Під скляним ковпаком

Розділ перший

То було хворобливого, задушливого літа — того ж літа, коли Розенберґів[1] стратили на стільці, а я не розуміла, навіщо приїхала у Нью-Йорк. Страта для мене — щось незбагненне. Від самої думки про смерть на електричному стільці мене нудить, а тими днями тільки про це й писали в газетах: банькаті шпальти чигали на мене на кожному розі, у кожній пропахлій застояним арахісовим маслом пащі підземки. Мене вони ніяк не стосувалися, однак я вже не могла не уявляти, як воно — коли тебе

крізь нерви просмажують живцем.

Це, здавалося мені, найжахливіше у світі відчуття.

У Нью-Йорку й без того було паршиво. О дев’ятій ранку оманлива заміська вологість, що якось пробиралася сюди вночі, випаровувалася, мов спогад про фінал приємного сну. Бриніли сірим маревом розпечені на сонці каньйони гранітних вулиць, виблискували розжарені дахи автомобілів, сухий попелястий пил обпікав мені очі й горло.

Про Розенберґів говорили й по радіо, і на роботі, аж доки вони остаточно поселилися в моїй голові. Таке саме було, коли я вперше побачила людський труп. Упродовж кількох тижнів мертва голова — тобто те, що від неї лишилося, — вигулькувала переді мною то зі сніданкової яєчні з беконом, то з-за обличчя Бадді Вілларда, який, власне, й був винуватцем мого знайомства з трупом, і невдовзі мені вже здавалося, ніби тягаю за собою ту голову на шворці, наче просяклу оцтом чорну безносу повітряну кульку.

Я розуміла, що того літа щось зі мною було не так, адже всі мої думки крутилися довкола Розенберґів, того, навіщо я накупила незручного дорожезного одягу, який тепер висів у шафі дохлою рибою, і того, як мої дрібні здобутки, радісно назбирані в коледжі, вижарювалися нанівець на тротуарах під лискучими мармуровими й скляними фасадами Медісон-авеню.

То мали би бути найщасливіші дні мого життя.

Я мала би бути об’єктом заздрощів для тисяч таких самих, як я, студенток коледжів із цілої Америки, які лише й хотіли тинятися в таких самих лакованих шкіряних туфельках тридцять сьомого розміру, що їх я колись купила в «Блумінґдейлз» під час обідньої перерви, разом із чорним лакованим шкіряним паском і так само чорною шкіряною сумочкою. А коли в журналі, для якого всі ми дванадцятеро писали, надрукували моє фото — з келихом мартіні, в укороченому ліфі «під срібло», вмощеному над велетенською хмарою білого тюлю, посеред бенкетної зали якогось люксового мангеттенського готелю, у товаристві кількох молодих незнайомців типово американської статури, найнятих чи позичених для фотозйомки, — мабуть, тоді всі впевнилися, що мене таки закружило в щасливому вирі.

Погляньте лишень, які дива трапляються в цій країні, казали б люди. Дівчина дев’ятнадцять років живе собі в якомусь забутому містечку, в таких злиднях, що й журналу собі не купить, аж раптом виборює стипендію в коледжі, здобуває нагороди там і сям — і от уже рулює Нью-Йорком, наче власним автом.

Щоправда, я не рулювала нічим, навіть собою. Я просто пхалася з готелю на роботу, потім на вечірки, потім у готель, потім на роботу, наче заціпенілий тролейбус. Мабуть, я мала відчувати захват, як решта дівчат, але видобути з себе реакції не вдавалось. Я почувалася геть вкляклою, геть порожньою — певно, так почувається центр торнадо, мляво повзучи кудись у хаотичному вихорі.

У готелі нас мешкало дванадцятеро.

