Під скляним ковпаком

Розділ сьомий

Звісно, Константин виявився набагато нижчим за мене, але все одно був по-своєму гарним, зі світло-каштановим волоссям і жвавими темно-синіми очима, в яких читався виклик. Він легко міг зійти за американця — з такою-то помітною засмагою та хорошими зубами, — проте я його миттю розкусила. Він мав те, чого не мав жоден американський чоловік з усіх, кого я знала, — інтуїцію.

Константин одразу здогадався, що я ніяка не протеже місіс Віллард. Я раз повела бровою, раз чи два сухо всміхнулася, і от ми вже разом відкрито перемивали їй кісточки, і я подумала: «Цей Константин не переймається, що я вища на зріст, знаю мало іноземних мов і не бувала в Європі, крізь усе це лушпиння він бачить мене такою, яка я є».

Константин віз мене до ООН на своєму старому зеленому кабріолеті з опущеним дахом і зручними сидіннями з потрісканої коричневої шкіри. Він пояснив, що засмагнув, граючи в теніс, і коли ми, сидячи поряд, летіли вулицями під прямим сонцем, він узяв мене за руку й легенько стиснув її, і я почулася щасливішою, ніж була впродовж усіх цих років, відколи дев’ятирічною бігла з батьком по білому розпеченому пляжу, за літо до його смерті.

І коли ми з Константином сиділи в одній із тих звукоізольованих оббитих плюшем зал засідань ООН поруч із молодою м’язистою росіянкою без макіяжу, яка теж була перекладачкою-синхроністкою, колегою Константина, я подумала: як дивно, донині я не помічала, що востаннє була щасливою в дев’ять років.

Після того — за винятком участі в дівочому скаутському загоні, уроків гри на фортепіано, уроків акварельного малюнку й танцювального гуртка, а також вітрильного табору, на які мати жаліла грошей, і коледжу, де ми перед сніданком ходили на вітрильнику крізь туман, і горілих пирогів, і крихітних феєрверків ідей, які щодня спалахували в голові, — я більше ніколи не бувала такою щасливою.

Я тупо дивилася крізь молоду росіянку в сірому двобортному костюмі, яка барабанила ідіому за ідіомою своєю неможливою мовою — а це, за словами Константина, було найважчим, бо російські ідіоми геть не такі, як англійські, — і я всією душею хотіла опинитися в її тілі й прожити там решту життя, барабанячи ідіоми одну за одною. Навряд чи це зробило б мене щасливішою, але так до всього, що я мала, додалося б іще одне вміння.

А тоді Константин, і росіянка, і всі ці чорношкірі, білошкірі та жовтошкірі люди, які сперечалися внизу, сидячи перед мікрофонами з табличками, наче відсунулися кудись далеко, і я бачила тільки їхні роти, що беззвучно розкривалися й закривалися, — ніби всі вони були на палубі корабля, що виходить у море, лишаючи мене саму посеред важкої та неосяжної тиші.

Я заходилася перелічувати речі, яких не вмію.

Почала з кулінарії.

Мої бабуся й мати так добре готували, що я навіть не встрявала. Вони вперто намагалися навчити мене тієї чи тієї страви, я щоразу дивилася, примовляла «ага, так, ага, зрозуміла», однак їхні поради влітали в одне вухо й вилітали з другого, а потім я тільки псувала продукти, тож удруге до мене вже не зверталися.

Пригадую Джоді, свою єдину подругу на першому курсі коледжу, яка раз готувала мені яєчню-бовтанку в себе вдома. Яєчня смакувала незвично, і я запитала, чи не додала вона чогось іще, і вона розповіла, що додала твердого сиру й часникової солі. Я запитала, хто її такого навчив, і вона відповіла, що ніхто не вчив, якось їй просто спало це на думку. Водночас вона була дуже практичною і навчалася на соціології.

Стенографувати я теж не вміла.

