Одіссея капітана Блада

Розділ XX «Pозбійник і пірат»

У прохолодних сутінках, у золотавому світлі великого кормового ліхтаря, на пів’юті, де яскраво світилися три лампи, самотньо походжав капітан Блад. Довкола панувала тиша. Від ранкової битви не лишилося й сліду, палуби були начисто вимиті швабрами, і скрізь встановився заведений порядок.

Групка моряків, присівши навпочіпки навколо головного люка, сонно наспівувала якусь мирну мелодію. Спокійна краса тропічної ночі, мабуть, пом’якшила їхні зачерствілі серця. Зараз ці люди, несучи вахту на лівому борту, чекали, що ось-ось проб’є вісім склянок.

Капітан Блад не чув тієї пісні, він узагалі не чув нічого, крім луни від жорстоких слів.

Розбійник і пірат!

Як це не дивно, але ми, люди, маючи про деякі речі тверду і непохитну думку, раптом жахаємось, коли пересвідчимося, що ця наша думка абсолютно відповідає дійсності.

Коли три роки тому на острові Тортуга Блада тільки вмовляли стати на шлях шукача пригод, він ще тоді знав, якої думки буде про нього Арабелла Бішоп, якщо він погодиться. Тільки тверда віра в те, що вона для нього втрачена назавжди, остаточно зачерствила його душу і штовхнула на шлях авантюризму.

Блад не припускав навіть думки, що вони коли-небудь знову зустрінуться. Він був певен, що вони розлучилися назавжди. Однак, незважаючи на тверде переконання в тому, що його муки не могли викликати в дівчини навіть якогось натяку на жалість, він все ж таки весь час беріг у своєму серці її дорогий образ, хоч це й завдавало йому душевного болю. Думки про неї допомагали йому стримувати не тільки себе, але й тих, хто йшов за ним. Ніколи ще за всю історію корсарства пірати не знали такої суворої дисципліни і ніколи ще ними не керувала така залізна рука. Тим, хто плавав з капітаном Бладом, рішуче забороняли звичайні для піратів грабунки й насильства, а в угодах, які він укладав, спеціальним пунктом зазначалося, що в усьому вони беззастережно підкорятимуться своєму капітанові. І оскільки в походах йому завжди щастило, то він зумів запровадити нечувану досі серед корсарів дисципліну. А тим часом як кепкували б з нього пірати, якби він сказав їм, що все це робилося з поваги до дівчини, в яку він так сентиментально закохався! І що було б, якби вони довідались, що дівчина ця з презирством кинула йому: «Серед моїх знайомих немає ані розбійників, ані піратів!»

Розбійник і пірат!

Ці слова стискали серце, пекли душу, свердлили мозок!

Оскільки Блад був поганий психолог, він зовсім не розбирався в порухах жіночого серця, і тому навіть не задумався над тим, чому дівчина так образила його під час зустрічі, чому вона була такою роздратованою. Він не міг та й не хотів розбиратися в цих, здавалося б, природних питаннях. Інакше йому довелося б дійти висновку, що коли замість належної йому подяки за звільнення її з полону, вона кинула йому в лице зневагу, то це сталося виключно через те, що дівчина сама була чимсь ображена і ображена раніше, ніж потрібна була б подяка, і що образа ця була пов’язана з його діями за останній час. Коли б він подумав про все це, то неодмінно світлий промінь розітнув би темряву, що нависла над ним, і розвіяв би відчай, який охопив його. Хіба могло б так статися, якби він був байдужий їй, якби його дії якоюсь мірою не бентежили в її дівочої душі? Блад тоді зрозумів би, що тільки сильне почуття образи, а може, й горе, причиною якого був він, викликали в її серці таку бурю.

Тобто, так ви будете розмірковувати. Не так, проте, розсудив капітан Блад. Навіть більше того: в ту ніч він узагалі ні про що не думав. У його душі точилася боротьба між почуттям святого кохання, що всі ці роки зігрівало йому серце, і нападом нестримної ненависті, яку дівчина розбурхала в ньому тепер. Крайності сходяться і часто так зливаються, що їх важко розрізнити. А цього вечора кохання й ненависть сплелися в душі капітана в суцільний клубок незбагненної пристрасті.

Розбійник і пірат!

