Одіссея капітана Блада

Розділ XVIII. «Мілаґроса»

Перемогу в Маракаїбо вважали шедевром піратської діяльності капітана Блада. Хоч навряд чи знайшовся б хоч один із багатьох попередніх боїв Блада, так старанно, до найменших подробиць описаних Джеремі Піттом, де не виявився б справжній талант морського тактика й стратега. Але найяскравіше виявився цей таланту боях під Маракаїбо, коли піратам блискуче вдалося вирватися з тієї петлі, яку збирався затягнути навколо них дон Міґель д’Еспіноса.

Слава, якої Блад зажив до цього, затьмарювалась тією славою, яку він здобув зараз. Це була слава, якої ще ніколи не мав жоден пірат, включаючи навіть Морґана.

На Тортузі, де він протягом кількох місяців працював над переобладнанням трьох кораблів, захоплених в іспанців, які йшли знищити його, він став мало не об’єктом поклоніння в очах представників дикого «берегового братства» — усі вони тепер вважали за честь служити під його командою. Це надало йому рідкісну змогу бути вибагливим і ретельно добирати склад команд для нових кораблів своєї ескадри. Коли він вирушив у новий похід, під його командою було вже п’ять прекрасно оснащених кораблів і понад тисячу корсарів. Це вже була не тільки слава, а й міць і сила. Три захоплених іспанських галіони він з якимось академічним гумором перейменував на «Клото», «Лахезіс» і «Атропо»[19], ніби сповіщаючи цим, що віднині вони будуть вершителями долі тих іспанців, які зустрічатимуться йому на морях.

У Європі новина про цей флот, яка прилетіла після новини про поразку іспанського адмірала в Маракаїбо, викликала сенсацію. Іспанія і Англія сприйняли її по-різному, але обидва з великим занепокоєнням. Хоча причини такого занепокоєння були в них різні, і якщо ви не полінуєтесь і переглянете дипломатичне листування, яке велося з цього приводу, то побачите, що воно солідне за обсягом, але не завжди коректне.

А тим часом у Карибському морі іспанський адмірал дон Міґель д’Еспіноса можна сказати — підхожий термін іще не придумали на той час — оскаженів. Ганьба, яку він відчув після нечуваної поразки від рук капітана Блада, ледь не позбавила адмірала розуму. Якщо ми поставимось неупереджено, не можна не поспівчувати дону Міґелю. Ненависть стала щоденною стравою цієї нещасної людини, а жадоба помсти не припиняла свердлити його мозок. Мов навіжений, гасав він Карибським морем, шукаючи зустрічі зі своїм ворогом, і, не знаходячи його, задовольнявся тим, що нападав на всі англійські та французькі кораблі, які траплялися на його шляху.

Не потрібно казати жодного слова, щоб довести, що уславлений флотоводець і відомий гранд Іспанії, втративши здоровий глузд, у свою чергу сам став піратом. Вища державна рада, звісно, могла б засудити корсарські дії адмірала. Але що могло це значити для людини, яку і так уже засудили, без усякої надії на прощення? От якби він, виявивши хист і спритність, спіймав та повісив Блада, то, можливо, Іспанія поблажливіше поставилася б до того, що він витворяв зараз, і до тих втрат, яких він зазнав раніше.

Не зважаючи на те, що капітан Блад зараз значно переважав його в силі, іспанець шукав пірата вгорі і внизу, по невторованих морських просторах. Проте цілий рік розшуки були марними. І ось, нарешті, вони зустрілися, але за дуже дивних обставин.

Спостереження за людським буттям може викрити дріб’язкових людей, які іронізують, використовуючи випадковість у белетристиці й драмі, що саме життя є не що інше, як низка збігів. Розгорнемо історію хоча б на останніх сторінках — і там ми знайдемо чимало збігів, яким з найменшими зусиллями можна було б запобігти. Дійсно, збіг може бути визначений як інструмент, який доля використовує для формування долі людей і народів. Це легко було б побачити в долі капітана Блада і деяких його підлеглих.

