Під скляним ковпаком

Розділ тринадцятий

— Звісно, мати його вбила.

Я дивилася на рот хлопця, з яким мене звела Джоді. Губи товсті й рожеві, під пасмом шовкового білявого волосся вмостилося дитяче личко. Його звали Кел, і я розуміла, що це зменшувальна форма якогось імені, але гадки не мала, якого саме, крім хіба Каліфорнії.

— Чому ти такий упевнений, що вона його таки вбила?

Кел мав бути дуже розумним, і Джоді казала по телефону, що він симпатичний і мені сподобається. Цікаво, чи вподобала б я його, якби була такою, як раніше.

Напевно ніяк не дізнатися.

— Ну, спершу вона каже «ні-ні-ні», а потім каже «так».

— Але ж потім знову каже «ні».

Ми з Келом лежали пліч-о-пліч на смугастому оранжево-зеленому рушнику посеред брудного пляжу через болото від Лінна. Джоді й Марк — хлопець, за яким її було закріплено, — пішли плавати. Кел не хотів плавати, він хотів розмовляти, і ми сперечалися про ту п’єсу, де юнак дізнається, що дістав хворобу мозку з милості батька, який плутався з гулящими жінками, і зрештою його мозок, який поволі розм’якшувався, вимикається остаточно, і мати вагається, вбити його чи ні.

Я підозрювала, що моя мати подзвонила Джоді й виблагала покликати мене кудись, аби я не сиділа днями в напівтемній кімнаті. Спершу я не хотіла йти, бо думала, що Джоді помітить зміни в моїй поведінці й будь-хто з першого погляду зрозуміє, що мені бракує клепки.

Але, поки ми їхали на північ, а потім на схід, Джоді жартувала, і сміялась, і безупинно базікала, і була не проти, щоб я лише час од часу вставляла «ого», чи «божечки», чи «бути не може».

Ми смажили сосиски на пляжних грилях, і я, уважно спостерігаючи за Джоді, Марком і Келом, спромоглася просмажити свою точно як слід, щоб не підгоріла, і не впустити у вогонь — а цього я дуже боялася. Потім, коли ніхто не дивився, я поховала її в піску.

Коли ми поїли, Джоді з Марком побігли до води, тримаючись за руки, а я лежала на спині й тупо дивилася на небо, поки Кел нескінченно говорив про п’єсу.

Запам’ятала я ту п’єсу з єдиної причини: там був божевільний, а всі твори, де були божевільні персонажі, чомусь намертво влипали в мою пам’ять, коли решта вивітрювалися.

— Але це важливе «так», — вів Кел. — Вона до того «так» ще повернеться наприкінці.

Я підвела голову й покосилася на ясно-синю таріль моря — ясно-синю таріль із брудною облямівкою. Велика опукла скеля, мов гострий кінець курячого яйця, стирчала з води за пару кілометрів від кам’янистого мису.

— Як вона хотіла його вбити? Чим? Я забула.

Я не забула. Я чудово пам’ятала, але хотіла почути, що скаже Кел.

— Морфіновим порошком.

— Як гадаєш, в Америці можливо дістати морфіновий порошок?

Кел на хвильку замислився, а тоді сказав:

— Навряд чи. Звучить занадто старомодно.

Я перекотилася на живіт і пильно пригледілася до краєвиду по інший бік, у напрямку Лінна. Склянисте марево бриніло над решітками грилів і розпеченим шосе, і крізь те марево, мов крізь завісу прозорої води, я роздивилася розпливчасті верхівки бензинових резервуарів, і фабричних димарів, і вишок, і мостів.

Знову перекотилася на спину й невимушено запитала:

— Якби ти вирішив накласти на себе руки, то як?

Схоже, Келові моє питання сподобалось.

— Я багато про це думав. Виніс би собі мізки кулею.

Я була розчарована. Це так по-чоловічому — стріляти в себе. Так би мені хтось і дав у руки пістолет, аякже. А якби й дав, я гадки не мала, в яку частину себе стріляти.

