Одіссея капітана Блада

Розділ XI. Синівська шанобливість

Давши слово честі привести фрегат у Кюрасао, дон Дієґо д’Еспіноса, який виконував обов’язки штурмана, дістав право вільно ходити кораблем, що належав колись йому. Через те що повстанці не могли вивести корабель із небезпечних вод, які омивають береги іспанського Мейну, а також через те, що навіть події у Бріджтауні не навчили їх бачити в кожному іспанцеві зрадливого, жорстокого собаку, якого слід убивати, вони, у відповідь на його вишукану чемність, прихильно поставилися до нього. Обідав дон Дієґо у великій каюті разом із Бладом і трьома офіцерами: Хаґторпом, Волверстоном і Дайком.

Дон Дієґо виявився приємним і цікавим співбесідником, а його мужність і незворушний спокій, з якими він зносив своє лихо, посилювали дружні почуття до нього. Ніщо не викликало підозри, що дон Дієґо веде нечесну гру. Здавалося, що він завжди був щирий з усіма, тим більше, що він одразу звернув увагу англійців на їхню помилку: залишивши Барбадос, вони, мовляв, пішли за вітром, а треба було, прямуючи від архіпелагу в Карибське море, залишити острів з підвітряного боку.

Саме через цю помилку їм довелося тепер знову перетнути архіпелаг, щоб повернути до Кюрасао, а шлях цей не можна було пройти без жодного ризику для себе. У першому-ліпшому місці між островами вони могли зіткнутися з таким самим або й набагато сильнішим іспанським чи англійським кораблем. І те й інше було небажаним, бо команда їхня невелика і їм аж ніяк не можна вступати в бій. Щоб якомога зменшити цей ризик, дон Дієґо обрав курс спочатку на південь, а потім на захід. Пройшовши між островами Тобаґо та Гренада, вони проскочили небезпечну зону й увійшли в порівняно безпечні води Карибського моря.

— Коли цей вітер не переміниться, — сказав дон Дієґо за вечерею, пояснюючи їхнє місцеперебування, — то не мине й трьох діб, як ми будемо в Кюрасао.

Вітер дув три дні, другого дня він навіть подужчав, а проте, коли настала третя ніч, жодної ознаки землі вони ще не побачили. «Сінко Льяґас» борознив океан, запнутий зусібіч блакитним шатром неба. Занепокоєний капітан Блад нагадав дону Дієґо його обіцянку привести фрегату Кюрасао на третій день.

— Завтра вранці, — спокійно й переконливо відповів той.

— Клянусь усіма святими, ви, іспанці, завжди говорите «завтра вранці», а те «завтра», друже, ніколи не настає.

— Але цього разу «завтра» настане, будьте певні. Хай як рано ви прокинетеся, ви все одно побачите землю, дон Педро.

Задоволений капітан Блад пішов навідати Джеремі Пітта, свого пацієнта, стан здоров’я якого, власне, врятував дону Дієґо життя. Ось уже другий день, як у хворого минула гарячка, а його посічена спина, дбайливо забинтована Пітером Бладом, почала гоїтися. Він уже настільки одужав, що став нарікати на своє ув’язнення в задушній каюті. Зваживши на прохання хворого, Блад дозволив йому подихати свіжим повітрям, і, коли в небі згасли останні промені денного світла, Джеремі Пітт, спираючись на руку капітана, вийшов із каюти на палубу.

Сидячи на кришці люка, юнак жадібно вдихав прохолодне вечірнє повітря, запевняючи, що тепер хворобу як вітром звіяло. За звичкою моряка він, підвівши голову, розглядав темне шатро небосхилу, усіяне міріадами золотих цяток. Якийсь час він дивився на небо байдуже й неуважно, але враз погляд його зосередився. Оглянувшись навкруги, він подивився на капітана Блада, що стояв поруч, і спитав:

— Ти розумієшся хоч трохи на астрономії, Пітере?

— На астрономії? На жаль, не зміг би відрізнити пояс Оріона від пояса Венери.

— Он воно що. Мабуть, і всі наші новоспечені моряки такі ж неуки в цьому, як і ти?

— Ти був би ближче до істини, коли б припустив, що вони знаються на цьому ще менше.

Джеремі показав на яскраву зірку праворуч від носа корабля.

