Під скляним ковпаком

Розділ сімнадцятий

— Сьогодні у вас щасливий день!

Молода медсестра забрала сніданкову тацю й лишила мене сидіти загорнутою в ковдру, мов пасажира на палубі лайнера, який вийшов подихати морським повітрям.

— Чому щасливий?

— Ой, не знаю, чи вже можна вам казати, але сьогодні вас переводять у «Белсайз».

Медсестра дивилася на мене, мовби чекаючи на реакцію.

— «Белсайз». Мені туди не можна.

— Це чому?

— Я не готова. Я ще недостатньо одужала.

— Звісно, ви достатньо одужали. Не переймайтесь, якби ви не були готові, вас нізащо не переводили б.

Коли медсестра пішла, я заходилася складати нову головоломку, яку мені підкинула доктор Нолан. Що вона хотіла довести? Я не змінилася. Нічого не змінилося. А «Белсайз» був найкращим корпусом. Із «Белсайза» люди поверталися до роботи, і до навчання, і додому.

Джоан у «Белсайзі» була на своєму місці. Зі своїми підручниками з фізики, і ключками для гольфу, і бадмінтонними ракетками, і захеканим голосом. Джоан була справжнім вододілом між мною та майже здоровими. Відколи Джоан перевели з «Каплана», я стежила за її успіхами через лікарняні плітки.

Джоан дозволяли гуляти, дозволяли ходити по крамницях, дозволяли їздити в місто. Я потай збирала всі новини про Джоан і сприймала їх не без гіркоти, хоч і вдавала, буцім радію за неї. Джоан була всміхненим двійником мене колишньої — створеним, щоб переслідувати й мучити мене.

Можливо, Джоан уже випишуть, доки я переберусь у «Белсайз».

Однак у «Белсайзі» я принаймні могла більше не боятися шокової терапії. У «Каплані» багатьох жінок лікували електрошоком. Я вирізняла їх з-поміж інших, адже їм не виносили сніданку на тацях, як усім решта. Їх водили на електрошок, поки ми поглинали свої сніданки кожна у своїй кімнаті, а потім вони повертались у вітальню, тихі й понівечені, і медсестри вели їх за руки, як дітей, і там вони снідали.

Щоранку, коли медсестра стукала в двері й входила зі сніданковою тацею, мене охоплювало полегшення: тепер я знала, що цього дня ніщо мені не загрожує. Я не розуміла, як доктор Нолан могла знати, ніби люди засинають під час шокової терапії, якщо саму її так ніколи не лікували. Як вона знала, що людина не просто виглядає, наче спить, а справді не відчуває багатовольтових судом і не чує електричного гулу?

Було чути, як хтось грає на роялі в іншому кінці коридору.

За вечерею я сиділа мовчки й дослухалася до балаканини белсайзівських жінок. Усі вони були вдягнені як належить, акуратно нафарбовані, деякі з них були заміжні. Дехто з них їздили в місто пройтися по крамницях, дехто поїхали погостювати до друзів, і за вечерею вони тільки й робили, що по колу обмінювалися особистими жартиками.

— Я подзвонила би Джеку, — казала жінка на ім’я Діді, — тільки боюся, що його не буде вдома. Хоч я точно знаю, куди дзвонити, щоб його знайти. Знаю, що кажу.

Низенька жвава блондинка за моїм столиком засміялася:

— Я майже домоглася від доктора Лорінґа того, що мені треба.

Вона широко розплющила по-ляльковому порожні блакитні очі й додала:

— Залюбки обміняла б свого Персі на новішу модель.

З іншого боку кімнати Джоан із чималим апетитом поглинала фарш у томатному соусі. Вона, здавалось, цілком вільно почувалася серед тих жінок, а зі мною трималася прохолодно, мовби трохи зневажливо, як із напівзабутою та неважливою знайомою.

Одразу після вечері я вклалася в ліжко, але потім почула звуки рояля й уявила, як Джоан, і Діді, і Лубель, і блондинка, і всі решта сміються й пліткують про мене у вітальні, поки я не чую. Певно, скаржаться одна одній, як жахливо, що поруч із ними в «Белсайзі» є такі, як я, адже мені місце у «Ваймарку».

Я вирішила покласти край цій підлоті.

Накинувши ковдру на плечі, мов палантин, я почимчикувала коридором на світло й веселий гомін.

Решту вечора я слухала, як Діді вистукує на клавішах рояля власноруч складені пісеньки, а інші грають у бридж і теревенять — так само, як робили б це в студентському гуртожитку, лишень дехто з них уже переросли коледж щонайменше на десяток років.

