Одіссея капітана Блада

Розділ XVI. Пастка

Ця історія з мадемуазель д’Ожерон, звичайно, принесла свої плоди, поліпшивши без того сердечні відносини між капітаном Бладом і губернатором Тортуги. У витонченому кам’яному будинку з вікнами із зеленими жалюзі, який побудував собі д’Ожерон у просторому й пишному саду на схід від Кайона, капітан став завжди бажаним гостем. Борг д’Ожерона капітанові був значно більший, ніж двадцять тисяч песо, які Блад віддав за мадемуазель, — хитрий, жорсткий ділок, губернатор, усіляко показував, яким він може бути щедрим і вдячним. Завдяки його могутній підтримці репутація Блада серед корсарів досягла незабаром свого піку.

Ось чому, коли справа дійшла до розширення флоту для експедиції проти Маракаїбо, що її спочатку запропонував був Левассер, Бладові не потрібно було розшукувати ні кораблів, ані людей, які б пішли за ним. Він набрав п’ятсот авантюристів, а міг би навербувати і п’ять тисяч, якби мав змогу запропонувати їм житло. Так само легко він міг би подвоїти і могутність свого флоту, але він сам вирішив обмежитися трьома кораблями: «Арабеллою», «Ла Фудр» із командою сто двадцять французів під начальством Каузака та «Сант-Яґо», заново спорядженим і перейменованим тепер на «Елізабет» — на честь королеви Англії, чиї моряки принизили іспанців, а тепер капітан Блад сподівався принизити їх знову. Капітаном «Елізабет» Блад призначив Хаґторпа, оскільки той служив колись у військово-морському флоті, і це призначення було схвалене всіма членами піратського братства.

Через кілька місяців після порятунку мадемуазель д’Ожерон — у серпні того ж таки 1687 року — цей маленький флот, після деяких незначних пригод, про які я не буду розповідати, увійшов у велике Маракаїбське озеро й учинив напад на багате місто Мейну — Маракаїбо.

Справа не йшла спокійно, як очікувалося, і військо Блада опинилось у досить складному становищі. Це найкраще пояснити словами, що їх сказав Каузак і ретельно записав Пітт, — словами, вжитими під час сварки, що розгорілася на східцях церкви Нуестра Сеньйора дель Кармен, яку Блад безцеремонно пристосував під кордегардію[13]. Раніше я вже казав, Блад був папістом лише тоді, коли це було йому вигідно.

У суперечці брали участь, з одного боку, Хагторп, Волверстон і Пітт, з іншого — Каузак, через занепокоєння якого вона й виникла. За ними на випаленій сонцем курній площі, подекуди облямованій пальмами, чиє листя мляво поникло через постійну спеку, виріс натовп із кількох сотень диких авантюристів, які належали до обох «партій». Натовп цей поки що стримував своє збудження, прислухаючись до того, що відбувалося серед ватажків.

Каузака, кажуть, ніхто не спиняв — він підвищив різкий, сварливий голос, щоб усі могли чути його безглузді обвинувачення. Як розповідає нам Пітт, він говорив жахливою англійською мовою, і шкіпер навіть не зважувався відтворити її у своїх записках. Одяг Каузака був такий само безглуздий, як і його вимова. Костюм, здавалося, підкреслював його приналежність до піратів і якось смішно контрастував зі скромним вбранням Хагторпа та майже франтуватою вишуканістю Джеремі Пітта. Забруднена, у плямах крові синя бавовняна сорочка Каузака була розхристана, мабуть, щоб охолодити його волохаті груди; за поясом шкіряних штанів стримів ніж і цілий арсенал пістолетів; зі шкіряної перев’язі, перекинутої через плече, звисав тесак. Навколо голови, відтіняючи широке і вилицювате, як у монгола, обличчя, був накручений, немов тюрбан, червоний шарф.