— То Полярна зоря, бачиш? — сказав він.

— Хіба? Їй-богу, просто дивно, як її відрізняють від інших.

— Якщо Полярна зоря попереду і висить майже над правим бортом, то це означає, що ми йдемо курсом норд-норд-вест або просто норд-вест, бо я не певен, що ми знаходимося більше ніж на десять градусів на захід.

— Ну то й що? — мляво здивувався капітан Блад.

— Ти ж казав мені, що, пройшовши між островами Тобаґо і Гренада, ми рушили на захід від архіпелагу, взявши курс на Кюрасао. А якби ми йшли таким курсом, то Полярна зоря була б у нас на траверсі[10] — он там.

Якісь тривожні передчуття мов струмом пройняли Блада, і від його млявості не лишилося й сліду. Він хотів щось сказати, але в цей час промінь світла з дверей каюти на кормі розітнув темряву в них над головою. Двері зачинились, і незабаром почулися кроки по трапу. То йшов дон Дієґо. Пальці капітана Блада вп’ялися в плече Джеремі, і, покликавши іспанця, він звернувся до нього англійською мовою, переходячи на неї завжди, коли під час розмови з іспанцем був присутній хтось із його товаришів.

— Розв’яжіть, будь ласка, нашу невеличку суперечку, дон Дієґо! — звернувся він жартівливо. — Ми з Піттом сперечаємося, яка із цих зірок Полярна.

— Он як! — спокійно відповів іспанець. У тоні його звучала одверта зневага. — Ви начебто казали мені, що містер Пітт — ваш штурман.

— За браком кращого, — засміявся капітан з добродушною іронією. — Я готовий закластися на сто песо, що Полярна зірка он та. — І він недбало показав рукою на першу-ліпшу світлу цятку в небі.

Пізніше Блад зізнався Піттові, що якби дон Дієґо згодився тоді з ним, то він негайно проткнув би його своєю шпагою. Але іспанець не приховував своєї зневаги до знань Блада.

— Ви програли, дон Педро. Та це й не дивно. Полярна зірка он де, — і він показав на неї.

— А ви певні в цьому?

— Дорогий мій дон Педро! — з тону іспанця було зрозуміло, що його тішила така розмова. — Хіба ж можливо, щоб я помилився? Крім того, у нас є компас. Підійдіть до нактоуза[11] й подивіться, яким курсом ми йдемо.

Така абсолютна відвертість і спокійний тон людини, якій нема чого приховувати, відразу розвіяли сумнів, що так несподівано закрався вдушу капітана Блада. Проте не так легко було заспокоїти Пітта.

— У такому разі, дон Дієґо, чи не скажете нам, чому ми йдемо в Кюрасао цим курсом? — спитав він.

І знову дон Дієґо не виказав ані найменшого збентеження.

— У вас є всі підстави запитати мене про це, — сказав він і зітхнув. — Я сподівався, що цього не помітять. Я був недбалим, злочинно недбалим. Нехтував спостереженнями. Зі мною це трапляється не вперше. Я занадто самовпевнений! Дуже покладаюсь на навігаційне числення шляху. І от сьогодні, витягши, нарешті, квадрант, я виявив, що ми ухилилися на півградуса на південь, так що Кюрасао тепер лежить майже на північ від нас. Саме це й викликало затримку. Але вранці ми будемо там.

Це докладне, щире пояснення, висловлене з такою готовністю та відвертістю, не залишило місця для будь-яких сумнівів щодо чесності дона Дієґо. І коли дон Дієґо пішов, капітан Блад зауважив Піттові, що взагалі безглуздо було брати його під сумнів. Хай би яким було його минуле, він довів свою чесність, коли заявив, що краще помре, ніж візьме на себе зобов’язання, які могли б заплямувати його честь або честь його батьківщини.

Не знаючи Карибського моря і звичаїв тутешніх авантюристів, капітан Блад усе ще мав якісь ілюзії щодо них. Але світанок розвіяв їх раз і назавжди.

Блад на сході сонця вийшов на палубу та побачив за бушпритом землю, саме так, як обіцяв їм іспанець учора звечора. Миль за десять на самому обрії лежала із заходу на схід довга берегова смуга, а просто перед ними врізувався в море великий мис. Блад вдивився у береги та спохмурнів. Він ніколи не думав, що острів Кюрасао такий великий. Бо те, що він бачив, скоріше скидалося на материк, аніж на острів.

