Дорого заплатили корсари за свою перемогу. Коли стали підраховувати вартість і, встановили, що з трьохсот двадцяти корсарів, які залишили Картахену з капітаном Бладом, залишилися живими близько ста чоловік. «Елізабет» зазнала таких серйозних пошкоджень, що навряд чи можна було її відремонтувати, а її хоробрий капітан Хаґторп наклав головою в останньому бою. Але втрати ці не були марними. Своїм умінням вести морські бої і нечуваною хоробрістю пірати, здобувши перемогу над переважаючими силами ворога, врятували Ямайку від розгрому та пограбувань, а для короля Вільгельма захопили ескадру де Рівароля і скарби, вивезені цим «вельмишановним» розбійником з Картахени.
Пізно ввечері наступного дня дев’ять довгожданих кораблів ескадри ван дер Кейлена кинули якір на рейді Порт-Ройяла, і адмірал не забарився у відповідній формі одверто висловити своїм голландським і англійським офіцерам усе, що він про них думав і чого вони насправді варті.
Шість кораблів ескадри відразу ж почали готуватися до виходу в море. Новий генерал-губернатор, лорд Віллоґбі, поспішав на власні очі пересвідчитись, як управляються інші англійські колонії у Вест-Індії, і збирався відплисти на Антильські острови.
— І я маю тут затримуватись, — скаржився він адміралові, — через відсутність цього йолопа губернатора!
— Невже? — сказав ван дер Кейлен. — Не росумію, тому це має вас затримувати?
— Щоб покарати цього собаку, як він цього вартий, і призначити на його місце людину, яка не тільки розумітиме, в чому полягають її обов’язки, а й зможе їх виконувати.
— Росумію! Та ши є потрепа затримуватися тут зарати того невтаги? Тимшасом францус моше налатать на погано захищений Барбадос. Ви майт тут такий шоловік, який вам трепа. Для нього не потріпно особливих інструксій. Він знає, як захищати Порт-Ройял, краще са нас з вами.
— Ви маєте на увазі Блада?
— Звишайно. Чи знайти для такий посади кращий за нього? Ви сам башили, на що він здатний.
— Чудово, що й ви так думаєте! А й справді! Я вже добре обдумав це і, побий мене грім, не бачу, чому б і ні! Він кращий за Морґана, а Морґана ж призначили у свій час губернатором.
Послали за Бладом. Він з’явився, вичепурений і життєрадісний, бо вже встиг скористатися зі свого перебування в Порт-Ройялі, щоб привести себе в порядок. Пропозиція лорда Віллоґбі приголомшила Блада. Він навіть і мріяти ніколи не смів про щось подібне. Його одразу ж охопили сумніви, чи справиться він з такою відповідальною посадою.
— От тобі й маєш! — скипів Віллоґбі. — Невже я міг би запропонувати вам таку посаду, коли б мав хоч крихту сумніву щодо ваших здібностей? Якщо це ваше єдине заперечення...
— О ні, мілорде, не єдине. Я мріяв поїхати додому, розумієте... Я знудьгувався за зеленими вуличками Англії. — Блад зітхнув. — Там, у садах Сомерсета, незабаром розквітнуть яблуні.
— «Розквітнуть яблуні»! — різко вигукнув його світлість, глузливо повторюючи останні слова Блада. — Що за диявольщина?.. «Яблуні»! — І він поглянув на вандер Кейлена.
Адмірал звів брови і стиснув свої товсті губи. На його круглому м’ясистому обличчі промайнула добродушна посмішка, а в очах засвітився лагідний вогник.
— Та-ак! — протягнув він. — Це дуже поетишно!
Мілорд гнівно обернувся до капітана Блада.
— Вам ще треба змити старі гріхи піратства, друже, — вколов він його. — Звичайно, ви вже дещо зробили, до того ж проявили при цьому неабиякі здібності. Тому-то я й пропоную вам від імені його величності короля Англії пост губернатора Ямайки. З усіх, кого я тут знаю, вас вважаю найбільш здібним для цього.
Блад низько вклонився.
— Ваша світлість дуже люб’язні. Але...
— Тс-с-с! Немає ніяких «але»... якщо ви хочете, щоб ваше минуле було забуте, а майбутнє забезпечене. Вам надається чудова можливість! І ви не повинні ставитись до моєї пропозиції легковажно заради якихось там яблунь чи будь-якої іншої сентиментальщини. Ваш обов’язок — бути тут принаймні до закінчення війни. А коли війна скінчиться, ви зможете повернутися в Сомерсет до сидру чи у свою рідну Ірландію до потіну, а до того часу ви зможете чудово вжитися і з ямайським ромом.
