Одіссея капітана Блада

Розділ IX Засуджені повстанці

Коли над Карибським морем запала фіолетова сутінь тропічної ночі, на борту «Сінко Льяґаса» лишилося не більше десяти охоронців, настільки іспанці були впевнені — і не без підстав, звичайно, — у цілковитому розгромі остров’ян. І коли я кажу, що варту несли десять чоловік, я насамперед маю на увазі ту мету, заради якої їх залишили на кораблі, а не те, що вони робили там насправді. Бо насправді було ось що. Поки замалим не повний склад команди пиячив та безчинствував на березі, іспанський канонір і його підлеглі — які так відзначилися сьогодні в бою й забезпечили своїм легку перемогу — влаштували бенкет на гарматній палубі, маючи у своєму розпорядженні вино та свіже м’ясо, доставлені їм з берега. На варті стояли тільки двоє: один на носі корабля і один на кормі, — та й ті не надто пильнували, інакше вони помітили б два човни, які під прикриттям темряви легко відійшли від пристані й непомітно пришвартувалися під кормою корабля.

З кормової галереї ще звисала мотузяна драбина, якою дон Дієґо, вирушаючи на берег, спускався в човен. Проходячи по галереї, вартовий зненацька опинився перед силуетом людини, що стояла перед ним на останньому щаблі драбини.

— Хто там? — запитав він спокійно, гадаючи, що це один із його товаришів.

— Це я, — тихо відповів Пітер Блад чудовою іспанською мовою.

— Це ти, Педро? — іспанець ступив крок уперед.

— Так, я Педро, але сумніваюся, щоб я був той Педро, якого ти маєш на увазі.

— Що? — перепитав вартовий, зупиняючись.

— А ось що, — відповів Блад.

Дерев’яний гакаборт[4] був низький, і іспанця захопили зненацька. Пролунав сплеск, який зчинився, коли той ударився об воду, ледь не зачепивши один із переповнених човнів, що стояли під кормою, і більше жоден звук не сповістив про його нещасливий кінець. У важкій кірасі й шоломі він каменем пішов на дно, щоб не завдавати більше клопоту людям Блада.

— Тс-с!.. — прошепотів Блад своїм товаришам, що чекали на нього. — Ходімо, тільки тихо.

За п’ять хвилин усі вони — а їх було двадцятеро — вибрались на корабель, розходячись навсібіч від вузької галереї. Попереду блимнуло світло. Під великим ліхтарем на носі корабля вони помітили темну постать другого вартового, який розміреним кроком походжав по півбаку. Знизу, з гарматної палуби, долинали дикі звуки оргії. Густим басом хтось горлав непристойну пісню, а решта хором підтягували:

— Судячи із сьогоднішніх подій, у цьому немає сумніву, — зауважив Блад і пошепки скомандував: — Вперед, за мною!

Пригнувшись, вони безшумно, наче тіні, прослизнули вздовж поручнів кормової частини палуби на шкафут[5]. У багатьох рабів були мушкети, частину яких вони знайшли в будинку наглядача, а частину взяли зі свого таємного складу, куди з великими труднощами настягав їх Блад на випадок утечі. Решта були озброєні ножами й тесаками.

На шкафуті вони трохи затримались, поки Блад не пересвідчився, що на палубі немає більше вартових, крім того, який так не до речі стовбичив на носі корабля. Треба було знешкодити його. Блад із двома товаришами поповз уперед, до вартового, залишивши інших підкомандою Натаніела Хаґторпа, найкращою рекомендацією для якого була його колишня служба в королівському військово-морському флоті.

Вилазка Блада не зайняла багато часу, і коли він повернувся до своїх товаришів, то на палубі іспанського корабля не залишилось жодного вартового.

Тим часом іспанці внизу бенкетували, впевнені у своїй цілковитій безпеці. Чого ж їм боятися? Гарнізон Барбадоса розгромлено й обеззброєно, а на березі їхні товариші — повновладні господарі міста — жадібно впиваються плодами перемоги. Навіть і тоді, коли іспанці опинилися в оточенні двох десятків здичавілих, порослих щетиною, напівголих людей, які, може, колись і були білими, але тепер скидалися на юрбу дикунів, вони не повірили своїм очам. Нікому б і на думку не спало, що купка кинутих напризволяще рабів насмілиться провести таку операцію. П’яні іспанці враз обірвали регіт і співи і, приголомшені, витріщились на зведені перед ними мушкети.

