Під скляним ковпаком

Розділ четвертий

Гадки не маю, чому моя щаслива втеча від хімії випливла на поверхню пам’яті саме в кабінеті Джей Сі.

Щоразу, коли бачила її, я бачила містера Манці, який, висячи в повітрі, визирав із‑за потилиці Джей Сі, наче деталь капелюшка, а в руках тримав дерев’яну кульку й пробірку, над якою під час уроку за день до великодніх канікул здійнялася хмарина жовтого диму, що смердів тухлими яйцями, і це розсмішило й дівчат, і самого містера Манці.

Мені було шкода містера Манці. Хотілося приповзти до нього навколішки й попросити вибачення за те, що так підступно його ошукала.

Джей Сі віддала мені стос рукописних оповідань, тепер вона говорила зі мною помітно м’якше. Решту ранку я читала оповідання, друкувала свої нотатки щодо них на рожевих бланках внутрішньої кореспонденції та передавала їх у кабінет редактора, до якого приставили Бетсі, щоби Бетсі прочитала їх назавтра. Іноді Джей Сі відривала мене, щоб розповісти щось про роботу чи якісь плітки.

Того дня Джей Сі збиралася на ланч із двома відомими письменниками, чоловіком і жінкою. Чоловік щойно продав шість оповідань «Нью-Йоркеру» і шість — Джей Сі. Я здивувалася, бо не знала, що журнали купують одразу по шість оповідань, а ще мене вразила сума, яку можуть заплатити за таку кількість текстів. Джей Сі пояснила, що їй доведеться бути обачною, адже письменниця теж пише оповідання, однак «Нью-Йоркер» не купив у неї жодного, а наш журнал — тільки одне за п’ять років. Тож Джей Сі мала водночас полестити успішному письменнику й не образити менш знану письменницю.

Коли херувими настінного годинника Джей Сі затріпотіли крилами, приклали до вуст сурми й просурмили дванадцять нот поспіль, Джей Сі сказала, що я вдосталь попрацювала та можу йти на екскурсію і бенкет у «Лейдіз дей», і на кінопрем’єру теж, а з нею побачимося наступного дня рано-вранці.

Тоді вона вдягнула поверх бузкової блузи костюмний жакет, почепила на голову капелюшок зі штучним бузком, злегка напудрила ніс і поправила товсті окуляри. Вигляд вона мала страшний, однак дуже мудрий. Виходячи з кабінету, поплескала мене по плечу рукою, затягнутою в бузкову рукавичку.

— Не дозволяйте цьому підступному місту збити вас із ніг.

Кілька хвилин я тихенько сиділа на своєму місці й думала про Джей Сі. Намагалася уявити, якою я була б, якби була Е Джи — знаною редакторкою в кабінеті, заставленому горщиками з каучуконосними фікусами й узамбарськими фіалками, що їх мала би щоранку поливати моя секретарка. Аби ж моєю матір’ю була хтось така, як Джей Сі. Тоді я знала б, як жити.

Моя мати не надто мене підтримувала. По батьковій смерті вона навчилася стенографії та машинопису, щоб нас прогодувати, і потай ненавиділа свою роботу, ненавиділа батька за передчасну смерть і за те, що не лишив нам грошей, бо не довіряв страховим агентам. Вона весь час торочила мені про курси стенографії після коледжу, щоб я мала, крім диплома, ще й практичні навички. «Навіть апостоли шили намети, — казала вона мені. — Теж мусили заробляти на життя, як і ми».

Я похлюпала пальцями в мисці з теплою водою, яку офіціантка «Лейдіз дей» поставила переді мною замість двох креманок із-під морозива. Потім я старанно витерла всі пальці ще доволі чистою серветкою. Тоді згорнула серветку, вложила її між губ і акуратно стиснула. Коли поклала її на стіл, розмитий відбиток губ рожевів чітко посередині, мов крихітне серце.

Я подумала про те, який довгий шлях пройшла.

Воду для миття рук за столом я вперше побачила вдома у своєї благодійниці. Як мені пояснила вкрита ластовинням жіночка у відділі стипендій, за звичаєм мого коледжу студентка має написати подячний лист людині, від якої одержала стипендію, якщо та ще жива.