Ван дер Кейлен зайшовся сміхом. Але на Блада жарт не вплинув — він навіть не посміхнувся. Думками він зараз був біля Арабелли Бішоп. Вона була десь тут, у цьому будинку, але відколи він у Порт-Ройялі, вони ще не бачились. Коли б тільки в неї знайшлася хоч краплина співчуття до нього...
Та його роздуми перервав різкий роздратований голос Віллоґбі, який ніяк не міг вгамуватися і весь час докоряв за нерішучість, вказуючи на неймовірну безглуздість його легковажного ставлення до тієї блискучої перспективи, що відкривається перед ним. Опам’ятавшись, Блад вклонився лордові Віллоґбі.
— Ви маєте рацію, мілорде. Я справді все не можу прийняти рішення. Але не вважайте це виявом невдячності. Коли я й вагався, то лише тому, що мав для цього інші мотиви, якими не смію турбувати вашу світлість.
— Певно, знову щось подібне до яблунь у садах? — зневажливо пирхнув його світлість.
На цей раз і Блад засміявся, але в очах у нього все ще не згасав смуток.
— Безмежно вдячний вам за вашу пропозицію, мілорде, я зроблю все так, як ви бажаєте. Я постараюся виправдати вашу довіру і заслужити ласку його величності. Можете покластись на мене — служитиму чесно.
— Коли б я не був певен у цьому, то ніколи б не запропонував вам пост губернатора.
Справу було вирішено. У присутності коменданта форту Меллера та інших офіцерів гарнізону лорд Віллоґбі виписав і засвідчив печаткою документ про призначення Блада на пост губернатора. Меллер і його офіцери спостерігали за всією цією церемонією, витріщивши від подиву очі, але свої думки розумно тримали при собі.
— Ну от, тепер змошемо займатися свої справи, — сказав вандер Кейлен.
— Ми відпливаємо завтра вранці, — повідомив його світлість.
Блад здивувався.
— А полковник Бішоп? — спитав він.
— А це вже ваша справа — ви губернатор. Коли він повернеться, можете обійтися з ним на свій розсуд, хоч повісьте на реї його ж корабля. Він заслуговує на це.
— Завдання не з приємних, мілорде, — зауважив Блад.
— Тоді я залишу листа для нього. Думаю, що він йому сподобається.
Капітан Блад одразу ж узявся за виконання своїх обов’язків. Після всього, що тут сталося, насамперед треба було подбати про належну оборону Порт-Ройяла. Він оглянув зруйнований форт і звелів негайно приступити до його відбудови. Потім віддав наказ витягти на берег три французьких кораблі і відремонтувати їх. Після всього цього Блад зібрав своїх піратів і з дозволу лорда Віллоґбі передав їм одну п’яту частину захоплених цінностей, запропонувавши їм вибір: або покинути Ямайку, або піти на службу до короля Вільгельма.
Чоловік двадцять із них вирішили залишитися, серед них Джеремі Пітт, Оґл і Дайк, для яких, як і для Блада, після вигнання короля Якова скінчилися заслання і поневіряння на чужині. Тільки вони, та ще старий Волверстон, що був у Картахені, залишилися в живих із тієї купки засуджених повстанців, які втекли на «Сінко Льяґас» із Барбадоса понад три роки тому.
Вранці наступного дня, коли ескадра ван дер Кейлена закінчувала останні приготування перед виходом у море, у просторий кабінет губернатора, де сидів Блад, зайшов майор Меллер і доповів, що на обрії показалася ескадра полковника Бішопа.
— От і чудово, — промовив Блад. — Я радий, що Бішоп повертається ще до від’їзду лорда Віллоґбі. Наказую вам, майоре, тільки-но Бішоп ступить на берег, заарештувати його і доставити сюди, до мене. Почекайте. — І він поспішно написав записку. — Негайно передайте лордові Віллоґбі на флагманський корабель адмірала ван дер Кейлена.
Майор Меллер віддав честь і вийшов. А Пітер Блад, відкинувшись у кріслі, похмуро дивився на стелю. Так спливло кілька хвилин. Раптом почувся легенький стук у двері, і до кімнати зайшов літній слуга-негр з проханням до його ясновельможності прийняти міс Бішоп.
Його ясновельможність змінився на лиці. Серце його тьохнуло й завмерло. Якусь мить він сидів нерухомо, втупившись поглядом у негра, і не міг промовити й слова, тільки порухом голови висловив згоду прийняти леді.
Коли увійшла Арабелла, Блад підвівся. Його блідість не була такою помітною, як у дівчини, але це тільки тому, що його обличчя було засмаглим. Якусь мить вони мовчки дивилися одне на одного. Потім Арабелла пішла йому назустріч і, затинаючись, що було незвичайним для такої спокійної і врівноваженої дівчини, надривним голосом сказала:
— Я... я... майор Меллер щойно сказав мені...
