Одіссея капітана Блада

Розділ XVII. Ошукані

У блискучому ранковому сонці засмучений Блад головував на спішно скликаній нараді, яку він провадив на палубі «Арабелли». Він чесно казав потім, що це був найтяжчий день у його житті. Він не міг не визнати, що, провівши цю операцію з такою майстерністю, якою можна було б заслужено пишатися, і розгромивши ворога з переважними силами, вони таки не здобули жаданої перемоги. Три вдалих постріли батареї, про існування якої ніхто з них і не здогадувався, перетворили перемогу на поразку. На порятунок нічого було й сподіватися, поки вони не оволодіють фортом, який охороняв вихід у море.

Спочатку капітан Блад запропонував полагодити кораблі і ще раз спробувати прорватися в море. Але його відмовили від такого ризикованого наміру: гарячковість невластива їхньому капітанові — від нього чекають розважливості, а не розпачу. Капітан Блад, тільки-но до нього повернувся спокій, тверезо оцінив обстановку: «Арабелла» нездатна вийти в море, «Інфанта» ледве тримається на воді, та й то завдяки майстерності її капітана, а «Сан-Феліппе» серйозно пошкоджено вогнем піратів ще до того, як він потрапив до їхніх рук.

Було зрозуміло, і, зрештою, він був змушений це визнати, що за краще повернутися в Маракаїбо і там переобладнати кораблі, перш ніж удатися до ще однієї спроби пробитися до моря.

Отже, рушаймо до Маракаїбо, куди повернулись переможці, подолані в короткому, але жахливому бою. Гнітючий настрій Блада посилювався набридливими наріканнями Каузака, песимізм і ущипливість якого не мали меж. Зазнавши непомірної втіхи від блискавичної та легкої перемоги над переважними силами ворога, бретонець знову впав у страшний відчай, заразивши своїм настроєм більшу частину французьких корсарів.

— Це кінець, — сказав він Бладу. — Цього разу ми програли.

— Я візьму на себе сміливість нагадати, що ти це казав і раніше, — капітан Блад відповів йому так терпляче, як міг. А ти ж, здається, не з тих, хто не розуміє, що сталося. Адже ніхто не наважиться заперечувати, що повернулися ми з більшою кількістю і кораблів, і гармат, ніж вирушили сюди. Поглянь, чоловіче добрий, зараз на наш флот!

— Дивлюся... — сказав Каузак.

— Тьху! Ти боягузливий пес, і цим усе сказано...

— Ви називаєте мене боягузом?

— Я дозволю собі цю вільність.

Бретонець подивився на нього, важко дихаючи. Але йому стало розуму, щоб не вимагати помірятися силами за образу. Він надто добре знав, на що можна сподіватися від Блада. Ще не стерлась із пам’яті сумна доля Левассера. Тому він обмежився прикрими словами.

— Це забагато! Ти зайшов занадто далеко!

— Та припини вже! Остогидло мені слухати, як ти скиглиш і нарікаєш, що не все йде так гладенько, як тобі хотілося б. Якщо тобі потрібен спокій, то не слід було виходити в море, та ще й зі мною. У мене спокійного життя не жди, його не буде ніколи. Оце і все, що я мав тобі сказати.

Каузак підвівся, чортихаючись, і подався шукати співчуття у своїх людей.

Капітан Блад, не забуваючи про свої обов’язки лікаря, пішов до поранених і залишався там до пізнього вечора. Потім він дістався берега та зачинився в будинку губернатора, аби написати донові Міґелю листа, який, чесно кажучи, був чемним викликом.

Коли лист було написано, він наказав привести до нього захопленого в Гібралтарі віце-губернатора Маракаїбо. Прочитавши йому написане, Блад послав віце-губернатора з листом до дона Міґеля.

Вибір посланця був вдалий. Адже віце-губернатор був найбільш зацікавленою людиною в тому, щоб будь-якою ціною врятувати місто від страшного спустошення, яким погрожував капітан Блад. Як капітан розраховував, так і сталося. Віце-губернатор додав свої палкі й наполегливі вмовляння.