Я одержувала стипендію від Філомени Ґінеї[4], заможної романістки, яка закінчила мій коледж на початку тисяча дев’ятисотих і чий перший роман став основою для німого фільму з Бетт Девіс у головній ролі та багатосерійної радіоп’єси, яку досі крутили на радіо, і виявилося, що ця авторка досі жива та мешкає у великому маєтку неподалік заміського клубу, де працював мій дід.

Тож я написала Філомені Ґінеї довгий лист — чорним чорнилом на сірому папері з червоним гербом коледжу. Я описала осіннє листя, яке бачила, коли їздила велосипедом на пагорби, і як чудово жити в студентському містечку, а не їздити автобусом із дому до міського коледжу, і як мені відкриваються великі знання, завдяки яким я колись, можливо, спроможуся написати великий роман, як це зробила вона.

Одну з книжок місіс Ґінеї я прочитала в міській бібліотеці — в бібліотеці коледжу чомусь жодної не було, — і вона майже цілком складалася з тривожних і довгих запитальних речень, як‑от: «Чи здогадається Евелін, що Ґледіс була колись знайома із Джорджем? — гарячково запитував себе Гектор», або: «Як Рональд міг одружитися з Елзі після того, як дізнався про її дитину, віддану на виховання місіс Роллмоп, яка жила самотою на віддаленій фермі? — запитувала Ґрізельда у своєї блідої, залитої місячним сяйвом подушки». На таких книжках Філомена Ґінея, яка згодом зізналася мені, що в коледжі розумом не вирізнялася, заробила мільйони доларів.

Місіс Ґінея відповіла на мій лист і запросила в гості на ланч. Отам я й побачила вперше воду для миття рук під час застілля.

У воді плавало кілька вишневих квіток, і я подумала, що це, мабуть, якийсь прозорий і водянистий післяобідній японський суп, і з’їла його весь до краплі, разом із хрусткими квіточками. Місіс Ґінея не сказала ні півслова, і минуло багато часу, перш ніж я розповіла про той ланч одній дівчині з вищого світу й від неї дізналася, що накоїла.

Коли ми вийшли із залитої сонцем зали редакції «Лейдіз дей», вулиці посіріли й запарували від дощу. То був не приємний дощ, який змиває з тебе весь бруд, а такий, яким я уявляю собі бразильські зливи. Він падав із неба прямо, краплі завбільшки з кулак дорослого врізалися в гарячі тротуари, шипіли й оберталися на парові хмарки, що стелилися над блискучим темним бетоном.

Моя потаємна надія побути залишок дня на самоті в Центральному парку згинула в скляних лопатях обертових дверей на виході з редакції «Лейдіз дей». Мене викинуло в теплий дощ і затягнуло в імлисту й гуркітливу печеру таксі разом із Бетсі, Гільдою та Емілі-Енн Оффенбах — стриманою молодою жіночкою, яка мала зібране у вузол на маківці руде волосся, а також чоловіка й трьох дітей у Тінеку, що в штаті Нью-Джерсі.

Фільм виявився геть непереконливим. Головну роль грала білява дівчина, на вигляд як Джун Еллісон, але насправді якась інша, другу роль грала сексапільна брюнетка, на вигляд як Елізабет Тейлор, але насправді якась інша, а крім них — ще двоє кремезних широкоплечих тупаків, яких звали Рік і Ґіл чи якось так.

То було романтичне кіно про американських футболістів, ще й зняте в техніколорі.

Ненавиджу техніколор. Таке враження, ніби всіх, хто знімається в такому кіно, просто зобов’язують перевдягатися в щось яскраве для кожної нової сцени та стояти, наче сушарка для одягу, серед дуже зелених дерев, або дуже жовтої пшениці, або дуже синього океану, що котить урізнобіч багатокілометрові хвилі.

Дія того фільму відбувалася здебільшого на трибунах стадіону, звідки двоє дівчат — у формі, з оранжевими хризантемами завбільшки з капустини на лацканах — махали руками й викрикували підбадьорення, або ж у бальній залі, де ці дівчата, вбрані в сукні такі ж пишні, як у «Віднесених вітром», кружляли в танці зі своїми кавалерами, однак іноді тікали звідти у вбиральню, щоби припудрити носики й наговорити одна одній купу жорстоких і образливих слів.

Зрештою я зрозуміла, що добра дівчина лишиться з добрим героєм-футболістом, а сексапільна дівчина лишиться з ніким, бо хлопець на ім’я Ґіл хотів собі тільки коханку, а не дружину, і пакував валізи до Європи з одним авіаквитком в один бік.