— Майор Меллер перевищив свої повноваження, — перервав її Блад. Він намагався вимовити ці слова рівним спокійним голосом, і саме через це вони прозвучали хрипко і неприродно гучно.
Помітивши, як дівчина затремтіла, він враз вирішив заспокоїти її:
— Ви даремно хвилюєтесь, міс Бішоп. Хай би якими б були наші взаємини з вашим дядьком, будьте певні, я не діятиму за його прикладом. Я не зловживатиму своїм становищем і не зводитиму з ним особисті рахунки. Навпаки, мені доведеться зловживати своєю владою, щоб захистити його. Лорд Віллоґбі порадив мені не панькатись з вашим дядечком. Я ж особисто маю намір відіслати його назад, на його плантації в Барбадосі.
— Я... я рада, що ви так вчините. І найбільше рада за вас.
Вона ступила крок уперед і простягла Бладові руку. Він з недовір’ям поглянув на неї. Потім вклонився.
— Розбійник і пірат не сміє торкнутися вашої руки.
— Але ж ви вже не той і не другий, — відповіла дівчина, намагаючись посміхнутися.
— Та, на жаль, не вам я маю дякувати за це, — промовив він. — Думаю, нам нічого більше говорити на цю тему. До речі, можу запевнити вас, що лордові Джуліану Вейду боятися мене теж нічого. Така гарантія, безсумнівно, вам потрібна для вашого власного спокою.
— Заради вас — так. І тільки заради вас самого. Я б не хотіла, щоб ви скоїли щось підле чи повелися нечесно.
— Хоч я — розбійник і пірат? — вирвалось у Блада. Вона в розпачі заломила руки.
— Невже ви ніколи не пробачите мені тих слів?
— Мушу зізнатися, що мені це не так легко зробити. Та після всього сказаного яке це має значення?
Вона з хвилину задумливо дивилась на нього своїми чистими карими очима і знову простягнула йому руку.
— Я їду, капітане Блад. Оскільки ви так милостиві до мого дядька, я повернуся разом з ним на Барбадос. Навряд чи ми з вами коли-небудь зустрінемося. Невже ж ми не можемо розійтися друзями? Знаю, що колись я несправедливо осудила вас. Тому ще раз прошу пробачити мені за це. Може, ви... може, ви попрощаєтесь зі мною?
Здавалося, що Блад стрепенувся і скинув із себе маску жорстокості. Він узяв простягнену руку і, затримавши її у своїй, заговорив лагідніше, з сумом дивлячись на дівчину.
— Ви повертаєтесь на Барбадос, а лорд Джуліан теж їде з вами? — боязко заговорив він.
— Чому ви запитуєте мене про нього? — І Арабелла рішуче глянула в очі Блада.
— Як? Хіба він не виконав мого доручення? Чи, може, він щось наплутав?
— Ні, він нічого не наплутав і переказав мені все, як ви сказали. Мене дуже зворушили ваші слова. Вони примусили мене ясно зрозуміти і мою помилку, і мою несправедливість до вас. Я засуджувала вас надто жорстоко, хоч взагалі і засуджувати вас не було за що.
— А як же тепер лорд Джуліан? — запитав він, усе ще не випускаючи її руки і дивлячись на Арабеллу очима, що, немов сапфіри, горіли на його обличчі кольору міді.
— Лорд Джуліан, очевидно, поїде додому в Англію. Тут йому робити нічого.
— Хіба він не просив вас... поїхати з ним?
— Просив. Я дарую вам таке недоречне запитання.
У ньому раптом прокинулась божевільна надія.
— А ви? О, хвала небу! Невже ви хочете сказати, що відмовили йому, щоб... щоб стати моєю дружиною, коли...
— О! Ви нестерпні!... — Вона вирвала руку і одвернулась від нього. — Мені не слід було приходити... Прощайте! — Арабелла швидко пішла до дверей.
Блад догнав її і схопив за руку. Обличчя дівчини залилося рум’янцем, і вона пронизала його гострим, як лезо, поглядом.
— Ви поводитесь, як пірат! Відпустіть мене!
— Арабелло! — благально вигукнув він. — Що ви кажете? Невже я повинен відпустити вас? Хіба я можу дозволити вам піти звідси, щоб і ніколи більше не побачити вас? Може, ви залишитесь і допоможете мені перенести це нестерпне вигнання до того часу, коли ми зможемо разом поїхати в Англію? О, ви плачете! Що ж я сказав такого, чим довів тебе до сліз, моя голубко?
— Я... я думала, ти мені ніколи цього не скажеш, — промовила Аррабелла, сміючись крізь сльози.
— Люба моя, але ж тут був лорд Джуліан, красивий, вельможний...