Ми перемогли в конкурсі журналу мод: писали есе й оповідання, вірші й колонки, за що нас винагородили можливістю місяць працювати у Нью-Йорку й жити на повному утриманні, а на додачу ще купою-купезною подарунків, як‑от квитки на балет, перепустки на модні покази, зачіски від перукарів відомого й дорогого салону краси, нагоди зустрітися з успішними людьми зі сфер наших захоплень і персональні консультації щодо того, як жити зі своїми фігурами.

Досі маю подарований набір для макіяжу, де є все для людини з карими очима й каштановим волоссям: довгастий прямокутник коричневої туші та щіточка до неї, круглячок блакитних тіней завширшки рівно щоб умочити кінчик пальця, три помади, від рожевої до червоної, у золотавому футлярі з люстерком під кришкою. Ще досі зі мною білий пластмасовий футляр для темних окулярів, оздоблений кольоровими мушлями, блискітками й зеленою пластмасовою морською зіркою.

Я розуміла, що нас завалювали подарунками, бо то була безкоштовна реклама для фірм-виробників, але сприймати це цинічно однаково не могла. Просто-таки несамовито тішилася зливі подарунків. Згодом на якийсь час усі їх заховала, та зрештою, коли все в мене налагодилося, повитягала й досі тримаю вдома. Помадами іноді користуюся, а минулого тижня зрізала з футляра пластмасову зірку й віддала її немовляті на забавку.

Отже, нас таких було в готелі дванадцятеро, усі на одному поверсі, в одному крилі, в одномісних номерах один біля одного, схоже на гуртожиток при коледжі. То не був звичайний готель — тобто такий готель, де чоловіки й жінки могли спілкуватися чи випадково стикатися в коридорі.

Той готель, «Амазон»[2], був винятково жіночим готелем, і жили в ньому переважно мої ровесниці із заможних родин, чиї батьки хотіли мати певність, що їхні доньки живуть не там, куди можуть дістатися чоловіки-звабники, й усі ті дівчата навчалися на престижних секретарських курсах, як‑от у коледжі Кеті Ґіббс[3], куди мусили ходити в капелюшках, панчохах і рукавичках, або ж щойно випустилися з таких курсів, як‑от у Кеті Ґіббс, працювали секретарками виконавчих директорів та їхніх заступників і просто вешталися Нью-Йорком в очікуванні нареченого з перспективною кар’єрою абощо.

Ці дівчата здавалися мені страшенно знудженими. Я бачила їх на даховому майданчику для сонячних ванн, де вони позіхали й фарбували нігті, намагаючись утримати на своїй шкірі бермудську засмагу, з просто пекельно знудженим виглядом. З однією я побалакала: їй було нудно на яхтах, нудно літати довкола світу, нудно кататися на лижах у Швейцарії різдвяної пори, і бразильські чоловіки теж були для неї надто нудними.

Від таких дівчат мене верне. Стає так заздрісно, що слів бракує. Дев’ятнадцять років, а я ще жодного разу не виїжджала з Нової Англії, за винятком цієї подорожі у Нью-Йорк. Це мій перший великий шанс, але гляньте: пасу задніх, дозволяю можливостям тікати, наче вода крізь пальці.

Гадаю, однією з моїх бід була Дорін.

Доти мені ніколи не траплялися такі дівчата, як Дорін. Дорін навчалася в якомусь південному коледжі для дівчат із вищого світу, в неї було біляве волосся, що трималося довкола голови хмарою солодкої вати, й очі, подібні на прозорі агатові кульки, тверді й блискучі, такі ж нерозбивні, й рот, застиглий у вічній дражливій посмішці. То була не зневажлива посмішка, а радше задоволена, таємнича — наче всі довкола були відчутно дурнішими, а вона, якби схотіла, могла би влучно з них покепкувати.

Дорін запримітила мене одразу. З нею я почувалася набагато дотепнішою за інших, з нею справді було неймовірно весело. Зазвичай вона сідала за круглий стіл поруч зі мною і, поки говорили запрошені знаменитості, самими губами шепотіла мені на вухо саркастичні зауваги.