— Чи я не попереджав вас від самого початку, що все йде занадто гладко? — гукав бретонець водночас жалібно й роздратовано. — Я ж не йолоп якийсь, друзі. У мене є очі, є. І я бачу. Ми входимо в озеро і бачимо покинутий форт. Жодної людини. Жодного пострілу. Вже тоді я запідозрив пастку. Це розумів би кожен, у кого є очі й мозок. Так де ж там! Ми йдемо далі. І що знаходимо? Місто, залишене так само, як і форт, місто, з якого люди вивезли всі цінності. Я знову попередив капітана Блада. Це пастка, кажу я йому. Але ми йдемо, йдемо все далі й далі, не зустрічаючи ні найменшого опору — ми йшли, поки не побачили, що вже надто пізно виходити в море, що ми взагалі вже не можемо вийти в море. І знову ніхто не захотів мене слухати. Ви всі розумні і багато знаєте. Боже мій! Капітан Блад не слухав мене і рвався вперед, а ми за ним. Отак дійшли до Гібралтара. Правда, там, нарешті, нам удалося спіймати віце-губернатора та змусити його сплатити великий викуп за Гібралтар[14]. Крім викупу й інших трофеїв, ми захопили ще дві тисячі песо. Але що це таке, скажіть мені? Мовчите? Тоді я вам скажу. Це грудка сиру, грудка сиру в пастці для мишей, а ми просто мишенята. Тисяча чортів на твою голову! А коти?.. О, коти чекають на нас. Коти — це ті чотири іспанські військові кораблі, що стережуть нас біля виходу з лагуни. Боже мій! Ось до чого довела проклята впертість нашого прекрасного капітана Блада.

Волверстон зареготав. Каузак вибухнув люттю.

— О, чорт тебе забирай! Ти ще скалиш зуби, тварино? Ти смієшся! Скажи мені: як ми виберемося звідси, якщо не пристанемо на умови іспанського адмірала?

Від натовпу біля підніжжя сходів долинув схвальний гомін. Єдине око велетня Волверстона страшенно викотилося, і він стиснув великі кулаки, немов збирався вдарити француза, який підбурював людей на бунт. Але це не злякало Каузака. Підтримка матросів додавала йому завзяття.

— Можливо, ти думаєш, що цей ваш капітан Блад — бог і вміє творити чудеса, га? Та чи знаєш ти, що цей капітан Блад смішний з його пихою і його...

Він замовк. Тієї миті з церкви, владно і не поспішаючи, виходив сам Блад. З ним ішов міцний довгоногий французький морський вовк Ібервіль, який хоч і був молодий, але вже встиг зажити слави морського вовка і завзятого корсара, ще до того, як втратив власний корабель, що й змусило його піти на службу до Блада. Капітан наблизився до тих, хто сперечався, — він злегка спирався на довгу чорну палицю, а його обличчя затіняв крислатий капелюх із плюмажем. У його зовнішності не було нічого від флібустьєра. Він набагато більше скидався на франта — елегантний костюм з фіолетової тафти із золотим гаптуванням на петельках відповідав іспанській моді. Але довга міцна бойова рапіра, відкинута назад, ліва рука, що злегка спиралась на ефес, змінювали попереднє враження. А ще цей сталевий блиск в очах виказував у ньому авантюриста.

— Ви вважаєте мене смішним, га, Каузаку? — спитав він, зупиняючись перед бретонцем, який одразу якось обм’як і принишк. — Що ж, а ким я маю вважати вас? — Він говорив тихо, майже стомлено. — Ви тут розпинаєтеся, що наша затримка поставила вас у небезпечне становище. Але хто ж тут винен? Ми згаяли цілий місяць на те, що можна було зробити за тиждень, якби не ваші помилки.

— Отакої! Чортівня! Мене ще й звинувачують...

— Чи це була не ваша провина, коли посадили «Ла Фудр» на мілину посеред озера? Саме ви, не я, через свою зарозумілість, відмовилися від лоцмана і навіть не користувалися лотом. І що ми дістали внаслідок? Ми змарнували три дорогоцінні дні на розвантаження вашого корабля. А за цей час мешканці Гібралтара не лише довідалися про наше прибуття, але й устигли забратися геть. Ось чому ми змушені були гнатися за губернатором до цієї проклятої фортеці на острові, згаяти два тижні та втратити сотню матросів. У цьому і тільки в цьому причина нашої затримки! Поки ми тут вовтузилися, підійшла іспанська ескадра, яку викликав з Ла Гуайри корабель берегової охорони. Якби ви не посадили «Ла Фудр» на мілину, то в нас сьогодні було б не два, а три кораблі, і ми могли б пробитися до моря. І після всього ви ще наважились прийти сюди й докоряти в тому становищі, що склалося саме через вашу дурість.