Ось за кого має вона його без будь-яких застережень, забувши, що його засудили так жорстоко й несправедливо. Арабелла нічого не знала про те безвихідне становище, в якому він опинився після втечі з острова Барбадос, і не цікавилась обставинами, через які він став авантюристом. Що їй до того, що він — пірат — поводився як джентльмен! У неї в серці не знайшлося й крихти співчуття до людини, яку вона колись поважала. Так, ані жалю, ані співчуття. Двома словами дівчина винесла йому остаточний вирок. У її очах він був лише розбійником і піратом. А хто ж тоді вона? Хто ті люди, в яких у серці немає ні жалю, ні співчуття?

Марно звертався Блад за порадою до зірок.

Добре ж! Як вона назвала його, таким він зараз і буде. Він доведе, що вона не помилилася. Відтепер він стане справжнім розбійником і піратом, буде таким же жорстоким і немилосердним, як і всі пірати. Він приборкає в собі всяку сентиментальність, покладе край цій смішній боротьбі з самим собою, він не бажає більше залишатись водночас у двох світах — бути піратом і джентльменом. Вона ясно показала, у якому світі його місце. Зараз він підтвердить, що вона не помилилась. Дівчина в нього на кораблі, у його владі, і він зробить з нею все, що захоче.

Блад схилився на поручні і, дивлячись униз на фосфоричні відблиски хвиль, тихо і зловісно засміявся. Але раптом обірвав свій сміх і здригнувся; замість сміху з горла вирвалося щось схоже на ридання. Схопившись рукою за голову, Блад відчув на скронях холодні краплини поту.

Тим часом Джуліан, який знав жіночу частину людства краще за капітана Блада, теж розгадував цієї ночі дивну загадку, над якою марно бився ватажок корсарів. Є підстави підозрювати, що зайнятися цим його світлість спонукало неусвідомлене почуття ревнощів. Поведінка міс Бішоп у час випробувань, через які їм випало пройти, змусила його нарешті визнати, що хоч дівчина й не має природженої грації, все ж вона може бути чарівною. Лорда Джуліана дуже цікавили колишні стосунки Арабелли з капітаном Бладом, і в його душу закрадався якийсь неспокій, що вперто підштовхував його тієї ночі якнайскоріше розібратися в цьому питанні.

Безбарвні, сонні очі його світлості, треба відзначити, могли помічати те, чого не бачили інші, а його розум не був позбавлений гостроти.

Лорд Вейд кляв себе за те, що досі не помічав дечого або принаймні не придивлявся до всього уважніше. Зараз він силкувався пов’язати бачене раніш із новішими спостереженнями останнього дня. Він, наприклад, помітив, що корабель капітана Блада носить ім’я міс Бішоп. Помітив він і незвичайні подробиці зустрічі капітана Блада з Арабеллою, і ті зміни, що сталися в кожному з них після цієї зустрічі.

Леді була жахливо неввічливою до капітана Блада. Обійтися так із людиною, яка врятувала її, було досить таки нерозумно, а його світлість не вважав Арабеллу дурепою. І все-таки, незважаючи на її грубість, незважаючи на те, що вона була племінницею заклятого ворога Блада, і до неї і до лорда Джуліана команда виявляла неабияку повагу. Кожному з них відвели окрему каюту, розмістили їхні речі, влаштували служницю міс Бішоп. Як леді, так і лордові надавалося право вільного пересування по всьому кораблі; обідали вони за одним столом зі шкіпером Піттом і лейтенантом Волверстоном, які ставилися до них аж надто чемно. І разом із тим було ясно, що сам Блад навмисне уникає зустрічі з ними.

Лорд Джуліан, не припиняючи спостережень, дбайливо зводив докупи все помічене досі. Не дійшовши остаточного висновку, вія вирішив за обідом добути додаткові відомості від самої міс Бішоп. Для цього слід було діждати, поки підуть Пітт і Волверстон. Лордові не довелося довго чекати додаткових відомостей. Ледве Пітт підвівся з-за столу, щоб іти слідом за Волверстоном, як міс Бішоп затримала його запитанням:

— Містере Пітт, — звернулась вона до нього, — чи не були ви часом серед тих, хто втік з Барбадоса разом із капітаном Бладом?

— Так, міс. Я теж був одним із невільників вашого дядька.