Вона розповідала, що в її коледжі всі так дбали про стиль, аж у всіх дівчат сумочки були з тієї ж матерії, що й одяг, тож вони мусили, перевдягаючись, щоразу добирати сумочку до вбрання. Ця деталь мене вразила. За нею ховався цілий світ чудесного, до дрібниць довершеного декадентства, яке притягувало мене магнітом.

Єдиним, за що Дорін мені дорікала, були мої старання здати роботу вчасно.

— Нащо ти так над тим б’єшся? — запитала Дорін, байдикуючи на моєму ліжку в персиковому шовковому халаті: вона підпилювала довгі пожовклі від тютюну нігті корундовою пилкою, поки я друкувала чернетку інтерв’ю з автором популярних романів.

Ще одна деталь: усі ми ходили в накрохмалених бавовняних нічних сорочках, у стьобаних домашніх або в махрових банних халатах, що також слугували нам за пляжні, але Дорін носила довжелезні нейлонові комбінації, в яких мереживо частково просвічувалось, і шовкові халати гріховних кольорів, що, електризуючись, прилипали до тіла. Пахло від неї цікаво, трохи спітніло — так пахне зубчасте листя комптонії, коли стискаєш його пальцями й вичавлюєш мускусний сік.

— Сама знаєш, твоїй Джей Сі начхати, здаси ти матеріал завтра чи в понеділок, — Дорін підпалила цигарку й випустила дим крізь ніздрі, сховавши за ним очі, мов за вуаллю. — Джей Сі потворна як смертний гріх, — холоднокровно вела далі. — Закладаюся, її благовірний вимикає світло, перш ніж іти в ліжко, бо інакше його знудить.

Джей Сі, моя керівниця, мені дуже подобалася, хай що там казала Дорін. Вона була не з тих обвішаних коштовними брязкальцями модножурнальних цокотух із накладними віями. Джей Сі мала мізки в голові, тож невдатна зовнішність не так і важила. Вона читала кількома мовами й зналася з усіма авторами, які добре писали про моду.

Я спробувала уявити Джей Сі в ліжку з її вгодованим чоловіком, без строгого ділового костюма та вікторіанського капелюшка, але зрештою здалася. Мені завжди було непросто уявляти людей разом у ліжку.

Джей Сі хотіла мене чогось навчити, усі старші леді, яких я знала, хотіли мене чогось навчити, але я чомусь не вважала, що вони мають чого мене вчити. Я накрила друкарську машинку кришкою й замкнула. Дорін вишкірилася:

— Моя розумничка.

Хтось постукав у двері.

— Хто там? — я навіть не підвелася.

— Це я, Бетсі. Ти їдеш на вечірку?

— Мабуть, — я так і не підійшла до дверей.

Бетсі імпортували просто з Канзасу — разом із зібраним у вертлявий кінський хвіст білявим волоссям і усмішкою Дівчини-Студента-з-Престижного-Братства. Пригадую, одного разу нас обох запросили на зустріч з якимсь синьощоким телепродюсером у смугастому костюмі, аби той глянув, чи можна якось задіяти нас у телепрограмі, але Бетсі зайшлася про жіночі й чоловічі органи канзаської кукурудзи. Вона так переймалася бісовою кукурудзою, аж продюсер розчулився до сліз, однак згодом повідомив, що використати щось із цього на телебаченні, на жаль, не вдасться.

Потім редакторка рубрики «Краса» вмовила Бетсі підстригтися, зробила з неї дівчину на обкладинку, й відтоді я періодично там і сям бачу її обличчя, що всміхається з рекламних картинок із розряду «дружина того-й-того, вдягнена в те-й-те».

Бетсі постійно запрошувала мене долучитися до неї чи інших дівчат, наче хотіла від чогось уберегти. Дорін вона ніколи не запрошувала. Поміж нами Дорін називала її Кукурудзяною Полліанною.

— Поїдеш з нами на таксі? — спитала Бетсі крізь двері.

Дорін похитала головою.