Та ось із юрби дикунів, що оточили їх, вийшов стрункий, високий чоловік із блакитними очима на смаглявому обличчі, очима, в яких спалахнув вогник злої іронії, і звернувся до загнаних у пастку вояків чистою іспанською мовою:

— Ви вбережетеся від болю й неприємностей, якщо визнаєте себе моїми бранцями і дозволите спокійно прибрати вас від гріха подалі.

— Боже-світе! — тільки й вимовив канонір, хоча цей вигук аж ніяк не відбивав усієї глибини його подиву.

— Прошу! — сказав Блад, і відразу по цьому пани з Іспанії без подальших неприємностей під дулами одного чи двох мушкетів спустились через люк на нижню палубу.

Тоді переможці над переможцями підкріпилися тими смачними стравами, що знайшли на столі. Після тривалого вживання солоної риби та кукурудзяних коржів ці страви бідолашним здалися райською їжею. Одначе Блад стежив, щоб у всьому була міра, хоча при цьому йому й довелось виявити всю твердість характеру, на яку він тільки був здатний.

Перш ніж втішатися перемогою, треба було негайно приготуватися до подальших подій. Адже ця сутичка, хоч вона й забезпечила їм панівне становище, була тільки початком боротьби. Лишилося ще якнайкраще скористатися з такої переваги.

Готування забрали значну частину ночі. Проте їх було закінчено, перш ніж сонце визирнуло з-за хребта Хіллбей і сповістило про народження дня несподіванок. Невдовзі після того, як зійшло сонце, колишній раб, що походжав по палубі в іспанській кірасі й шоломі, з іспанським мушкетом у руках, повідомив про наближення човна. Це дон Дієґо д’Еспіноса-і-Вальдес повертався на корабель із чотирма великими скринями, в кожній з яких було по двадцять п’ять тисяч песо — викуп, який на світанку губернатор Стід вручив іспанцям. Дона Дієґо супроводжували його син дон Естебан і шість веслярів.

На борту фрегата панував заведений лад. Корабель стояв на якорі, лівим бортом до берега. Головний трап був на правому борту. До нього й пришвартувався, обігнувши корабель, човен із доном Дієґо та згаданими скарбами. Блад підготував усе як слід — недарма ж він служив у де Рітера. З борту звисали талі, біля лебідки стояли люди, а внизу напоготові вишикувався загін гармашів на чолі з Оґлом, який — читач уже знає — служив каноніром у королівському військово-морському флоті до того, як встряв у політику і поділив долю герцога Монмутського. Цей міцний рішучий чоловік викликав довіру вже самим своїм спокійним виглядом.

Дон Дієґо підвівся трапом і ступив на палубу, нічого не підозрюючи. Та й що могло викликати підозру?

Не встиг він навіть глянути на загін солдатів, що виструнчився для його зустрічі, як Хаґторп влучним ударом палицею по голові примусив його на якийсь час про все забути. Після цього капітана віднесли в його власну каюту, а скрині з грішми підняли на палубу. Успішно закінчивши операцію, дон Естебан та інші моряки з човна почали по одному підніматися мотузяним трапом на палубу, де їх обробляли з тією ж спритністю, що й дона Дієґо. Пітер Блад мав неабиякий хист до таких речей і виконував їх, на мою думку, не без деякої театральності. Але цієї драми, на жаль, ніхто із жителів Бріджтауна не бачив.

Вони разом із полковником Бішопом і хворим на подагру губернатором Стідом, що сидів поруч із ним на руїнах муру, сумно дивились на вісім човнів, що відчалювали від берега, відвозячи іспанських головорізів, стомлених від безперервних грабунків і вбивств.

Стежачи за відплиттям човнів, барбадосці раділи, що від’їжджають їхні жорстокі вороги, і водночас їх охоплював відчай від згадки про те страшне спустошення, яке, принаймні на певний час, зруйнувало добробут і щастя маленької колонії.