Приблизно в той самий момент я почала дивно почуватись. Я роззирнулася, поглянула на зосереджені маленькі личка, однаково залиті блакитним світлом, і на потилиці, однаково занурені в темряву, і всі ці голівки здалися мені лише голівками безтямних сновид, не більше й не менше.

З’явилося страхітливе передчуття, що мене от‑от знудить. Я не розуміла, чи це мені так скрутило живіт від фільму, чи від усієї тієї поглинутої ікри.

— Я повертаюся в готель, — прошепотіла я Бетсі в напівтемряві.

Смертельно зосереджена Бетсі витріщалася на екран.

— Тобі зле? — прошепотіла вона, ледве ворушачи губами.

— Ні, мені збіса зле.

— Мені теж, я поїду з тобою.

Ми зіслизнули з крісел і незліченними «перепрошую, перепрошую, перепрошую» пробили собі дорогу до виходу повз людей, які буркотіли, й шипіли, й посували свої гумаки та парасольки, аби дати нам пройти, і я наступила на стільки ніг, на скільки лишень зуміла, бо це відвертало мою увагу від нестримного нападу нудоти, що надимався й наближався до мене так стрімко, аж я вже не бачила довкола нічого іншого.

Коли ми вийшли на вулицю, рештки теплуватого дощу досі падали на тротуари.

Бетсі була просто-таки страшна. Рум’янець зійшов із її щік, набрякле лице висіло переді мною в повітрі, зеленаве й вогке від поту. Ми попадали на заднє сидіння одного з тих картато-жовтих таксі, що завжди чекають на узбіччі, коли розмірковуєш, чи варто брати таксі, й упродовж поїздки до готелю мене знудило раз, а Бетсі знудило двічі.

Водій так різко повертав, аж нас обох кидало на задньому сидінні то в один бік, то в інший. Щоразу, коли когось із нас нудило, одна тихенько нахилялася й удавала, ніби впустила щось на підлогу, а друга бурмотіла собі під ніс якусь пісеньку й удавала, ніби дивиться у вікно.

Здається, водій усе одно зрозумів, що ми робимо.

— Агов, — запротестував він, проскочивши повз світлофор, який щойно засвітився червоним, — у моїй машині цього не робіть, вийдіть і робіть це на вулиці!

Але ми нічого не відповіли — як я зрозуміла, він бачив, що ми вже майже доїхали, тож не вигнав нас на вулицю, доки авто зупинилося біля центрального входу.

Ми не ризикнули з’ясовувати тариф. Просто поскидали йому в жменю всі монети, які мали, кинули кілька паперових носовичків на підлогу, щоб накрити калюжі, й побігли крізь вестибюль до порожнього ліфта. На наше щастя, людей о тій порі майже не було. У ліфті Бетсі знову знудило, і я притримала її голову, а потім знудило мене, і вона притримала мою.

Зазвичай, коли добряче знудить, миттєво легшає. Ми обійнялися, попрощались і розійшлися в протилежні кінці коридора, щоб улягтись у своїх кімнатах. Тільки спільний напад нудоти здатен так швидко зробити двох людей добрими друзями.

Але тієї ж хвилини, коли я зачинила за собою двері номера й доповзла до ліжка, мені стало зле як ніколи. Я відчула, що треба йти в туалет. Із чималим зусиллям я нап’яла на себе банний халат у волошки й покульгала у вбиральню.

Бетсі була вже там. Я чула, як вона стогне за дверима, тож поквапилася до туалету в сусідньому крилі. Здавалося, він так далеко, що я помру дорогою.

Я сіла на унітаз і сперлася головою об раковину: відчуття було, ніби з мене виходить не тільки обід, а й усі нутрощі. Нудота накочувалася ударними хвилями. Коли хвиля відступала, я опадала, наче мокре листя, мене трусило, а потім я відчувала, як вона накочується знову, і здавалося, що приміщення, вимощене, мов катівня, білими кахлями — вони були на підлозі під моїми ногами, наді мною, на стінах, — стискається й роздушує мене вщент.

Не уявляю, скільки це тривало. Я пустила в раковину потужний струмінь холодної води й витягнула корок, щоб люди, які хотіли би потрапити в туалет, вважали, буцім я просто перу одяг, а коли вирішила, що небезпека минула, я сповзла на підлогу, вляглася там і майже не ворушилася.

