Під скляним ковпаком

Розділ другий

Нагоди побувати в помешканні Ленні я ні на що не проміняла б.

Воно було облаштоване як справжнісіньке ранчо, лишень у нью-йоркській багатоповерхівці. Ленні пояснив, що зніс кілька перегородок, щоб розширити приміщення, а потім усе обшив сосновими панелями і зробив підковоподібну барну стійку, так само облицьовану деревиною. Підлога, певно, теж була соснова.

На підлозі лежали велетенські білі ведмежі шкури, а єдиними меблями були численні приземкуваті лежанки, вкриті індіанськими килимами. Замість картин на стінах висіли роги оленів, лосів і бізонів, а ще опудало заячої голови. Ленні вказав великим пальцем на маленьку й сіреньку покірну заячу морду з парою затвердлих вух:

— Переїхав було в Лас-Вегасі.

Він пішов в інший бік кімнати, відбиваючи ковбойськими чоботами кроки, що відлунювали пістолетними пострілами.

— Акустика, — пояснив, дедалі меншаючи, аж доки зник у дверях удалині.

Раптом зусібіч, просто з повітря, полинула музика. Потім вона стишилася, і ми почули голос Ленні: «Це ваш опівнічний диск-жокей Ленні Шеперд, і ми підсумуємо найпопулярніші пісні тижня. Десятою підводою в нашому обозі цього разу їде золотоволоса краля — ви вже багато про неї чули останнім часом… Єдина й неповторна Дівчина-Сонях!»

— Оце так тип! — сказала Дорін. — Скажи?

— Не те слово, — відповіла я.

— Слухай, Еллі, попрошу тебе про послугу, — здається, вона вже й сама повірила, що мене звати Еллі.

— Звісно, — відповіла я.

— Будь поряд, гаразд? Я не матиму проти нього шансів, коли він щось надумає. Бачила його м’язи? — Дорін гигикнула.

Ленні вискочив із дальньої кімнати.

— У мене там апаратури для звукозапису на двадцять тищ.

Він галопом підскакав до стійки, виставив на неї три склянки, срібне відерце з льодом і велику карафу й заходився змішувати напої з кількох пляшок.

— Фантастика, га? — Ленні обернувся, намагаючись втримати в руках три склянки. Коли він віддавав їх нам, лід дзвенькав об стінки, на яких, мов піт, виступали краплі. Тоді музика змовкла, і ми знову почули голос Ленні, який оголошував наступну пісню.

— Не буває нічого кращого, ніж слухати самого себе. От скажи, — Ленні зупинив погляд на мені. — Френкі змахнув, то, мабуть, треба когось для тебе? Можу когось із хлопців запросити.

— Все гаразд, — відповіла я. — Немає потреби.

Я не хотіла викривати себе й просити покликати когось трохи вищого за Френкі. Здавалося, Ленні прийняв мою відмову з полегшенням:

— Головне, щоб ти була задоволена. Не хотів би я ображати подруг Дорін, — він освітив її білосніжною усмішкою. — Хіба ж я на таке здатен, золотку?

Ленні простягнув Дорін руку, й вони, не сказавши ані півслова і не випускаючи склянок із рук, затанцювали джитербаґ.

Я сіла по-турецьки на одній із лежанок і спробувала випромінювати благоговіння й стриманість: якось я бачила, що так трималися ділові люди, перед якими виконувала танець живота алжирська танцівниця, — але, щойно я сперлася спиною об стіну під заячою головою, лежанка почала відповзати на середину кімнати, тож я всілася на ведмежу шкуру й сперлася об лежанку.

Коктейль був водянистий і засмучував мене. Кожен новий ковток дедалі більше скидався на мертву воду. Приблизно посередині склянки було намальоване ласо, рожеве в жовтий горошок. Я випила на два пальці нижче ласо й трохи перечекала, а після наступного ковтка рідини в склянці знову було по ласо.

У повітрі гримів голос Ленні: «Нащо, ох, нащо я поїхав із Вайомінгу?»

Навіть у паузах вони не спиняли танцю. Я відчувала, як стискаюся в крихітну чорну цятку на тлі усіх цих біло-червоних килимів і соснових панелей. Почувалася, ніби яма в землі.