— Дякую, Бетсі, — відповіла я. — Я поїду з Дорін.

— Гаразд, — і я почула, як її кроки віддаляються коридором.

— Побудемо там, доки не набридне, — сказала Дорін, гасячи цигарку об підставку моєї читальної лампи, — а тоді поїдемо гуляти містом. У них вечірки — як танці в шкільному спортзалі. І нащо вони щоразу запрошують єльських? Вони такі туу-пііі!

Бадді Віллард навчався в Єлі, але тепер я розуміла, що з ним не так: він був тупим. Так, звісно, він умів добувати добрі оцінки, як і закрутити літню інтрижку з якою-небудь страшненькою офіціанткою Ґледіс, але мислити інтуїтивно був анітрохи не здатен. Дорін мислила інтуїтивно. Усе, що вона казала, для мене звучало як власний внутрішній голос, що бринить у моєму нутрі.

Ми застрягли в заторі: остання година перед початком бродвейських вистав. Наше таксі вперлося носом у таксі Бетсі, а позаду було таксі з іще чотирма нашими дівчатами. Усе застигло.

Дорін була фантастична. У білій мереживній сукні без бретелей, під сукнею — щільний корсет, що стискав талію, а всьому під і над ним надавав захопливої пишноти. Осяйно-бронзову шкіру підсвічував тонкий шар блідої пудри. Пахла вона так, наче набризкалася всім асортиментом парфумерної крамниці.

На мені була чорна чесучева сукня-футляр, за яку я віддала сорок доларів. Я купила її, коли, дізнавшись про запрошення до Нью-Йорка в колі небагатьох щасливиць, на радощах побігла тринькати стипендію на одяг. Крій у сукні був такий дивний, що я не могла вдягти під неї бюстгальтер, але байдуже, бо я була худенька, мов хлопчак, з ледь виразними округлостями, а ще було приємно почуватися майже голою спекотними літніми вечорами.

Щоправда, місто відібрало мою засмагу, і я була жовта, мов китаєць. За інших обставин сукня й дивний колір шкіри бентежили б мене, але з Дорін я забувала про все. Я почувалася збіса цинічною й мудрою.

Коли чоловік у синій картатій сорочці, чорних чинос і тиснених ковбойських чоботах рушив до нас з-під смугастої маркізи бару, звідки доти витріщався на наше таксі, я не плекала ілюзій. Я чудово розуміла, що він іде по Дорін. Він прокрався між заціпенілими автомобілями й по-товариськи сперся на опущену шибку.

— А що, дозвольте поцікавитися, такі красуні поробляють у таксі самі-самісінькі цього чудового вечора?

Усмішка в нього була широка, відкрита, наче в рекламі відбілювальної зубної пасти.

— Їдемо на вечірку, — пробурмотіла я, оскільки Дорін ураз вклякла й без усякого ентузіазму колупала мереживо на сумочці.

— Це якось нецікаво, — відказав чоловік. — Може, підемо вип’ємо в отому барі? Там на мене друзі чекають.

Він кивнув у бік кількох неформально вбраних чоловіків, які розсілися під маркізою. Ті пильно стежили за ним, а коли приятель озирнувся — зайшлися сміхом.

Той сміх мав би мене насторожити. Таке собі самовпевнене басовите хихотіння, але було очевидним, що ближчим часом ми далеко не заїдемо, і я розуміла: якщо лишуся в таксі, уже за дві секунди шкодуватиму, що проґавила нагоду побачити в Нью-Йорку бодай щось поза ретельним планом від редакції журналу.

— Дорін, що скажеш? — спитала я.

— Дорін, що скажеш? — повторив чоловік, широко всміхаючись. Досі не можу пригадати його обличчя неусміхненим. Певно, він просто постійно всміхався. Мабуть, для нього така усмішка цілком природна.

— Ну гаразд, — відповіла мені Дорін. Я відчинила двері, ми вийшли з таксі тієї миті, коли воно нарешті поволі рушило, й пішли до бару.

