Одіссея капітана Блада

Розділ V. Арабелла Бішоп

Одного сонячного січневого ранку, приблизно через місяць після прибуття «Ямайського купця» в Бріджтаун, міс Арабелла Бішоп виїхала верхи з гарного дядькового будинку, розташованого на пагорбі в північно-західній частині міста. За нею слідом, на достатній відстані, підтюпцем бігли два негри-охоронці. Молода дівчина прямувала до губернаторського будинку, щоб навідати дружину губернатора, яка останнім часом занедужала. Досягши вершини пологого, зарослого травою пагорба, вона побачила високого, худорлявого, в простому, але пристойному одязі чоловіка, який ішов їй назустріч. Чоловік цей був їй незнайомий, а незнайомі люди рідко трапляються на цьому острові. І все ж дівчині здалося, що вона десь його бачила.

Міс Арабелла зупинила коня — ніби для того, щоб помилуватися краєвидом, і це здавалося цілком правдивим, бо панорама справді була чудова. Водночас краєм карих очей вона уважно вивчала незнайомця, що дедалі наближався. Тепер їй довелося змінити своє перше враження про його одяг — досить строгий, навряд чи красивий. Камзол і штани були з простого домотканого полотна, і якщо камзол сидів на ньому гарно, то це пояснювалося скоріше його природною грацією, ніж вправністю кравця. Панчохи бавовняні, прості та грубі; крислатий капелюх, якого він шанобливо скинув, підходячи до неї, — старий, без стрічки й пера. А те, що здалеку здавалося париком, були його кучері, чорні й лискучі.

На засмаглому поголеному похмурому обличчі виділялися напрочуд блакитні очі, які серйозно дивилися на неї. Він пройшов би далі, якби вона не зупинила його.

— Здається, я звідкись вас знаю, — мовила дівчина.

Голос її був дзвінкий, як у хлопчика. Щось хлопчаче було і в манерах, якщо слово «хлопчачий» узагалі можна вжити для такої витонченої леді. Це йшло, мабуть, від тієї простоти й невимушеності, які унеможливлювали хитрощі, властиві жіночій статі, і дозволяли їй бути в найкращих стосунках з усім світом. Можливо, саме через це Арабелла, досягши двадцятип’ятирічного віку, не тільки не була одруженою, а навіть не мала шанувальників. З усіма чоловіками вона поводилась, як із братами, і така невимушеність ускладнювала змогу упадання коло неї.

Негри, що супроводили її, зупинились на пристойній відстані позаду і присіли навпочіпки на траві, чекаючи, поки господині заманеться знову вирушити в дорогу.

Незнайомець, до якого вона звернулася, теж зупинився.

— Господині слід знати своє майно, — сказав він.

— Моє майно?

— Або вашого дядька. Дозвольте відрекомендуватися. Мене звуть Пітер Блад, і я коштую рівно десять фунтів стерлінгів. Я це знаю, бо саме таку суму ваш дядько заплатив за мене. Не кожному щастить дізнатися в такий спосіб про ціну собі.

Тільки тепер дівчина впізнала чоловіка. Вона не бачила його з дня торгів на набережній і через це не могла відразу впізнати, хоч під час першої зустрічі він і зацікавив її. Та за цей місяць він настільки змінився, що не був схожий на того раба.

— Боже мій! — вигукнула вона. — І ви ще можете сміятися!

— Як бачите. Хіба це не досягнення? — визнав Пітер. — Та й живу я не надто погано.

— Я чула про це, — сказала Арабелла.