П’ятнадцятого вересня 1688 року — пам’ятний ріку літописі Англії[20] — хвилями Карибського моря пливли три кораблі, зустріч яких найближчим часом змінить долі декількох людей.

Першим із них був флагманський корабель капітана Блада — «Арабелла», яку буря в районі Малих Антильських островів одірвала від ескадри. Це сталося десь між 10° північної широти і 74° західної довготи. Борючись із поривчастим південно-східним бризом цієї задушливої пори року і пробиваючись до Надвітряної протоки, «Арабелла» поспішала до острова Тортуґи — місця зустрічі для кораблів, які загубили один одного.

Другим кораблем був величезний іспанський галіон «Мілаґроса», на борту якого плавав мстивий дон Міґель. Його супроводжував менший фрегат «Гідальґо», з яким вони вичікували піратів біля південно-західних берегів Еспаньйоли.

Третій і останній з кораблів, що ними ми тепер зацікавлені, це англійський військовий корабель, який цього дня стояв на якорі у французькому порту Сен-Нікола на північно-західному побережжі Еспаньйоли. Він ішов із Плімута на Ямайку і мав на борту визначну особу — лорда Джуліана Вейда, який їхав із відповідальним і делікатним дорученням від свого родича лорда Сандерленда. Делікатність ця випливала безпосередньо з уже згаданого не дуже приємного листування між Англією та Іспанією.

Французький уряд, як і англійський, надмірно роздратований розбоєм корсарів, які загострювали й до того напружені відносини з Іспанією, марно намагався покласти цьому край, зобов’язуючи своїх губернаторів у колоніях вжити найрішучіших заходів до піратів. Губернатори ж, за прикладом свого тортузького колеги, наживалися, спілкуючись із піратами, або, так само як губернатор французької Еспаньйоли, вважали, що піратів треба не знищувати, а заохочувати, бо вони відіграють роль стримувальної сили проти могутності й зазіхань ненажерливої Іспанії, яка так і прагне урвати якусь колонію в інших націй. Саме тому вони побоювались, щоб корсари у відповідь на круті урядові заходи не подалися, бува, на південь і не почали шукати для своїх оборудок нових районів.

Щоб заспокоїти побоювання короля Якова щодо примирення з Іспанією і у відповідь на постійні й настирливі вмовляння іспанського посла, міністр закордонних справ Англії лорд Сандерленд призначив губернатором Ямайки людину сильну й рішучу, найвпливовішого плантатора Барбадоса — полковника Бішопа.

Залишивши свої плантації на Барбадосі, де невпинно й непомірно множились його статки, полковник прийняв пост з особливим запалом — його винищувала справжня спрага, бажання звести особисті рахунки з Пітером Бладом.

Тільки-но з’явившись на Ямайці, полковник Бішоп одразу ж дав відчути піратам, що він не збирається з ними панькатись. Багатьом із них довелося скрутно, і тільки один корсар, за яким він, власне, найбільше полював, його колишній раб Пітер Блад, попри всі зусилля полковника, весь час вислизав у нього з рук. Він невблаганно тривожив іспанців і на воді, і на суші. Зрозуміло, що це сприяло зростанню напруження у відносинах між Англією та Іспанією, що було особливо небажаним у той час, коли мир у Європі і так зберігався ціною великих зусиль.

Розлючений не тільки своїм власним розчаруванням, але й постійними докорами за невдачі та невміння впоратися з Бладом, які надходили з Лондона, Бішоп насправді зайшов так далеко, що вирішив уполювати свою здобич у самій Тортузі і вдатися до спроби очистити острів від буканьєрів.

Але, на щастя для себе, він дуже швидко відмовився від цієї шаленої ідеї. Його лякав не тільки міцний природний захист острова, але й те, що набіг на, принаймні номінально, французьке поселення, Франція могла б розцінити як тяжкий злочин. І все ж полковникові Бішопу здавалося, що коли не вжити рішучих заходів, то тоді, власне, нічого не зміниться від його присутності на Ямайці. Свої сумніви він виклав у листі до міністра закордонних справ.