Це означало, що я не знайду роботи після коледжу. Мати весь час торочила, що сам лише диплом з англійської мови й літератури нікому не потрібен. Але дівчина з таким дипломом і вмінням стенографувати вже має майбутнє. Усі хочуть найняти таку дівчину. На неї буде попит серед успішних молодиків, які залюбки диктуватимуть їй свою захопливу кореспонденцію лист за листом.

Біда була в тому, що від думки про будь-яке прислужування чоловікам мене нудило. Я й сама хотіла диктувати комусь свою захопливу кореспонденцію. Крім того, ті стенографічні символи, які мати показувала мені в посібнику, були нічим не кращі за «нехай t позначатиме час, а s — сумарну відстань».

Мій перелік зростав.

Я жахливо танцювала. Я не вміла йти за мелодією. У мене не склалося з рівновагою, і коли в спортзалі треба було ходити по дошці, розкинувши руки й вклавши на тім’я книжку, я щоразу падала. Я не вміла їздити верхи чи кататися на лижах — про що, власне, найбільше мріяла, — бо це було надто дорого. Я не вміла говорити німецькою, читати на івриті, писати китайською. Я навіть не уявляла, де на карті шукати ті дрібні й маловідомі країни, що їх представляли тут в ООН люди, які сиділи переді мною.

Уперше в житті, сидячи в звуконепроникному серці оонівської будівлі між Константином, який умів грати в теніс і синхронно перекладати, і російською дівчиною, яка знала безліч ідіом, я почулася страшенно нездібною. Прикрість полягала в тому, що такою я була ціле життя, просто ніколи раніше про це не думала.

Стипендії та нагороди — єдине, до чого я була здібною, але й ці часи вже минали.

Я почувалася скаковим конем у світі без іподромів або видатним футболістом, який раптом опинився на Волл-стріт у діловому костюмі, а вся його колишня слава лишилася вдома на камінній полиці в крихітному золоченому кубку з датами, вибитими мов на надгробку.

Моє життя постало переді мною, наче зелена смоковниця з того оповідання.

На кінчику кожної гілки, ніби фіолетова смоква, соковито виблискувало й манило прекрасне майбутнє. Одна смоква була чоловіком, затишною оселею та дітьми, інша — відомою поеткою, ще інша — геніальною викладачкою, ще інша — Е Джи, блискучою редакторкою, ще інша — Європою, і Африкою, і Південною Америкою, а ще інша — Константином, Сократом, Аттілою та купою різних коханців із чудернацькими іменами та рідкісними фахами, а ще інша — олімпійською чемпіонкою, і вище були ще незліченні смокви, яких я не могла роздивитися.

Я уявила, як сиджу між гілок тієї смоковниці й умираю з голоду — лише тому, що не можу обрати смокву до смаку. Я хотіла їх усі й одразу, але обрати одну означало втратити решту, і я сиділа, і не могла вибрати, і смокви зморщувалися, чорніли й важко опадали одна по одній на землю коло моїх ніг.

У Константиновому ресторані пахло травами, прянощами та сметаною. За весь час у Нью-Йорку мені жодного разу не траплявся такий ресторан. Я знаходила тільки всілякі бургерні, де подають величезний гамбургер, суп дня й чотири види тортиків, і ти їси це все за чистісінькою стійкою, впершись носом у довге й чисте дзеркало.

Щоби потрапити в цей напівпідвальний ресторан, ми мали спуститися на сім сходинок.

Стіни були всуціль укриті туристичними плакатами, подібними на мальовані вікна, крізь які можна було побачити і швейцарські озера, і японські гори, і африканські велди, а товсті свічки в пляшках-свічниках, наче оброслих столітнім шаром об’ємного воскового мережива — червонястого, синюватого, зеленавого, — замикали кожен столик у світлову кулю, в якій обличчя відвідувачів теж коливалися й світилися, мов полум’я.

Не знаю, що тоді їла, але вже після першого шматочка мені стало незрівнянно ліпше. Я подумала, що смоковниця й опалі на землю перестиглі плоди цілком могли виринути з бездонної прірви голодного шлунка.