За три чи чотири милі від них, праворуч за бортом, він помітив великий корабель. Наскільки було видно з такої відстані, водотоннажність його була такою самою, коли не більшою, як і в «Сінко Льяґаса». Поки Блад розглядав його, корабель змінив курс, розвернувся і став наближатись крутим бейдевіндом.

Дюжина товаришів Блада вибігли на палубу й жадібно вдивлялись у береги: їхні голоси та сміх долинали через увесь величний «Сінко Льягас».

— От і обіцяна земля, дон Педро! — промовив позад нього чийсь голос іспанською.

Прихований тріумф у голосі іспанця знову розбудив підозру Блада і розігнав усякі сумніви щодо іспанця. Він рвучко повернувся назустріч дону Дієґо, хитра посмішка не встигла згаснути на обличчі іспанця — цієї ж хвилини очі капітана Блада зустрілися з його очима.

— Не вважаю, що цьому варто радіти, враховуючи всі обставини... — сказав Блад.

— Чому? — іспанець потер руки, і Блад помітив, що вони тремтять. — Звичайне задоволення моряка.

— Та, мабуть, зрадника? — запитав Блад тихо. І коли іспанець відступив перед ним та раптом змінився в обличчі, підтвердивши всі підозри, він показав рукою в бік далекого берега та спитав: — Що це за земля? Невже вам стане нахабства сказати, що це берег Кюрасао?

Він пішов на дона Дієґо, і дон Дієґо, крок за кроком, став відступати.

— Сказати вам, що це за земля? Невже ви хочете, щоб її назвав саме я?

Упевненість, з якою говорив Блад, осліпила й оглушила іспанця, він мовчав. І тоді капітан Блад навмання — або не зовсім навмання — вдався до припущення. Така берегова лінія, якщо це не материк (а він знав, що це не може бути материк), має належати або Кубі, або Еспаньйолі. Але знаючи, що Куба лежить далі на північ, Блад одразу збагнув, що, наміряючись зрадити, дон Дієґо, мабуть, повів корабель до найближчої із цих іспанських колоній.

— Ця земля, ти підступний, клятвопорушний іспанський собако, це острів Еспаньйола!

Сказавши це, Блад уважно дивився на смагляве обличчя, яке враз зблідло, аби переконатися, хибна чи правильна його думка. Але, відступаючи, іспанець уже дійшов до середини шканців, а там бізань, як ширма, затуляла їх від очей англійців, що стояли нижче. Його губи корчилися в оскаженілій посмішці.

— Англійський собако, ти занадто багато знаєш! — задихаючись, процідив він і, стрибнувши до капітана, схопив його за горло.

Якусь мить вони, міцно обхопивши один одного руками й похитуючись, стояли на місці, потім Блад підставив свою праву ногу, і ноги іспанця сіпнулися з-під нього. Іспанець покладався на свою неабияку силу. Але ця сила виявилася недостатньою для твердих м’язів ірландця, загартованих останніми випробуваннями рабства. Дон Дієґо сподівався задушити Блада і таким чином виграти півгодини, необхідні, щоб дочекатися прекрасне судно, яке тримало курс на них, — у тому, що це був іспанський корабель, не було жодного сумніву, бо ніхто, крім іспанців, не став би так сміливо плавати в іспанських водах біля берегів Еспаньйоли. Але цим нападом дон Дієґо остаточно викрив себе. Він зрозумів це, коли Блад, спритно поклавши на лопатки, притис його до палуби й став коліном на груди. Тим часом на капітанів поклик трапом піднімалися його люди.

— Чи можу я помолитися за твою брудну душу зараз, поки я стою зверху? — люто насміхаючись, запитав капітан Блад.

Але іспанець, хоч і втратив будь-яку надію на порятунок, змусив губи посміхнутися і вернув знущання за знущання:

— Хотілося б знати, хто буде молитися за твою душу, коли галеон підійде й візьме вас на абордаж?

— Отой галіон? — перепитав капітан Блад, усвідомивши раптом страшну істину, що їм уже не уникнути наслідків зради дона Дієґо.

