Одіссея капітана Блада

Розділ VII. Пірати

Незважаючи на спеку, Джеймс Нетталл поспішав до плантації полковника Бішопа. Якщо коли-небудь була створена людина для швидкої ходи в жаркому кліматі, то цією людиною був Джеймс Нетталл із коротким худим тулубом і довгими кощавими ногами. Джеймс здавався таким висохлим, що важко було повірити, щоб у ньому ще залишились якісь життєві соки, а проте соки ці напевне ще були, бо коли він підходив до табору, де жили невільники, з нього градом котився піт.

Біля воріт він замалим не наскочив на наглядача Кента — присадкувату, клишоногу тварюку з руками Геркулеса і щелепами бульдога.

— Я шукаю лікаря Блада, — випалив Нетталл, ледве переводячи дух.

— Чого поспішаєш? — накинувся Кент. — Який біс тебе колошкає? Близнята?

— Га? Та ні, ні. Я не одружений. Це... це мій двоюрідний брат, сер.

— Що з ним?

— Він занедужав, сер, — ураз збагнув, що сказати, Нетталл, скориставшись словами самого Кента, який підказав йому привід для розшуків Блада. — Лікар тут?

— Он його халупа, — недбало показав Кент. — Якщо він не там, тоді шукай десь в іншому місці.

І Кент пішов. Ця тварюка завжди була похмура й брутальна. Для нього мова нагая була звичайнішою, ніж звичайна людська мова.

Коли наглядач пішов, Нетталл провів його поглядом і кинувся у двір, до Блада. Та лікаря вдома не було. Розважлива людина, можливо, сіла б і зачекала, розуміючи, що це, зрештою, найшвидший, найнадійніший спосіб. Але Нетталлу бракувало розсудливості. Він вискочив з подвір’я, якусь мить покрутився на місці, вибираючи напрямок, і, нарешті, вирішивши за краще піти куди завгодно, аби тільки не туди, куди пішов Кент, бігцем пустився пересохлою саванною до плантації цукрової тростини, суцільна стіна якої відсвічувала золотом у сяйві сліпучого сонця. Килим стиглої янтарної тростини перетинали широкі стежки, поділяючи його на великі квадрати. В кінці однієї з цих стежок він помітив рабів, що працювали. Вони байдуже подивилися на прибулого, коли той підійшов. Пітта серед них не було, а запитати про нього він не наважувався. Так Нетталл розшукував Пітта майже годину, обійшовши одну за одною всі стежки. В одному місці до нього присікався наглядач із запитанням, чого він тут вештається. Нетталл відповів, що шукає лікаря Блада — захворів, мовляв, двоюрідний брат. Наглядач послав його під три чорти і наказав негайно вшиватися з плантації — Блада тут немає. Можливо, він у своїй халупі за частоколом.

Нетталл ніби помилково пішов у протилежному від указаного наглядачем напрямку — до найвіддаленішого закутка плантації, де вже починався густий ліс. Задушлива спека так розморила наглядача, що він полінувався сказати Нетталлу про його помилку.

Спотикаючись, Нетталл нарешті дійшов до кінця стежки, що тяглася вздовж квадратної ділянки, і, звернувши з неї, зіткнувся з Піттом, який сам-один чистив ірригаційний канал дерев’яною лопатою. Ноги його від пояса до колін прикривали широкі подерті бавовняні штани, — єдиний одяг, якщо не зважати на крислатий солом’яний бриль, що захищав давно не чесану золотаву голову від тропічного сонця.

Побачивши його, Нетталл уголос подякував Богові і, щойно Пітт із подивом глянув на нього, тут-таки скрушним голосом виклав сумну звістку: або він просто зараз повинен знайти Блада і взяти в нього десять фунтів стерлінгів, або вони всі загинуть.

— Дурню! — гнівно сказав раб. — Якщо ти шукаєш Блада, то чого ж тут марнуєш час?

— Я не можу знайти його, — пробелькотав Нетталл, ображений таким прийманням. Він, звичайно, не догадувався, як напружились нерви Пітта після безсонної ночі й тривожного чекання. — Я думав, що ти...

— Ти думав, що я кину лопату й побіжу шукати лікаря? Боже мій! І в руках такого бовдура наше життя! Ти тут стовбичиш, а час спливає. І що буде, коли наглядач застукає нас? Що ти йому скажеш?