Одна з них, міцна й висока жінка, сива і гучноголоса, колись навчалася в коледжі Вассара[15]. Звали її місіс Севедж. Одразу було ясно, що вона — світська левиця, адже їй тільки й ішлося, що про дебютанток. Здається, у неї було двоє чи троє доньок, і того року всі вони мали вийти у вищий світ, от тільки місіс Севедж зіпсувала їм дебют, утрапивши в психлікарню.

У Діді була одна пісенька, «Молочник», і всі постійно казали, що вона мусить записати її в студії — це буде хіт. Починалася пісенька з того, що Діді тихенько награвала мелодію, схожу на стукіт копит неспішного поні, а тоді накладала другу, ніби насвистування молочника, і дві мелодії доповнювали одна одну.

— Як це мило, — невимушено сказала я.

Джоан спиралася на один із кутів рояля й гортала якийсь модний журнал, а Діді всміхнулася їй, наче нагадуючи про якусь їхню спільну таємницю.

— Ой, Естер, — озвалася Джоан, тримаючи журнал так, щоб мені було видно. — Це не ти?

Діді припинила грати.

— Дай глянути, — вона взяла журнал, розглянула сторінку, на яку показувала Джоан, а тоді подивилася на мене. — Ой, ні. Звісно, ні, — сказала вона й знову глянула на фото в журналі. — Бути не може!

— Та це ж Естер! Правда, Естер? — запитала Джоан.

Лубель і місіс Севедж підпливли до рояля, і я, вдаючи, ніби розумію, про що йдеться, потяглася за ними.

На журнальному фото була дівчина, вбрана у вечірню сукню без бретелей із чогось білого й пухкого, вона навіжено всміхалась, а довкола неї юрмилися хлопці. Дівчина тримала в руці келих із прозорим напоєм і, здавалося, зосереджено дивилася понад моїм плечем кудись за мене, трохи лівіше. Чийсь тихий подих залоскотав мені шию, я розвернулася всім тілом.

Нічна медсестра непомітно підійшла на м’яких гумових підошвах.

— Що, правда? Це правда ви?

— Ні, це не я. Джоан помилилась, і то дуже. Це хтось інша.

— Ні, скажи, що це ти! — скрикнула Діді.

Але я вдала, ніби не почула, і відвернулася.

Тоді Лубель почала просити медсестру долучитися четвертою до партії в бридж, а я підсіла поспостерігати, хоча в бриджі ні бе ні ме: у коледжі я не мала часу грати, це могли собі дозволити заможніші дівчата.

Я тупо дивилася на безвиразні обличчя королів, і валетів, і дам, і слухала, як медсестра розповідає про своє тяжке життя.

— Ви, леді, не уявляєте, як воно, триматися за дві роботи, — казала вона. — Ночами я тут, стережу вас…

Лубель хихикнула:

— Ой, та ми ж чемні. Ми найкращі з усіх тутешніх, самі знаєте.

— Ой, з вами ще нічого, — медсестра почастувала всіх м’ятною жуйкою, а тоді й собі розгорнула рожеву пластинку. — З вами все гаразд, а от бевзі в лікарні штату всі соки з мене висмоктують.

— То ви й там, і тут працюєте? — запитала я, несподівано зацікавившись.

— Ага, — медсестра глянула просто на мене, і я зрозуміла, що вона вважала мене зовсім недостойною перебувати в «Белсайзі». — Там би вам анітрошечки не сподобалось, леді Джейн.

Дивно, що медсестра назвала мене леді Джейн, адже вона чудово знала, як мене звати.

— Чому? — не вгавала я.

— Ну, бо там усе не таке приємне, як тут. Тут у вас майже заміський клуб. А там нічого такого немає. Ніякої ДТ, ніяких прогулянок…

— Чому ніяких прогулянок?

— Бо замало пер-со-на-лу, — на цих словах медсестра загребла взятку, і Лубель застогнала. — Кажу вам, леді, наскребу на машину — і бувайте здорові.

— Тобто й тут вас не буде? — запитала Джоан.

— Нізащо. Тільки приватні клієнти. І то під настрій…

Я припинила слухати.

Відчувала, що медсестрі доручили донести до мене альтернативи. Або я вилікуюсь, або падатиму нижче й нижче, мов загасла зірка: з «Белсайза» до «Каплана», тоді до «Ваймарка», а зрештою доктор Нолан і місіс Ґінея поставлять на мені хрест, і я опинюся в сусідній лікарні штату.

Я підтягнула ковдру на плечі й відсунула стілець.

— Мерзнете? — грубо запитала медсестра.

— Так, — відповіла я, виходячи в коридор. — Кригою вкриваюся.