— Авжеж, отой самий! — повторив дон Дієґо і зі ще глузливішою посмішкою додав: — А знаєш, що то за корабель? Якщо ні, то я скажу. Це — «Енкарнасьйон», флагман дона Міґеля д’Еспіноси, адмірала Кастилії, і дон Міґель — це мій брат. Нам дуже пощастило зіткнутися. Всемогутній, як бачиш, спостерігає за долею всіх католиків Іспанії.

Від добродушності та ввічливості Блада не лишилося й сліду. Його світлі очі спалахнули, обличчя стало нерухомим.

Залишивши іспанця в руках своїх товаришів, він наказав:

— Зв’яжіть його! Але не бийте — дивіться, щоб і волосина не впала з його дорогоцінної голови!

Така команда не була зайвою. Ошалілі від думки, що, їм пощастить лише змінити англійську неволю на іспанську, набагато жорстокішу, люди ладні були розірвали іспанця на шматки на місці. І якщо вони зараз послухали капітана й стрималися, то лише тому, що раптова сталева нотка в його голосі пообіцяла для дона Дієґо Вальдеса щось набагато вишуканіше, ніж смерть.

— Покидьок! Брудний пірат! «Людина честі»! — Капітан Блад не переставав обсипати лайкою свого в’язня.

Але дон Дієґо глузливо глянув на нього й зауважив:

— Ти недооцінив мене. — Він говорив англійською, щоб усі могли його зрозуміти. — Я ж казав, що не боюсь смерті — так, я покажу тобі, що не боюся цього. Ти не знаєш мене. Ти просто англійський собака.

— Ірландський, якщо ваша ласка, — виправив його капітан Блад. — А як щодо твого слова честі, іспанська дворняжко?

— Ти думаєш, що я давав слово честі заради того, щоб залишити вас, псячу кров, на цьому чудовому іспанському кораблі? Залишити, щоб ви потім пішли війною на інших іспанців? — Дон Дієґо хрипко зареготав. — Ти, дурню, можеш убити мене! Тьху! Я помру, добре виконавши свій обов’язок. Менш ніж за годину ви будете іспанськими бранцями. Не мине й години, як «Сінко Льяґас» знову належатиме Іспанії.

Почувши це, капітан Блада побілів, попри засмагу. Тим часом навколо полоненого скупчилися жадібні до помсти бунтівники, оскаженілі й люті.

— Зачекайте! — владно наказав Блад. Повернувшись на підборах, він підійшов до борту й глибоко замислився. До нього приєднались Хаґторп, Волверстон і артилерист Оґл. У тиші вони дивилися на корабель, що наближався. Ось він звернув від вітру і прямував саме до них.

— За півгодини, — сказав Блад, — він зблизиться з нами і змете своїми гармати все з нашої палуби.

— Ми будемо битися! — вигукнув одноокий велетень і додав брудну лайку.

— Битися! — іронічно посміхнувся Блад. — Нас маленька купка, двадцятеро, якихось двадцятеро! Хіба ми зможемо битися? Ні, в нас є тільки один шлях: потрібно переконати їх, що на борту все добре, що ми іспанці. Треба, щоб вони не перешкоджали нам іти своїм курсом.

— Та хіба це можливо? — запитав Хаґторп.

— Ні, неможливо, — сказав Блад. — Якби...

Він, замислившись, утупився в зелені хвилі. З ноткою сарказму в голосі Оґл запропонував:

— Ми могли б послати шлюпку з доном Дієґо д’Еспіносою разом із його іспанцями, щоб він запевнив свого брата-адмірала, що всі ми вірнопіддані його католицької величності...

Капітан повернувся — здавалося, ніби він хоче вдарити артилериста. Але потім вираз його обличчя змінився: в очах засяяло натхнення.

— Їй-богу, ти кажеш розумні речі! — сказав він. — Цей проклятий пірат смерті не боїться, але його син може мати інші погляди. Синівська шанобливість дуже сильна в Іспанії. — Він повернувся й підійшов до купки людей, що юрмилися навколо бранця.

— Агов! — наказав він. — Відведіть його вниз!

Блад пішов вниз до шкафу та, а звідти до люку, що вів у морок трюму, де повітря просякло запахом смоли й канатів. Відтак рушив на корму і розчахнув двері в простору кают-компанію, і за ним пішли ще з десяток людей, штовхаючи зв’язаного іспанця. Сюди пішов би кожен, хто був на борту, але за капітановою різкою командою деякі залишились на палубі з Хаґторпом.