— Для мене завжди був тільки ти один, Пітере...
Їм, звичайно, багато треба було сказати одне одному, дуже багато! Вони сіли поруч, щоб поговорити. А час летів, і губернатор Блад забув про всі свої обов’язки. Нарешті він дійшов до кінця свого шляху. Його одіссея скінчилась.
А тим часом ескадра Бішопа кинула якір на рейді, і незадоволений полковник зійшов на мол, де його чекали ще більші неприємності. Лорд Джуліан супроводжував його на берег.
Для зустрічі Бішопа вишикувався загін морської піхоти. Попереду стояв майор Меллер і ще двоє, незнайомі губернаторові: один маленький, сухорлявий, а другий — огрядний велетень.
Майор Меллер підійшов до Бішопа.
— Полковнику Бішоп! Я маю наказ арештувати вас. Вашу шпагу, сер!
Бішоп витріщився на нього, багровіючи.
— Що за чортівня?.. Арештувати? Мене?
— За наказом губернатора Ямайки, — сказав маленький сухорлявий чоловічок, що стояв позаду майора Меллера.
Бішоп рвучко обернувся до нього.
— Губернатора? Ви божевільний! — Він поглянув спочатку на одного незнайомого, потім на другого. — Адже губернатор тут — я!
— Ви були ним, — сухо відказав маленький чоловік. — Але за вашої відсутності становище змінилося. Вас зняли за те, що ви залишили свій пост без поважної причини і цим піддали небезпеці колонію, охорона якої була вам довірена. Це серйозна провина, полковнику Бішоп, у чому вам доведеться пересвідчитись. Враховуючи те, що на цей пост вас призначив уряд короля Якова, вам, можливо, ще й буде висунуто звинувачення в державній зраді. Від вашого наступника залежатиме — повісять вас чи ні.
Переляканий Бішоп спочатку вилаявся, а потім тремтячим голосом запитав:
— А хто ви такі, кат би вас побрав?
— Я — лорд Віллоґбі, генерал-губернатор колоній його величності у Вест-Індії. Ви повинні були знати про мій приїзд.
З Бішопа злетіли залишки гніву від страху, його кинуло в холодний піт. Вродливе обличчя лорда Джуліана, який стояв позаду нього, раптом зблідло й осунулось.
— Але, мілорде... — почав був полковник.
— Сер, мене не цікавлять ваші пояснення! — різко обірвав його Віллоґбі. — Я зараз відпливаю і не маю часу займатися вами. Губернатор вислухає вас і, безсумнівно, віддасть вам належне. — Він махнув рукою майорові Меллеру, і приборканого, розбитого полковника Бішопа повели геть.
Лорд Джуліан, якого ніхто не затримував, теж пішов за ним. Оговтавшись, полковник Бішоп звернувся до нього.
— Ще один додаток до мого рахунку з тим мерзотником Бладом, — процідив він крізь зуби. — Ну я розквитаюся з ним, коли ми зустрінемось!
Майор Меллер відвернувся, щоб приховати посмішку, і мовчки повів його до будинку губернатора, будинку, який так довго був резиденцією самого полковника Бішопа. Залишивши полковника під охороною у вестибюлі, майор пішов доповісти губернаторові, що привели арештованого.
Арабелла Бішоп усе ще була в Пітера. Повідомлення Меллера одразу ж повернуло їх до дійсності.
— Ти будеш милостивим до нього. Зроби все можливе, щоб його помилували. Заради мене, Пітере, — промовила вона благально.
— Постараюсь, люба, — сказав Бладу відповідь, поглядаючи на майора Меллера. — Але боюсь, що обставини не дозволять мені цього.
Дівчина знітилась і, зрозумівши, що ця відповідь призначена для майора, вибігла в сад, а майор Меллер пішов за полковником.
— Його ясновельможність губернатор зараз прийме вас, — сказав він і широко розчинив двері.
Полковник Бішоп, хитаючись, увійшов до кабінету і став, очікуючи.
За столом сидів якийсь незнайомий чоловік: видно було тільки маківку його акуратно зачесаного чорного волосся. Потім губернатор Ямайки підвів голову, і його блакитні очі суворо поглянули на заарештованого.
З горла Бішопа вихопився якийсь невиразний звук, і полковник, скам’янівши від подиву, витріщився на його ясновельможність губернатора Ямайки, впізнавши в ньому того, на кого безуспішно полював на Тортузі.
Цю сцену найкраще схарактеризував ван дер Кейлен у розмові з лордом Віллоґбі, коли вони піднялися на палубу флагманського корабля адмірала.
— Це душе поетишно! — сказав він, і в його блакитних очах промайнув веселий вогник. — Капітан Блад любить поесій... Ви пам’ятайт квітучі яблуні в саду, та? Ха-ха!