Він говорив стримано — я впевнений, що ця стриманість не може не викликати захоплення. До того ж слід сказати, що іспанською ескадрою, яка охороняла вихід із великого озера Маракаїбо, командував найлютіший ворог Блада — дон Мігель д’Еспіноса-і-Вальдес, адмірал Іспанії — він чекав на появу капітана Блада зі спокійною впевненістю, спираючись на неймовірної сили іспанського флоту. На додаток для пошуків зустрічі з Бладом в адмірала, крім обов’язків перед своєю батьківщиною, були й особисті мотиви, уже відомі читачам. З адміралом плавав його небіж Естебан — він поривався до помсти за батька сильніше, ніж сам адмірал.

Проте, знаючи все це, капітан Блад міг зберегти спокій і взяти на кпини ганебну поведінку боягуза Каузака, то того ж Блад чудово усвідомлював, що саме йому, а не Каузаку загрожує найбільша небезпека. Він став спиною до Каузака і звернувся до юрби корсарів, які підступили ближче, щоб послухати його — капітан не потрудився підвищити голос.

— Сподіваюся, що це непорозуміння з’ясовано. Сподіваюсь, що вже нікому не слід непокоїтись.

— Нащо нам говорити про те, що вже в минулому і зроблено? — закричав Каузак понуро, але без люті. Після його слів Волверстон розсміявся, і той сміх був схожий на кінське іржання. Але Каузак не мовчав: — Питання в тому, як нам тепер діяти?

— Упевнений, зараз немає такого питання, — знизав плечима капітан Блад.

— Є, кажу вам! Є! — Каузак наполягав. — Дон Міґель, іспанський адмірал, гарантує нам недоторканість і безпечний вихід в океан, якщо ми, вирушивши звідси негайно, не завдамо шкоди місту, відпустимо полонених і повернемо все, що взяли в Гібралтарі.

Капітан Блад спокійно посміхнувся — він достеменно знав, скільки коштує слово дона Міґеля. За нього, з явним презирством до свого співвітчизника, відповів Ібервіль:

— Це свідчить, що, попри свою перевагу, іспанський адмірал таки боїться нас.

— Бо він не знає, наскільки ми безсилі, — огризнувся Каузак. — Ми мусимо будь-що пристати на його умови. У нас немає вибору. Така моя думка.

— Але не моя, — відповів капітан Блад. — Саме тому я й відхилив його пропозицію.

— Відхилив?! — Широке обличчя Каузака побагровіло. Невдоволене нарікання пролунало від людей позаду. — Відхилив? Відхилив... навіть, не порадившись зі мною?

— Ваша незгода нічого б не змінила. Ви в меншості, до того ж Хаґторп цілком мене підтримує. Але, — вів далі Блад, — якщо ви і ваші французькі прихильники хочете скористатися пропозицією та прийняти умови іспанця, ми не перешкоджатимемо. Пошліть одного з полонених повідомити про це адмірала. Будьте певні, що дон Міґель радо зустріне таку звістку.

Каузак сердито дивився на нього в тиші. Потім опанував себе і серйозно запитав:

— То що ж ви відповіли адміралові?

Посмішка осяяла обличчя і очі капітана Блада.

— Я відповів, що коли за двадцять чотири години ми не матимемо від нього гарантії на вільний вихід і не одержимо п’ятдесят тисяч песо викупу за Маракаїбо, то перетворимо це чудове місто на попіл, а потім вийдемо звідси і знищимо його ескадру.

Від такої зухвалості Каузак скам’янів. Але серед англійських піратів на площі було багато тих, хто насолоджувався зухвалим гумором спійманого, який диктував свої умови ловцеві. Вони вибухнули реготом, і за якусь мить регіт перейшов у схвальний рев: адже залякування ворога — улюблена зброя кожного авантюриста. Зрозумівши жарт, навіть французькі прихильники Каузака не лишилися осторонь, їх теж захопила хвиля загального ентузіазму. Лише Каузак затявся й уперто мовчав. З гіркою образою на серці він пішов. І не міг заспокоїтися аж до наступного дня, який приніс йому нагоду помститися. Таку можливість приніс лист від дона Міґеля: іспанський адмірал клявся перед Богом, що коли пірати відхилили його великодушну пропозицію і не склали зброї на чесних умовах, то він пильнуватиме їх біля виходу з озера і знищить за першої їхньої спроби вийти в море. Якщо ж вони, — попереджав дон Міґель, — затримаються з відплиттям, то він тієї ж миті, коли в його ескадру прибуде п’ятий корабель — «Санто Ніньйо», що зараз поспішає з Ла Гуайри, щоб приєднатися до нього, — сам увійде в озеро і захопить їх біля Маракаїбо.