Константин раз у раз доливав у келихи солодкого грецького вина з ароматом соснової кори, і я впіймала себе на тому, що вже розповідаю йому про свої плани вивчити німецьку, і поїхати в Європу, і стати воєнною кореспонденткою, як Меґґі Гіґґінз.

Коли ми дійшли до йогурту й суничного джему, мені було вже так добре, що я вирішила дозволити Константинові себе звабити.

Від миті, коли Бадді Віллард розповів про офіціантку, мені кортіло й собі з кимсь переспати. З Бадді не рахувалося б, він однаково випереджав би мене на одну людину, тож треба було шукати когось іншого.

Єдиним хлопцем, з ким я взагалі розглядала можливість опинитися в ліжку, був жовчний і хижоносий студент Єлю родом із Півдня, який, приїхавши в наш коледж на вихідні, довідався, що напередодні його дівчина втекла з якимсь таксистом. Оскільки ми з нею мешкали в одному гуртожитку, де я лишилася у вихідні сама, втішати його мусила теж я.

У місцевій кав’ярні, усамітнившись у кабінці з високими перетинками, на яких сотні відвідувачів нашкрябали свої імена, ми заливалися чорною кавою і відверто розмовляли про секс.

Той хлопець — на ім’я Ерік — сказав, що йому було бридко бачити, як дівчата з мого коледжу стояли на освітлених ґанках і в кущах просто під будівлями, навіжено цілуючись зі своїми кавалерами перед комендантською годиною, щоб усі перехожі їх бачили. Мільйони років еволюції, гірко зауважив Ерік, а ми досі хто? Тварини.

Потім Ерік розповів, як переспав зі своєю першою жінкою.

Він навчався в старшій школі на Півдні, де виховували справжніх джентльменів, і в учнівському середовищі було неписане правило: до випуску кожен має пізнати жінку. Пізнати в біблійному сенсі, пояснив Ерік.

Тож якоїсь суботи Ерік із кількома однокласниками поїхав автобусом до найближчого міста, де навідався в сумнозвісний бордель. Його повія навіть не скинула сукні. То була товста зріла жінка з рудим фарбованим волоссям, підозріло пухкими губами та по-щурячому брунатною шкірою, яка відмовилася вимкнути світло, тож Еріку довелося скористатися нею під двадцятип’ятиватною лампочкою, і в тому не було анітрохи задоволення, якого він так напружено чекав. То було буденно, як ходити до вітру.

Я припустила, що якби він кохав жінку, це не було б так буденно, але Ерік сказав, що в такому разі все зіпсує усвідомлення, що ця жінка — тварина, як усі решта, тож якщо він когось покохає — нізащо не ляже з нею в ліжко. Він пішов би в бордель, якби довелося, а свою кохану беріг би від бруду.

Тоді мені спало на думку, що опинитися в ліжку з Еріком — непоганий варіант, бо Ерік уже це робив і, на відміну від інших хлопців, говорив про такі речі без задніх думок, не здаючись при цьому дурником. Але потім Ерік написав мені лист, у якому зізнався, що міг би в мене закохатися, бо я така розумна й цинічна, але при цьому маю таке добре обличчя, от як — несподіванка — у його старшої сестри, і я зрозуміла, що нічого не вийде, я точно була не з тих, із ким він спав би, і повідомила його, що, на жаль, заручена з другом дитинства.

Що більше я про це думала, то більше мені подобалася перспектива бути звабленою у Нью-Йорку синхронним перекладачем. Константин здавався мені зрілим і цілком тактовним. Я не знала нікого, кому він потім міг би похвалитися, як це робили студенти, які спали з дівчатами на задніх сидіннях автомобілів, а тоді хизувалися своїм співмешканцям чи товаришам із команди. Крім того, яка приємна іронія долі: переспати з чоловіком, якого познайомила зі мною місіс Віллард, адже тоді й вона в певному сенсі була б у цьому винною.