Але дон Міґель лишився твердим і невблаганним. Що з того, що його ескадру частково потоплено, а частково захоплено противником! Тоді, втішав він себе, його заскочили зненацька, а тепер це не повториться. Форт не візьмуть несподіваним наскоком. Нехай Блад зітре Маракаїбо з лиця землі, але йому все одно не уникнути кари, коли він наважиться вийти в море, а рано чи пізно йому доведеться це зробити. Віце-губернатор запанікував, він не стримався і наговорив адміралові чимало дурниць. Але відповідь адмірала була ще страшнішою:

— Якби ви були віддані своєму королю і перешкодили б появі цих клятих піратів, так само, як я не випущу їх звідси, ми не потрапили б зараз у таке дурне становище. Тому прошу не докучати мені своїми зрадливими порадами. Про угоду з Бладом і слухати не хочу. Я служу королю і виконую свій обов’язок перед ним і перед собою. Крім усього, у мене є ще й особисті рахунки із цим мерзотником, і я збираюся нарешті поквитатися з ним. Так і перекажіть тому, хто вас послав!

Отже, повернувшись назад до Маракаїбо, до власного красивого будинку, з якого капітан Блад створив свою власну домівку, влаштувавши оце нараду з ватажками корсарів. Адмірал виявив таку витримку після катастрофи, що віце-губернатору стало соромно за себе, а тому, вручаючи Бладу відповідь, він тримався досить зухвало, чим неодмінно задобрив би адмірала, якби той міг усе побачити.

— Невже саме так він і казав? — спитав капітан Блад з легкою посмішкою, хоча серце його стислося від провалу його марних погроз. — Так, так, шкода, що адмірал упертий. Саме через це він і втратив свій флот. Ну що ж, він втратить і це чудове місто. Я ненавиджу кровопролиття, та що вдієш. Завтра вранці сюди принесуть оберемки хмизу, і, можливо, побачивши заграву пожеж, адмірал повірить, що Пітер Блад дотримує слова. Можете йти, доне Франціско.

Засмучений віце-губернатор вийшов, ледве пересуваючи ноги, у супроводі охорони, його миттєва лють геть вичерпалась.

Але не встиг він відійти, як підскочив Каузак, що був на нараді, зібраній після отримання відповіді від адмірала. Його обличчя побіліло, а руки тремтіли.

— Щоб я здох, що ти скажеш тепер? — хрипко вигукнув він. І, не чекаючи відповіді, заревів: — Адмірала ж не так легко залякати. Він загнав нас у пастку і добре знається на обстановці. Дивись, так він і клюне на твою нехитру приманку! Своїм дурним листом ти тільки накликав на нас усіх погибель.

— Ти закінчив? — тихо спитав Блад, коли француз зупинився, щоб перевести дух.

— Ще ні.

— То позбав мене решти. Нічого нового ти, нещасний боягузе, усе одно не скажеш і не допоможеш нічим.

— А що скажеш ти? Та? Що ти скажеш?

— Дідько, звідки я знаю? Я сподівався почути від тебе розумну пораду. Але коли ти тремтиш за власну шкуру, то зроби милість і забирайся геть з усіма своїми однодумцями. Я певен, що адмірал зрадіє, коли почує, що нас поменшало та ще за таких обставин. Можете скористатися шлюпкою. Все одно з вас користі ні на гріш.

— Це будуть вирішувати мої люди, — відповів Каузак, проковтнувши лють, і рішучою ходою рушив до своєї команди.

Наступного дня рано вранці він знову звернувся до Блада. Знайшов його на самоті на вулиці — капітан крокував туди й назад, схиливши голову на груди. Каузак переплутав уважність зі зневірою. Кожен із нас шукає та знаходить в іншого те, що хоче знайти.

— Ми вирішили скористатися з твоєї поради, капітане, — заявив він понуро, але з якоюсь зневагою.

Капітан Блад помовчав, понуривши плечі й заклавши руки за спину. Він спокійно розглядав флібустьєра. Каузак вів далі:

— Сьоґодні вночі одним із своїх хлопців я послав іспанському адміралові листа. Я повідомив про свою згоду порвати з тобою й капітулювати, якщо він дозволить нам вийти звідси з військовими почестями. Щойно я дістав відповідь. Адмірал приймає нашу пропозицію за умови, що ми нічого із собою не візьмемо. Мої люди вже споряджають шлюп, і ми вирушаємо негайно.

— Bon voyage[17], — сказав капітан Блад. Кивнувши, він повернувся на підборах та знову поринув у роздуми.

— Це все, що ти можеш мені сказати? — закричав Каузак.

— Ні, є ще дещо, — відповів Блад, навіть не повернувши голови. — Але я знаю, що це тобі не сподобається.

— Ха! Тоді адью, мій капітане, — уїдливо додав Каузак: — Переконаний, що ми не зустрінемося.

— Сподіваюсь, — відповів Блад.