Вона справді чула, що засуджений бунтівник, який колись її зацікавив, виявився лікарем. Звістка про це дійшла до губернатора Стіда, якого немилосердно мучила подагра, і губернатор позичив Блада у його господаря. Завдяки чи то майстерності, чи, може, талану, Пітер Блад полегшив страждання його ясновельможності, чого не вдавалося зробити жодному з двох лікарів, що мали практику в Бріджтауні. Потім дружині губернатора заманулося, щоб Блад лікував її від мігрені. Блад, правда, встановив, що хвора вона хіба що на сварливість — результат природженої вередливості, посиленої аж надто нудним як на світську жінку животінням на Барбадосі. Проте він прописав ліки, і жінка переконала себе, що їй поліпшало. Після цього слава про нього поширилась усім Бріджтауном, і полковник Бішоп зметикував, що з цього нового раба можна мати більше зиску як з лікаря, аніж як з робітника на плантації.

— Це вам, добродійко, я маю дякувати за порівняно легке життя і чисту роботу, — сказав Блад, — і я радий скористатися цією нагодою, щоб сказати про це.

Однак подяка була скоріше в його словах, аніж у тоні, яким висловлювалась.

«Невже він глузує?» — подумала Арабелла і глянула на нього з такою допитливою відвертістю, яка когось іншого неодмінно збентежила б. Але Бладу її погляді відчув запитання і відповів:

— Якби мене купив якийсь інший плантатор, то, безсумнівно, мої лікарські здібності назавжди лишилися б невідомими, і цієї хвилини я рубав би ліс та орав землю, як і ті бідолахи, що їх привезли разом зі мною.

— Але чому ви дякуєте за це мені? Вас же купив мій дядько?

— Він не вдався б до цього, якби ви не вмовили його. Я помітив це і тієї миті страшенно обурився.

— Ви обурились? — У хлопчачому голосі Арабелли зазвучав виклик.

— У цьому тлінному житті мені всього довелось зазнати. Але продавали й купували мене вперше, і тому навряд чи я був схильний любити свого покупця.

— Якщо я й наполягала, щоб дядько купив вас, то тільки тому, що співчувала вам. — Тон її був трохи суворим, наче вона докоряла йому за глузування й зухвалість, що, як їй здалося, лунали в його словах.

— Можливо, мій дядько здається вам суворою людиною, — додала вона. — Це так, він суворий. Плантатори всі суворі. Напевне, тому, що таке вже їхнє життя. Але тут є ще й гірші. Узяти хоча б Кребстона зі Спейґстауна. Він теж був на березі й чекав своєї черги, щоб купити те, що залишиться після мого дядька, і от якби ви потрапили до його рук... Страшна людина... Може, тому так і сталося, що я...

Блад дещо розгубився.

— Такий інтерес до чужої... — почав був він, але враз перебудував фразу. — Але ж там були й інші, що заслуговували на співчуття.

— Ви чомусь здалися мені геть не таким, як інші.

— Я й не є такий, — сказав він.

— О! — Вона пильно глянула на нього і трохи насторожилась. — Ви непоганої думки про себе.

— Навпаки. Решта засуджених — гідні поваги повстанці, не те, що я. У цьому й полягає різниця. Я ж був один із тих, кому забракло глузду побачити, що Англія потребує очищення. Я задовольнявся лікарською практикою в Бріджвотері, тоді як кращі за мене проливали свою кров, щоб вигнати підступного тирана й мерзенну зграю його придворних.

— Сер! — зупинила вона його. — Мені здається, ви пропагуєте зраду.

— Сподіваюся, що я висловився недвозначно, — сказав він із притиском.

— Дехто відбатожив би вас за такі слова.

— Губернатор не допустить цього. У нього подагра, а в його дружини — мігрень.

— Ви покладаєтесь на це? — запитала вона з неприхованим презирством.

— У вас, очевидно, ніколи не було не лише подагри, а навіть мігрені, — відповів Блад.

Вона нетерпляче махнула рукою і на якусь мить перевела погляд на море.

Потім раптом знову глянула на нього — на цей раз брови її зійшлися на переніссі.

— Якщо ви не бунтівник, то чому ж ви опинилися тут?

Він зрозумів, що вона не йме йому віри, і засміявся.

— Повірте, це довга історія, — сказав він.

— І, напевне, така, що ви визнали б за краще не розповідати її?

Тоді Блад коротко виклав їй усе, що з ним сталося.