Цей лист, у якому розкривався справжній стан речей, змусив лорда Сандерленда зневіритися у вирішенні цієї прикрої проблеми звичайними засобами. Він пригадав Морґана, якого в часи Карла II залучили до королівської служби, і вирішив, що таких надзвичайних заходів можна було б ужити з користю для обох сторін і стосовно капітана Блада. Його світлість урахував, що протизаконну діяльність Блада цілком можна пояснити не його природженими поганими нахилами, а лише суворою необхідністю: його ж змусили до цього обставини, пов’язані з засланням на Барбадос, тож капітан з радістю міг би вхопитися за нагоду залишити небезпечне заняття.

Діючи за таким висновком, Сандерленд послав на Ямайку свого родича лорда Джуліана Вейда з кількома заповненими офіцерськими патентами, на яких не були проставлені тільки прізвища. Міністр дав посланцеві вказівки, якої лінії дотримуватися, надаючи при цьому лордові цілковитої свободи дій під час виконання завдання. Запеклий інтриган і хитрий політик, Сандерленд порадив своєму родичеві, що в тому разі, коли Блад виявиться незговірливим або коли з якихось міркувань Вейд вважатиме за недоцільне брати Блада на королівську службу, тоді він мусить узятися за його офіцерів і, переманивши їх на свій бік, так послабити Блада, щоб той міг стати легкою здобиччю для полковника Бішопа.

«Ройял Мері» — судно, на борту якого подорожував цей дотепний, досвідчений, трохи розгульний, елегантний посланник лорда Сандерленда, благополучно дійшов до Сен-Нікола — свої останньої зупинки перед Ямайкою. Ще в Лондоні було вирішено, що лорд Джуліан спочатку завітає до губернатора в Порт-Ройялі, звідки за необхідності вирушить до Тортуґи. Сталося так, що племінниця губернатора, яка кілька місяців гостювала в Сен-Нікола у своїх родичів, рятуючись від нестерпної цієї пори року спеки на Ямайці, саме збиралася повертатися додому. Леді охоче надали місце на борту «Ройял Мері».

Лорд Джуліан вітав її появу із задоволенням. Досі подорож була просто цікавою, а віднині вона набуде навіть деякої пікантності. Його світлість належав до тих галантних кавалерів, для яких життя, не скрашене присутністю жінки, було просто животінням, позбавленим будь-якого сенсу. Міс Арабелла Бішоп, — прямолінійна і відверта дівчина, з її досить хлопчачим голосом і майже хлоп’ячою легкістю рухів, можливо, не була тією леді, яка в Англії звернула б на себе увагу вибагливого лорда Вейда. Його надміру витончений і ретельно натренований у таких справах смак спрямував би лордову увагу на інших дівчат. І хоча чарівність міс Бішоп була безперечною, оцінити її міг лише чоловік із гострим розумом і добрим серцем, а лорд Джуліан, хоч і не був тюхтієм, не мав достатньої проникливості. Я, звичайно, не хочу, щоб мене зрозуміли так, ніби я намагаюся цим якось скомпрометувати його світлість.

Міс Бішоп, хай там що, залишалась молодою жінкою і леді, донькою поважних батьків, а на тій географічній широті, де опинився лорд Джуліан, це явище було дуже рідкісне. Вейд же, з його титулом і становищем, вишуканими манерами та люб’язністю досвідченого придворного, був представником того великого світу, про який Арабеллі, що прожила більшу частину свого життя на Антильських островах, тільки доводилося чути. Чи ж варто тоді дивуватись, що вони відчули взаємний інтерес одне до одного ще до того, як «Ройял Мері» вийшла з Сен-Нікола! І він і вона могли розповісти багато такого, що другому цікаво було послухати. Він міг полонити її уяву розповідями про Сен-Джеймський двір, відводячи в багатьох історіях собі героїчну або хоча б помітну роль. Вона ж могла збагатити його знання важливими відомостями про той Новий Світ, у який він прибув уперше.