У газетах я читала купу новин про людей, які намагалися застрелитись, от тільки то прострілювали собі якийсь важливий нерв і довіку лишалися паралітиками, то цілили в обличчя з рушниці, але хірурги якимсь дивом встигали їх урятувати, якщо ті не помирали на місці.

Пістолети й рушниці — це дуже ризиковано.

— А з чого ти стрілявся б?

— З батькової рушниці. Він її тримає зарядженою. Просто зайшов би одного дня в його кабінет і, — тут Кел навів вказівний палець собі на скроню й комічно скривився, — клац!

Він широко розплющив очі й подивився на мене.

— А твій батько живе десь поблизу Бостона? — байдуже запитала я.

— Ні. В Клактон-он-Сі. Він англієць.

Джоді й Марк прибігли, тримаючись за руки. З них стікала вода, і вони струшували із себе краплі, мов двоє залюблених цуценят. Я відчула, що нас стало забагато, тож підвелася й удала, ніби позіхаю:

— Мабуть, піду поплаваю.

Джоді, Марк і Кел починали тиснути мені на нерви, мов дерев’яний глушник на струни фортепіано. Я боялася, що будь-якої миті втрачу контроль і почну патякати про те, як не можу читати, не можу писати і що я, можливо, єдина у світі людина, яка не спала місяць поспіль і не вмирає від виснаження.

Здавалося, мої нерви димлять, наче решітки грилів і розпечене сонцем шосе. Усе навколо — і пляж, і мис, і море, і скеля — тремтіло перед очима, мов театральний задник.

Цікаво, міркувала я, де та точка в просторі, у якій небесна синь стає чорнотою.

— Келе, ти теж піди поплавай, — Джоді грайливо підштовхнула його.

— О-о-ох, — застогнав Кел, ховаючи обличчя в рушнику. — Надто холодно.

Я пішла до води.

У ясному світлі безтінного полудня вода чомусь здавалася привітною та гостинною.

Я подумала, що смерть через утоплення є наймилосерднішою, а через спалення — найстрашнішою. Деякі з консервованих немовлят, яких мені показував Бадді, мали зябра. Так він казав. Саме проходили стадію, коли були зовсім як риби.

Дрібна хвиля, засмічена обгортками від цукерок, апельсиновими шкірками й водоростями, накрила мої стопи.

Я почула позаду шурхіт піску, і от уже Кел був поряд.

— Пливімо до тієї скелі, — я вказала рукою напрям.

— Здуріла? До неї кілометрів зо два.

— Такий ти плавець.

Кел узяв мене за лікоть і потягнув у воду. Коли було вже до пояса, він збив мене з ніг. Я різко випірнула, здійнявши бризки. Сіль пекла очі. Там, унизу, вода була зелена й напівпрозора, мов уламок кварцу.

Я попливла — різновидом собачого стилю, — не спускаючи очей зі скелі. Кел поволі плив кролем. Невдовзі він підвів голову з води і, тяжко дихаючи, заборсався на місці.

— Не допливу.

— Гаразд, повертайся.

Я вирішила, що можу заплисти так далеко, щоб не стало сил повернутися. Пливучи, слухала, як серцебиття нудним гуркотом відлунює у вухах.

Я є, я є, я є.

Того ранку я спробувала повіситися.

Узяла материн шовковий пояс від жовтого банного халата, щойно мати вийшла на роботу, а тоді, сидячи в бурштинових сутінках спальні, пов’язала пояс так, щоб вузол ковзав угору-вниз. Це забрало багато часу, бо вузли я в’язала кепсько й гадки не мала, який саме мені потрібен.

Тоді вирушила на пошуки чогось, до чого можна прив’язати зашморг.

Складність полягала в тому, що стелі в нас були геть непридатні. Низькі, гладенько потиньковані, білені. Жодного гака для люстри або дерев’яної балки. Як я шкодувала, що бабуся продала свій старий дім і переїхала до нас, а потім — до тітки Ліббі.

Бабусин дім зводили чітко за приписами дев’ятнадцятого століття, там були й високі стелі, і міцні свічкові люстри, і високі платтяні шафи з надійними поперечними вішаками, і горище, куди ніхто ніколи не лазив і де було повно скринь, папугових кліток, кравецьких манекенів і дахових балок завтовшки з корабельні щогли.