Від обурення в Нетталла на якусь мить аж дух перехопило і він втратив здатність говорити. Нарешті, у відчаї випалив:

— Я шкодую, що встряв у цю халепу. Атож, клянусь...

Що він ще хотів додати, лишилось невідомим, бо в ту саму хвилину із заростей тростини виринула дебела постать у камзолі з ясно-коричневої тафти, а слідом за ним з’явилися два негри, одягнені в бавовняні штани й озброєні тесаками. Нечутно ступаючи по м’якому, розпушеному ґрунті, полковник виринув не далі як за десять ярдів від Нетталла й Пітта.

Дико озирнувшись на всі боки, Нетталл, мов сполоханий заєць, стрімголов помчав у ліс, зробивши цим самим найбезглуздіший і найзрадливіший учинок, на який він був здатний. Пітт тяжко зітхнув і закляк, схилившись на лопату.

— Агов, ти! Стій! — заревів полковник Бішоп услід утікачеві, додавши кілька страхітливих погроз.

Але втікач не озирнувся і щодуху мчав уперед, сподіваючись, що полковник не запам’ятав його обличчя. Бо влади та впливу в Бішопа вистачить, щоб повісити будь-кого, якщо, на його думку, тому краще буде переселитися в інший світ.

Тільки тоді, як утікач зник у чагарнику, плантатор опам’ятався від обурення й подиву настільки, що згадав про двох негрів, які йшли слідом за ним, наче сторожові пси. Це були охоронці, без яких він ніколи не наважився б з’явитися на своїх плантаціях, після того як кілька років тому один із рабів кинувся на нього і мало не задушив.

— Доженіть його, чорні свині! — гукнув він на негрів. Та ледве охоронці зірвалися з місця, як він зупинив їх. — Стійте, прокляті!

Йому раптом спало на думку, що не варто гаяти час на втікача. На полювання в проклятому лісі довелося б витратити, може, й цілий день, тим часом як у нього в руках є Пітт. От Пітта й примусять назвати ім’я його полохливого товариша і передати зміст їхньої таємничої розмови. Раб, звичайно, може затятися. Тим гірше для нього. Винахідливий полковник мав багато способів — нерідко це був дивовижний витвір фантазії, — щоб зламати впертість цих приречених. Він повернув до раба свою почервонілу від гніву й сонця личину, і очі його спалахнули недобрим вогником. Замахнувшись легкою бамбуковою палицею, плантатор ступив наперед.

— Що то був за бродяга? — запитав він вкрадливим тоном, який не віщував нічого доброго.

Джеремі Пітт, що похнюпився, обіпершись на лопату, почав нервово переминатися на місці босими ногами. Марно шукати відповіді на запитання в голові, яка тієї миті могла тільки клясти того дурня Джеймса Нетталла.

Бамбукова тростина плантатора впала на голі плечі хлопця з пекучої силою.

— Відповідай, собако! Як його звуть?

Джеремі похмуро, майже з викликом, глянув на огрядну постать Бішопа.

— Не знаю, — сказав він, і в голосі його забриніла нотка непокори, підсиленої ударом, на який він не смів відповісти. Зовні він усе ще був спокійним, хоч у душі його знялася буря.

— Не знаєш? Що ж, доведеться нагадати. — І палиця кілька разів сіконула плечі раба. — Ну як? Пригадав його ім’я?

— Ні, я його не знаю.

— А-а... Ти ще впираєшся? — Полковник на мить зупинився, примруживши очі, але потім його знову охопила лють. — Чи бачили таке! Ти вирішив глузувати з мене, клятий собако! Думаєш, що це тобі так минеться!

Пітт повів плечима, знову переступив з ноги на ногу і вперто мовчав. Це був виклик, а полковник Бішоп не зносив навіть натяку на щось подібне. У ньому прокинувся звір. Не тямлячи себе од люті, він почав оскаженіло шмагати беззахисного юнака, супроводжуючи кожен удар брутальною лайкою. Біль був нестерпний. Аж раптом у серці Пітта яскравим полум’ям спалахнуло почуття людської гідності, і юнак кинувся на свого ката.

Але охоронці були насторожі. Мускулястими бронзовими руками грубо схопили змучене тіло, скрутили руки раба і міцно зв’язали їх.