— Боже мій! Яка підлість! — вигукнула Арабелла, коли він замовк.

— Ні, ні... Англія стала блаженною країною за короля Якова! Вам не треба жаліти мене. Зваживши все, я думаю, що на Барбадосі живеться краще. Тут принаймні можна хоч у Бога вірити.

По цих словах він глянув спочатку ліворуч, на темну велич гори Хіллбей, що височіла вдалині, потім праворуч, на неозорий простір збуреного вітрами океану. Йому здалося, ніби чудовий краєвид іще більше підкреслював мізерність і нікчемність його нещастя.

— Невже скрізь життя таке важке? — сумно запитала дівчина.

— Люди самі роблять його таким.

— Розумію. — Вона уривчасто і, як йому здалося, з якимсь смутком у голосі, засміялась. — Я ніколи не вважала, що Барбадос — земний рай. Але не сперечаюся, ви знаєте світ краще, ніж я. — Сказавши це, дівчина торкнула коня своїм батогом зі срібною рукояткою. — Але я вітаю вас із полегшенням ваших страждань.

Пітер вклонився, а вона поїхала далі. Негри підхопились і підтюпцем побігли слідом.

Певний час Пітер Блад постояв там, де вона залишила його, в задумі розглядаючи залиті сонячним сяйвом води Карлайльської бухти й кораблі, що стояли в просторій гавані, над якою з галасом кружляли чайки.

Тут і справді було гарно. «Краєвид чарівний, — подумав Блад, — а втім, це тюрма». Говорячи, що він вважає Барбадос кращим за Англію, Блад намагався применшити своє нещастя. Нарешті він повернувся і розміреним кроком рушив до маленького селища — купки халуп, зліплених із глини й лози і обгороджених частоколом. Тут жили раби, що працювали на плантації, а разом із ними жив і він сам.

Нараз у його пам’яті спливла строфа з Ловласа:

Він вкладав у ці рядки новий зміст, зовсім протилежний тому, що мав на думці автор. «Хай би якою просторою була тюрма, — міркував Пітер, — вона залишається тюрмою навіть тоді, коли не має ні мурів, ані ґрат». Особливо глибоко збагнув це Блад того чудового ранку, а з часом йому довелося ще ясніше усвідомити справедливість такого твердження. З кожним днем він дедалі частіше думав про те, що в нього підрізані крила, що він вигнанець із цього життя, і дедалі менше згадував про ту випадкову свободу, якою часом користувався. А коли порівнював свою трохи легшу долю з долею нещасних товаришів у рабстві, він не відчував того задоволення, якого міг би спізнати інший. Навпаки, їхні лиха тільки посилювали гнів і гіркоту, що сповнювали Бладову душу.

Із сорока двох засуджених повстанців, які зійшли з «Ямайського купця» на берег разом із Бладом, полковник Бішоп купив не менше ніж двадцять п’ять. Решту було продано дрібнішим плантаторам — декого в Спейґстаун, а інших — ще далі на північ. Блад не знав, яка доля спіткала їх. Однак серед рабів Бішопа він ходив вільно, але, живучи разом із ними, добре розумів їхні нелюдські страждання. Усі вони працювали на цукрових плантаціях з раннього ранку до пізнього вечора, а коли знесилювалися, то на їхні спини відразу ж опускався нагай наглядача або його помічників. Одягнені вони були в лахміття, дехто майже голий; жили в багні; харчувалися смердючою солониною та кукурудзяними коржиками — їжею, яка для більшості з них якийсь час була настільки незвичною, що двоє захворіли і віддали Богові душу, перш ніж Бішоп зметикував, що раби мають для нього певну цінність як робоча сила, і поступився перед домаганнями Блада дозволити йому доглядати хворих. Щоб тримати рабів у покорі, одного з них, який повстав проти жорстокості наглядача Кента, закатували на смерть на очах у його товаришів, а іншого, що наважився втекти в ліс, спіймали, завернули назад і відшмагали, а потім витаврували йому на лобі літери «3. К.», щоб до кінця його життя всі знали, що він збіглий каторжник. Але, на щастя, бідолаха помер, не витримавши катувань.