Коли Константин запитав, чи хотіла б я зайти до нього послухати платівки з балалайковими записами, я подумки всміхнулася. Мати завжди наказувала мені в жодному разі не ходити після побачення до чоловіків додому, бо такі запрошення можуть означати лише одне.

— Дуже люблю балалайкову музику, — відповіла я.

У Константиновому номері був балкон, і той балкон виходив на річку, і нам було чути гудіння буксирів у темряві десь унизу. Я була зворушена, сповнена ніжності та цілком певна того, що мала намір зробити.

Я знала, що можу завагітніти, але думка про це була тьмяною й далекою, вона мене зовсім не турбувала. Не існує стовідсотково надійного способу не завагітніти — так було сказано в статті, яку моя мати вирізала з «Рідерз дайджест» і надіслала мені листом у коледж. Стаття називалася «На захист цноти», її написала заміжня юристка, яка мала дітей.

Вона навела всі причини, з яких дівчині не можна спати ні з ким, крім чоловіка, і то лише після весілля.

Центральне твердження статті полягало в тому, що, мовляв, чоловічий світ відрізняється від жіночого світу, а чоловічі емоції відрізняються від жіночих емоцій, і тільки шлюб може по-справжньому об’єднати два світи й два різні набори емоцій. Моя мати сказала, що цю штуку дівчата зазвичай засвоюють ціною гіркого досвіду, тому слід дослухатися до тих, хто вже досвідчені в таких речах, — наприклад, до заміжніх жінок.

Юристка писала, що найпорядніші чоловіки бережуть цноту для майбутніх дружин, а навіть якщо чоловік не безгрішний — він однаково хоче бути тим, з ким його дружина пізнаватиме секс. Звісно, чоловік намагатиметься вмовити дівчину на секс і обіцятиме з нею одружитися, але варто їй лишень поступитися — чоловік одразу втратить до неї повагу: мовляв, якщо поступилася йому, то поступилася б і комусь іншому, — і так зламає дівчині життя.

Юристка завершила статтю твердженням, що ліпше перестрахуватися, ніж потім шкодувати, та й ніяк не убезпечишся від того, щоб опинитися з дитиною на руках — а отоді буде справжня катастрофа.

Єдине, про що в тій статті забули згадати, — це почуття дівчат.

Припустімо, добре бути непорочною і побратися з непорочним чоловіком, але ж він може потім, уже в шлюбі, раптом зізнатися, що не був цнотливим, як той-таки Бадді Віллард. Мене нудило від думки, що жінка мусить жити всуціль непорочним життям, коли чоловікам дозволено подвійне життя: одне порочне, друге — ні.

Зрештою я собі постановила, що коли вже так складно знайти сильного й розумного чоловіка, який лишався б незайманим до двадцяти одного року, можна й самій не надто триматися за цноту й одружитися з кимсь таким самим нецнотливим. А якби він узявся ламати моє життя — я йому теж зламала б життя.

У дев’ятнадцять років питання непорочності й цноти було для мене нагальним.

З тодішній моєї перспективи всі люди світу поділялися не на католиків і протестантів, не на республіканців і демократів, не на білих і чорних, навіть не на чоловіків і жінок — вони поділялися на тих, хто вже з кимсь спали, і на тих, хто не спали, і мені здавалося, це єдине, що насправді відрізняє людей одне від одного.

Мені здавалося, що, перетнувши цю межу, я докорінно змінюся.

Мені здавалося, що я почуватимуся наче після подорожі в Європу: повернуся додому і, пильно придивившись до свого відображення в дзеркалі, зможу розгледіти на дні зіниць крихітні білі верхівки Альп. І от так само, здавалося мені, коли наступного дня повернуся додому, побачу в зіницях свого відображення крихітного Константина, який сидітиме там і всміхатиметься.