Перш ніж зникнути за обрієм Сен-Нікола, вони стали хорошими друзями, і його світлість почав виправляти своє перше враження, відчувши на собі чари того прямого і безпосереднього почуття дружби, яке примушувало Арабеллу ставитись до кожного чоловіка, як до брата. А коли врахувати, що розум лорда Вейда був дуже зайнятий справами його місії, то не треба дивуватися, що він якось завів мову з дівчиною про капітана Блада.

— Цікаво, — спитав він, коли вони прогулювалися кормою, — чи ви бачили цього хлопця Блада, який був колись рабом на плантаціях вашого дядька?

Міс Бішоп зупинилася. Вона нахилилася над бортом та пильно дивилась у далечінь, де за обрієм зникала земля, і минуло кілька секунд, поки вона відповіла рівним, спокійним голосом:

— Я часто бачила його і знаю дуже добре.

— Я цього не знав.

Його світлість на якусь мить вийшов із того стану незворушності, що він старанно культивував. Це був молодик, можливо, двадцяти восьми років, середнього зросту, гарної статури, який, завдяки надмірній худорлявості, здавався дещо вищим. У нього було худе, бліде, досить приємне обличчя, обрамлене золотими завитками перуки, чутливий рот і блідо-блакитні очі — ці очі додавали його обличчю мрійливого, досить меланхолійного виразу. Очі були пильні й спостережливі, але попри це його гострий зір не помітив, як на щоках у Арабелли заграв легенький рум’янець, не помітив він і підозріло підкресленої сухості відповіді.

— Невже? — повторив він і теж схилився на гакаборт поряд із дівчиною. — І що, на вашу думку, являє собою ця людина?

— Колись я поважала його як нещасну людину.

— Ви знаєте його історію?

— Він розповідав її мені. Ось чому я й шанувала його за ту витримку, з якою він зносив усі страждання. Але після того, що він накоїв, я почала сумніватися, чи то була щира правда.

— Якщо ви маєте на увазі, що він несправедливо постраждав від рук Королівської комісії, яка судила повстанців Монмута, можна не сумніватися, що це була щірісінька правда. Він ніколи не був з Монмутом, тепер у цьому немає ніяких сумнівів. Його судили за зраду, посилаючись на параграф закону, якого він міг і не знати. Але, повірте, цей Блад якоюсь мірою помстився за себе.

— Звичайно, — сказала дівчина ледь чутно. — Хоч ця помста й погубила його.

— Погубила? — Його світлість аж засміявся. — Навряд чи ви маєте рацію. Я чув, що Блад розбагатів і перетворює іспанську здобич на французьке золото, яке зберігає у Франції. Про це подбав його майбутній тесть д’Ожерон.

— Його майбутній тесть? — перепитала Арабелла і втупилась у співрозмовника широко відкритими очима. — Д’Ожерон? Губернатор Тортуґи?

— Саме він. Бачите, у капітана Блада сильний захисник. Усе це я почув у Сен-Нікола і мушу визнати: такі новини мало втішають мене, вони ускладнюють завдання, яке я маю виконати за дорученням мого родича лорда Сандерленда. Але це так, хоч для вас, я бачу, це й несподіванка.

Вона мовчки кивнула головою, одвернулась і почала дивитись на воду, що вирувала за кормою. Через якийсь час Арабелла заговорила, і її голос звучав спокійно і холодно:

— Але, звичайно, якби це було правдою, то наразі це був би кінець його піратства. Якщо він... якщо він кохає жінку і був заручений, і також багатий, як ви говорите, звичайно, він би залишив цю ризиковану справу, і...

— Так, я теж так думав, — перервав його світлість, — поки мені не розтлумачили. Д’Ожерон ненажерливий і для себе і для дочки. Що ж до дівчини, то мені казали, що вона добра пташка, саме до пари такому чоловікові, як Блад. Дивуюсь, чому він не ожениться і не візьме її до себе на корабель, щоб разом чинити розбій. Я певен, що нічого нового в цій справі для неї не було б, і зачудований витримкою Блада. Адже він убив суперника, щоб домогтися її.