Після цього засуджені ще більше спохмурніли, принишкли. Найнепокірніших приборкали, і вони з трагічною терплячістю та відчаєм скорилися своїй невимовно тяжкій долі.

Лише Пітер Блад, уникнувши цих надмірних страждань, зовні майже не змінився, хоча в душі його з кожним днем зростала ненависть і визрівав намір утекти із цього острова, де так безжально глумилися надлюдьми. Бажання втекти було ще надто невиразне, щоб його можна було назвати надією. І все ж Блад не впадав у відчай. Напнувши на своє спохмурніле обличчя маску байдужості, він сумлінно лікував хворих на користь полковника Бішопа, водночас дедалі глибше вторгаючись у «володіння» двох інших мужів медицини Бріджтауна.

Позбавлений принизливих покарань і злигоднів, що їх зазнавали його товариші, Блад зберіг почуття власної гідності. Навіть бездушний плантатор, його власник, і той поводився з ним не так грубо, як з іншими. І все це завдяки подагрі й мігрені, завдяки тому, що Блад домігся поваги з боку губернатора Стіда, і — що ще більше — пошани з боку губернаторової дружини, якій той у всьому потурав.

Зрідка Блад бачив Арабеллу Бішоп. Під час зустрічей вона майже щоразу зупинялася й розмовляла з ним, а це свідчило про те, що дівчина зацікавилася лікарем.

Проте сам Блад ніколи не був схильний довго затримуватися з нею. Він умовляв себе, що не повинен спокушатись на її гарну зовнішність, грацію молодості, невимушені манери підлітка та приємний голос. За все своє життя Пітер ніколи не зустрічав більшої тварюки, ніж її дядько, і тому не міг думати про дівчину, не згадуючи про того негідника. Вона ж була його племінниця, в їхніх жилах текла одна кров, і в усякому разі якась крихта безпощадної жорстокості багатого плантатора, здавалося йому, передалась і їй. Таким чином, він не раз боровся сам із собою, немов шукаючи відповіді на незрозуміле запитання, силкуючись перебороти якийсь інстинкт, що доводив йому протилежне. Не знаходячи такої відповіді, він, коли це було можливо, уникав зустрічей з дівчиною або був удавано чемний, коли зустріч виявлялась неминучою.

Та хай якими переконливими й незаперечними здавалися на перший погляд міркування Блада, він таки вчинив би краще, повіривши інстинктові, що повстав проти розуму. Бо хоч у жилах дівчини й текла така сама кров, що і в жилах полковника Бішопа, однак у неї не було вад її дядька, в якого ці вади були набутими, а не природженими. Батько Арабелли Томі Бішоп, брат полковника Бішопа, був людина доброї вдачі, благородна й великодушна. Рання смерть молодої дружини тяжко вразила його. Щоб хоч трохи забути своє горе, він покинув Старий Світ і вирушив шукати щастя в Новому. Разом із маленькою донькою, якій тоді було п’ять років, він приїхав на Антильські острови і зажив життям плантатора. Від самого початку справи його йшли добре, як воно часом і буває в тих, хто мало про це дбає. Розбагатівши, Том не забув і про свого молодшого брата, який служив солдатом в Англії і вже зажив слави сварливого гультяя. Він порадив братові приїхати на Барбадос. Порада ця, від якої іншим часом Вільям Бішоп, можливо, й відмовився б, надійшла саме тоді, коли через свої дикі вибрики йому не шкодило перемінити клімат. Вільям приїхав, і щедрий брат прийняв його своїм партнером на багатій плантації. Минуло шість років, і батько п’ятнадцятирічної Арабелли помер, залишивши дочку під опікою дядька. Це була, мабуть, єдина його помилка. Але через доброту своєї вдачі він завжди уявляв людей кращими, ніж вони були насправді; до того ж він сам керував вихованням своєї дочки, прищепивши їй незалежність, на яку теж покладався — напевне, більше ніж слід. Обставини склалися так, що у відносинах між дядьком і племінницею було мало теплоти. Вона слухала його, а він поводився з нею обережно. Усе життя, попри дику неприборканість своєї вдачі, Вільям Бішоп схилявся перед старшим братом, на це в нього ставало здорового глузду. Після смерті брата частина того схиляння ніби перейшла на його дочку, яка до того ж була і його компаньйонкою, хоч і не брала активної участі в справах плантації.