Між тим, не встигли дезертири знятися з якоря, Бладові повідомили, що віце-губернатор благає про нову зустріч. Дон Франціско своєю поведінкою показав, що нічні роздуми пішли йому на користь: вони посилили його побоювання за долю міста і до краю розпалили обурення непохитністю адмірала.

Капітан Блад радо його прийняв.

— Доброго ранку вам, дон Франсіско. Я відклав багаття до вечора. У темряві це буде величніше.

Дон Франсіско, маленький нервовий літній чоловічок, попри своє високе походження, хоробрістю не відзначався. Тому він одразу ж перейшов до справи:

— Я прийшов, щоб благати вас, дон Педро, не чіпати міста ще три дні. А за цей час я зроблю все, щоб зібрати викуп, якого ви вимагаєте і в якому відмовив вам дон Міґель.

Капітан Блад, насупивши темні брови над світлими очима, підійшов до нього:

— І де ж ви його візьмете? — спитав він зі здивуванням.

Дон Франсіско похитав головою.

— Це має залишатися тільки моєю справою, — відповів він. — Я знаю, де можна знайти гроші. До того ж мої співвітчизники повинні додати свій внесок. Відпустіть мене тільки на три дні на моє слово честі — і я все зроблю. Заручником у вас залишається мій син.

Віце-губернатор почав умовляти Блада, але той рішуче обірвав його:

— Святі угодники! Дон Франціско, як я бачу, ви смілива людина, коли наважилися прийти до мене з такою байкою! Вам, кажете, відоме місце, де взяти викуп, але ви чомусь мовчите, де саме. А що ви заспіваєте, коли вам між пальці всунуть ґноти, що палають?

Хоча дон Франсіско і зблід, але знову заперечно похитав головою.

— Таке виробляли Морґан, Л’Оллоне та інші пірати. Але це не шлях капітана Блада. Коли б я мав хоч крихту сумніву, то не сказав би вам жодного слова.

Капітан засміявся.

— Старий шахраю, — сказав він. — Ви граєте на моєму марнославстві, чи не так?

— На вашій честі, капітане!

— Честь пірата? Та ви збожеволіли!

— На честі капітана Блада, — наполягав дон Франсіско. — Про вас кажуть, що ви воюєте, як джентльмен.

Капітан Блад знову засміявся з гірким єхидством (слід відзначити, що дон Франсіско побоюватися гіршого). Він навіть припустити не міг, що капітан глузував над самим собою.

— Гадаю, це принесе більший дохід. І саме тому вам надаються три дні, які ви просите. До того ж, дон Франсіско... Вам знадобляться мули. Я подбаю про це.

Дон Франсіско пішов виконувати зобов’язання, залишивши Пітера Блада в роздумах, між болем і задоволенням. В капітана промайнула думка про те, що репутація лицаря, коли вона якоюсь мірою сумісна з піратством, може часом стати в пригоді.

Як і було домовлено, через три дні віце-губернатор повернувся з Маракаїбо з мулами, навантаженими грішми й різними коштовностями. За караваном ішла череда в сто голів худоби, яку гнали раби-негри.

Худобу одразу передали тим піратам, що колись жили з полювання й уміли білувати. Добру половину тижня мисливці згаяли на розбирання туш і засолювання м’яса.

Одночасно з цим відремонтували кораблі, і тепер чекали миті для виходу в море. Капітан Блад сушив собі голову над задачею, від розв’язання якої залежала їхня доля. Розвідники-індійці доповіли йому, що іспанці під час відпливу зняли з «Сальвадора» тридцять гармат і ними зміцнили на цілу батарею і без того сильну берегову артилерію. Сподіваючись, що якесь рішення спаде на думку на місці подій, Блад нарешті зважився провести розвідку особисто. Ризикуючи життям, він під захистом ночі з двома дружньо налаштованими індійцями перебрався в каное на острів і, сховавшись у прибережних заростях, пролежав там до світанку. Після цього він вирушив оглянути острів і, щоб розвіяти свої підозри, підкрався до форту навіть ближче, ніж дозволяла обережність.

Він плазом дістався вершини пагорба, який височів за милю від форту. Звідти перед ним, мов на долоні, розляглося внутрішнє розташування фортеці. За допомогою підзорної труби він зміг на власні очі переконатися в тому, що й передбачав: усю артилерію форту було спрямовано в бік моря.