З годину ми сиділи на Константиновому балконі в окремих шезлонгах, слухаючи балалайкові платівки, що крутилися на фонографі між нами. Слабке молочно-біле світло — неясно, чи від ліхтарів, чи від півмісяця в небі, чи від автомобільних фар, а чи зірок, — пронизувало повітря, і Константин ніяк не виявляв бажання мене звабити, лише тримав за руку.

Я запитала, чи він із кимсь заручений, чи, може, в нього є близька подруга, бо це виглядало на ймовірну причину, однак він відповів заперечно й пояснив, що не може брати на себе такі зобов’язання.

Зрештою я відчула, як важкі дрімотні хвилі від смолистого грецького вина, яке ми пили, прокочуються в моїх венах.

— Здається, мені треба прилягти, — сказала я.

По-свійському, наче в себе вдома, я пішла в спальню й зупинилася, щоб роззутися. Чисте ліжко гойдалося переді мною, мов човен. Я випросталася на ньому в цілий зріст і заплющила очі. Потім почула, як Константин зітхнув і ввійшов у спальню. Його черевики — один, тоді другий — грюкнули об підлогу, і він ліг поруч зі мною.

Я потай підглядала за ним крізь пасмо волосся, що падало на очі.

Він лежав горілиць, склавши руки за головою, і дивився в стелю. Накрохмалені білі манжети його сорочки, закасані до ліктів, моторошно маяли в напівтемряві, а засмагла шкіра здавалася майже чорною. Тієї миті я була впевнена, що це найкрасивіший чоловік з усіх, кого я бачила.

Якби в мене були різьблені гострі вилиці, думала я, чи якби я завзято коментувала політику, чи якби була відомою письменницею, Константин вважав би мене досить цікавою, щоб зі мною спати.

Але потім я замислилась: якби я йому сподобалась — як швидко почала би вважати його пересічним, і якби він мене покохав — як швидко почала б виявляти одна за одною його вади, як то було з Бадді Віллардом і попередніми хлопцями?

То була одна з причин, чому я не хотіла виходити заміж ніколи в житті. Найменше я прагнула цілковитої безпеки чи бути місцем, звідки вилітає стріла. Я хотіла змін і захоплень, я хотіла сама вистрілюватися навсібіч вогняними перами — кольоровими, як хвости феєрверків у День незалежності.

Мене розбудили звуки дощу.

Було темно хоч в око стрель. За якийсь час я розгледіла тьмяні контури незнайомого вікна. Раз по раз промінь світла прорізав простір, проходився стіною, мов привид, що намацує собі шлях, і знову розчинявся в мороці.

Потім я почула чиєсь дихання.

Спершу здалося, що це моє дихання і що я у своєму готелі після того отруєння. Я затамувала подих, проте звук чужого дихання не зник.

На ліжку переді мною щось світилося, щось кругле й зелене, ніби око. Воно було поділене на чверті, мов компас. Я повільно потягнулася й поклала на нього долоню. Підняла. То була рука — важка, наче мертва, але тепла від сну.

Константинів наручний годинник показував третю ночі.

Константин лежав у сорочці, штанах і шкарпетках — як і тоді, коли я заснула, — а призвичаївшись до темряви, я змогла розгледіти його бліді повіки, прямий ніс, терплячий і чітко окреслений рот, однак усі ці риси здавалися прозорими, ніби витканими з імли. Кілька хвилин я вивчала його обличчя, схилившись над ним. Ще ніколи в житті я не засинала поруч із чоловіком.

Я спробувала уявити себе Константиновою дружиною. Як це було б?

Було б так, що я мушу прокидатися о сьомій, і готувати йому яєчню з беконом і тостами, і варити каву, і метушитися туди-сюди в нічній сорочці, і накручувати волосся на папільйотки, і мити посуд, і застеляти ліжко, коли він ітиме на роботу, а коли він повертатиметься після захопливого насиченого дня, то сподіватиметься на ситну вечерю, і мій вечір минатиме за миттям ще більшої гори посуду, аж доки я впаду в ліжко вщент виснаженою.