У кают-компанії стояли три зарядженні кормові суднові гармати, висунувшись в отвори жерлами — саме так, як їх залишили іспанські артилеристи.

— Ось, Оґле, робота для тебе, — кинув Блад, та почекав, поки огрядний навідник підійшов, проштовхуючись уперед через купку здивованих людей. — Відкоти її назад.

Коли наказ було виконано, Блад поманив тих, хто тримав дона Дієґо.

— Прив’яжіть його до жерла гармати! — наказав він і, поки вони виконували цей наказ, повернувся до решти: — А ви приведіть іспанських полонених. А ти, Дайку, біжи нагору й накажи підняти прапор Іспанії.

Дон Дієґо, тіло якого вигнулося дугою, затуляючи жерло гармати, а ноги були прив’язані до лафета, втупив пекучий погляд у Блада. Людина може не боятися померти, але навіть найбезстрашнішу людину може вразити той шлях, яким смерть приходить до нього.

З піною на губах він кидав богохульства й образи просто в обличчя свого мучителя:

— Нікчемний варвар! Дикун! Окаянний єретик! Тобі замало, що ти можеш вбити мене якось по-християнські?

Лице капітана скривила зла посмішка, перш ніж він повернувся, щоб зустріти п’ятнадцятьох закованих у наручники іспанців, яких вели до нього.

Ідучи, вони чули крики дона Дієґо, а тепер із жахом побачили його тяжке становище. З гурту в’язнів з болісним криком ступив наперед миловидний смаглявий юнак, який манерами й одягом виділявся серед своїх супутників.

— Батьку!

Звиваючись у руках англійців, які поспішили схопити його, він заклинав і небо і пекло відвернути цей кошмар, нарешті повернувся до капітана Блада, люто і водночас жалібно благаючи про милосердя. Глянувши на нього, капітан Блад вдоволено подумав, що він виявив належну ступінь синівської шанобливості.

Згодом Блад зізнався, що на якусь мить він був ладен відмовитись від розробленого ним самим того страшного плану. Він мусив звернутися спогадами до вчинків цих самих іспанців у Бріджтауні — саме для того, щоб опанувати себе й позбутися прояву слабодухості...

І знову він побачив біле як крейда дитяче обличчя Мері Трейл, коли, охоплена невимовним страхом, вона втікала від головоріза, якого Блад потім заколов, згадав ще й інші, набагато страхітливіші речі, які бачив того страшного вечора. Усі вони постали тепер перед очима, щоб зміцнити його рішучість, яка була похитнулася. Іспанці довели, що вони не мають ані гідності, ані милосердя, ані будь-якого жалю; обпоєні релігійним дурманом, вони не мали в собі жодної іскри того християнства, символ якого встановлено на щоглі корабля, що наближався. Тільки хвилину тому жорстокий і брутальний дон Дієґо образив Усемогутнього припущенням, що той піклується про долю католицької Іспанії. Тепер сам дон Дієґо має бути суворо покараний за свою помилку.

Відчувши, як до нього повернулася твердість, така необхідна для виконання цього завдання, Блад наказав Оґлу запалити гніт і зняти свинцевий фартух із запального отвору гармати, до жерла якої був прив’язаний дон Дієґо. Молодший Еспіноса знову вибухнув прокльонами, змішаними з благаннями, і тоді Блад повернувся до нього.

— Замовчи! — обірвав він його. — Мовчи і слухай! У моїх намірах немає підірвати твого батька і спровадити його в пекло, хоч він на це й заслуговує. Я взагалі не збираюсь навіть позбавляти його життя. Зрозумів?

І хлопець справді замовк, почувши таку обіцянку, обіцянку досить дивну за цих обставин, а Блад став пояснювати свій план тією бездоганною й елегантною іспанською мовою, якою він, на щастя, так добре володів — на щастя не тільки для себе, а й для дона Дієґо.