Бойовий дух якось занепадає, коли двоє шаленіють одне від одного дедалі дужче, а ти за цим спостерігаєш, надто якщо ти — єдина зайва людина в кімнаті.

Це як дивитися на Париж зі службового вагона експреса, який їде в протилежний бік: щосекунди місто меншає, лишень тобі здається, що це ти меншаєш і стаєш дедалі самотнішою, віддаляючись від усіх тих вогнів і захвату зі швидкістю коло мільйона кілометрів на годину.

Раз по раз Ленні й Дорін зіштовхувалися одне з одним і цілувалися, а тоді розліталися, робили кожне по великому ковтку зі склянок і сходилися знову. Я подумала, що могла би прилягти на шкуру й поспати, доки Дорін надумає їхати в готель.

Тоді Ленні страшно заричав. Я сіла. Дорін вчепилася зубами в ліве вухо Ленні й повисла на ньому.

— Ану пусти, сучко!

Ленні трохи нахилився вперед, і Дорін злетіла на його плече, її склянка висковзнула з руки, описала довгу високу дугу й безпорадно дзенькнула під сосновопанельною стіною. Ленні досі ричав і крутився на місці так швидко, що я не могла розгледіти обличчя Дорін.

Так само мимохіть, як, буває, помічаєш колір чиїхось очей, я помітила, що груди Дорін вискочили з сукні й злегка коливаються в повітрі, наче стиглі бронзуваті дині, коли Ленні розкручував її, вклавши долілиць собі на плече, і вона хвицала ногами в повітрі й верещала, а потім вони почали сміятися й сповільнюватися, і Ленні спробував ущипнути Дорін за стегно крізь сукню, тимчасом як я виходила за двері, доки не сталося чогось іще, і спромоглася спуститися сходами — половину шляху вниз проковзала, обіруч тримаючись за поручень.

Я не помічала, що помешкання Ленні кондиціоноване, аж доки вишкандибала на бруківку. Застигла тропічна спека, яку тротуари всотували протягом дня, вдарила мені в обличчя останньою хвилею принижень. Я не уявляла, де я, на якому світі.

Якусь хвилину я зважувала, чи варто брати таксі й усе-таки їхати на вечірку, але передумала, бо танці вже, певно, закінчилися, а я була не в гуморі опинитися наодинці в порожньому ангарі бенкетної зали, засміченої конфетті, недопалками та серветками.

Я обережно дійшла до найближчого рогу, ведучи кінчиком пальця по стіні ліворуч, аби втримати рівновагу. Подивилася на адресну табличку. Потім витягла з сумочки карту Нью-Йорка. Між мною та готелем було сорок три квартали прямо і п’ять убік.

Ходити пішки мені ніколи не набридало. Я просто пішла в потрібному напрямку, бубонячи під ніс номери вулиць, а коли врешті дійшла до готелю, була криштально тверезою й ноги набрякли лише трішки — то була моя помилка, не подбати хоч про якісь панчохи.

У вестибюлі було порожньо, тільки нічний портьє дрімав у своїй освітленій кабінці поміж ключів і мовчазних телефонів.

Я прослизнула в ліфт самообслуговування й натиснула кнопку свого поверху. Двері зачинилися, мов міхи безшумного акордеона. У вухах загуло, і я побачила просто перед собою велике бруднооке обличчя китаянки, яка по-дурному на мене витріщалася. Звісно, то було моє обличчя. Зморшкувате й зношене, відразливе.

У коридорі теж нікого не було. Я відчинила двері номера. Там було накурено. Спершу мені здалося, що той дим матеріалізувався в повітрі, наче якась кара, але потім пригадалося, що це накурила Дорін, і я натиснула кнопку, яка відчиняла віконну вентиляцію. Самі вікна не відчинялися, щоб не можна було з них висовуватися, і чомусь думка про це мене страшенно розлютила.

Стоячи з лівого боку вікна й притиснувшись щокою до рами, я могла розгледіти центр міста аж до штабу ООН, що виднів у темряві, подібний на фантастичні зеленкуваті марсіанські стільники. Було видно білі й червоні вогні автомобілів, що рухалися вулицями, й вогні мостів із невідомими мені назвами.

Німа тиша мене пригнічувала. Не німота самої тиші. Моя німота.