Але той будинок був старий, тож вона продала його, і я не знала більше нікого, хто має такий.

Розохочена швендянням із шовковим поясом на шиї, подібним на жовтий котячий хвіст, у марних пошуках місця, де його можна прилаштувати, я всілася на край материного ліжка й спробувала затягнути зашморг руками.

Але щоразу, коли він затягувався достатньо, щоб у вухах загуло і кров прилила до обличчя, мої руки слабшали й опускались, і я знову приходила в норму.

Тоді я зрозуміла, що моє тіло має в запасі купу хитрощів, як‑от певної миті змусити руки розімкнутися задля порятунку, раз у раз, хоча якби це було питанням лише моєї волі, я померла б умить.

Я просто мусила заскочити його зненацька, зібравши всю до останку волю, бо інакше воно б незчулось, як протримало б мене у своїй дурній клітці років п’ятдесят. А коли люди зрозуміли б, що я геть утратила розум, то рано чи пізно, незважаючи на обережність матері, вмовили б її здати мене в божевільню, де мене буцімто можуть вилікувати.

От тільки я була невиліковна.

Я купила кілька дешевих книжок із патопсихології та заходилася порівнювати свої симптоми з описаними у виданнях: звісно, усі мої симптоми свідчили про найбезнадійніші захворювання.

Окрім жовтої преси, я могла читати тільки книжки з патопсихології. Мовби лишилася вузька шпарина, щоб я встигла вивчити все про свою справу, аби завершити її як слід.

Після фіаско з повішенням я замислилися, чи не здатися все-таки лікарям, але тоді згадала про доктора Гордона і його приватний електрошоковий апарат. Якщо мене зачинять, то зможуть застосовувати його до мене безперервно.

А ще я подумала про матір і брата, і про друзів, які навідуватимуть мене зі сподіванням, що мені поліпшає. Візити рідшатимуть, а потім близькі втратять надію. Вони постарішають. Забудуть про мене.

Ще вони збідніють.

Спершу вони старатимуться дбати про мене щосили, тож спустять усі гроші на приватну клініку на зразок закладу доктора Гордона. Урешті гроші закінчаться, мене переведуть у державну лікарню, де сотні таких, як я, тримають у заґратованому підвалі. Що слабша надія на одужання, то далі тебе ховають від світу.

Кел розвернувся й поплив до берега.

Я спостерігала, як він повільно виходить із води. Пісок кольору хакі й зелені прибережні хвилі на мить розрізали його тіло навпіл, наче білого черв’яка. Потім воно повністю вилізло із зелені на хакі й загубилося серед десятків інших черв’яків, що звивалися чи валялися між морем і небом.

Я гребла руками й била ногами. Здавалось, яйцеподібна скеля не поближчала, відколи ми з Келом дивилися на неї з берега.

Тоді я зрозуміла, що немає сенсу плисти аж до скелі, бо моє тіло скористається цим, вилізе погрітися на сонці й набереться сил на зворотний шлях.

Лишалося тільки втопитися там і тоді.

І я зупинилася.

Склала руки при грудях, опустила голову й пірнула, розсуваючи воду поперед себе. Вода тиснула на барабанні перетинки й на серце. Я щосили гребла вниз, але незчулась, як море виплюнуло мене під сонце, і світ довкола блискотів синіми й зеленими самоцвітами.

Я витерла очі від води.

Я важко дихала, як від надмірного зусилля, але все одно якось сама собою трималася на воді.

Я пірнула вдруге, і втретє, і ще, але щоразу корком спливала на поверхню.

Сіра скеля глузувала з мене, височіючи над водою, мов рятувальний буй.

Я розуміла, що програла. Попливла назад.

Квіти кивали головами, наче кмітливі й обдаровані діти, коли я штовхала їх у візку по коридору.

У темно-зеленій формі волонтерки я почувалася дурною і зайвою, на відміну від лікарів у білих халатах, і медсестер, і навіть санітарок у коричневій формі, які мовчки проминали мене, несучи кудись швабри й відра, повні брудної води.