Задоволений розвідкою, Блад повернувся до Маракаїбо й виклав перед радою шістьох, куди входили Пітт, Хаґторп, Ібервіль, Волверстон, Дайкта Оґл, свою пропозицію штурмувати форт із суші. Переправившись у темряві на острів, вони раптово нападуть на іспанців і спробують розгромити їх іще до того, як ті встигнуть перетягнути свої гармати для відбиття атаки.

Майже всі офіцери холодно поставилися до плану Блада, крім Волверстона, який за своїм темпераментом належав до людей, що полюбляють ризик. Але Хаґторп одразу ж виступив проти них обох:

— Занадто легковажно, Пітере, — суворо почав він, похитуючи головою. — Тільки подумай, хіба ми зможемо непомітно наблизитись до форту на таку відстань, щоб можна було кинутись в атаку? Іспанці встигнуть перетягти гармати. Але навіть і тоді, коли б нам пощастило непомітно підійти до форту, ми все одно не змогли б узяти із собою гармати та змушені були б покладатися на нашу легку зброю. Невже ти віриш, що три сотні сміливців зможуть успішно атакувати вдвічі сильнішого противника, який засів у фортеці?

Дайк, Оґл, Ібервіль і навіть Пітт, завжди такий відданий Бладу, підтримали Хаґторпа. Уважно вислухавши заперечення, Блад спробував переконати їх:

— Я врахував усі можливості, зважив на ризик і подумав над тим, як зменшити його.

Блад раптом обірвав себе. Якусь мить, насупившись, він зосереджено думав, та ось у його очах спалахнув вогник натхнення. Схиливши голову, він замислився, повторив кілька разів то «так», то «ні», після цього, сміливо глянувши на своїх офіцерів, вигукнув:

— Гаразд! Ви, мабуть, маєте рацію! Ризик і справді занадто великий. Але в мене є кращий вихід. Ми тільки симулюємо атаку. Ось план, який я хочу подати на ваш розсуд!

Говорив він чітко й переконливо. Обличчя його офіцерів поволі світлішали. І коли Блад скінчив, усі в один голос вигукнули; що в цьому їхній порятунок.

— Так, але це необхідно довести на ділі, — зауважив капітан Блад.

Виступ було призначено на ранок наступного дня, оскільки все було готове і корсарів ніщо більше не затримувало.

Капітан Блад так вірив в успіх, що за його наказом звільнили всіх заручників і навіть негрів-рабів, яких кожен вважав законною здобиччю. Задля обережності звільнених замкнули поки що в соборі, а випустити їх мали ті з жителів, що першими повернуться в місто.

Навантаживши в трюми трьох кораблів захоплені цінності, корсари знялися з якоря і рушили до виходу в море. На буксирі в кожного з кораблів тягнулися по три піроги.

Побачивши осяяні сонцем вітрила піратських кораблів, що неухильно посувалися вперед, адмірал у захваті потирав довгі сухі руки і злорадно посміхався.

— Нарешті! — вигукнув він, звертаючись до групи офіцерів, що стояли позаду. — Сам Бог веде їх у мої руки! Рано чи пізно, а саме так мало статися. Послухайте, панове, хіба ж це не винагорода за моє терпіння? Сьогодні на ваших очах скінчаться всі капості, яких завдавав підданим його католицької величності короля Іспанії цей мерзотник дон Педро Санґре, як він мені колись відрекомендувався.

Адмірал обернувся, віддав наказ, і форт враз перетворився на справжній вулик. Коло гармат вишикувалась обслуга, у руках канонірів зажевріли запали. Однак піратська ескадра, ідучи на Паломас, стала чомусь помітно відхилятися на захід. Іспанці здивовано стежили за незрозумілим маневром піратських кораблів.

Десь за півтори милі від форту і за півмилі від берега, тобто там, де починалась мілина, що заважала підступити до Паломаса, усі чотири кораблі стали на якір: іспанцям їх було добре видно, але дістати туди не могла жодна з далекобійних гармат.

Адмірал переможно й зловтішно зареготав:

— Ага! Вони вагаються, ці англійські собаки! Клянусь Богом, є над чим замислитись!

— Вони будуть чекати ночі, — припустив племінник, який стояв біля його ліктя, тремтячи від хвилювання.

Дон Міґель глянув на нього й посміхнувся.

— А чи допоможе їм темрява у цій вузькій протоці під жерлами гармат? Будь певен, Естебане, сьогодні ми помстимося за твого батька.