Здавалося, літо вже минуло. Я відчувала, як зима пробирає мене до кісток, як цокотить моїми зубами, і як великий білий готельний рушник, що його я притягла із собою з номера, лежав під моєю головою задубілий, мов сніговий замет.

Мені подумалося, що так грюкати в двері вбиральні, як‑от хтось грюкав у мої, — страшенно нечемно. Цей хтось міг би піти за ріг, у туалет сусіднього крила, як зробила я, і дати спокій тому, хто зачинився тут. Однак невідома особа грюкала й просила впустити, і мені здалося, що я майже впізнала голос. Він був трохи подібний на голос Емілі-Енн Оффенбах.

— Хвилинку, — сказала я. Слова випадали з рота, в’язкі, наче меляса.

Я зібралася докупи, повільно підвелася, вдесяте злила по собі, обмила раковину, скрутила рушник так, щоб не кидались в очі плями блювотиння, відімкнула двері та вийшла в коридор.

Якби я глянула на Емілі-Енн чи ще на когось, то просто вмерла би, тож я вчепилася скляним поглядом за вікно в кінці коридору й мовчки пересувала ноги одну по одній.

А тоді я побачила чийсь черевик.

То був грубий черевик із потрісканої чорної шкіри, доволі старий, його носак із хвилястим перфорованим орнаментом не був начищеним до блиску. Здається, він стояв на тій самій зеленій поверхні, що так боляче тиснула мені у вилицю.

Я намагалася не ворушитися й чекала якоїсь підказки, що робити далі. Трохи лівіше від черевика я побачила розмитий обрис синьої волошки на білому тлі, й від цього видовища закортіло плакати. То був рукав мого халата, і моя ліва рука випиналася з нього бліда, мов м’ясо тріски.

— Тепер із нею все гаразд.

Голос долинав зі спокійного й розважливого джерела, розташованого десь наді мною. Якийсь час нічого дивного в ньому не було, але потім він здався мені дивним. То був чоловічий голос, а чоловіків у наш готель не пускали ніколи — ні вдень, ні вночі.

— Скільки їх у вас? — запитував голос.

Я зацікавлено прислухалася. Підлога здавалася неймовірно надійною. Було дуже спокійно від усвідомлення, що я вже впала й далі не впаду.

— Здається, ще одинадцятеро, — відповів жіночий голос. Я подумала, що він має належати власниці чорного черевика. — Гадаю, їх ще одинадцятеро, але однієї немає, тому загалом ще десять.

— Тоді оцю вкладіть у ліжко, а я подбаю про решту.

У моєму правому вусі щось глухо й ритмічно загрюкало, а тоді поволі затихло. Потім десь далеко прочинилися двері, я почула голоси й стогін, а тоді двері знову зачинилися.

Двоє рук взяли мене попід пахви, жіночий голос промовив:

— Ходім, ходім, маленька, ще трошки, — і я відчула, як мене піднімають із підлоги й тягнуть коридором, і двері поволі пропливають повз одні за одними, аж доки мене доправили до відчинених дверей і затягнули всередину.

Ковдра на моєму ліжку була відкинута, і жінка допомогла мені влягтися, вкрила до підборіддя й затрималася на хвильку відпочити у кріслі біля ліжка, обмахуючи обличчя пухкою рожевою долонею. На ній були окуляри в золоченій оправі та білий ковпак медсестри.

— Ви хто? — ледве чутно запитала я.

— Готельна медсестра.

— Що зі мною?

— Отруїлася, — коротко сказала вона. — Отруїлися ви всі. Вперше таке бачу. Там знудило, сям знудило. Чим ви таким напхалися, юні леді?

— То всіх решту теж нудить? — запитала я з надією.

— Та всіх, — радісно сповістила вона. — Хапаєтеся всі за животи й мамку звете.

Кімната дуже ніжно налягала на мене зусібіч — наче всі столи, й стільці, й стіни стримували свою вагу, жаліючи мене, яка так несподівано занедужала.

— Лікар зробив тобі укол, тепер заснеш, — докинула медсестра від дверей, і двері зайняли її місце, мов чистий аркуш паперу, і я попливла до нього й заснула усміхненою.

Хтось стояв біля мого ліжка з білою чашкою в руках.

— Випий, — сказала власниця рук.

Я похитала головою. Подушка затріщала, мов солом’яна.

— Випий, полегшає.