Таке життя здавалося мені страшним і безглуздо змарнованим як на дівчину, яка п’ятнадцять років поспіль училася на тверде «відмінно», але я знала, що шлюб не буває інакшим: мати Бадді Вілларда з ранку до ночі куховарила й прибирала, а вона була дружиною університетського викладача й сама колись викладала в приватній школі.

Якось, прийшовши до Бадді, я побачила, що місіс Віллард плете килимок із порізаних на смужки старих костюмів містера Вілларда. Вона плела вже кілька тижнів, і мені несамовито подобалися ті колоски, виплетені із зелених, синіх і коричневих твідових клаптиків, однак місіс Віллард, закінчивши килимок, не повісила його на стіну, як зробила б я на її місці, а кинула на підлогу в кухні, тож за кілька днів він засмальцювався, забруднився, потьмянів і вже нічим не відрізнявся від звичайного килимка, який можна купити в господарчій крамниці менш ніж за долар.

Тоді я зрозуміла: хай якими трояндами, цілунками та ресторанними вечерями чоловік обдаровує жінку до весілля, насправді він потай лише й чекає, коли нарешті відлунають весільні дзвони і жінка встелиться йому під ноги, наче отой килимок, кинутий на кухонну підлогу місіс Віллард.

Та й моя мати розповідала: щойно вони з батьком вирушили з Ріно в медовий місяць — до того батько вже був одружений, тож мусив розлучитися, — він сказав їй: «Фух, так набагато краще. Може, припинімо вдавати з себе казна-кого й будемо собою?» — і відтоді моя мати не знала ні хвилини спокою.

Ще я згадала, як Бадді Віллард казав — зловісно й упевнено, як він умів, — що, коли в мене народиться дитина, я почуватимусь інакше й уже не захочу писати вірші. Тоді я почала схилятися до думки, що, певно, так воно й буває: виходиш заміж, народжуєш дітей, і от тобі вже наче мізки промили — усе, ти втрачаєш волю, мов раб у якійсь закритій тоталітарній державі.

Коли я розглядала Константина, наче яскравий камінчик на недосяжно глибокому дні колодязя, він ворухнув повіками, розплющив очі та якусь мить дивився крізь мене, і його погляд був сповнений любові. Я тупо спостерігала, як крихітні жалюзі впізнавання опустилися на його очі, приховавши за собою всю ту каламутну ніжність, і його розширені зіниці заблищали й стали жорсткими, мов лакована шкіра.

Константин сів на ліжку.

— Котра година?

— Третя, — байдуже відповіла я. — Ліпше мені повернутися додому. Зранку на роботу.

— Я вас відвезу.

Коли ми взувалися, сидячи на ліжку спинами одне до одного, під нестерпно бадьорим білим світлом нічної лампи, я відчула, що Константин обернувся до мене.

— У вас завжди таке волосся?

— Яке?

Нічого не відповівши, він простягнув руку, занурив пальці в моє волосся та повільно провів ними від коренів до кінчиків, ніби гребінцем. Мене наче легенько вдарило струмом, і я завмерла. Ще змалечку я обожнювала, коли мене розчісували. Від цього я ставала сонною та вмиротвореною.

— О, звісно, завжди, — сказав Константин. — Ви його щойно помили.

І нахилився, щоб зав’язати шнурки своїх тенісних черевиків.

Через годину я вже лежала у своєму номері й слухала дощ. Він звучав не зовсім по-дощовому, а радше як вода, що тече з крана. Знову озвалася болем моя ліва гомілка, і я полишила надію заснути до сьомої ранку, коли будильник весело заграє щось із доробку Сузи.

Щоразу, коли падав дощ, давній перелом ноги нагадував про себе тупим болем.

Тоді подумалось: я зламала ту ногу через Бадді Вілларда. А потім: ні, я зламала її через себе, я зламала її навмисне, щоб покарати себе за власне дурисвітство.