Волверстон відповів:

— У тебе ж двоє очей, а в мене одне око, і ти ще й питаєш!

— Але я бачу «Арабеллу»!

— Звичайно, це вона, стоїть на якорі. А чого ж ти ще чекав?

— Чекав? — Дайк втупився в нього з роззявленим ротом. — А хіба сам ти сподівався ще побачити тут «Арабеллу»?

Волверстон подивився на нього з презирством, потім розсміявся і сказав досить голосно, щоб його почули всі навколо:

— Звичайно! Аякже інакше! — Він знову розсміявся — як здалося Дайку, глузливо. Та старий вовк уже стежив за тим, як пришвартовували корабель.

Тільки-но Волверстон зійшов на берег, його оточили розгублені пірати — їхні запитання допомогли йому з’ясувати, що відбувається в порту. Він зрозумів, що сам Блад — чи через те, що йому забракло мужності, чи з якихось інших міркувань — відмовився розповідати, що відбувалось відтоді, як шторм відірвав «Арабеллу» від інших кораблів ескадри. І Волверстон щиро привітав себе за ту витримку, яку він виявив у розмові з Дайком.

— Ви краще за мене знаєте, що капітан завжди був скромною людиною, — пояснив він Хаґторпу й іншим піратам, що скупчилися навколо нього. — Не в його звичці вихвалятися. А все було так: ми випадково зустрілися зі старим доном Міґелем і після того, як спровадили його корабель на дно, взяли на борт якогось лондонського хлюста. Виявилось, що його послав до нас міністр закордонних справ із пропозицією. У відповідь капітан послав його, звичайно, до всіх чортів. Потім ми зустрілися з ямайською ескадрою, якою командував старий диявол Бішоп. Капітанові Бладу і кожному з нас загрожувала петля. Тоді я йду до Блада і кажу йому: «Візьми ти цей паршивий королівський патент, і цим врятуєш від мотузки і свою шию, і наші». Він послухав мене, і лондонський хлюст одразу ж видав йому патент, а Бішоп мало не луснув від гніву, дізнавшись про це. Та щось заподіяти капітану він уже не міг, йому довелося проковтнути гірку пілюлю. Ми всі, тоді вже люди короля, разом із Бішопом прибули в Порт-Ройял. Проте Бішоп не довіряв нам, бо надто добре нас знав. Коли б там не було цього молодчика з Лондона, Бішоп наплював би на королівський патент і повісив би капітана. Блад хотів вислизнути з Порт-Ройяла тієї ж ночі, але цей собака Бішоп наказав пильно стежити за нами. Та ось, хоч для цього й довелося згаяти два тижні, Блад обдурив його. Він послав мене й більшу частину екіпажу на фрегат, який я встиг купити, і вночі ми втекли з Порт-Ройяла. А Блад у цій грі — як він по секрету сказав мені — мав кинутись за мною, щоб нібито спіймати. Розумієте? Як йому вдалося здійснити свій намір, не скажу вам, бо капітан Блад прибув сюди раніше за мене, але я й не сумнівався в тому, що все буде гаразд.

Людство втратило великого історика в особі Волверстона. Він мав таку багату уяву, що точно знав, наскільки можна відійти від істини і як її прикрасити, щоб той чи інший факт набрав потрібної йому і водночас правдивої форми.

Почастувавши усіх своїм варивом із фактів та брехні, він своєю впевненістю додав ще один подвиг до пригод Пітера Блада, а потім спитав, де зараз можна побачити капітана. Йому відповіли, що капітан сидить на своєму кораблі. Волверстон вирушив шлюпкою до нього, щоб, як він сказав, доповісти про своє щасливе повернення.

У великій каюті «Арабелли» він знайшов Пітера Блада на самоті і дуже п’яного — стан, у якому його ще ніхто й ніколи не бачив. Коли Волверстон увійшов до каюти, капітан звів на нього налиті кров’ю очі. Якусь мить він напружував затуманений алкоголем зір, щоб розглянути прибулого. Упізнавши Волверстона, Блад зареготав якимсь ідіотським сміхом, у якому все ж вчувалася іронія.

— А-а-а! Старий вовче! — сказав він. — Нарешті ти сюди добрався! Ну й що ж ти... збир-ра... раєшся ро... роби... ти з сво... їм ка... капі... таном, г-га? — Він звучно гикнув і відкинувся вільно в кріслі.