Тепла й безтурботна, я прокинулась у своєму білому коконі. Промінь слабкого зимового сонця танцював на дзеркалі, й на склянках на комоді, й на металевих ручках дверей. З протилежного кінця коридору чувся вранішній дзенькіт посуду: покоївки розставляли сніданки по тацях.

Я чула, як медсестра постукала в двері кімнати поблизу. Сонна місіс Севедж щось викрикнула у відповідь, і медсестра ввійшла до неї, подзенькуючи тацею з посудом. У мені на мить ворухнулася здатність насолоджуватись, і я уявила пару, що здіймається над блакитним порцеляновим кавником, і блакитну порцелянову чашку, і круглобокий глечик для вершків — з білими маргаритками на блакитній порцеляні.

Я починала прощатися з собою.

Коли падіння на дно вже неминуче, треба до останнього триматися за дрібні приємності.

Медсестра погрюкала в мої двері й увірвалася, не чекаючи відповіді.

То була нова медсестра — вони весь час мінялися, — з вузьким пісочно-жовтим лицем і такого ж кольору волоссям, із круглими цятками ластовиння на кістлявому носі. Бозна-чому від вигляду цієї медсестри мене охопив доглибний смуток, і аж коли вона перетнула кімнату й підняла зелені жалюзі, я зрозуміла, що незвичність картинки була почасти зумовлена відсутністю таці.

Я відкрила рот, щоб запитати, де мій сніданок, але тут-таки затнулася. Вона мене з кимсь переплутала. З новими медсестрами таке часто буває. Когось із «Белсайза» водять на шокову терапію, просто я про це не знала, і зрозуміло, що медсестра мене з тим кимсь переплутала.

Я зачекала, доки медсестра обійшла мою кімнату, все розставила, поправила, пригладила й понесла наступну тацю до кімнати Лубель далі по коридору.

Тоді я вскочила в капці, не скидаючи ковдри, бо ранок був хоч і сонячний, однак холодний, і швиденько побігла в кухню. Покоївка в рожевій формі наливала каву з великого пошарпаного казана на плиті у вишикувані рядочком блакитні порцелянові кавники.

Я з любов’ю дивилася на рядок таць: на білі серветки, складені хрусткими рівнобедреними трикутниками й притиснуті сріблястими виделками, на світлі бані некруто зварених яєць у блакитних підставках, на зубчики прозорих мушельок апельсинового мармеладу. Треба було лише підійти й отримати свою тацю — і світовий лад буде цілковито відновлено.

— Сталася помилка, — повідомила я покоївку тихим довірчим тоном, нахилившись над стільницею. — Нова медсестра забула принести мені сніданок.

Я спромоглася щиро всміхнутися, щоб показати, що ні на кого не тримаю зла.

— Ваше прізвище?

— Ґрінвуд. Естер Ґрінвуд.

— Ґрінвуд, Ґрінвуд, Ґрінвуд, — покоївка вела вказівним пальцем по стовпчику прізвищ белсайзівських пацієнток, припнутому до кухонної стіни. — Ґрінвуд. Сьогодні без сніданку.

Я обіруч учепилася за край стільниці.

— Це точно помилка. Ви впевнені, що для Ґрінвуд сніданку не буде?

— Для Ґрінвуд — ні, — рішуче відрізала покоївка, саме коли ввійшла медсестра.

— Міс Ґрінвуд хотіла отримати свою тацю, — сказала їй покоївка, уникаючи мого погляду.

— Ой, — всміхнулася медсестра. — Міс Ґрінвуд, ви дістанете свою тацю трохи пізніше. Вам…

Але я вже не слухала її слів. Я сліпо покрокувала не в коридор, не у свою кімнату, де вони мене шукатимуть, а в нішу, яка не дорівнялася б до ніші в «Каплані», але все-таки то була ніша в найтихішому куточку коридору, куди не заходили ні Джоан, ні Діді, ні місіс Севедж.

Я забилася в найдальший куток і з головою накрилася ковдрою. Мене вразила не так майбутня шокова терапія, як відверта зрада доктора Нолан. Мені подобалася доктор Нолан, я її обожнювала, я беззастережно їй довірилася й відкрилася, і вона так щиро обіцяла попередити мене заздалегідь, якщо доведеться ще бодай раз іти на шокову терапію.

Якби вона попередила мене звечора, я, звісно, цілу ніч не спала би, лежала б із розплющеними очима, охоплена жахом, але до ранку змирилася б і була б готова. Я йшла б коридором між двома медсестрами, повз Діді, і Лубель, і місіс Севедж, і Джоан, — із гідністю людини, яка свідомо йде на власну страту.

Медсестра нахилилася й звернулася до мене на ім’я.