Якби мені платили бодай щось, хай зовсім дріб’язок, я могла би вважати це справжньою роботою, але за цілий ранок роздавання журналів, цукерок і квітів я мала лише безкоштовний обід.

Мати сказала, що, коли забагато думаєш про себе, треба допомагати тим, кому гірше, це зцілює, тож Тереза влаштувала мене волонтеркою в місцеву лікарню. Влаштуватися в ту лікарню було непросто, адже цього прагнули всі жінки Ліги волонтерок, однак, на щастя, улітку більшість із них роз’їхалися.

Я так сподівалася, що мене припишуть до відділення зі справді безнадійними, які зможуть крізь моє дурнувате й безвиразне обличчя роздивитися добрий намір і будуть мені вдячні. Проте головна волонтерка, леді, яку поважали всі прихожани нашої церкви, тільки раз глянула на мене й відрізала: «Ти до породіль».

Тож я їхала ліфтом на третій поверх, у пологове відділення, і там звітувалася старшій медсестрі. Вона видала мені візок із квітами. Я мала правильно розставити певні вази біля певних ліжок у певних палатах.

Однак, дійшовши до дверей першої палати, я помітила, що більшість квітів зів’яли, пелюстки покоричневіли. Я вирішила, що жінці, яка щойно народила дитину, було б неприємно отримати великий букет мертвих квітів, тож покотила візочок до коридорної мийки і заходилася висмикувати померлі квіти.

Потім я прибрала ті, що вже відживали своє.

Поруч не було жодного смітника, тож я зібрала квіти в жмут і вклала в глибоку білу мийку. Мийка здалася мені могильно холодною. Я всміхнулася. Мабуть, так вони складають тіла в лікарняному морзі. Мій рух на дещицю відтворював ширший рух лікарів і сестер.

Я відчинила двері першої палати і ввійшла спиною вперед, тягнучи візок за собою. Двоє медсестер підскочили, і я побачила навколо полиці й шухлядки з ліками.

— Чого тобі? — суворо запитала одна з медсестер. Я не розрізняла їх, вони всі здавалися однаковими.

— Я розношу квіти.

Медсестра, яка запитувала, поклала руку мені на плече й вивела мене з кімнати, а другою рукою вправно викотила візок. Вона штовхнула сусідні двері — ті широко розчахнулись — і поклоном вказала заходити. А тоді зникла.

Я чула, як віддалялося їхнє хихотіння, доки двері зачинилися й задушили його остаточно.

У палаті було шість ліжок, по жінці на кожному. Усі сиділи — одна плела, інша гортала журнал, ще інша накручувала волосся на папільйотки — і щебетали, мов папужки в папуговому вольєрі.

Я думала, вони спатимуть або лежатимуть мовчазні й зблідлі, тоді можна було б навшпиньки прокрастися між них і зіставити номери, написані на вазах чорнилом по клейкій стрічці, з номерами на ліжках, але не встигла я отямитись, як мене поманила до себе яскрава й жвава блондинка з гострим трикутним лицем.

Я підійшла до неї, лишивши візок посеред палати, та вона нервово зажестикулювала, і я зрозуміла, що вона хоче бачити візок.

Я підкотила візок до її ліжка й доброзичливо всміхнулася.

— Гей, а де мій дельфіній? — з іншого боку палати на мене по-орлиному хижо позирала обвисла повнотіла леді.

Гостролица блондинка нахилилася до візка:

— Ось мої жовті троянди. Але хтось помішав їх із паршивенькими ірисами.

До двох голосів долучилися й усі решта. Гучні нарікання накладалися й змішувалися, суперечили одне одному.

Щойно я відкрила рот із наміром пояснити, що довелося лишити купу дельфінію в мийці, бо він був мертвий, і що деякі вази так спорожніли без мертвих квітів, що я вирішила об’єднати деякі букети, аби якось їх заповнити, як відчинилися двері й медсестра зазирнула в палату дізнатися, що за ґвалт.

— Слухайте, сестро, вчора Ларрі приносив мені цілий сніп дельфінію.

— Вона мені троянди зіпсувала.