Ось човни відійшли від берега. Іспанці з диким реготом усе ще глумилися зі своїх нещасних жертв. Човни пройшли вже з півдороги між пристанню й кораблем, коли раптом повітря стряс гарматний постріл.

Кругле ядро впало у воду не далі як за шість футів од переднього човна, змочивши бризками тих, що сиділи в ньому. Здивовані пірати припинили гребти й на мить замовкли. Потім в один голос вибухнули лайкою, клянучи необачність свого каноніра, якому заманулось відсалютувати на їхню честь із гармати, зарядженої ядром. Вони ще кляли його, коли друге ядро, послане влучніше, на тріски рознесло один із сусідніх човнів, і всі, хто був у ньому, загинули.

Але якщо замовкли ті, хто опинився у воді, то на інших човнах зірвався справжній вихор обурення. Звівши весла над водою і схопившись на ноги, іспанці посилали прокльони на корабель, благаючи небо й пекло сказати їм, який це божевільний дорвався до гармат.

Третій постріл розбив другий човен, спустивши на дно всіх, хто сидів у ньому. На якусь коротку мить запала лиховісна тиша, а потім серед іспанців зчинилося таке, що й сам біс не розібрав би. Усі навперебій горлали, кричали, репетували: кожен робив своє: одні кинулись пливти до берега, інші — до корабля, щоб довідатися, у чому річ. Не було ніякого сумніву, що на кораблі сталося щось серйозне, бо поки пірати лаялися та слали прокльони, два нових ядра поквиталися з третьою шлюпкою.

Рішучий Оґл мав чудову нагоду попрактикуватись і довів, що він трохи знається на артилерії. Охоплені відчаєм, іспанці полегшували його завдання, збивши свої човни докупи.

Четвертий постріл поклав край усім суперечкам. Пірати, наче змовившись, розвернулися, вірніше — тільки вдалися до спроби розвернутися, бо, не закінчивши маневру, втратили ще два човни.

Три човни, що лишилися неушкодженими, байдужі до долі тих потерпілих, хто ще тримався на воді, гребучи щосили, помчали до пристані.

Коли іспанці не могли второпати, що діється на кораблі, то ще менше розуміли це нещасні остров’яни, аж поки не побачили, як з грот-щогли «Сінко Льягаса» спустився прапор Іспанії та замайорів на ній англійський прапор. Але й тоді їхня тривога не зникла: сповненими жаху очима стежили вони за ворогами, що поверталися до берега. Адже ті могли зігнати на них злість, викликану цими незвичайними подіями.

Проте Оґл не припинив своїх вправлянь і довів, що не забув артилерійської справи. Його ядра наздоганяли втікачів. Останній човен розлетівся на тріски, ледве досягши пристані, і рештки його були поховані під градом відбитої цегли.

Таким був кінець піратської команди, яка ще десять хвилин тому, регочучи, підраховувала, по скільки песо випаде на частку кожного за участь у цьому акті злодійства. Близько шістдесяти іспанців залишилися живими, і їм пощастило дістатися до берега. Однак чи мали вони підстави радіти з цього, я не можу сказати через відсутність будь-яких записів, з яких можна було б простежити за їхньою дальшою долею. Але відсутність записів уже сама по собі красномовна. Ми знаємо, що тільки-но іспанці вибиралися на берег, як їх зв’язували, а беручи до уваги їхні злочини, я не сумніваюся, що не один із них пошкодував, чому він не потонув.

Барбадосцям не терпілося довідатись, хто ж ці таємничі рятівники, які прийшли останньої миті, щоб помститися іспанцям і зберегти для острова грабіжницький викуп у сто тисяч песо. Що «Сінко Льяґас» тепер у руках друзів, можна було не сумніватися після таких красномовних доказів. «Але хто, — запитували вони один в одного, — хто ті люди, що заволоділи кораблем, і звідки вони?» Єдине висловлене припущення скидалось на істину: це група сміливців з остров’ян вдерлася вночі на корабель і захопила його. Лишилося дізнатися, хто ж ті загадкові рятівники, і віддати їм належну шану.