— А потім ви весь час плавали з капітаном Бладом?

— Я його незмінний штурман, міс!

Дівчина кивнула. Вона була дуже спокійною і стриманою; але його світлість помітив, що вона надзвичайно бліда, хоча, з огляду на те, що їй довелося пережити того дня, дивуватися було нічому.

— А чи плавали ви коли-небудь із французом на ім’я Каузак?

— Каузак? — Пітт не стримався й засміявся, бо це ім’я збудило в нього смішні спогади. — Та-ак. Він був з нами в Маракаїбо.

— А ви знали ще одного француза, на ім’я Левассер? — допитувалась дівчина, і лорда вразило, що вона запам’ятала їхні імена.

— Аякже. Каузак був лейтенантом на кораблі Левассера, поки той не помер.

— Поки хто не помер?

— Левассер, звісно. Його було вбито два роки тому на одному з Віргінських островів.

Запала коротенька пауза. Потім міс Бішоп заговорила ще спокійніше:

— Хто ж його вбив?

Пітт охоче відповідав, бо не бачив причини замовчувати що-небудь, але такий ретельний допит почав його інтригувати.

— Капітан Блад, звісно.

— Завіщо?

Пітт завагався. Історія з Левассером була не для дівочого слуху.

— Вони посварилися, — коротко відповів він.

— І ця суперечка виникла через жінку? — невблаганно витягала з хлопця відомості Арабелла.

— Можна сказати, що так...

— А як звали цю жінку?

Пітт здивовано звів брови, але все ж таки відповів:

— Міс д’Ожерон, дочка губернатора Тортуґи. Вона втекла із цим пройдисвітом Левассером, а... а Пітер вирвав її з його брудних лап. Це був страшенний мерзотник, міс, і він дістав від Блада по заслузі.

— Розумію. І... і все ж таки капітан Блад не одружився з дівчиною?

— Поки що ні, — усміхнувся Пітт. Він добре знав усю безпідставність тортузьких пліток, у яких мадмуазель д’Ожерон називали майбутньою дружиною капітана Блада.

Міс Бішоп мовчки кивнула головою, і Джеремі Пітт, зрадівши, що допит скінчено, повернувся, щоб іти. Однак, затримавшись на хвилинку у дверях, він не стерпів і поділився новиною:

— Може, це втішить вас, якщо ви дізнаєтесь, що капітан змінив наш курс на вашу користь. Він має намір висадити вас обох на Ямайці, і якнайближче до Порт-Ройяла. Ми вже повернули, і, якщо вітер не зміниться, ви незабаром будете дома.

— Дуже вдячні капітанові, — процідив його світлість, помітивши, що Арабелла не дуже поспішає з відповіддю. Вона сиділа, насупившись, і дивилася кудись перед собою.

— Так... вам легко говорити, — озвався Пітт. — Капітан іде на ризик. Не кожен зважився б ризикувати на його місці, але його вже не переробиш.

Пітт вийшов, лишивши лорда Джуліана з його власними роздумами, і його світлість зі ще більшою тривогою став вивчати своїми безбарвними, сонними очима зосереджене обличчя Арабелли. Нараз міс Бішоп перевела погляд на нього й промовила:

— Ваш Каузак, мабуть, правду казав.

— Я помітив, що ви перевіряли це, — сказав лорд Джуліан. — І не доберу, навіщо воно вам.

Не дочекавшись відповіді, він знову став мовчки стежити за нею, перебираючи пальцями кучері золотистого парика, що обрамляв його обличчя.

Міс Бішоп, похмура й замислена, сиділа коло стола і, здавалося, уважно розглядала чудове іспанське мереживо, яким була обшита скатертина. Нарешті лорд Джуліан порушив тишу.

— Він вражає мене, цей чоловік, — почав він тихим, кволим голосом, який, мабуть, ніколи не мінявся в тоні. — Змінити курс заради нас?! Просто загадка! Який ризик — увійти у води Ямайки, і знову-таки заради нас. Ні, цей чоловік надзвичайно дивує мене!

Арабелла звела свої задумані очі на лорда. Увесь її вигляд свідчив, що вона чимсь заклопотана. Потім, як йому здалося, губи її якось дивно, майже зневажливо скривилися, і ніжними пальчиками вона почала вистукувати по столу.