Страшно заверещали гальма, щось глухо гупнуло.

— Гей! — червоний від люті, наш таксист визирнув із вікна. — Ви що собі думаєте?!

Він так різко загальмував, що в нього врізалося наступне авто. Ми побачили, як четверо дівчат у тому таксі махали руками, намагаючись підвестися з-поміж сидінь.

Чоловік розсміявся, лишив нас на тротуарі, повернувся до водія й дав йому купюру — усе це посеред волання незліченних клаксонів і кількох людей, — а потім ми побачили, як таксі журнальних дівчат рушають одне за одним, наче весільний кортеж із самих лише дружок.

— Френкі, ходімо, — покликав чоловік когось із приятелів. Від групи відділився слизькопикий коротун і пішов із нами всередину.

Терпіти не можу цей типаж. Мій зріст — метр сімдесят вісім, і то без підборів, тому з низькими чоловіками я трохи горблюся й провисаю в стегнах набік, щоб здаватися нижчою: не можу позбутися відчуття, ніби я — якесь похнюплене й нікому не потрібне циркове одоробало, яке виганяють на арену в інтермедіях.

Зо хвилину я з якогось дива сподівалася, що ми розіб’ємося на пари за зростом, і тоді зі мною був би чоловік, який нас, власне, сюди запросив, а в ньому був метр дев’яносто, не менше, але він пішов поруч із Дорін, а на мене й не глянув. Я намагалася вдавати, ніби не помічаю Френкі, який, наче песик, тягнувся до мого ліктя, а за столом старалася сидіти якомога ближче до Дорін.

У барі було так темно, що я ледве могла розгледіти когось, крім Дорін. Її біляве волосся й біла сукня були такими білими, що аж сріблилися. У них, певно, навіть відбивалося неонове освітлення стійки. Я відчувала, наче зливаюся з темрявою, чорнію, мов засвічена плівка з портретом незнайомця.

— То що питимем? — запитав чоловік із широкою усмішкою.

— Я, мабуть, буду олд фешнд, — сказала мені Дорін.

Коли треба вибрати напій, я щоразу ніяковію. Бо не відрізняю джину від віскі, й замовити щось і справді смачне мені ще ніколи не вдавалося. Бадді Віллард та інші студенти, яких я знаю, не мають грошей на міцний алкоголь, тож не п’ють взагалі. Навдивовижу багато студентів не п’ють і не курять. Чи не всі мої знайомі. Бадді Вілларду раз вистачило грошей щонайбільше на пляшку дюбоне, яку він купив на доведення своєї естетської — попри навчання в медичному — натури.

— Я вип’ю горілки, — сказала я.

Чоловік подивився на мене пильніше й перепитав:

— Із чимось?

— Ні, без нічого. Я п’ю тільки чисту горілку.

Я боялася виставити себе невігласкою, замовивши до горілки льоду, содової, джину абощо. Колись мені трапилася реклама горілки, на якій була лише підсвічена синім повна по вінця чарка на тлі хуртовини, і та горілка виглядала чистою й прозорою, наче вода, тож я вирішила, що пити горілку чистою — правильно. Я мріяла колись таки замовити напій, який мені смакуватиме.

Потім прийшов офіціант, і чоловік замовив напої для нас усіх. Мені спало на думку, що він, вбраний по-фермерському, так вільно тримався в міському барі, що цілком міг виявитися кимсь знаменитим.

Дорін весь час мовчала, лише бавилася з корковою підставкою для келихів і зрештою закурила, однак чоловіка це, вочевидь, не бентежило. Він невідривно витріщався на неї, наче на велетенського папугу в зоопарку, який от‑от заговорить людським голосом.

Подали напої, і мій був прозорим і чистим, як у рекламі горілки.

— Що ви робите? — запитала я в чоловіка, щоб розвіяти тишу, яка вже наростала зусібіч щільною сельвою. — Тобто що ви робите у Нью-Йорку.