Саме з таким дорученням і вирушив у супроводі двох офіцерів полковник Бішоп як повноважний представник губернатора Стіда привітати героїв, бо особисто зробити це губернаторові не дозволяло здоров’я.

Ледве ступивши з трапу на палубу, полковник побачив біля головного люка чотири скрині з грошима, одну з яких нещодавно наповнював він сам. Це було приємне видовище, і очі Бішопа засяяли радістю.

По обидва боки скринь упоперек палуби двома рівними шеренгами виструнчились двадцять чоловіків із мушкетами, у стальних кірасах і начищених до блиску іспанських шоломах, від яких на обличчя бійців падала тінь.

Не можна було сподіватися на те, щоб полковник Бішоп з першого погляду впізнав у цих струнких, чисто зодягнених солдатах тих обшарпаних, брудних рабів, які лише вчора працювали на його плантаціях. А ще менше можна було сподіватися, що він одразу впізнає підкреслено чемного чоловіка, що підійшов привітати його. Це був сухорлявий джентльмен, одягнений за іспанською модою в чорне зі срібними позументами. На гаптованій золотом перев’язі в нього висіла шпага з позолоченою рукояткою, а з-під крислатого касторового капелюха з великим плюмажем вибивалися старанно завиті смолисто-чорні кучері.

— Раді вітати вас на «Сінко Льяґасі», дорогий полковнику! — звернувся до плантатора нібито знайомий голос. — На честь такого високого гостя ми, як могли, скористалися з гардеробу іспанців, хоча не сміли й мріяти, що вітатимемо вас особисто. Ви серед друзів — своїх давніх друзів.

Полковник остовпів від подиву: цей розкішно вбраний джентльмен був не хто інший, як Блад. Обличчя його старанно поголене, волосся акуратно причесане, і сам він, здавалося, помолодшав, хоча насправді мав такий вигляд, як і належить у тридцять три роки.

— Пітер Блад! — здивовано вигукнув полковник, і враз подив на його обличчі змінився виразом задоволення. — Отже, це ти...

— Так, я. Я й вони, мої і ваші славні друзі. — І Блад, відкинувши недбалим жестом манжет із тонкого мережива, показав рукою в бік шеренги, що виструнчилась на палубі.

Полковник придивився уважніше.

— Сто чортів вашій матері! — з дурних радощів полковник заговорив фальцетом. — І з цими молодцями ти захопив іспанський фрегат і побив собак їхньою власною зброєю! Чудово! Та це ж героїзм!

— Героїзм? Ні, точніше — епічний подвиг. Ви, здається, починаєте розуміти всю глибину мого хисту, полковнику?

Бішоп сів на кришку люка, скинув свого крислатого капелюха й витер спітнілий лоб.

— Ти здивував мене! — сказав він, ледве переводячи дух. — Присягаюся спасінням душі, це дивовижно! Повернути гроші, захопити цей чудовий корабель, і все, що на ньому! Це хоч трохи винагородить нас за інші збитки. Клянуся життям, ти заслуговуєш на відзнаку.

— Я цілком поділяю вашу думку.

— Триста чортів! Ви всі заслуговуєте на винагороду, і ви побачите, що я можу бути вдячним.

— Інакше й бути не може, — зауважив Блад. — Залишається довідатись, на яку винагороду ми заслуговуємо і наскільки ви будете вдячним.

Полковник пильно глянув на Блада, і тінь подиву майнула його обличчям.

— Хіба ж це не ясно? Його ясновельможність губернатор сповістить у Лондон про ваш подвиг, і, можливо, якусь частину вашої вини буде відпущено.

— О, щедрість короля Якова добре відома! — глузливо кивнув Натаніел Хаґторп, що стояв поруч. Хтось із шеренги пирснув сміхом.

Полковник Бішоп неспокійно затупав на місці. До його свідомості дійшло, що за цією чемністю може критися ворожість.

— І ще не все з’ясовано, — повернувся до попередньої розмови Блад. — Я маю на увазі вашу обіцянку висікти мене. Не знаю, наскільки ви взагалі дотримуєтесь свого слова, але в таких справах ви досі виконували обіцяне. А мені, як я пам’ятаю, ви сказали, що не залишите живого місця на моїй спині.