Я відсунулась і всілася в кутку навпочіпки. Медсестра зникла. Я знала, що вона повернеться за хвилину з двома дужими санітарами, і ті потягнуть мене повз усміхнених глядачок, які зібрались у вітальні, а я битимуся й витиму.

Доктор Нолан обійняла мене і притиснула до себе, мов рідна мати.

— Ви казали, що попередите! — крикнула я крізь пожмакану ковдру.

— Але я попереджаю, — відповіла доктор Нолан. — Я прийшла, щоб особисто попередити й відвести вас.

Я глянула на неї з-під набряклих повік.

— Чому ви не сказали ввечері?

— Боялася, що ви цілу ніч не спатимете. Якби я знала…

— Ви обіцяли попередити.

— Слухайте, Естер, я йду з вами. Буду там із вами весь час, і все буде як слід, як я обіцяла. Я буду поруч, коли ви прокинетесь, і приведу вас назад.

Я подивилася на неї. Вона здавалася дуже засмученою.

Я вичекала хвилину. А тоді сказала:

— Пообіцяйте, що лишитеся зі мною.

— Обіцяю.

Доктор Нолан витягнула з кишені білий носовичок і витерла мені обличчя. Потім узяла мене під руку, наче давня подруга, і допомогла підвестись, і ми пішли по коридору. Ковдра плуталася між ніг, і я пустила її сповзти на підлогу, але доктор Нолан ніби й не звернула на це уваги. Ми проминули Джоан, яка саме виходила зі своєї кімнати, і я всміхнулася до неї зверхньо й багатозначно, і вона позадкувала й дочекалася, доки ми пройдемо.

Доктор Нолан відімкнула двері в кінці коридору й повела мене вниз по сходах, до таємничих підземних коридорів, що поєднували всі корпуси клініки лабіринтом тунелів.

Стіни сяяли білими туалетними кахлями, з чорної стелі світили поодинокі лампи. Тут і там траплялися ноші й візки — спочивали попід трубами, що шипіли, й клекотіли, й нервовою системою обплітали блискучі стіни. Я намертво вчепилася в руку доктора Нолан, і вона раз у раз підбадьорливо стискала мою долоню.

Нарешті ми зупинилися перед зеленими дверима з чорним написом «ЕЛЕКТРОТЕРАПІЯ». Я завагалася, доктор Нолан чекала. Тоді я промовила: «Покінчімо з цим», — і ми ввійшли.

У приймальні, крім мене й доктора Нолан, були тільки блідий чоловік у кошлатому червоно-коричневому халаті й супровідна медсестра.

— Хочете присісти? — доктор Нолан вказала на дерев’яну лавку, але мої ноги були такими важкими, і я уявила, як непросто буде відірвати мене від лавки, коли до нас вийдуть із шокотерапії.

— Я ліпше постою.

Зрештою висока мертвотно бліда жінка в білій формі вийшла у приймальню крізь внутрішні двері. Я сподівалася, що вона підійде по чоловіка в халаті, адже він прийшов першим, і здивувалася, коли жінка рушила до мене.

— Доброго ранку, докторе Нолан, — привіталася, беручи мене за плечі. — Це в нас Естер?

— Так, міс Г’юї. Естер, це міс Г’юї, вона всіляко про вас подбає. Я їй про вас розповідала.

Жінка була, певно, метрів зо два на зріст. Вона нахилилась і лагідно поглянула на мене, і я роздивилася її по-кролячому великі зуби та білу шкіру, колись давно рясно побиту вуграми. Наче мапа місячних кратерів.

— Естер, думаю, ми можемо взяти вас першою, — сказала міс Г’юї. — Містер Андерсон не проти трохи зачекати, правда, містере Андерсон?

Містер Андерсон не промовив ані слова, тож міс Г’юї обійняла мене за плечі, і ми пішли в наступну кімнату, а доктор Нолан пішла за нами.

Крізь щілини між набряклими повіками, які я не наважувалася розплющити ширше, щоб не вмерти з переляку, я побачила ліжко з напнутим, мов на барабані, простирадлом і апарат у головах ліжка, а за ним людину в лікарській масці — не знаю, чи то був чоловік, чи жінка, — і обабіч іще кількох людей у масках.

Міс Г’юї допомогла мені влягтися на спину.

— Говоріть до мене, — попросила я.

Міс Г’юї заговорила ласкавим низьким голосом, змащуючи мені скроні й прилаштовувати до них крихітні електричні ґудзики.

— З вами все буде добре, ви зовсім нічого не відчуєте, ось, прикусіть…

І вона поклала щось мені на язик, і я панічно стиснула зуби, і темрява стерла мене з лиця землі, мов крейду з дошки.