— Зрада твого батька поставила нас у тяжке становище: нам загрожує небезпека полону й смерті на борту отого іспанського корабля. Якщо твій батько впізнав флагманський корабель свого брата, то й брат його, напевно, впізнав «Сінко Льяґас». Поки що все йде добре. Але незабаром «Енкарнасьйон» підійде досить близько, і там зрозуміють, що на «Сінко Льяґасі» не все гаразд. Рано чи пізно вони або розгадають, або виявлять, у чім річ, і тоді відкриють вогонь або візьмуть нас на абордаж. Зараз нас мало і ми не можемо битися, а твій батько добре усвідомлював це, коли заманив нас у цю пастку. Та битися ми таки будемо, якщо нас примусять. Ми не здамося на милість жорстокої Іспанії.

Він поклав руку на лафет гармати, до якої був прив’язаний дон Дієґо...

— Запам’ятай одне: на перший постріл з «Енкарнасьйона» відповість оця гармата. Я висловлююсь зрозуміло?

Молодий Еспіноса затремтів і, змінившись на лиці, глянув у жорстокі блакиті очі капітана Блада, що так пильно дивилися на нього.

— Іменем Усевишнього, — затинаючись, пробелькотів юнак, порушивши загальну мовчанку. — Хіба ж мені може бути зрозуміло? Що я повинен збагнути? Як ви можете уникнути бою? Якщо ви знаєте вихід, а в мене або в цих людей буде можливість допомогти вам, то, заради Бога, кажіть скоріше.

— Бою можна було б уникнути, якби дон Дієґо д’Еспіноса поїхав на борт корабля свого брата і своєю присутністю довів адміралові, що на «Сінко Льяґасі» все гаразд, що він і досі іспанський корабель, про що й свідчить зараз його прапор. Але, на жаль, дон Дієґо не може поїхати особисто, бо він... зайнятий іншими справами. Припустімо, в нього лихоманка, яка затримує його і не дає залишити каюту. Однак ти, його син, можеш передати і це, і дещо інше, так само, як і уклін твого батька дядькові. Ти і я поїдемо в човні, де веслярами будуть шість іспанців. Я — видатний іспанець, звільнений вами з рабства на Барбадосі, — супроводитиму тебе... Якщо я повернуся живим і не станеться нічого такого, що могло б зашкодити нам вільно відплисти звідси, дону Дієґо буде подаровано життя, так само, як і кожному з вас. Але коли станеться якесь лихо — все одно чи то через зраду, а чи через нещасливий випадок, бій, як я вже мав честь пояснити, розпочне постріл із цієї гармати, і твій батько буде першою жертвою конфлікту.

Блад замовк. Серед його товаришів прокотилися схвальні вигуки, тим часом як іспанці занепокоїлись. Молодий Еспіноса мінився в лиці, чекаючи вказівок батька. Але батько мовчав. Мужність дона Дієґо, здавалося, прикро зрадила його перед таким жорстоким випробуванням. Він безпорадно завис у своїх страшних путах і мовчав. Мабуть, він не наважувався радити синові не погоджуватись на таку пропозицію і водночас соромився спонукати його пристати на неї.

— Ну годі! — сказав Блад. — Гадаю, що я висловився досить зрозуміло?

Дон Естебан провів язиком по пересохлих губах і тильною стороною руки змахнув холодний піт з лоба. Очі його якусь мить у відчаї дивилися на плечі батька, немов благаючи про пораду. Але батько мовчав. З горла хлопця вихопився звук, схожий на ридання.

— Я... я згоден, — відповів він нарешті і, повернувшись до іспанців, почав їх гарячково переконувати. — І ви... ви теж погоджуйтесь! Заради дона Дієґо, заради самих себе, заради всіх нас. Коли ви не згодитесь, цей капітан без жалю розправиться з нами.

Оскільки дон Естебан погодився, а їхній командир не наказував опиратися, то навіщо накликати на себе погибель виявом непотрібного героїзму? Без зайвих вагань іспанці як один відповіли, що робитимуть усе, чого від них вимагатимуть.

Блад повернувся й підійшов до дона Дієґо:

— Дуже шкодую, що я змушений залишити вас у такій незручній позі, але... — На секунду він замовк і насупився, пильно розглядаючи полоненого, потім, після ледве вловимої паузи, знову заговорив: — Думаю, що вам не слід боятися чогось більшого, ніж ця незручність, і повірте мені, що я скорочу неприємності, наскільки зможу.

Дон Дієго не відповідав.

Пітер Блад зачекав якусь мить, уважно розглядаючи його, потім вклонився і вийшов.