Здавалося, що такі спогади образили плантатора, він аж руками замахав.

— Що ви! Що ви! Невже я згадуватиму про це після такого благородного вчинку?!

— Я радий, що ви так думаєте. Але все ж мені дуже пощастило, що іспанці з’явились учора, а не сьогодні, а то я був би зараз там, де Джеремі Пітт. І де б тоді взявся той здібний чоловік, що побив іспанську наволоч її ж зброєю?

— Навіщо про це згадувати?

— Мушу, любий полковнику. Свого часу ви заподіяли людям чимало лиха своєю жорстокістю. І я хочу, щоб ви відчули дещо на собі і на все життя запам’ятали це, — хоча б заради тих, хто колись у майбутньому може ще потрапити до вас у лабети. Там, у кормовій рубці, лежить Джеремі, чию спину ви розмалювали всіма кольорами райдуги. Бідолаха ще проваляється не менше ніж місяць. А якби не іспанці, то зараз він міг би вже бути й на тому світі; та, можливо, що й я разом із ним...

Після цих слів наперед виступив Хаґторп, високий, енергійний чоловік із виразно окресленим, привабливим обличчям.

— І нащо вам марнувати час на такого мерзотника? — з подивом запитав колишній офіцер королівського військово-морського флоту. — Викиньте його за борт, та й годі.

Очі полковника мало не вилізли на лоб.

— Що це, в біса, ви верзете?! — заревів він.

— А ви щаслива людина, полковнику, — перервав його Пітер Блад, — хоча ви й не догадуєтесь про джерело вашої удачі.

Цього разу не втерпів Волверстон, цей одноокий здоровань. Він найменше був схильний панькатись.

— Повісити його на нок-реї[6]! — почувся його різкий, сердитий голос, підтриманий вигуками декого з колишніх невільників.

Полковник Бішоп затремтів. Містер Блад повернувся. Він був абсолютно спокійний.

— Будь ласка, любий Волверстон, — сказав він, — дозволь мені командувати. Здається, так ми домовлялися, і я прошу не забувати цього. — Погляд його перебіг по всіх присутніх, показуючи, що звертається він до всіх. — Я хочу, щоб полковникові Бішопу зберегли життя. Він потрібен нам як заручник. Якщо ви наполягатимете на тому, щоб його повісили, то вам доведеться повісити й мене разом із ним, або ж я зійду на берег.

Ніхто нічого не відповів йому, хоч вираз на обличчях колишніх рабів свідчив, що вони не зовсім згодні з капітаном. Лише Хаґторп знизав плечима й утомлено посміхнувся. А Блад вів далі:

— Пам’ятайте, друзі, що на кораблі може бути лише один капітан. Отак. — І він знову повернувся до переляканого полковника: — Хоч я й обіцяю зберегти вам життя, однак мушу, ви самі це чули, затримати вас на судні як заручника. Це буде надійною гарантією хорошої поведінки губернатора Стіда і всіх тих, хто залишився у форту, поки ми не вийдемо в море.

— Поки не вийдете... — Жах, що пройняв душу полковника, не дав йому закінчити ту недоречну фразу.

— Саме так, — підтвердив Пітер Блад і повернувся до офіцерів, що супроводжували полковника. — На вас, панове, чекає шлюпка. Ви чули мої слова. Так от, передайте їх його ясновельможності разом із моїми найкращими побажаннями.

— Але, сер... — почав був один із них.

— Розмову скінчено. Мене звуть Блад. Я — капітан «Сінко Льяґаса», захопленого як військовий трофей у дона Дієґо д’Еспіноси-і-Вальдеса, що зараз перебуває на борту корабля як бранець. Вам час зрозуміти, що я вдався до зброї не тільки заради того, щоб побити іспанців. Там трап. Ви побачите, що краще спуститися по ньому, ніж летіти через борт. А це може статися, якщо ви затримаєтесь ще на мить.

Офіцерів легенько підштовхнули, і вони пішли, не зважаючи на несамовиті протести полковника Бішопа. А коли Бішоп лишився сам на милості людей, які мали всі підстави ненавидіти його, він так оскаженів, що аж тремтів.