На цей раз капітан Блад не витримав.

— Не чіпайте мене більше, — різко обірвав він Каузака, який, повернувшись, знову почав суперечку. — Надішли донові Міґелю повідомлення, скажи, що ти та твоя команда відокремилися від мене. І, диявол, немає сумніву, він дасть вам безпечно пройти. Візьміть шлюп, забирай своїх людей і забирайтесь під три чорти.

Каузак, звичайно, вчинив би саме так, якби його братія була одностайною і пристала на таке рішення. Однак у підлих піратських душах жадібність взяла гору над страхом. Якщо вони поїдуть, то, звісно, мусять залишити чималу частку награбованого, а також рабів і полонених. Якщо ж капітанові Бладу пощастить вирватися звідси — а знаючи його винахідливість, вони припускали таку можливість, — то він забере і їхню частку. Отакими невеселими були їхні роздуми, і кінець кінцем, не зважаючи на всі вмовляння Каузака, його недавні прихильники перейшли на бік Пітера Блада. Вони заявили, що з ним ішли на ризик, з ним і вибиратимуться звідси, якщо не загинуть. Це рішення з важким серцем передав Бладові того самого вечора сам Каузак.

Блад задоволено вислухав Каузака і запросив бретонця приєднатися до наради, де саме й обговорювали, як слід чинити далі. Нараду він зібрав у просторому патіо губернаторського будинку, в якому зараз і жив. Посеред подвір’я, оточений аркадами кам’яного чотирикутника і затінений плетивом повзучих рослин, вигравав прохолодний фонтан, навколо якого розрослися апельсинові дерева. Тихе вечірнє повітря було напоєне ароматом апельсинового цвіту. Такі архітектурні ансамблі, досить приємні зовні й усередині, будували мавританські митці в Іспанії, а потім іспанці перенесли їх звідти до Нового Світу.

Тож військова рада із шести людей до пізньої ночі обговорювала план дій, висунутий Бладом.

Прісноводне озеро Маракайбо, живлене річками, що стікали із засніжених хребтів, які оточували його з двох боків, мало близько ста двадцяти миль завдовжки та приблизно стільки ж у найширшому місці. Воно мало форму величезної пляшки з далеко витягнутою біля Маракаїбо в бік моря шийкою...

За цією шийкою озеро знову стає ширшим, а далі, уже ближче до моря, його перетинають два довгі вузькі острови Віджілас та Паломас, які закривають вихід на чисту воду. Єдиний вихід у море для суден будь-якої осадки пролягає через вузьку протоку між цими островами. Паломас, довжина якого сягає близько десяти миль, з трьох боків омивався смугою мілководдя, і до берегів його могли підійти лише судна з мінімальною осадкою. Винятком є східний берег, але там над вузьким виходом у море стояв неприступний форт — чомусь, коли пірати входили в озеро, він виявився покинутим. У протоці між островами погойдувались на якорях чотири іспанські кораблі.

Уже відомий нам флагманський корабель «Енкарнасьйон», великий потужний галіон, мав сорок вісім великих і вісім малих гармат. Другим великим кораблем був «Сальвадор» із тридцятьма шістьма гарматами. Інші два, менші, — «Інфанта» й «Сан-Феліппе» — несли по двадцять гармат і по сто п’ятдесят чоловік екіпажу.

Такий був флот, на виклик якого мав відповісти капітан Блад зі своїми «Арабеллою», яка несла сорок гармат, і «Елізабет» із двадцятьма шістьма гарматами. Крім них були ще захоплені в Гібралтарі два шлюпи, кожен озброєний чотирма кулевринами — старовинними важкими гарматами. Проти тисячі іспанців корсари могли виставити не більше чотирьох сотень чоловік із тих п’ятисот, що вийшли з Тортуґи.

План дій, запропонований капітаном Бладом на цій нараді, був відчайдушний та зухваліший з усього, що чув Каузак — він став сперечатися, бо не був із ним згоден.

— Так, — капітан погодився з бретонцем. — Я вдавався до речей більш зухвалих. — Він самовдоволено посмоктав люльку, набиту запашним тютюном, яким так уславився Гібралтар і якого вони прихопили із собою кілька тюків. — Найважливіше, що всі ці речі завжди були вдалі. Audaces fortuna invat[15], — додав він латиною. — Слово честі, оці давні римляни були розумні люди і знали життя.

Він вдихнув у своїх товаришів і навіть у Каузака частину своєї впевненості, і всі, пройнявшись вірою в успіх, гаряче взялися до роботи.