Бішоп важко дихав, його обличчя вкрилося плямами, він щось обмірковував. Потім наказав:

— Заберіть його!

Негри потягли нещасного раба довгою стежкою між золотавим муром високої восьмифутової тростини. Його проводжали очима на смерть перелякані невільники, що саме працювали поблизу. Пітта охопив відчай. Хай би якими страхітливими здавалися катування, — не вони турбували його. Душу юнака гнітило передчуття, що їхня старанно запланована втеча із цього пекла провалилася саме тоді, коли все вже було готове.

Вони вийшли на зелене плато й попрямували до табору, а там завернули до білого будинку наглядача. Очі його тужним поглядом уп’ялися в морську далечінь і зупинилися на Карлайльській бухті. Звідси, з узгір’я, вона здавалася справді чудовою картиною, блакитне полотно якої з одного боку обривав форт, а з другого — низка довгих пакгаузів. Уздовж пристані погойдувались на причалі кілька невеличких човнів. І Пітт спіймав себе на думці, що в одному із цих човнів вони були б уже далеко в морі, якби мали хоч дрібку талану. Він знову зі щемом подивився в морську далечінь.

На рейді, біля самого берега, під легким вітерцем, який ледь ворушив сапфірову поверхню Карибського моря, з’явився величний червоний корпус фрегата, на щоглі якого майорів англійській прапор.

Полковник Бішоп зупинився і, затуливши м’ясистою рукою очі від сліпучого сонця, став розглядати корабель. Незважаючи на легенький бриз, судно посувалося тільки під нижнім парусом на передній щоглі. Решта були згорнуті, що давало можливість ясно бачити величні обриси корпусу корабля — від кормової надбудови, що баштою височила над палубою, до позолоченої голови на форштевні, яка палала вогнем у сяйві сонячного проміння.

Корабель входив у бухту надто повільно, а це свідчило, що шкіпер його погано знав ці води і вважає за краще посуватися обережно, вимірюючи глибину лотом. За такої швидкості йому, напевне, буде потрібно не менше ніж годину, щоб стати на якір у порту.

Поки полковник розглядав корабель, милуючись його граціозністю; Пітта завели за частокіл і закували там у колодки, що були готові щохвилини прийняти бунтівливих рабів.

Незабаром сюди ж повагом прийшов полковник Бішоп.

— Непокірна дворняга, що вишкіряється на свого хазяїна, мусить навчитися хороших манер за рахунок смугастої шкіри, — тільки й сказав він, беручись за обов’язки ката.

Те, що він власноручно взявся за роботу, яку більшість людей його сану із самоповаги доручали слугам, показувало, до якого здичавіння дійшла ця людина. Він немилосердно, з якоюсь незбагненною насолодою шмагав свою жертву по голові й по спині, ніби задовольняючи кровожерний інстинкт звіра. Від ударів бамбукова палиця незабаром розкололася на кілька окремих гнучких смуг із гострими, мов бритва, краями.

Коли, нарешті, знесилившись, полковник Бішоп відкинув рештки потрощеної палиці, уся спина бідолашного Пітта являла собою криваве місиво. Жодного звуку не почув полковник від юнака. Тільки коли бідоласі було вже надто сутужно, з уст його зривався ледве чутний стогін.

Екзекутор поставив ногу на колодки й нахилився над своєю жертвою. На його грубому м’ясистому обличчі з’явилася невблаганна, потворна посмішка.

— Думаю, що це навчить тебе належної покори! — сказав він. — Ти будеш тут без їжі й води — чуєш — без їжі й води! — поки не скажеш мені, як звуть твого полохливого приятеля і чого він сюди приходив. — Він прибрав ногу з колодки. — Коли тобі вже вистачить, дай мені знати, і ми затавруємо тебе розпеченим залізом.

Сказавши це, кат крутнувся на підборах і пішов геть у супроводі своїх охоронців.

Його слова вчувалися Пітту немов уві сні. Після неймовірних страждань його охопив безмежний відчай, і юнакові було байдуже, чи житиме він, чи ні.

Проте із цього тупого заціпеніння, викликаного нелюдським болем, його скоро вивели нові муки. Колодки стояли просто неба під палючим сонцем, від проміння якого посічена, закривавлена Піттова спина взялася пухирями, наче її смажили на вогнищі. До того ж мухи, жорстокі мухи Антильських островів, яких приваблював запах крові, хмарою обліпили його рани.