Пітер Блад судив про неї — як нерідко всі ми, — не знаючи її достатньою мірою. Проте дуже скоро в нього з’явилася підстава змінити свою думку.

Якось наприкінці травня, коли спека вже ставала нестерпною, в Карлайльську бухту вповзло побите й понівечене англійське судно «Гордість Девону». Надводна частина судна була посічена й потрощена, рубка перетворилась на суцільний зяючий отвір, бізань знесло гарматним ядром, і лише зазубрений пеньок виказував місце, де вона стояла. Капітан розповів, що судно витримало бій із двома іспанськими кораблями десь поблизу Мартініки, і хоч він присягався, що іспанці неспровоковано напали на нього, важко було позбутись підозри, що сталося якраз навпаки. Один з іспанських кораблів, щоб уникнути бою, втік, і якщо «Гордість Девону» не переслідував його, то тільки тому, що він був уже не здатний до погоні. А другий іспанський корабель було потоплено, але, перш ніж його потопити, англійці перенесли в трюм свого корабля чималі скарби.

Фактично це був один з тих піратських нападів — джерел остійних чвар між Сент-Джеймським двором і Ескуріалом. Скарги на такі напади надходили то від одних, то від других.

Стід, проте, як і більшість губернаторів колоній, охоче вдав, що вірить туманній розповіді англійського капітана, попри всі докази, що могли б його викрити. Він поділяв ту заслужену ненависть до чванькуватої, владної Іспанії, яку носили в собі люди інших націй від Багамських островів до Мейну. Ось чому він надав судну «Гордість Девону» притулок у своїй бухті та створив усі умови для ремонту корабля.

Але перед тим як розпочати ремонт, з корабля на берег висадили двадцять англійських моряків, так само побитих і понівечених, як і корабель, і шість іспанців — усе, що лишилося від іспанського загону, який під час бою вдерся на англійське судно. Поранених розмістили у великому бараці на пристані; для надання їм допомоги покликали двох медиків Бріджтауна. Пітерові Бладу також наказали взяти участь у цій роботі, доручивши йому лікувати іспанців — він добре говорив іспанською і, крім того, як раб посідав нижче становище, ніж його колеги.

У Блада не було підстав любити іспанців. Два роки в іспанській тюрмі й участь у війні в іспанських Нідерландах дали йому змогу побачити такі риси іспанського характеру, якими аж ніяк не можна було захоплюватись. Проте він чесно виконував обов’язки лікаря, як то кажуть, з душею і навіть з якоюсь, може вдаваною, прихильністю до своїх пацієнтів. Іспанці були дуже здивовані, що їх лікують, замість того щоб негайно ж повісити, і виявляли незвичайну, як на їхнього брата, покору. Їх, щоправда, обходили своїми щедротами жителі Бріджтауна, які носили до шпиталю пораненим англійським морякам фрукти, квіти й делікатеси. Та й не тільки це. Бо якщо взяти до уваги побажання декого із цих жителів, то іспанців, як цуценят, кинули б на повільну смерть.

Пітер Блад це чудово розумів.

Якось за допомогою негра, присланого для догляду за пораненими, вправляючи зламану ногу одному з іспанців, Блад почув, що до нього хтось різко звернувся низьким, хрипким голосом. Лікар одразу впізнав цей голос, — він усім своїм єством ненавидів його.

— Ти що тут робиш?