Бігом тікаючи, я на ходу розстібнула зелену форму й кинула її в ту ж мийку до мертвого квіткового сміття. Далі я побігла порожніми сходами вниз, перестрибуючи через сходинки і не зустрівши дорогою на вулицю ані душі.

— Як дійти до кладовища?

Італієць у чорній шкірянці зупинився і вказав на провулок за білою церквою методистів. Я пам’ятала церкву методистів. Я сама належала до методистів перші дев’ять років життя, до батькової смерті, а потім ми переїхали й стали унітаріанами.

Моя мати спершу була католичкою, а вже потім перейшла до методистів. Мої бабуся, дід і тітка Ліббі й досі були католиками. Тітка Ліббі відкололася від католицької церкви одночасно з моєю матір’ю, але згодом закохалася в італійця і повернулася.

Останнім часом я розглядала можливість і собі перейти в католицьку церкву. Я знала, що католики вважають самогубство страшним гріхом. Але в такому разі вони мали би знати дієвий спосіб відмовити мене від задуманого.

Звісно, я не вірила ні в життя після смерті, ні в непорочне зачаття, чи інквізицію, чи безгрішність крихітного мавполицого Папи, чи що там іще, але можна було не виказувати цього панотцеві — він міг би зосередитися винятково на моєму гріху й привести мене до каяття.

Щоправда, була складність: церква як така, навіть католицька, не забирала собі весь час. Хоч скільки молися, хоч скільки бий поклони, а їсти тричі на день усе-таки треба, і заробляти, і мати діло з довколишнім світом.

Я надумала з’ясувати, скільки часу піде на те, щоб із просто католички стати черницею, і запитала про це в матері, яка мала би знайти найпростіший шлях.

Мати з мене лише посміялася:

— Думаєш, вони візьмуть таку, як ти, отак одразу? З чого б то? Треба знати й катехизм, і Символ віри, і вірити в усе це, в повний набір. Куди з твоїм світоглядом!

Та я все одно уявляла, як піду до якогось бостонського панотця — саме в Бостоні, бо я не хотіла, щоб якийсь священик із мого містечка знав, що я хочу себе вбити. Священики — рідкісні пліткарі.

Вбрана в чорне, смертельно бліда, я припаду до його ніг і скажу: «О, панотче, допоможіть, благаю».

Але це було до того, як люди почали якось дивно на мене дивитись, от як ті медсестри в лікарні.

Я була переконана, що католики нізащо не візьмуть до себе божевільну черницю. Чоловік тітки Ліббі розповідав кумедну історію, як монастир відправив черницю до Терези на медичний огляд. Тій черниці весь час учувалися звуки арфи й голос, що повторював «Алілуя!». Лишень вона не була впевнена, чи то було «Алілуя!», чи «Аризона». Думаю, її таки спровадили в божевільню.

Я опустила на обличчя чорну вуаль і пройшла крізь фігурну залізну браму. Дивно: відколи батька поховали на тому кладовищі, ніхто з нас ані разу там не бував. Мати не дозволила нам піти на похорон, бо ми були ще малими, а батько помер у лікарні — тож і кладовище, і його смерть завжди здавалися мені нереальними.

Останнім часом у мене з’явилося палке бажання віддати батькові заборговане за всі роки знехтуваності й почати доглядати за могилою. Саме я була батьковою улюбленицею, тож було б логічно, якби я перейняла жалобні обов’язки, яких мати на себе ніколи й не брала.

Якби мій батько не помер, думала я, то навчив би мене всього, що знав про комах: то була його університетська спеціальність. Ще він навчив би мене німецької, грецької та латини, якими володів, і, можливо, я була б лютеранкою. У Вісконсині батько був лютеранином, але в Новій Англії це було немодним, тож він спершу став колишнім лютеранином, а згодом, зі слів матері, — цинічним атеїстом.

Кладовище мене розчарувало. Воно було в низині на виїзді з міста, наче сміттєзвалище, і я, тиняючись гравійними доріжками, постійно відчувала кислий сморід солончаку.

Стара частина кладовища була непогана — затерті пласкі надгробки, зарослі лишайниками пам’ятники, — але врешті я додумалася, що батька мали поховати в сучасній частині, серед померлих у сорокових.