Старий Волверстон мовчки й понуро дивився на нього. На своєму віку йому довелося багато чого побачити, і важко його було чимсь розчулити, але коли він побачив п’яного капітана Блада, то серце його стислося від болю. Щоб дати вихід своєму горю, він образно й соковито вилаявся. У такий спосіб він завжди висловлював свої почуття, хай би які вони були. Потім перевальцем підійшов до стола й сів у крісло навпроти капітана.

— Дідько б тебе взяв, Пітере, що це?

— Ром, — відповів Пітер. — Ром з Ямайки.

Він штовхнув пляшку і склянку в бік Волверстона. Але той проігнорував їх.

— Я питаю, що з тобою? Що тебе мучить?! — вигукнув він.

— Ром, — повторив капітан Блад і, скривившись, спробував посміхнутися. — Просто ром. Я відпові... даю на... всі... твої запитання. А чому ти... не... не відповідаєш на м... мої? Що... ти ду... маєш ро... бити з... зі мною? Га?

— Я вже все влаштував, — сказав Волверстон. — Слава Богу, що тобі стало глузду тримати язик за зубами, поки я не прибув сюди. Ти ще не зовсім п’яний і розумієш мене?

— І п’яний... і тверезий... я... завжди... розу... мію тебе.

— Тоді слухай.

І Волверстон переказав йому ту саму байку, яку розповів піратам. Капітан з помітним напруженням силувався збагнути зміст того, що чув.

— М-мені... все одно, що ти там вигадав, — сказав він нарешті. — І... все це... не має ніякого значення. Спасибі за все... вірний старий вовче! Та чи варто було це робити, чи варто... б-брехати? Я вже не пірат і ніколи ним не буду. Всьому кінець! — Блад стукнув кулаком по столу, і в його очах заблищали гнівні вогники.

— Я прийду і поговорю, коли у твоїй утробі буде менше рому, — сказав Волверстон, підвівшись. — А ти знайди в собі сили добре запам’ятати свою власну історію. Так, саме ту, яку я тільки-но розповів про тебе, і навіть не намагайся говорити щось інше, бо зробиш з мене брехуна. Усі вони, і навіть ті, хто відплив зі мною з Порт-Ройяла, вірять мені. Розумієш? Я змусив їх повірити. А коли вони дізнаються, що ти справді згодився взяти королівський патент і вирішив наслідувати Морґана, то ти здогадуєшся, що може статися?..

— Вони пошлють мене в пекло, — сказав капітан. — А це саме те, на що я заслуговую.

— Ти зовсім розкис, — буркнув Волверстон. — Поговоримо завтра, на свіжу голову.

Вони поговорили наступного дня, але безрезультатно. Потім поговорили ще й ще раз, протягом усього періоду дощів, що розпочався першої ж ночі після повернення старого вовка. Нарешті кмітливий Волверстон зрозумів, що капітан хворіє зовсім не від рому. Ром був тільки наслідком, а не причиною апатії. У серці Блада ятрилася рана, а старому вовку не бракувало знань і спостережливості, щоб здогадатися про її походження. Він безбожно кляв усі спідниці на світі і, розуміючись на таких справах, чекав, поки хвороба мине.

Але вона не минала. Коли Блад не грав у кості й не пиячив у тавернах Тортуґи в компанії, до якої раніше почував огиду, то сидів самотньо, замкнувши двері своєї каюти на «Арабеллі». Друзі з губернаторської сім’ї, збентежені його поведінкою, всіляко намагалися розважити капітана. Особливо клопоталась мадемуазель д’Ожерон. Вона мало не щодня запрошувала його до них додому, але Блад дуже рідко приймав ці запрошення.

Пізніше, коли сезон дощів уже добігав кінця, його почали розшукувати капітани з пропозиціями вигідних набігів на іспанські поселення. Та до всіх пропозицій Блад ставився байдуже. Спочатку це викликало подив, а коли встановилась погода, подив перейшов у нетерпіння й роздратування.

Крістіан, який командував «Клото», одного дня ввірвався до нього, лаючи його за бездіяльність і вимагаючи, щоб він вирішив щодо того, що він має робити далі.

— Забирайся до біса, — байдуже відповів Блад, ледве вислухавши ці докори.

Розлючений Крістіан пішов геть, а наступного ранку «Клото» знявся з якоря і вийшов у море, подавши цим приклад дезертирства для інших. Незабаром навіть віддані Бладу капітани не могли вже втримати своїх людей у гавані Тортуґи.