Я чудово знала, що автомобілі шумлять, що люди в них і за освітленими вікнами будинків шумлять, і що ріка шумить, але я не чула того шуму, хоч як старалася. Місто висіло за моїм вікном, пласке, наче фотоплакат, воно мигтіло й блимало, однак для мене нічого не змінилося б, якби його там не було.

Порцеляново-білий телефон біля ліжка міг би долучити мене до чогось, але він стояв німий і безглуздий, мов мертва голова. Я спробувала пригадати, кому давала свій номер, щоб скласти уявний перелік тих, хто взагалі міг мені зателефонувати, однак пригадала лише, що дала свій номер матері Бадді Вілларда, щоб вона передала його якомусь знайомому синхронному перекладачеві з ООН.

Я коротко, тихо й сухо реготнула.

Можна собі уявити, що то за синхронний перекладач, із яким місіс Віллард могла мене познайомити, зважаючи, що вона тільки й мріяла поженити нас із Бадді, який саме лікувався від туберкульозу в санаторії на півночі штату Нью-Йорк. Вона навіть домовилася, щоб того літа мене влаштували офіціанткою в туберкульозний санаторій, аби Бадді не почувався самотнім. Ані вона, ані Бадді не розуміли, чому я натомість поїхала у Нью-Йорк.

Дзеркало над бюро було трохи кривим і аж надто сріблястим. Обличчя в ньому нагадувало відображення на краплині ртуті в кабінеті стоматолога. Я хотіла заповзти в ліжко й спробувати заснути, але це було б те саме, що вкладати засмальцьований і покреслений лист у чистий білосніжний конверт. Я вирішила прийняти гарячу ванну.

Мабуть, у світі є чимало штук, від яких не зцілить гаряча ванна, та особисто я можу назвати їх не так і багато. Коли я журюся, що колись помру, або коли надто знервована, щоб заснути, або закохана в когось, із ким не побачуся ще тиждень, то провалююся в безнадію зовсім ненадовго, а тоді кажу: «Піду прийму гарячу ванну».

У ванні я медитую. Вода має бути дуже гарячою — щоб аж мало не обпікатися, коли опускаєш ноги. Потім я поволі занурююся, сантиметр за сантиметром, доки вода дійде до шиї.

Я пам’ятаю стелі над усіма ваннами, в яких відлежувалась. Я пам’ятаю текстуру кожної стелі, усі тріщини й відтінки, усі плями й люстри. Пам’ятаю й самі ванни: антикварні з різьбленими ніжками-грифонами; новомодні, схожі на труни; вигадливі ванни з рожевого мармуру біля вікон із виглядом на ставки з лататтям; я пам’ятаю всі форми й розміри кранів і розмаїті конструкції мильниць.

Ніде у світі я не почуваюся собою так, як у гарячій ванні.

Я лежала у ванні на сімнадцятому поверсі суто жіночого готелю, високо над гамором і поспіхом Нью-Йорка, лежала з годину й відчула, як відновлюються мої чистота й непорочність. Я не вірю в хрещення, святі води Йордану абощо, однак, припускаю, гаряча ванна діє на мене приблизно так, як свята вода — на релігійних людей.

Я казала собі: Дорін розчиняється, Ленні Шеперд розчиняється, Френкі розчиняється, Нью-Йорк розчиняється, усі вони розчиняються назовсім і вже не мають жодного значення. Я не знаю їх, я ніколи не знала їх, я чиста й непорочна. Весь той алкоголь і липкі цілунки, які я бачила, весь той бруд, що осів на мені дорогою назад, обертаються на чистоту й непорочність.

Що довше я лежала в чистій гарячій воді, то непорочнішою та чистішою почувалася, а коли вийшла і закуталася у величезний, м’який і білий готельний рушник, то відчула себе непорочною, мов новонароджена дитина.

Не знаю, скільки я проспала, перш ніж почула стукіт у двері. Спершу я не звернула уваги, адже людина, яка стукала, вперто торочила: «Еллі, Еллі, Еллі, пусти», — а я не знала ніякої Еллі. Потім до першого, тихого й слабкого стукоту додався другий, різкий і сильний, і новий голос, набагато чіткіший, промовив: «Міс Ґрінвуд, до вас прийшла подруга», — і я зрозуміла, що це Дорін.