Недарма винахідливий полковник Бішоп, який так добре розумівся на мистецтві розв’язування язиків упертим рабам, вважав, що немає потреби вдаватись до інших засобів катування. За всієї своєї звірячої вдачі він не зміг би вигадати мук, страхітливіших і нестерпніших за ті, яких Піттові додала сама природа.

Закутий у колодки невільник звивався від укусів мух, ризикуючи повикручувати собі ноги.

У такому стані його й знайшов Пітер Блад, що несподівано з’явився перед затуманеним від болю Пітовим поглядом. У його руках був великий пальмовий листок. Ним пін повідганяв ненажерливих мух, що присмокталися до спини юнака, а тоді, прив’язавши листок до його шиї, прикрив ним скривавлену спину, щоб захистити її од в’їдливих мух і немилосердного сонця. Після цього сів поруч, поклав голову нещасного на своє плече і з кухля обмив його обличчя холодною водою. Пітт здригнувся й застогнав, важко дихаючи.

— Пити! — вимовив він, задихаючись. — Пити, заради Бога!

Блад підніс кухоль до його тремтливих губів, і Пітт став жадібно пити, відірвавшись лише тоді, коли висушив кухоль до дна. Угамувавши спрагу й відновивши таким чином сили, Пітт спробував сісти.

— Моя спина! — закричав він.

В очах Блада спалахнув гнівний вогник, губи рішуче стиснулися. Але, коли він заговорив, голос його пролунав спокійно й рівно:

— Заспокойся, друже. Не все відразу. Твоїй спині, принаймні поки що, не буде гірше — я накрив її. Скажи мені, що сталося. Ти, мабуть, думаєш, що ми зможемо обійтися без штурмана, коли дав привід тварюці Бішопу мало не вбити себе?

Пітт сів і знову застогнав, але цього разу скоріше від душевного болю, ніж від фізичного.

— Не думаю, що тепер вам знадобиться штурман, Пітер.

— Що?! — вигукнув Блад.

Пітт, як тільки міг стисло, пояснив ситуацію. Час від часу йому бракувало дихання і він затинався.

— Я гнитиму тут, поки не назву ім’я того, хто приходив, і не розповім, чого він приходив, — закінчив він.

Блад гнівно підвівся:

— Прокляття на твою голову, мерзенний рабовласнику! — вихопилось у нього з грудей. — А втім, ми мусимо щось придумати. К чорту Нетталла! Чи внесе він заставу за шлюпку, чи ні, чи дасть пояснення чиновникам, чи не дасть, — шлюпка однак залишається в наших руках. Ми тікаємо, і ти з нами.

— Це все мрії, Пітере, — сказав ув’язнений. — Ні, ми не втечемо, навіть якщо наляканий Нетталл і не викаже нас і нам не затаврують лоби. Оскільки заставу не внесено, чиновники конфіскують шлюпку.

Блад одвернувся і з тугою в очах подивився на море, на ту блакить, якою він так сподівався повернутися на волю.

Цього часу великий червоний корабель підійшов уже зовсім близько до берега. Плавно, велично входив він у бухту. Кілька шлюпок відчалили від пристані назустріч судну. З того місця, де стояв Блад, видно було, як виблискували мідні гармати, встановлені на вигнутому у формі пташиного дзьоба носі корабля, і можна було розрізнити навіть постать моряка, який нахилився біля переднього якірного ланцюга на лівому борті, щоб підняти лот.

Чийсь сердитий окрик обірвав невеселі роздуми Пітера.

— А ти що, в дідька, тут робиш?

Широко ступаючи, полковник Бішоп повертався за частокіл, як завжди, у супроводі негрів.

Блад повернув до нього своє смугляве обличчя, яке дійсно було тепер засмаглим до золотаво-коричневого кольору, через що він почасти скидався на індуса:

— Що роблю? Виконую свої обов’язки.

Підійшовши ближче, розлютований полковник помітив на лавці біля пораненого порожній кухоль і пальмовий лист, що прикривав йому спину.

— Це ти посмів таке зробити? — На лобі плантатора вузлами здулись вени.