Порцелянова чашка опинилася під моїм носом. Я розглядала бурштинову рідину в тьмяному світлі, яке могло бути вечірнім, а могло бути світанковим. На поверхні плавали краплі масла, і моїх ніздрів сягала пара з невиразним, однак приємним запахом вареної курятини.

Мій погляд ковзнув угору вздовж спідниці, що виднілася за чашкою.

— Бетсі, — вимовила я.

— Яка ще Бетсі, це я.

Тоді я підвела очі й побачила обриси голови Дорін на тлі блідого вікна, її біляве волосся на кінчиках пасем сяяло золотим ореолом. Обличчя ховала тінь, тож я не бачила виразу, однак пучки її пальців випромінювали якесь відчуття, яке можна назвати досвідченою ніжністю. Вона могла би бути Бетсі, моєю матір’ю чи медсестрою із запахом папоротевих пагонів.

Я схилила голову й відсьорбнула бульйону. Рот був наче піщаний. Я сьорбнула ще, і ще, і ще, аж чашка спорожніла.

Я почувалася очищеною, і благословенною, і готовою до нового життя.

Дорін поставила чашку на підвіконня й присіла в крісло. Я зауважила, що вона навіть не пробувала витягнути цигарку, а оскільки вона безперервно димила, мов паротяг, це мене здивувало.

— Ну, ти ледве не вмерла, — сказала вона нарешті.

— Це, мабуть, через ту ікру.

— Та яка ікра! Це через крабове м’ясо. Зробили аналізи, і в ньому було повно трупної отрути.

Перед моїм внутрішнім зором постала божественно біла кухня журналу «Лейдіз дей», що тягнулася в нескінченість. Я спостерігала, як половинку за половинкою авокадо фарширують крабовим м’ясом із майонезом і фотографують під сліпучим світлом. Я бачила, як ніжне біло-рожеве м’ясо крабових клешень спокусливо визирає з-під майонезної шапки, і як світиться блідо-жовтий м’якуш авокадо, затягнутий в крокодилячо-зелену шкірку, що тримала вкупі все це неподобство.

Цю отруту.

— А хто робив аналізи? — я думала, що лікар узяв проби в когось зі шлунка й дослідив їх у готельній лабораторії.

— Ті пердуни з «Лейдіз дей». Щойно ви почали валитися на підлогу, наче кеглі в боулінгу, хтось подзвонив у нашу редакцію, з нашої редакції подзвонили в «Лейдіз дей», і ті зробили аналізи залишків їжі, яку подавали на тому бенкеті. Ха!

— Ха, — беземоційно відлунила я. Добре, що Дорін повернулася.

— Вони надіслали подарунки, — додала вона. — Лишили в коридорі у великій картонній коробці.

— Як вони так швидко впоралися?

— Терміново відправили кур’єром, а ти як думала? Вони не можуть собі дозволити, щоб ви бігали колами й тут і там патякали, як отруїлися в «Лейдіз дей». З метикуватим юристом ви могли б відсудити всі їхні грошенята.

— А що там за подарунки? — я схилялася до думки, що коли подарунки гідні, то не сердитимуся за цей інцидент, бо ще ніколи не почувалася такою чистою й непорочною.

— Коробки ще ніхто не розкривав, усі лежать. Я мала б розносити всім бульйон, бо я єдина на ногах. Але тобі принесла першій.

— Глянь, що там за подарунки! — благала я. Потім пригадала й докинула: — Я для тебе теж маю подарунок.

Дорін пішла в коридор. Там вона трохи пововтузилася, і я почула, як рветься папір.

Нарешті вона повернулася з грубою книжкою в лискучій обкладинці з купою прізвищ.

— «Тридцять найкращих оповідань року», — вона кинула книжку мені на коліна. — Там ще одинадцять таких самих лишилося в ящику. Схоже, вирішили подарувати вам читанки на час хвороби, — вона запнулася, а тоді сказала: — Тепер мій!

Попорпавшись у сумочці, я витягла люстерко Дорін з її іменем на кришці та маргаритковим віночком. Дорін глянула на мене, глянула на своє відображення, і ми обидві розреготалися.

— Можеш випити мою порцію, якщо хочеш, — сказала вона. — Там помилилися й виставили на тацю дванадцять порцій, а ми з Ленні так наперлися хот-догів, поки від дощу ховалися, що мені вже нічого не лізе.

— Давай сюди, — відповіла я. — Вмираю з голоду.