Я з розмаху зіпнулася на ноги і якийсь час запаморочено шукала рівновагу посеред темної кімнати. Я сердилася на Дорін, що розбудила мене. Єдиним способом добре закінчити ту печальну ніч для мене був здоровий сон, та їй забаглося розбудити мене й усе зіпсувати. Я подумала, що треба далі вдавати, наче сплю, й тоді вони підуть і дадуть мені спокій, але я вичекала, а вони не пішли.

«Еллі, Еллі, Еллі», — бурмотів перший голос, а другий настирливо шипів: «Міс Ґрінвуд, міс Ґрінвуд, міс Ґрінвуд», — наче в мене було роздвоєння особистості чи щось таке.

Я відчинила двері й замружилася від яскравого світла. Таке враження, ніби була не ніч, не день, а якась третя страшна пора, що врізалася між них і триватиме довіку.

Дорін усією вагою спиралася на одвірок. Коли я вийшла, вона впала на мене. Її обличчя я бачити не могла, бо вона звісила голову вперед, і жорстке біляве волосся бахромою теліпалося на темному корінні.

Я впізнала приземкувату вусату жіночку в чорній уніформі — нічну покоївку, яка прасувала нам повсякденні й вечірні сукні в тісній комірчині на поверсі. Я не розуміла, звідки вона знає Дорін, або чому вона затялася допомогти Дорін розбудити мене, а не відвела тихенько до її номера.

Побачивши, що Дорін у мене на руках і мовчить — коли не зважати на гикавку, — покоївка пішла коридором до своєї комірчини, де стояли старезна швейна машинка «Зінґер» і біла прасувальна дошка. Мені хотілося побігти за нею та пояснити, що я не маю жодного стосунку до Дорін, бо покоївка мала вигляд невблаганний, працьовитий і моральний, як усі підстаркуваті емігранти з Європи, а ще була схожою на мою австрійську бабусю.

— Дай я ляжу, дай ляжу, — бурмотіла Дорін, — дай я ляжу, дай я ляжу.

Я передчувала, що коли перенесу Дорін через поріг свого номера й допоможу їй вкластися у своєму ліжку, то вже ніколи її не спекаюся.

Частини тіла, якими вона на мене спиралася, були м’якими й теплими, мов гора подушок, а ноги, взуті в туфлі на шпильках, безвольно волочилися. Вона була заважкою, і я не донесла б її коридором.

Я вирішила, що найрозважливішим буде лишити її зовні, зачинити двері, замкнутися й повернутися в ліжко. Дорін, коли прокинеться, не пам’ятатиме, що сталося, і подумає, що знепритомніла в коридорі під моїми дверима, коли я спала, тож підведеться самотужки й піде до себе, як і належить.

Я почала обережно опускати Дорін на зелений коридорний килим, аж тут вона басовито застогнала й рвонула з моїх рук уперед. Струмінь коричневого блювотиння вирвався з її рота й розтікся великою калюжею біля моїх ніг.

Раптом Дорін зробилася ще важчою. Її голова впала в калюжу, й цівки білявого волосся розпливлися в ній, наче корені дерева в болоті. Я зрозуміла, що вона спить. Я здалася. Я сама напівспала.

Тієї ночі я дещо вирішила для себе стосовно Дорін. Я вирішила спостерігати за нею й слухати, що вона казатиме, але глибоко всередині не мати з нею нічого спільного. Глибоко всередині я лишатимуся на боці Бетсі та її безневинних подружок. Бо глибоко всередині я була схожою саме на Бетсі.

Я тихенько переступила поріг і зачинила двері. Трохи подумавши, вирішила їх не замикати. Просто не зважилася на це.

Прокинувшись у млявій захмареній спеці наступного ранку, я вдягнулася, вмила обличчя холодною водою, злегка нафарбувала губи й повільно відчинила двері. Певно, я готувалася побачити там тіло Дорін у калюжі блювотиння — правдиве свідчення моєї власної нечистої природи.

У коридорі нікого не було. Килим тягнувся з кінця в кінець, чистий і вічнозелений, за винятком нерівної темнуватої плями перед моїми дверима: наче хтось випадково розлив там склянку води, але витер майже досуха.