— Убив людину, убив за неї, кажете? — спитала Арабелла із жахом.

— Так, французького пірата Левассера, Француз був коханцем дівчини і спільником Блада в якійсь авантюрі. Блад домагався дівчини і, щоб заволодіти нею, вбив Левассера. Огидна історія. Але в людей, що живуть у цих краях, своя мораль...

Дівчина повернулася до нього обличчям. Воно було блідим, а її карі очі блиснули, коли вона різко перервала його спробу виправдати Блада:

— Може так і є насправді. Тут діє інша мораль... Дивно, що після всього цього спільники вбитого дозволили Бладу жити.

— О, мені казали, що питання про дівчину вирішувалось у чесному бою.

— Хто вам казав?

— Людина, яка плавала з ними, француз на ім’я Каузак, якого я знайшов у портовій корчмі в Сен-Нікола. Він служив лейтенантом у Левассера і був присутній на дуелі, під час якої було вбито їхнього ватажка.

— А дівчина? Вона теж була присутня, чи як?

— Авжеж. Вона була там, і Блад, тільки-но вбив свого побратима-корсара, одразу ж забрав її з собою.

— І спільники вбитого не заступили йому шлях? — Вейд уловив нотку сумніву в голосі дівчини, але не звернув на це уваги. — О, я не вірю цій вигадці і ніколи не повірю!

— Хвалю вас за це, міс Бішоп. Я теж не вірив, щоб людина докотилась до такої підлоти, поки Каузак не розповів мені, як усе було.

— Що ж? — Сумніви, які на мить вдихнули було в Арабеллу бадьорість, одразу зникли. Тримаючись за поручні, вона запитально звела на лорда очі. Пізніше, пригадуючи її поведінку в ті хвилини, Вейд подумав, що вона поводилась якось дивно, але тоді він не звернув на це уваги.

— Блад купив їхню згоду і право забрати собі дівчину. Він заплатив їм перлинами, які коштували понад двадцять тисяч песо. — Його світлість зневажливо засміявся. — Красненька ціна! Вірте, усі вони мерзотники — тільки й знають, що грабувати, продажні шкури... Даруйте, але такі історії не для жіночих вух...

Вона відвернулася, почуваючи, що перед очима все розпливається. Та, зібравшись із силами, через хвилину, вже не таким рівним і впевненим голосом, запитала:

— А навіщо француз розповів вам цю мерзенну історію? Мабуть, він ненавидить капітана Блада?

— Не думаю, — сказав його світлість повільно. — Він це розповів... ох, як банальність, звичайну справу з життя піратів.

— Звичайна справа! — перепитала вона. — Боже мій! Звичайна справа!..

— Насмілюся сказати, що всі ми дикуни під маскою цивілізованого вигляду, — сказав його світлість. — Але цей Блад, судячи зі слів Каузака, — здібна людина. В минулому він був бакалавром медицини...

— Так, це правда, — тихо сказала Арабелла.

— Він довго служив в іноземних флотах і арміях. Каузак говорив, але я не зовсім цьому вірю, що він воював під командуванням де Рітера.

— Це теж правда, — ствердила вона і тяжко зітхнула. — Ваш Каузак, мабуть, добре знає Блада. На жаль!

— Ви шкодуєте?

Арабелла кинула на лорда короткий погляд, і він помітив, що вона бліда.

— Усі ми висловлюємо свій жаль, коли почуємо, що людина, яку ми поважали, загинула або померла. Колись я ставилась до нього, як до нещасної, але гідної людини. Тепер... — Вона замовкла, і губи її скривилися в посмішку. — Тепер про таку людину краще забути.

Після невеличкої паузи, вона перевела розмову на інші речі. Дружні почуття, які вона неодмінно викликала в усіх, із ким зустрічалася, постійно росли між ними, аж поки не сталася подія, яка спотворила кінець подорожі, що мала бути найприємнішою для лорда.