Повільно, мовби з чималим зусиллям, чоловік відірвав погляд від плеча Дорін.

— Я диск-жокей, — відповів. — Ви, певно, про мене чули. Ленні Шеперд.

— Я чула, — раптом озвалася Дорін.

— Дуже добре, дорогенька, — чоловік зареготав. — Це нам на руку. Я збіса відомий.

Тут Ленні Шеперд виразно поглянув на Френкі.

— Розкажіть, звідки ви, — Френкі смикнувся й випростався. — Як вас звати?

— Це в нас Дорін, — Ленні обійняв Дорін за голе плече й злегка стиснув його.

Дивовижно, як Дорін удавала, ніби цього не зауважує. Вона просто сиділа в напівтемряві, наче вибілена негритянка в білій сукні, й потягувала свій коктейль.

— Мене звати Еллі Гіґґінботтом, — сказала я. — Приїхала з Чикаго.

Тепер я почулася в безпеці. Я не хотіла, щоб усе сказане чи вчинене того вечора пов’язували зі мною, моїм справжнім іменем і бостонським походженням.

— А що, Еллі, може, потанцюємо?

Думка про парний танець із коротуном, взутим в руді замшеві туфлі з прихованими підборами, вбраним у дешеву теніску й розтягнутий синій піджак, розсмішила мене. Якщо я до чогось у світі й ставлюся зневажливо, то це до чоловіків у синьому. Хай у чорному, сірому, навіть коричневому. Але синій — це сміховинно.

— Настрою немає, — холодно кинула я, відвернулася від нього й посунула свій стілець ближче до Дорін і Ленні.

Ті двоє поводились уже як давні знайомі. Дорін видобувала довгою срібною ложкою нарізані фрукти з дна своєї склянки, а Ленні щоразу, коли вона підносила ложку до рота, крехтів і клацав зубами — удавав собаку абощо, — намагаючись украсти в неї шматочок. Дорін хихотіла й не зупинялася.

Зрештою я виснувала, що горілка — це мій напій. Позбавлена всякого смаку, вона прямувала одразу в шлунок, наче шпага шпагоковтача, а я почувалася могутньою, богоподібною.

— Мабуть, краще мені піти, — сказав Френкі, підводячись.

Було так темно, що я не могла до ладу його роздивитися, але тепер, здається, уперше почула, який у нього дурнуватий високий голос. Ніхто не звернув уваги на його репліку.

— Чуєш, Ленні, ти ж мені винен. Пам’ятаєш, Ленні, ти дещо мені завинив, правда ж?

Мене неприємно здивувало, що Френкі в нашій присутності нагадував Ленні про якісь борги, ми ж були геть чужими людьми, однак Френкі стояв і повторював те саме, аж доки Ленні порився в кишені, витягнув велику скручену рулончиком пачку зелених купюр, узяв одну й подав Френкі. Гадаю, то то було десять доларів.

— Замовкни й вали звідси.

Якусь хвилину мені здавалося, що Ленні говорить до нас обох, але потім почула, як Дорін каже: «Я не поїду, якщо Еллі не поїде з нами». Слід віддати їй належне, вона невимушено назвала мене на вигадане ім’я.

— О, звісно, Еллі поїде. Правда, Еллі? — спитав Ленні, підморгнувши.

— Звісно, поїду, — сказала я. Френкі відчалив у ніч, тож я вирішила, що надалі триматимуся Дорін. Я хотіла побачити якомога більше.

Мені подобалося спостерігати за людьми в критичних ситуаціях. Якщо десь натрапляла на аварію чи вуличну бійку, або навіть на консервоване немовля в лабораторії, я зупинялась і дивилася так пильно, щоб уже ніколи не забути побаченого.

Я більш ніж упевнена, що інакше не пізнала би всіх тих штук, які пізнала, і хай вони мене дивували чи викликали відразу — я того не показувала, а вдавала, буцім знаю: саме такими вони й мусять бути.