Збуджений адмірал приклав підзорну трубу до очей. Зненацька він помітив, що піроги, які були на буксирі, підтягнуто чомусь до бортів. Важко було розгадати такий маневр. Якийсь час пірог не було видно за кораблями, та ось одна за одною, цього разу з озброєними піратами, вони знову з’явилися в полі зору, прямуючи просто до берега, туди, де темніли найгустіші зарості кущів. Адмірал не зводив з них очей, аж поки човни не зникли зовсім за густим листям.

Дон Міґель знову звернувся до офіцерів:

— Що це могло б означати, чотри б його взяли?

Ніхто йому не відповів, кожен так само, як і він, нічого не розумів. За хвилину чи дві дон Естебан, який не відривав очей від моря, смикнув дядька за рукав і, показавши рукою, вигукнув:

— Он вони, он!

Там, куди він показував, і справді з’явилися піроги. Вони поверталися до кораблів. Проте зараз у них, крім веслярів, не було нікого. Озброєні корсари лишилися на березі. Човни підійшли до кораблів і ще раз відвезли на Паломас свіжу партію піратів.

Нарешті один з іспанських офіцерів висловив своє припущення:

— Вони збираються атакувати нас із суші, спробують штурмувати форт.

— Правильно, — посміхнувся адмірал. — Я вже здогадався, що вони замислили. Коли Бог хоче когось покарати, він спершу позбавляє його розуму.

— Можливо, нам розпочати вилазку? — захвилювався Естебан.

— Вилазку? У таких хащах? Це буде тільки їм на користь. Ні, ні, ми чекатимемо тут, нехай атакують. Щойно вони нападуть, ми враз їх зітремо на порох.

Проте надвечір адмірал не мав уже тієї витримки й віри в перемогу. За цей час пірати шість разів доставляли на берег людей і, як він сам бачив у підзорну трубу, не менш ніж дюжину гармат.

Дону Міґелю було вже не до глузувань. Повернувшись до своїх офіцерів, він роздратовано зауважив:

— Хто той дурень, який сказав мені, що їх усього три сотні? Вони вже висадили на берег щонайменше вдвічі більше тих собак.

Він був вражений, проте яким було б його здивування, якби йому сказали правду: на березі Паломаса не було жодного пірата, жодної гармати. Обман удався. Дон Міґель не міг навіть здогадатися, що човни возили одних і тих самих пасажирів: їдучи на берег, вони сиділи й стояли, так щоб їх бачили всі, а повертаючись до кораблів, лежали на дні човнів, і здалеку здавалося, що човни повертаються порожніми.

Страх іспанської солдатні, що наростав перед неминучою кривавою сутичкою, став передаватися й адміралові. Іспанців лякала нічна атака з суші всіма силами піратів, бо до того ж у страшного Блада виявилося вдвічі більше людей, ніж вони сподівалися.

Смерком іспанці вдалися до того, на що саме й розраховував Блад, — вони перебудували свою оборону для відбиття так майстерно і тонко симульованої атаки. Крекчучи й потіючи, спонукувані прокляттям і й навіть батогами своїх офіцерів, стогнучи від натуги й обливаючись потом, солдати в несамовитій паніці поспішали повернути більшу кількість і більш потужні гармати в бік берега. Треба було встановити наново гармати й підготуватись до відбиття атаки, яка могла розпочатися з хвилини на хвилину з боку заростей.

Аж коли запала ніч, іспанці більш-менш підготувалися до зустрічі піратів. Чекаючи атаки, вони заклякли біля своїх гармат, смертельно налякані майбутньою навалою дияволів капітана Блада, про хоробрість і мужність яких складали легенди на морях Мейну.

А поки вони чекали нападу, ескадра капітана Блада під захистом темряви, скориставшись з відпливу, тихо знялася з якоря. Промірюючи глибину, чотири неосвітлених кораблі рушили до виходу в море. Капітан наказав спустити всі вітрила, залишивши тільки пофарбовані в чорний колір бушпритні, які забезпечували хід кораблям.

«Елізабет» і «Інфанта» йшли борт до борта. Тільки тоді, коли вони майже порівнялись із фортом, іспанці, поглинуті спостереженнями за сушею, помітили в темряві нечіткі обриси кораблів і почули хлюпотіння кільватерних струменів. У нічному небі розлігся лютий крик людського безсилля, крик, якого, мабуть, не чули з часу вавілонського стовпотворіння. Щоб іще більше посилити паніку серед розгублених іспанців, «Елізабет», у хвилини, коли швидкий відплив проносив її на гребені величезної хвилі, дала бортовий залп по форту.