Порушником спокою був не хто інший, як божевільний іспанський адмірал, якого вони зустріли на другий день після відплиття із Сен-Нікола. Капітан «Ройял Мері» був не з легкодушних і не злякався навіть тоді, коли дон Міґель відкрив вогонь. Помітивши, як високо над водою здіймається борт іспанського корабля, що був прекрасною мішенню, англійський капітан в душі в’їдливо посміхався. Якщо в цього дона, що плаває під прапором Іспанії, войовничий запал, то «Ройял Мері» може його остудити. Цілком можливо, що така впевненість у своїх силах мала під собою ґрунт і що цей день міг би стати останнім днем розбійницької кар’єри дона Міґеля д’Еспіноси, коли б вдалий постріл з «Мілаґроси» не влучив у бочку пороху на баку «Ройял Мері» і не висадив у повітря добру половину англійського корабля ще до початку бою. Як цей порох опинився на баку, ніхто ніколи не дізнається, бо хоробрий капітан не дожив до того, щоб провести відповідне розслідування.

Перш ніж люди на «Ройял Мері» оговталися від жаху, їхній капітан і майже третина команди загинули, корабель відхилився від курсу і, понівечений, безпорадно гойдався, а іспанці хутко висадилися на нього.

Коли дон Міґель ступив на палубу «Ройял Мері», Арабелла Бішоп була в капітанській каюті під кормою, куди її відвели для безпеки, а лорд Джуліан заспокоював і втішав її, що все закінчиться благополучно. Сам Джуліан був далеко не певний цього, про що свідчила помітніша, ніж завжди, блідість його обличчя. Не можна, звичайно, сказати, що він був боягуз. Але думка про рукопашний бій бозна з ким, та ще на такій дерев’яній посудині, яка щохвилини може пірнути в морську безодню, була не зовсім приємною для того, хто був хоробрий на суші. На щастя, міс Бішоп не потребувала того безпорадного втішання, яке їй міг дати лорд Вейд. Безперечно, вона теж трохи зблідла і її карі очі помітно збільшились. Але вона не втратила влади над собою і, схилившись над капітанським столиком, знаходила в собі силу, щоб заспокоювати свою насмерть перелякану покоївку, яка повзала біля її ніг.

Двері відчинилися, і сам дон Міґель, високий, засмаглий, з орлиним профілем, зайшов у каюту. Лорд Джуліан різко обернувся і простягнув руку до своєї шпаги.

Проте іспанець не гаяв часу.

— Не будьте божевільним! — звернувся він владно. — І не наривайтесь по-дурному на безславний кінець. Ваш корабель тоне.

За доном Міґелем стояло кілька чоловік у шоломах, і лорд Джуліан одразу оцінив ситуацію. Він випустив ефес шпаги, і сталь м’яко ковзнула в піхви. Дон Міґель посміхнувся, блиснувши крізь посивілу борідку низкою білих зубів, і простягнув руку до шпаги.

— З вашого дозволу, — чемно звернувся він. Лорд Джуліан завагався і поглянув на Арабеллу.

— Думаю, так буде краще, — сказала вона. Його світлість знизав плечима і віддав свою шпагу.

— Ідіть на борт мого корабля, — запросив їх дон Міґель і вийшов.

Звичайно, вони пішли. З одного боку, іспанцю не бракувало сили, щоб примусити їх виконати наказ; з іншого — безглуздо було б залишатися на кораблі, який тонув. Вони трохи затримались, поки Арабелла зібрала деякі речі, а лорд Вейд захопив саквояж із документами.

Уцілілим морякам із понівеченої «Ройял Мері» іспанці дали повну волю. Вони могли рятуватися на шлюпках, ну а якщо шлюпок бракувало, то могли триматися на воді, чіпляючись за якийсь уламок або тонути — що кому більше до смаку. Якщо ж Арабеллу та лорда Вейда взяли на корабель, то це тільки тому, що дон Міґель одразу відповідно оцінив своїх бранців. Він люб’язно прийняв їх у своїй каюті й чемно висловив бажання почути їхні прізвища.