— А мене дивує геть інше: як це так, що він не збирається взяти за нас доброго викупу, — промовила вона.

— Хоч ви й заслужили на це!

— Он як! А чому, цікаво знати?

— Тому, що ви образили його.

— Я звикла називати речі їхніми власними іменами.

— Звикли? Побий мене грім, але я не вихвалявся б цим! Це свідчить або про крайню молодість, або про велику дурість. — Як бачите, його світлість добре засвоїв уроки свого високого родича, лорда Сандерленда. Помовчавши, він додав: — Ви ж знаєте, що в цьому разі це вияв невдячності.

Щоки дівчини почервоніли.

— Ваша світлість, я бачу, що ви незадоволені моєю поведінкою... Шкода, звичайно. Проте я сподіваюсь, що це незадоволення породжене життєвим досвідом, а от я і досі не знала, що невдячність властива виключно молодим і дурним.

— Що ви, міс, я говорив зовсім не те. Якби ви були вислухали мене уважніше, то не вийшло б такого непорозуміння. Не завжди ж говорять про все те, що думають. Невдячність, звісно, властива людині, але виявляти її — означає легковажити.

— Я... я не розумію вас. — І Арабелла знову насупилась. — До кого і в чому я була невдячною?

— До кого? До капітана Блада. Хіба він не прийшов і не врятував нас із полону?

— Прийшов? — крижаним голосом перепитала вона. — Хіба він знав, що ми на «Мілаґросі»?

Його світлість почав виявляти ледве помітне роздратування.

— Знав він чи не знав, але ви, власне кажучи, добре розумієте, що саме він урятував нас, — докорив він. — Ви хоч і живете в цій варварській частині світу, а й досі не знаєте того, що добре відомо в Англії: капітан Блад, по суті, воює лише з Іспанією. Назвати його розбійником і піратом, як це зробили ви, — значить вчинити необдумано й необережно.

— Необережно? — з презирством перепитала Арабелла. — А чому мені треба бути обережною?

— Бачу, що ви цього не хочете зрозуміти. Але тоді подумайте хоч про елементарне почуття вдячності. Мушу чесно зізнатись, міс Бішоп, що на місці Блада я не зміг би бути таким ангелом. Щоб мені луснути, не зміг би! Ви тільки уявіть собі, скільки лиха він зазнав від своїх співвітчизників, і тоді ви, так само, як і я, дивуватиметеся, що він ще здатний розрізняти англійців від іспанців. Бути проданим у рабство! Бр-р! — І його світлість здригнувся. — І кому? Запеклому колоніальному плантатору! — На цих словах він затнувся. — Даруйте мені, міс...

Презирство Арабелли почало переростати в злість.

— Зопалу ви надто далеко зайшли, захищаючи цього... морського розбійника!

Лорд Джуліан знову звів на неї свої безбарвні очі, потім, трохи примружившись і схиливши голову, лагідно запитав:

— Мені хотілося б знати, за що ви його так ненавидите?

Помітивши, як Арабелла зашарілася і як у її очах спалахнув гнів, його світлість вирішив, що розгнівив дівчину. Але вибуху не сталося, вона опанувала себе.

— Ненавиджу, кажете? Яка недоречна думка, лорде! Я його просто не помічаю.

— А даремно. Вам слід було б помітити його, міс. — Його світлість говорив зараз одверто і саме те, що думав. — Він заслуговує на це. Людина, яка змогла з таким блиском розгромити іспанського адмірала, була б дуже цінною для нашого флоту. Він недаремно служив під командою де Рітера. Рітер був великий флотоводець, і будь я проклятий, коли учень не гідний свого достойного вчителя. Я не певен, чи знайдеться у військово-морському флоті Англії ще хтось такий, хто б зрівнявся з ним! Уявіть тільки! Навмисне врізатись між двох іспанських кораблів на відстані прямого пострілу і таким чином змішати їм усі карти! Такий маневр потребує сміливості, вміння й винахідливості. Він обдурив не тільки мене, сухопутного пацюка. Іспанський адмірал — і той розгадав його намір занадто пізно, коли вже капітан Блад остаточно притис його до стіни. Велика людина, міс Бішоп! Таку людину не можна не помічати!