Дон Міґель зрозумів, що його обдурено і жертва благополучно вислизнула з його рук, але як це сталося, ніяк не міг второпати. Оскаженівши від люті, він наказав повернути на старі місця щойно з великими труднощами зняті звідти гармати, а на ті немічні батареї, що тепер самі з усього могутнього, але безпорадного арсеналу охороняли прохід до моря, послав канонірів. Втративши ще кілька дорогоцінних хвилин, ці батареї нарешті відкрили вогонь.

Їм відповів приголомшливий залп з «Арабелли», яка в цю мить пропливала повз форт і вже піднімала вітрила. Очманілі іспанці побачили, як майнув її червоний корпус, осяяний спалахом залпу. Скрип фалів[18] потонув у гуркоті гармат, і «Арабелла» щезла, мов та примара.

Під прикриттям темряви, куди безладно і навмання стріляли малокаліберні іспанські гармати, кораблі, які відпливали, не дали більше жодного пострілу, щоб не виказати розгубленим і обдуреним іспанцям свого місцеположення.

Флоту Блада був нанесений незначний збиток. На той час, коли охоплені панікою іспанці оговталися і стали знову боєздатними, кораблі корсарів, підтримані сприятливим південним бризом, проминули вузький прохід і вийшли в море.

Дон Міґель д’Еспіноза, який лишився на острові, гірко переживав так безглуздо втрачену можливість помститись і обмірковував, як він звітуватиме перед верховною радою католицького короля про втечу Пітера Блада з Маракаїбо з двома двадцятигарматними іспанськими фрегатами, не кажучи вже про двісті п’ятдесят тисяч песо та всяку іншу здобич. Блад вислизнув, незважаючи на те, що в дона Міґеля було чотири галіони і добре озброєний форт, якими корсари були наглухо замкнуті в пастці..

«Борг» Пітера Блада непомірно виріс, і збуджений дон Міґель поклявся перед небом, хоч би там що, а стягнути цей «борг» сповна.

Проте збитки короля Іспанії не обмежились тільки цим. Увечері наступного дня в гирлі Венесуельської затоки, недалеко від берегів острова Аруба, ескадра Блада перехопила «Санто Ніньйо», який під усіма парусами з великим запізненням поспішав у Маракаїбо на допомогу дону Міґелю.

Спочатку іспанець подумав, що вони зустріли переможний флот дона Міґеля, який повертається після розгрому піратів. Коли ж кораблі зійшлися та на грот-щоглі «Арабелли» злетів вимпел Святого Георгія, капітан «Санто Ніньйо», вирішивши, що хоробрість не завжди потрібна в житті, спустив свій прапор.

Капітан Блад наказав екіпажу «Санто Ніньйо» взяти човни і забиратися на Арубу чи куди вони хочуть. Він був настільки люб’язний, що навіть дав їм кілька своїх човнів, які тяглися на буксирі.

— Побачите, — сказав капітан, — дон Мітель зараз у вкрай поганому настрої. Кланяйся йому від мене і передайте, що я ризикну нагадати йому, що в усіх нещастях, які впали на його голову, він винен сам. Те зло, яке він заподіяв, наславши свого брата з бандитами на острів Барбадос, окошилося зараз на ньому. Перекажіть йому також, щоб надалі він сім разів одміряв, перш ніж зважитися знову напускати своїх дияволів на англійські поселення.

По цих словах він відпустив капітана «Санто Ніньйо», а сам почав критично оглядати свій новий трофей. Піднявши люки, команда «Арабелли» помітила, що в трюмах іспанського корабля є живий вантаж.

— Раби, — сказав Волверстон, і, впевнений у цьому, почав на всі заставки клясти іспанську підступність, поки з надр корабля не виліз похмурий Каузак, мружачись від ясного сонячного світла.

Не тільки від сонячного світла мружився бретонський пірат, чесно кажучи. Ті, хто виповзав слідом за ним, — а це були залишки його команди, — останніми словами лаяли свого ватажка за легкодухість, через яку їм доводиться оце зараз зносити таку ганьбу, бо їх рятують люди, яких вони так підступно зрадили і прирекли на загибель.

Три дні тому їхній шлюп зіткнувся з «Санто Ніньйо» і був потоплений, сам Каузак ледве уникнув страти, і то, можливо, лише для того, щоб стати посміховиськом серед «берегового братства».

Довго потім на Тортузі йому глузливо докоряли:

— Куди ти подів здобуте на Маракаїбо золото?