Іноді Блад сам себе запитував, навіщо він узагалі повернувся на острів Тортуґу. Він не припиняв думати про Арабеллу, не припиняв згадувати, що вона знехтувала ним, маючи його за розбійника й пірата. Блад заприсягся, що вдаватися до піратства більше ніколи не буде. Але чому ж він, якщо вже не пірат, чому він сидить тут? На це питання він відповідав іншим питанням: а куди ж йому їхати? Хіба не ясно, що вибору в нього не лишилось?

Поступово він втрачав інтерес до життя й опускався дедалі нижче й нижче. Блад остаточно перестав дбати про одяг; від вишуканості не лишилося й сліду, на щоках і підборідді, які раніше завжди були чисто виголені, стирчала чорна щетина, а довге чорне волосся пасмами падало на обличчя. Колись таке енергійне смагляве лице набрало тепер хворобливого жовтуватого відтінку, а недавно ще ясні блакитні очі потьмяніли і спохмурніли.

Волверстон — єдиний, хто знав про справжню причину такого переродження Блада, — якось раз, і тільки раз наважився поговорити про це з ним відверто.

— Господи, Пітере! Невже ніколи цьому не буде кінця? — Гігант уже гарчав. — Невже ти збираєшся скніти тут усе своє життя? Коли ти, нарешті, кинеш пиячити через цю гарненьку ляльку з Порт-Ройяла, яка, до речі, не звертає на тебе ніякої уваги? Грім і блискавка! Якщо тобі так уже потрібне те дівчисько, то чому ж ти, чума б тебе задавила, не поїдеш туди і не забереш її?

Блакитні очі подивилися на нього з-під синьо-чорних брів, і щось зі старого вогню розпалилося в них. Але Волверстон, чи удавано, чи насправді не звертаючи на це жодної уваги, вів далі.

— Можна волочитися за дівчиною, коли з цього що-небудь вийде. Але потонути мені зараз, аніж стану топити себе в ромі через якусь там спідницю. Це не в моєму характері. Якщо тебе більше ніщо не цікавить, то чому б нам не напасти на Порт-Ройял! Хіба, кат би його взяв, має якесь значення те, що це англійське місто? Адже в ньому верховодить Бішоп, а серед наших хлопців знайдеться чимало головорізів, які погодяться піти за тобою хоч у пекло, аби тільки схопити мерзотника за горлянку. Я заздалегідь упевнений в успіху такого походу. Нам треба тільки дочекатися, коли з Порт-Ройяла вийде ямайська ескадра. У місті знайдеться чимало всякого добра, щоб винагородити наших хлопців, а ти матимеш своє дівчисько. Хочеш, я дізнаюся про настрої, побалакаю з людьми?

Блад схопився на ноги, очі його гнівно блиснули, а бліде обличчя спотворилося від люті.

— Зараз ти підеш геть із моєї каюти, а якщо ні, то твій труп опиниться на небесах. Паршивий пес, як ти смієш з’являтися до мене з такими пропозиціями?

І Блад накинувся на свого вірного офіцера з найогиднішою, найбруднішою лайкою.

Волверстон, у жаху перед цією люттю, вийшов, не сказавши ні слова. А капітан Блад залишився на самоті зі своїми думками.

Відтоді вже ніхто не наважувався знову повертатись до таких розмов.

Та раптом, коли вже пірати втратили будь-яку надію повернути собі свого капітана, одного сонячного ранку на «Арабеллу» приїхав губернатор Тортуґи в супроводі маленького кругловидого люб’язного чоловічка з добродушним виразом на самовпевненому обличчі.

— Любий капітане, — звернувся до Блада д’Ожерон, — я прибув до вас із паном де Кюссі, губернатором французької частини острова Еспаньйола. Він має намір поговорити з вами.

З поваги до свого друга Блад вийняв з рота люльку і, труснувши головою, щоб хоч трохи протверезитись, підвівся і вклонився де Кюссі.

— До ваших послуг! — сказав він, запрошуючи сідати.

Де Кюссі відповів на поклін і, прийнявши запрошення, сів на скриню біля ілюмінатора.

— У вас тепер чималі сили, мій капітане, — зауважив він.

— Близько восьмисот чоловік.

— І, я розумію, їх уже почала непокоїти бездіяльність.

— Вони можуть забиратися хоч до чорта в зуби, якщо їм цього хочеться.

Де Кюссі делікатно засунув у ніс тютюну.

— У мене є дещо краща пропозиція, — сказав він.

— Ну що ж, пропонуйте, — відповів Блад без жодного вогника.

Повівши бровами, де Кюссі кинув погляд на д’Ожерона, ніби скаржачись, що поведінка капітана Блада не подає особливих надій. Але д’Ожерон, стиснувши губи, заохочуюче кивнув йому, і губернатор Еспаньйоли почав викладати свою пропозицію.