— Я, звичайно. — У голосі Блада почулася нотка здивування.

— Я наказав, щоб йому без мого дозволу не давали ні їжі, ні води.

— Вибачте, але я не чув цього.

— Ти не чув, сволото? Як же ти міг чути, коли тут тебе не було?

— То як же тоді ви могли подумати, що я знав про ваше розпорядження? — промовив Блад засмученим голосом. — Я побачив, що один із ваших рабів знемагає від мух та спеки. Отож я й кажу собі: це один із рабів полковника, а я полковників лікар, і мій обов’язок доглянути за його власністю. Тому я дав юнакові ковток води і прикрив йому спину, щоб не пекло сонце. Хіба я помилявся?

— Помилявся? — Полковник майже втратив дар мови.

— Заспокойтеся, пане полковнику, заспокойтеся! — благав його Блад. — У вас буде апоплексичний удар, якщо ви так будете хвилюватися.

З лайкою й прокльонами плантатор відштовхнув його і, підступивши до Пітта, зірвав пальмовий листок з його спини.

— В ім’я людяності... — почав був Блад.

Полковник люто обернувся до нього.

— Геть звідси! — заревів він. — І не підходь до нього, поки я не пошлю по тебе, якщо не хочеш, щоб і тебе обробили так само.

Його масивна постать вселяла жах своєю владністю і люттю, але Блад навіть не здригнувся. І під пильним поглядом його очей, напрочуд блакитних на смаглявому обличчі, схожих на бліді сапфіри в мідній оправі, полковникові раптом спало на думку, що цей негідник останнім часом знахабнів. Таке становище треба було негайно ж виправити. Тим часом Блад заговорив знову, спокійно й наполегливо:

— В ім’я людяності, — повторив він, — ви дозволите мені полегшити його страждання, або, присягаюся, я відмовлюсь від обов’язків лікаря, і будь я проклятий, якщо підійду хоч до одного хворого на цьому паскудному острові.

Якусь мить полковник від здивування не міг і слова мовити. Потім він вибухнув лайкою.

— Сили небесні. Ти ще смієш розмовляти зі мною в такому тоні, собако? Ти смієш диктувати мені умови?

— Так, смію. — Блакитні очі Блада дивилися просто в обличчя полковникові, і в тих очах спалахнули диявольські вогники безрозсудливості, породженої відчаєм.

Кілька хвилин полковник мовчки розглядав непокірного раба.

— Я був занадто лагідним з тобою, — промовив він нарешті. — Але це не пізно виправити. — Він стиснув губи. — Я накажу пороти тебе доти, поки на твоїй брудній спині живого місця не залишиться.

— Он як! А що на це скаже губернатор Стід?

— Ти не єдиний лікар на острові.

Блад розсміявся.

— І ви скажете це губернаторові, якого скрутила подагра так, що він не може й кроку ступити? Ви добре знаєте, що він не терпітиме іншого лікаря. Він розумна людина і знає, що йому потрібно.

Та не так легко було вгамувати дику лють полковника.

— Якщо ти залишишся живим після того, як тебе оброблять мої чорношкірі, ти, можливо, отямишся.

Він повернувся до негрів, щоб розпорядитися, але голос його потонув у страшному гуркоті, що струсонув повітря. Полковник здригнувся від несподіванки, а разом із ним здригнулись і його негри і навіть зовні незворушний Блад. Усі четверо враз поглянули в бік моря.

Внизу, в бухті, на відстані одного кабельтова від форту, замість великого корабля видно було тільки верхівки його щогл над хмарою диму, який огорнув корабель. Зграя сполоханих кроншнепів знялася зі скель і закружляла в неозорій блакиті, галасливо виказуючи свою тривогу й незадоволення.

З височини, на якій стояли наші герої, не розуміючи, що сталося, вони побачили, як англійський прапор зісковзнув з флагштока на щоглі та зник у хмарі диму. Ще мить — і на його місці замайорів золотаво-червоний прапор Іспанії.

І тоді вони все зрозуміли.

— Пірати! — заревів полковник. — Пірати!

У його голосі поєднались переляк і недовір’я. Засмагле обличчя його зблідло, а в маленьких очицях спалахнула неабияка лють. Охоронці сторопіли і, дико вишкіривши зуби, якось по-дурному вирячилися на володаря.