Не стримавшись, Арабелла Бішоп зауважила з ноткою помітного сарказму:

— Тоді використайте свій вплив на лорда Сандерленда, і нехай той порадить королю взяти Блада на королівську службу.

Його світлість привітно всміхнувся:

— А це вже зроблено. У мене в кишені лежить його офіцерський патент. — І, на превеликий подив дівчини, Вейд коротко виклав мету своєї подорожі.

Після цього, лишивши Арабеллу на самоті зі своїми думками, лорд Джуліан подався на розшуки капітана Блада. Так він і не розгадав колишніх відносин між Арабеллою і цим дивним піратом. Коли б дівчина була хоч трохи прихильнішою до капітана Блада, лорд відчув би себе щасливішим.

Він знайшов капітана на юті. Капітан був змучений своєю боротьбою з дияволом, хоч його світлість і не підозрював про існування в ньому такого внутрішнього конфлікту. Блад нервово походжав по палубі. Лорд Джуліан із властивою йому фамільярністю взяв капітана під руку й пішов поряд із ним.

— У чому справа? — сердито запитав Блад, у якого був препоганий настрій.

— Я хотів би, сер, щоб ми стали друзями, — вкрадливо сказав лорд.

— Який прояв люб’язності з вашого боку!

Лорд Джуліан удав, що не помітив одвертої іронії.

— Дивно, що доля ось у такий спосіб звела нас. Адже я спеціально приїхав у Вест-Індію, щоб зустрітися з вами.

— Ви не перші, кому це вдається, — глузливо відповів Блад, — але інші переважно були іспанці, і їм не щастило так, як вам.

— Ви не зрозуміли мене, — заперечив лорд Джуліан і почав розповідати про себе та про свою високу місію.

Коли він замовк, капітан Блад, усе ще під впливом від щойно почутого, вивільнив свою руку і, випроставшись, сказав:

— Ви мій гість на борту цього корабля, а від колишніх днів у мене ще збереглися деякі залишки пристойної поведінки з гостями, хоч мене й можна вважати розбійником і піратом. Я не скажу своєї думки ні про вас, хоча ви й звернулися до мене з таким дорученням, ні про лорда Сандерленда, вашого родича, який має нахабство посилати вас із такою пропозицією. Немає нічого дивного в тому, що один із міністрів Якова Стюарта вважає за можливе підкупити людину хабарами і спокусити її на зраду тих, що їй довірились. — По цих словах капітан Блад махнув рукою до шкафуту, звідки долинала журлива пісня корсарів.

— От ви знову не зрозуміли мене, — спалахнув лорд Джуліан. — Хіба ж ми закликаємо до зради?! Ваших людей теж візьмуть на королівську службу.

— І ви сподіваєтесь, що вони полюватимуть разом зі мною на своїх товаришів з «берегового братства»? Клянусь, лорде Джуліан, що ви самі нічогісінько не розумієте! Невже в Англії не лишилося й крихти людської честі? Та не тільки в цьому річ. Як вам могло спасти на думку, що я здатний узяти офіцерський патент від короля Якова? Я навіть не хочу бруднити руки вашим патентом, хоча це й руки розбійника й пірата. Ви ж чули сьогодні, як міс Бішоп назвала мене розбійником і піратом — людиною, гідною презирства, покидьком суспільства. А хто мене зробив таким? Хто зробив мене цим розбійником і піратом?

— Коли б ви були бунтівником... — почав лорд.

— Ви маєте знати, що... — перервав його Блад, — що я ніколи не був бунтівником. Я зовсім не брав участі в повстанні. Навіть і не збирався. Якби це було так або коли б судді помилилися, то я міг би простити все. Але ж судді навіть і не збиралися маскувати свою підлу комедію. Мене засудили тільки за мою «власну провину» ні більше, ні менше. Той кровожерливий вампір Джефрейс — будь він сто разів проклятий! — ухвалив мені смертний вирок, а його вельмишановний господар Яків Стюарт потім змилосердився і перетворив мене на раба. І за що? За те, що я, далекий на той час від будь-яких переконань та політики, з почуття звичайного милосердя намагався полегшити муки іншого, перев’язував рани людині, яку потім судили за зраду. Оце і весь мій злочин. Ви можете знайти все це в документах і пересвідчитися самі, за що мене продали в рабство. За законом, встановленим Яковом Стюартом. Я сподіваюся, що ви тепер зрозумієте, які закони панують в Англії, а от чи бачили ви, ваша світлість, хоча б уві сні, що таке рабство?