Три дні з ранку до вечора пірати завзято готувалися до бою, який мав забезпечити їм перемогу й порятунок. Зволікати було небезпечно. Пірати мали вдарити першими, до того як дон Мігель д’Еспіноса отримає підкріплення — той п’ятий галіон «Санто Ніньйо», який поспішав на з’єднання з ним з Ла Гуайри.

Основні роботи відбувалися на більшому з двох шлюпів, захоплених у Гібралтарі — на нього була покладена провідна роль у планах капітана Блада. Пірати зламали на ньому всі перегородки, перетворивши його на порожню посудину, прикриту тільки дошками палуби. У бортах просвердлили отвори — і шлюп став нагадувати половинку порожнього продірявленого горіха. Потім у палубі пробили кілька додаткових люків, а всередину корпусу склали запаси дьогтю, смоли й сірки, знайдені в місті. До всього додали ще шість бочок пороху, виставивши їх днищами назовні з бортових отворів шлюпа, наче гармати.

Надвечір четвертого дня, закінчивши необхідні приготування, пірати нарешті залишили хоч і приємне, але наче вимерле місто Маракаїбо. Знімалися з якоря о другій ночі — вони розумно скористались відпливом, який тихо зносив їх до обмілини. Кораблі йшли, згорнувши вітрила, крім бушпритових, віддавшись на волю легкому бризові, що ледве дихав у фіолетовій темряві тропічної ночі.

Порядок був такий: попереду йшов імпровізований брандер[16] під командуванням Волверстона, з екіпажем із шести добровольців — кожному з яких було обіцяно сто песо додатково до його частки грабежу як особиста нагорода за хоробрість. Потім ішла «Арабелла», а слідом, на деякій відстані, «Елізабет», якою командував Хаґторп, з яким тепер був Каузак, що залишився без судна, і більша частина його французьких послідовників. Позаду рухалися другий шлюп і вісім каное — на їхньому борту були полонені, раби й більшість захоплених товарів. Зв’язаних бранців охороняли два матроси, стернові, та чотири пірати з мушкетами. Їм було наказано лишатися в тилу і в жодному разі не брати участі в майбутньому бою.

Коли перші проблиски опалового світанку розчинили темряву, нашорошені очі піратів розпізнали за чверть милі попереду обриси іспанських кораблів, що стояли на якорі. Як і завжди, самовпевнені іспанці, покладаючись на свої переважні сили, звичайно, були недуже пильні. Тому й не дивно, що вони помітили ескадру Блада лише після того, як їх помітили корсари. Коли ж вони, переполохані, почали готуватись до бою, брандер ішов просто на них — Волверстон, піднявши на реях свого брандера всі вітрила, спрямував судно на величезний флагманський «Енкарнасьйон». Не встигли іспанці оговтатись, як він уже впритул підійшов до них.

Волверстон надійно закріпив штурвал і схопив великий, туго скручений віхоть соломи, змочений у нафті, й запалив його. Смолоскип сліпуче спалахнув саме тієї миті, коли легенький шлюп із тріском ударився об борт флагманського корабля. Шестеро озброєних абордажними гаками флібустьєрів Волверстона, роздягнені до пояса, стояли на своїх постах з лівого борту: четверо — на планширі і двоє — на реях. У момент зіткнення брандера з іспанським флагманом вони влучно метнули гаки, і шлюп немов прикипів до корабля. Кинуті ж із реї гаки мали ще більше заплутати снасті й позбавити іспанців можливості визволитись від непроханих гостей.

На борту галіона засурмили тривогу, зчинилася паніка. Іспанці, захоплені зненацька, метушились, бігали, горлали. Вони спробували були підняти якір, але одразу ж відмовилися від свого наміру, переконавшись, що вже запізно. Гадаючи, що їх візьмуть на абордаж, іспанці схопилися за зброю та приготувалися до відсічі. Але їх збила з пантелику невластива для піратів тактика зволікань, а ще більш здивувало те, що майже голий здоровань Волверстон гасав палубою та щодуху розмахував над головою смолоскипом, охопленим полум’ям. Лише тоді, як справу було закінчено, іспанці збагнули, у чому тут річ — він підпалював ґноти коло бочок із порохом. Один з іспанських офіцерів, очманілий від переляку, наказав кинути на шлюп абордажний загін.