— Ми маємо відомості, що між Францією та Іспанією оголошено війну.

— Це не новина, — буркнув Блад.

— Я говорю офіційно, мій капітане. Зараз мова йде про офіціальний характер подій — не про ті неофіціальні сутички та грабіжницькі дії, на які ми тут заплющуємо очі. В Європі між Францією та Іспанією точиться війна, справжня війна. Франція має намір перекинути воєнні дії і в Новий Світ. Із цією метою сюди з Бреста йде ескадра під командуванням барона де Рівароля. У мене є від нього лист, у якому він доручає мені спорядити допоміжну ескадру й виставити загін — щонайменше тисячу чоловік, — щоб підсилити його ескадру, коли вона прибуде сюди. Моя пропозиція, любий капітане, з якою я прибув до вас за рекомендацією нашого доброго друга д’Ожерона, в кількох словах зводиться до того, щоб ви разом із вашими людьми й кораблями пішли до нас на службу під командування барона де Рівароля.

Блад подивився на нього з легким інтересом.

— Ви пропонуєте нам перейти на службу до французів? — спитав він. — На яких умовах, пане?

— Ми надамо звання капітана першого рангу вам і відповідні ранги вашим офіцерам. Ви одержуватимете платню відповідно до цього рангу і матимете право разом із вашими людьми на одну десяту частку всіх захоплених трофеїв.

— Мої люди навряд чи скажуть, що це вигідні умови. Вони скажуть і мені, і вам, що можуть хоч і завтра самі вийти в море, розгромити яке-небудь іспанське місто і залишити собі все.

— Так, але є ризик, що це буде названо актами піратства. З нами ж ваше становище буде і законним, і офіційним, а враховуючи те, що під командою барона де Рівароля перебуває сильна ескадра, ви зможете разом із ним братися за операції у значно ширшому масштабі, ніж ті, які ви змогли б здійснювати самі. Отже, одна десята частка вданому разі може бути більшою, ніжуся вартість трофеїв, які ви захопите, коли діятимете самостійно.

Капітан Блад поринув у думки: така пропозиція вже не була піратством. Ішлося про законну службу під прапором короля Франції.

— Я мушу порадитися з офіцерами, — сказав він і послав за ними.

Тільки-но офіцери з’явилися, сам мосьє де Кюссі ще раз повторив, уже перед ними, свою пропозицію. Хаґторп оголосив одразу, що пропозицію можна прийняти, що люди невдоволені надто тривалою бездіяльністю і безсумнівно погодяться піти на службу, яку пропонує де Кюссі від імені короля Франції. Висловлюючи свої міркування, Хаґторп кинув погляд на похмурого Блада. На знак згоди з ним Блад без особливого ентузіазму кивнув. Підбадьорені цією, хоч і скупою, згодою, офіцери приступили до обговорення умов. Ібервіль, молодий французький пірат, зауважив де Кюссі, що частка трофеїв, яку той пропонує піратам, надто мала. Тільки за п’яту частку здобичі офіцери могли б дати згоду від імені своїх людей.

Де Кюссі був засмучений. Він мав точні інструкції й розумів, що бере на себе забагато, та ще може накликати немилість барона. Про п’яту частку не могло бути й мови. Однак і пірати не поступалися, і де Кюссі нарешті наважився погодитися на одну п’яту. Того ж дня було складено й підписано угоду. Пірати зобов’язувались до кінця січня бути в Петі-Гоав, куди на той час мав прибути де Рівароль зі своїми кораблями.

Одразу ж на Тортузі настали дні кипучої діяльності: кораблі переоснащували для далекого походу, заготовляли м’ясо та інші продукти. Тільки капітан Блад не брав жодної участі в підготуваннях, хоч колись, бувало, він увесь віддавався такій роботі. Цього разу він тримався осторонь, байдужий до всього. Якщо він і дав згоду взяти участь в операції під французьким прапором, або, вірніше, поступився бажанням своїх офіцерів, то тільки тому, що запропонована служба не мала нічого спільного з піратством, якому, як Блад заприсягся в душі, назавжди було покладено край. Але служба, хоч він і дав на неї згоду, не викликала в нього ніякого ентузіазму, і Блад залишався бездіяльним, байдужим. Він навіть заявив Хаґторпу, коли той висловив свій протест проти такого ставлення до справи, що йому однаково, куди піти, чи в Петі-Гоав, чи в пекло, байдуже кому служити, чи королю Людовіку, чи самому сатані.