Лорд Джуліан, усе ще під враженням від жахливого видовища, свідком якого тільки-но став, насилу зміг відповісти, хто вони. Потім зажадав, щоб йому назвали, хто саме напав на «Ройял Мері» і захопив підданих англійського короля. Злість розпирала груди лордові. Він знав, що нічим не скомпрометував себе в цій незвичайній ситуації, в яку його так безжально кинула доля, але водночас, здається, не вчинив і нічого героїчного. Власне, усе це не мало б значення, якби не леді — свідок його сіренького поводження. І він твердо вирішив за нагоди виправити її думку про нього.

— Я дон Міґель д’Еспіноса, — почули вони насмішкувату відповідь. — Адмірал військово-морського флоту короля Іспанії.

Лорд Джуліан аж заціпенів від подиву. Якщо Іспанія зчинила такий галас через розбійницькі дії цього відступника — авантюриста капітана Блада, то що ж залишається відповісти Англії?

— У цьому разі, будьте ласкаві, скажіть, чому ви поводитеся, наче запеклий пірат? — запитав лорд і додав: — Я сподіваюсь, що ви розумієте, які мають бути наслідки і як суворо вам доведеться розплачуватись за сьогоднішні вчинки, за ту кров, яку ви так безглуздо пролили, а також за насильство над цією леді і мною?

— Я не вчинив над вами ніякого насильства, — відповів адмірал, посміхаючись, як тільки може посміхатись людина, у руках якої всі козирі. — Навпаки. Я врятував вам життя...

— Врятували наші життя?! — Лорд Джуліан на мить втратив мову перед таким нечуваним нахабством. — А що ви скажете про тих, що стали жертвами вашого нападу? Бог свідок, ви дорого за них заплатите.

Дон Міґель і далі посміхався.

— Можливо, — сказав він. — Усе можливо. А тим часом ваше життя обійдеться вам дорого. Полковник Бішоп — людина з достатком, та й ви, мілорде, безсумнівно, теж багатенькі. Я подумаю і визначу суму вашого викупу.

— Ви все-таки підступний, кровожерливий, запеклий пірат, як я й передбачав! — спалахнув лорд Вейд. — І ви ще маєте нахабство називати себе адміралом військового флоту короля Іспанії! Побачимо, що скаже ваш король із цього приводу.

Адмірал перестав посміхатися. Він виплеснув лють, що їла його мозок.

— Хіба ви не розумієте, — випалив він, — що я роблю з англійськими єретиками-собаками те саме, що вони роблять з іспанцями! Ви навіть Богом прокляті, грабіжники, бандити! Я досить чесний, щоб діяти відкрито, від власного імені, а ви — ви підступні тварюки, нацьковуєте на нас своїх морганів, бладів, хаґторпів і знімаєте з себе відповідальність за їхні вчинки! Як той Пілат, ви умиваєте руки! — І він злобно засміявся. — А зараз хай Іспанія буде Пілатом. Дозвольте їй зняти із себе відповідальність і перекласти її на мене, коли ваш посол з’явиться в Ескуріалі, щоб поскаржитись на піратські дії дона Міґеля д’Еспіноси.

— Капітан Блад, та й інші — не адмірали Англії! — вигукнув лорд Джуліан.

— Ні? Звідки я це знаю? Звідки Іспанія знає? Чи ви не брехуни, усі ви, англійські єретики?

— Сер! — аж захрипів від обурення лорд Вейд, і очі його спалахнули. За звичкою він ухопився за місце, де завжди висіла його шпага, але, зрозумівши марність цього жесту, знизав плечима і зневажливо посміхнувся. — Звичайно, — сказав він спокійно, — це схоже на вас — ображати беззбройну людину, вашого бранця. Це так відповідає всьому тому, що я бачив і чув відносно честі іспанців.

Кров ударила в обличчя адмірала, і він, почервонівши, замірився, щоб ударити Вейда, але стримався, — можливо, під впливом щойно почутих слів, — рвучко крутнувся і вийшов, нічого не сказавши.