Блад не підвів очей і не відірвався від роботи. У цьому не було потреби. Як уже було сказано, він упізнав цей голос.

— Вправляю зламану ногу, — відповів Пітер.

— Я й сам це бачу, дурню! — І на тлі вікна над Бладом виросла огрядна постать полковника. Напівголий змучений іспанець, що лежав на соломі, з жахом утупив чорні очі в прибулого. Не треба було знати англійську, щоб відчути, що перед ним ворог. Різкий, загрозливий тон досить ясно говорив за себе.

— Бачу, дурню. Так само, як бачу й те, хто цей негідник. Хто дозволив тобі лікувати іспанців?

— Я лікар, пане полковнику. Людина поранена. Не моя справа шукати різницю між пораненими. Я виконую свій обов’язок.

— Обов’язок! О Боже! Якби ти шанував його раніше, то не потрапив би сюди.

— Навпаки, саме через це я тут.

— Чув, чув цю твою брехливу казку. — Полковник презирливо посміхнувся. Але, бачачи, що Блад спокійно й далі виконує ерою роботу, Бішоп розійшовся. — Та чи кинеш ти панькатися з мерзотою, коли з тобою говорить хазяїн?

Пітер Блад залишив хворого, але тільки на мить.

— Людині боляче, — сказав він коротко і знову схилився над пораненим.

— Чи чуєте: цій клятій піратській собаці боляче! Сподіваюся, що це справді так. А ти послухаєш мене нарешті, нахабо?

Полковник аж пінився, розлютований тим, що, на його думку, було відвертою непокорою. Він уже замахнувся для удару своєю довгою бамбуковою палицею, але блакитні Бладові очі вчасно помітили, як майнув ціпок, і, щоб відвести удар, Пітер швидко заговорив:

— Я не нахаба, сер. Я виконую наказ губернатора Стіда.

Полковник остовпів, роззявивши від подиву рота; його широке обличчя густо почервоніло.

— Губернатора Стіда, — повторив він.

Потім опустив палицю, різко крутнувся і, не кажучи й слова, перевальцем пішов у протилежний край барака, де саме стояв губернатор.

Пітер Блад вдоволено посміхнувся. Але це вдоволення було продиктоване не стільки почуттям гуманності, скільки усвідомленням своєї перемоги над озвірілим власником.

Розуміючи, що в цій сварці, якщо не докопуватись до її глибоких причин, лікар на його боці, іспанець насмілився ледве чутно запитати, що сталося. Але Блад мовчки хитнув головою й повернувся до роботи. Він напружив слух, намагаючись почути, про що говорили між собою Стід і Бішоп. Полковник шаленів і бризкав слиною, всією своєю масою він, мов та вежа, нависав над миршавенькою постаттю вичепуреного губернатора. Але маленького чепуруна було не так просто залякати. Його ясновельможність знав, що за ним сила громадської думки. Можливо, тут і знайдуться люди, які дотримуються тих самих кровожерливих поглядів, що й полковник Бішоп, але їх небагато. До того ж його ясновельможність не любив ділити з іншими свою владу. Це таки за його наказом Блад ходить коло поранених іспанців, а всі його накази треба виконувати. І нема чого про це говорити.

Бішоп був іншої думки. Як на нього, говорити було багато про що. І він почав — голосно, несамовито, непристойно — ще більш непристойно, ніж завжди, бо задихався від люті.

— Ви розмовляєте, наче якийсь іспанець, полковнику, — не стримався губернатор і цим завдав самолюбству полковника болючої рани, яку не скоро загоїш. Бішоп занімів відобрази і кулею вилетів із барака, охоплений люттю і не знаходячи слів висловити її.

Два дні по тому знатні дами Бріджтауна — жінки й доньки плантаторів і купців — склали свій перший благодійний візит на пристань, принісши подарунки пораненим морякам.