З колишніх рабів тільки шестеро, якщо не рахувати хворого Джеремі Пітта, трохи зналися на морській справі. Хаґторп, колишній шереговий офіцер, хоч і не вивчав навігації, однак умів сяк-так керувати судном, і під його командуванням колишні раби почали готуватись до відплиття.

Знявшись із якоря і поставивши вітрила на грот-щоглі, вони за легкого бризу пустилися до виходу в чисте море. Форт мовчав.

Коли ж фрегат проходив повз мис у східній частині бухти, Пітер Блад підійшов до полковника, який, охоплений відчаєм, понуро сидів на кришці головного люка, і ніби жартома спитав:

— Ви вмієте плавати, полковнику?

Полковник Бішоп зі страхом подивився на нього. Широке обличчя його пожовтіло і обвисло, а маленькі очиці стали ще меншими.

— Як ваш лікар, я приписую вам купання. Це трохи прохолодить ваші розпалені нерви, — люб’язно сказав Блад і, не дочекавшись відповіді, додав: — Вам пощастило, що я не такий кровожерливий, як дехто з моїх друзів. Нелегко було мені втримати їх від помсти. Але я й досі не певен, чи варті ви затрачених зусиль.

Блад говорив неправду. Ніякого сумніву щодо цього останнього в нього не було. І якби він діяв за покликом своїх власних бажань та інстинкту, то, звичайно, повісив би полковника і вважав би це за нормальне. Та думка про Арабеллу Бішоп змушувала його бути милосердним і не дозволяти своїм товаришам вчинити справедливий акт помсти, хоч це за малим не викликало бунту. Тільки завдяки тому, що полковник Бішоп був її дядько — хоч той навіть не підозрював, кому він завдячував, — до нього було виявлено таку ласку.

— Вам доведеться трохи поплавати, — вів далі Пітер Блад. — До мису щонайбільше чверть милі, і, якщо вам пощастить, ви повинні туди дістатися. До того ж на вас багато жиру — не потонете. Ну, мерщій! Не баріться, а то попливете з нами в далеке плавання, і сам біс знає, що з вами може статися завтра або післязавтра. Вас тут люблять не більше, ніж ви на те заслуговуєте.

Полковник Бішоп опанував себе й підвівся. Безпощадний тиран, що ніколи навіть не знав, як можна стримувати свої почуття, іронією долі був приречений поводитися сумирно й покірливо — і це в той час, коли гнів та обурення його досягли найвищої межі.

Пітер Блад віддав наказ, і впоперек планшира[7] прив’язали довгу дошку.

— Прошу, полковнику, — сказав Блад, граціозним жестом запрошуючи Бішопа на цей своєрідний трап.

Полковник метнув на нього злобний погляд і, зібравшись з духом, із виразом цілковитої зневаги на обличчі роззувся, скинув з плечей красивий камзол зі світло-коричневої тафти і виліз на дошку.

Чіпляючись руками за ванти[8], він на якусь мить завагався, з острахом дивлячись, як там, унизу, на відстані двадцяти п’яти футів від нього, важко перекочуються зеленаві хвилі.

— Ну, ще крок, любий полковнику, — заохочував спокійний, насмішкуватий голос.

Усе ще тримаючись за ванти, полковник Бішоп нерішуче озирнувся й побачив уздовж фальшборту[9] засмаглі обличчя. Ще вчора вони зблідли б від одного його погляду, а зараз усі зловтішно повишкіряли зуби.

На якусь мить лють подолала в ньому страх і обережність. Він уголос злісно й недоладно вилаявся, потім випустив вірьовку й пішов по дошці. Ступивши три кроки, втратив рівновагу і сторчма полетів у зелену безодню.

Коли він, жадібно хапаючи ротом повітря, виринув на поверхню моря, «Сінко Льяґас» був уже за кілька сот ярдів від нього з підвітряного боку. Але до Бішопа ще долітали глумливі прощальні вигуки бунтівників, і невимовно важкий тягар безсилої злоби ще глибше запав йому в душу.