Сказавши це, Блад раптом осадив свій запал і на якусь хвилину замовк, а помовчавши, втомлено і невесело засміявся: — Ну, досить! Скипів через якісь там дурниці. Годі, а то може здатися, ніби я намагаюся захищатись, тим часом як усі знають, що це не в моїй звичці. Вельми вдячний вам, лорде Джуліан, за ваші добрі наміри. Думаю, що ви зрозумієте мене. По вас бачу, що зрозумієте.

Лорд Джуліан стояв мов укопаний. Його глибоко вразили слова капітана Блада і та неприборкана пристрасть, з якою він говорив. Кількома чіткими стислими фразами він виклав і причини своєї ненависті, і мотиви на свій захист та виправдання. Глянувши на розумне, вольове обличчя капітана, яке від збудження аж палало у сяйві великого ліхтаря, Вейд знітився і, важко зітхнувши, мовив:

— Шкода! Побий мене грім, шкода! — І, під впливом раптового напливу добрих почуттів, він простягнув Бладові руку. — Сподіваюся, що між нами не може бути ніяких образ і ворожнечі.

— Ні, мілорд! Я ж... розбійник, злодій і пірат. — Блад гірко засміявся і, не помічаючи запропонованої руки, пішов геть.

Лорд Джуліан якусь мить постояв, дивлячись, як вздовж гакаборту посувається висока постать, потім якось пригнічено опустив руку і попрямував у каюту.

У дверях коридору його світлість замалим не наскочив на Арабеллу Бішоп, яка йшла попереду. Надто заклопотаний думками про капітана Блада, Вейд мовчки пішов за нею, не цікавлячись, куди вона ходила.

В каюті він стомлено впав у крісло і всупереч своїй звичайній стриманості вигукнув:

— Будь я проклятий, якщо коли-небудь зустрічав людину, яка б мені так сподобалась! І в той же час із ним нічого не можна вдіяти.

— Так, я чула все, — ледве чутним голосом зізналася бліда як смерть Арабелла. Вона навіть не поворухнулась.

Вейд здивовано глянув на неї і замовк, задумливо розглядаючи дівчину. Нарешті він вимовив:

— Я ось про що думаю... Чи не через вас, бува, все це лихо з капітаном? Ваші слова дуже мучать його. Він тільки й знає, що твердить їх. Відмовився піти на службу до короля і навіть не потис моєї руки. І що вдієш із таким чоловіком! Досі йому щастило, та закінчить він на нок-реї. А зараз цей Дон-Кіхот заради нас наражається на смертельну небезпеку.

— Як це? — збентежившись, поцікавилась дівчина.

— Як, питаєте? Хіба ви забули, що він іде на Ямайку, де розташувався штаб англійського флоту? Правда, цим флотом командує ваш дядечко...

Арабелла аж подалась наперед від напруження і жестом зупинила лорда. Той помітив, що дихання її стало частішим і поривчастим, а широко розкриті очі перелякано дивляться на нього:

— Це йому не допоможе! — вигукнула вона. — Навіть не думайте про це. Для Блада дядько — найзапекліший ворогу всьому світі. Він черствий, мстивий нелюд — він нічого не прощає. Я певна, що лише надія схопити й повісити капітана Блада примусила його залишити свої плантації на Барбадосі й погодитись стати губернатором Ямайки. Капітан Блад, звісно, цього не знає... — Арабелла замовкла і безпорадно розвела руками.

— Не думаю, щоб становище змінилося, якби навіть Блад і знав про це, — сумно зауважив лорд. — До того, хто зміг вибачити такого запеклого ворога, як дон Міґель, і відкинув усі мої вмовляння, зі звичайною міркою не підійдеш. Він лицар до ідіотизму.

— І все ж це не завадило йому протягом трьох років бути тим, ким він був, і чинити те, що він чинив. — У голосі дівчини цього разу забринів сум, без будь-якого натяку на презирство.

Лорд Джуліан, який по-своєму був схильний до моралізування, зітхнувши, підсумував:

— Життя — занадто складна штука.