Пітер Блад і цього разу був на своєму місці, надаючи допомогу пацієнтам — тим нещасним іспанцям, на яких ніхто не звертав уваги. Усе милосердя, усі подарунки призначалися членам команди «Гордість Девону», і Пітер Блад вважав, що це цілком природно. Але зненацька, підвівшись після перев’язування одного з поранених, він на превеликий подив побачив, що якась дама, відійшовши від юрби, поклала банани та жменю цукрових тростин на плащ, який правив за ковдру одному з його пацієнтів. На жінці було красиве вбрання з блідо-лілового шовку. Слідом за нею напівголий негр ніс кошик.

Пітер Блад, без камзола, із засуканими до ліктів рукавами грубої сорочки і закривавленою ганчіркою в руці, якусь мить пильно розглядав даму. А вона, повернувшись до Блада, враз упізнала його та привітно всміхнулася. Це була Арабелла Бішоп.

— Цей чоловік — іспанець, — сказав Блад тоном людини, яка виправляє непорозуміння, і в голосі його пролунала ледве вловима нотка злої іронії. Усмішка, якою Арабелла привіталась із лікарем, ураз зів’яла на її устах. Вона насупилась, згорда глянула на Блада і з неприхованим докором відповіла:

— Я це знаю, але він теж людина.

Така відповідь вразила лікаря.

— Ваш дядько, полковник, іншої думки, — сказав він, оговтавшись. — Він вважає, що це паразит, якого слід залишити на муки й смерть від ран.

Тепер вона зрозуміла іронію, що звучала в його голосі. Не зводячи з лікаря здивованих очей, вона спитала:

— Навіщо ви говорите це мені?

— Хочу попередити вас, що ви можете накликати невдоволення полковника. Якби його воля, то мені б ніколи не дозволили перев’язувати цих поранених.

— А ви, напевне, вважаєте, що думка мого дядька має бути й моєю думкою? — Голос дівчини пролунав владно, а в карих очах спалахнув лиховісний вогник.

— Навіть подумки я не буваю брутальним із жінкою, — сказав Блад. — Але якщо ваш дядько дізнається, що ви роздаєте подарунки іспанцям... — Він затнувся, не знаючи, як закінчити речення. — Ото буде!

Проте це пояснення аж ніяк не задовольнило дівчину.

— Спочатку ви приписуєте мені нелюдяність, потім боягузтво. Присягаюся честю, геть непогано для чоловіка, який навіть подумки не буває брутальним із жінками. — Вона розкотисто, по-хлопчачому засміялася, але тон цього сміху змусив Блада знітитися.

Йому здалося, що зараз він бачить дівчину вперше, і Пітер зрозумів, які помилкові були його поперед ні судження про неї.

— Пробачте мені, але як я міг здогадатись, що... що племінниця полковника Бішопа — янгол? — вирвалось у Блада: він, як і інші чоловіки, ставав безрозсудним у пориванні несподіваного каяття.

— Звичайно, ви не могли здогадатися — для цього треба бути кмітливішим.

По цих убивчих словах вона зміряла його насмішкуватим поглядом, повернулася до негра і, схилившись над кошиком, якого той ніс, почала щедро обдаровувати фруктами й делікатесами поранених іспанців. На той час, коли вона наділила останнього з них, кошик спорожнів, її землякам нічого не залишилось. Та вони й не потребували її уваги. Арабелла це сама помітила — їх щедро засипали подарунками інші дами.

Спорожнивши кошик, вона гукнула свого негра і, не сказавши ані слова, навіть не глянувши на Пітера Блада, з високо зведеною головою вийшла з барака.

Пітер подивився їй услід і зітхнув.

Його вразило відкриття, що навіть сама думка про гнів Арабелли непокоїть його. Ще вчора такого б не було. Це сталося зараз, після того як він зрозумів її справжню вдачу. «Хай йому всячина, так мені й треба. Здається, я зовсім не розуміюся на людях, — думав він. — Але звідки було мені знати, що родина, яка зростила цього сатану полковника Бішопа, могла викохати й такого янгола, як Арабелла?»