Наказ цей запізнився. Волверстон переконався, що шість його побратимів успішно впорались із завданням та вже стрибнули за борт, кинув пойнятий полум’ям смолоскип у найближчий відкритий люк трюму, а сам пірнув у воду, де його відразу ж підібрав баркас з «Арабелли». А в цей час брандер, шугаючи навсібіч страшним полум’ям, шпурляв на «Енкарнасьйон» шматки пальних матеріалів, і довгі вогняні язики лизали борт галіона, відкидаючи назад сміливців, які у відчаї, хоч і з запізненням, намагалися відштовхнути шлюп.

І тоді як найзагрозливіший іспанський корабель був у такий спосіб виведений з ладу на самому початку сутички, «Арабелла», проходячи перед носом «Сальвадора», могутнім бортовим залпом змела геть усе з палуби іспанського корабля. Потім, розвернувшись і просуваючись уздовж борту «Сальвадора», вона майже впритул зробила з усіх своїх бортових гармат другий залп — по його корпусу. Залишивши позаду наполовину виведений з ладу «Сальвадор» і не змінивши курсу, «Арабелла» кількома пострілами з носових гармат переполошила команду «Інфанти» й підійшла до її борту, щоб узяти корабель на абордаж. Щось подібне в цей час проробляв Хаґторп із «Сан-Феліппе».

І за весь цей час іспанці примудрилися не зробити жодного пострілу — настільки зненацька вони були захоплені і таким швидким і паралізуючим був удар Блада.

Узяті на абордаж і налякані холодною зброєю піратів, команди «Сан-Феліппе» й «Інфанти» не чинили ніякого опору. Пожежа на флагманському кораблі так приголомшила їх, що вони визнали себе переможеними і склали зброю.

Якщо «Сальвадор» зайняв би рішучішу позицію і цим підтримав два інші, ще не ушкоджені судна, то, можливо, іспанцям і вдалося б схилити фортуну на свою користь. Але сталося так, як і мало статися в іспанців, коли йшлося про гроші або здобич. На «Сальвадорі» зберігалася скарбниця ескадри: близько п’ятдесяти тисяч песо. Прагнучи будь-що врятувати цінності, щоб вони, бува, не потрапили до рук піратів, дон Мігель перебрався із залишками своєї команди на борт «Сальвадора» і наказав іти до форту на острові Паломас. Чекаючи нападу піратів, адмірал заздалегідь таємно переозброїв форт і залишив у ньому гарнізон. Для цього він зняв з форту Кохеро, який стояв у глибині затоки, усе озброєння, включаючи й кілька далекобійних «королівських гармат», значно потужніших, ніж звичайні.

Нічого не підозрюючи, капітан Блад кинувся в погоню за іспанцями — його супроводжувала «Інфанта», якою тепер командував Ібервіль зі своїм екіпажем. Кормові гармати «Сальвадора» ніби відповідали на влучний вогонь переслідувачів. Діставшись мілководдя, під захистом фортових гармат, корабель став тонути і сів на дно. Наскільки це було можливо, команда «Сальвадора» — хто в човнах, а хто плавом — добралася до берега Паломаса.

Саме в той час, коли капітан Блад вважав, що перемогу здобуто, а вихід із цієї пастки у чисте море вільний, форт раптово розкрив свою величезну й зовсім несподівану силу. Зі страшенним гуркотом подали про себе звістку «королівські гармати». «Арабеллу» струсонуло від ударів ядер, які знесли частину борту й убили кількох піратів, зчинивши паніку на кораблі.

І якби Пітт, її штурман, сам не схопив колдершток і різко не повернув його праворуч, «Арабеллі» було б сутужно, бо за першим не забарився й другий залп.

Набагато гірші були справи на тендітній «Інфанті». Хоча її вразив тільки один гарматний постріл, який влучив у лівий борт, але в пробоїну на ватерлінії полилася вода. Корабель, мабуть, затонув би, якби досвідчений і спритний Ібервіль не вжив негайних заходів, наказавши скинути в воду всі гармати лівого борту. Таким чином, зовсім легкою, тільки з добрячим креном на правий борт, він міг повести «Інфанту» слідом за «Арабеллою», що відступала. Вогонь з форту по ним тривав, правда, вже не міг завдати їм значної шкоди.

Вирвавшись з-під вогню батарей і зібравшись докупи, «Елізабет», «Сан-Феліппе», «Арабелла» та «Інфанта» лягли в дрейф, і капітани чотирьох кораблів могли, нарешті, обміркувати своє досить скрутне становище.