Надгробки в сучасній частині були грубі й дешеві, тут і там траплялися могили, обкладені кахлями, схожі на засипані землею довгасті ванни, й іржаві металеві вази стирчали десь на рівні пупка, наповнені пластмасовими квітами.

Із сірого неба посипав дрібний дощ, і мені стало геть тоскно.

Батькової могили не було ніде.

Низькі кудлаті хмари мчали на видноколі з боку моря, за солончаками й пляжем із групками халуп, і мій чорний макінтош, куплений того ранку, потемнішав від мокрих плям. Липуча вогкість пробиралася крізь нього до шкіри.

Я питала в продавчині, чи він відштовхує воду. А та відповіла: «Жоден дощовик на світі не відштовхує воду. Він зливозахисний». А коли я запитала, що означає «зливозахисний», вона порадила купити парасольку.

Але на парасольку мені забракло грошей. Звісно: витрати на автобуси до Бостона й назад, на арахіс, газети, книжки з патопсихології, подорожі до рідного містечка на узбережжі майже остаточно виснажили мої нью-йоркські заощадження.

Я вирішила, що, коли гроші на рахунку скінчаться, я зроблю це, і того ранку витратила останні на чорний дощовик.

Тоді я побачила батьків надгробок.

Він стояв майже впритул до іншого, голова до голови, як, буває, складають людей у богадільнях, коли бракує місця. На рябо-рожевій, мов консервований лосось, мармуровій плиті не було нічого, крім батькового імені й під ним — двох дат через коротке тире.

У підніжжі надгробка я вклала мокрий сніп азалій, яких наламала з куща біля брами кладовища. А тоді ноги самі підігнулися піді мною, і я осіла на залиту дощем траву. Спершу не розуміла, чому так розпачливо ридаю.

А тоді згадала, що жодного разу не оплакувала батькової смерті.

Мати теж не плакала. Вона тільки всміхнулася й сказала, що смерть для нього була милістю: якби вижив, доживав би калікою, а такого він не витримав би, тож коли б міг обирати, так чи так волів би померти.

Я притискалася обличчям до гладкого мармуру й виплакувала біль утрати в потоки холодного солоного дощу.

Я точно знала, як усе влаштувати.

Щойно шини авто відшерхотіли по з’їзду й затих гул двигуна, я зіскочила з ліжка і швиденько нап’яла білу блузу, зелену спідницю-кльош і чорний дощовик. Дощовик досі був вогким на дотик, ще відучора, але скоро це мало стати неважливим.

Я спустилась, узяла з обіднього столу блакитний конверт і на зворотному боці старанно вивела великими літерами: «Пішла гуляти, повернуся пізно».

Поклала конверт так, щоб мати напевно його побачила, коли ввійде в дім.

А тоді розсміялася.

Забула про найголовніше.

Я побігла нагору й приволочила стілець до материної шафи. Видерлася на нього й дістала з верхньої полиці зелену металеву скриню на замку. Кришку з неї можна було віддерти й голіруч, такий слабкий був той замок, але я хотіла зробити все спокійно і виважено.

Я відчинила праву верхню шухляду материного бюро й витягла скриньку для прикрас, сховану під стосом напахчених носовичків з ірландського льону. Відчепила від темного оксамиту крихітний ключ. Відімкнула залізну скриню й узяла з неї пляшечку з новими пігулками. Їх виявилося більше, ніж я сподівалася.

Щонайменше п’ятдесят.

Якби я надумала чекати, доки мати видасть мені їх усі, по одній щовечора, довелося би збирати їх п’ятдесят днів. А за п’ятдесят днів знову почався б коледж, і брат повернувся би з Німеччини, і було би запізно.

Я почепила ключ назад до жмені недорогих ланцюжків і перснів, поклала скриньку для прикрас назад у шухляду з носовичками, повернула металеву скриню назад на полицю в шафі й поставила стілець на килим точно там, звідки взяла.

Тоді спустилася в кухню. Наповнила велику склянку водою з крана. Потім узяла склянку й пляшечку з пігулками і пішла в підвал.

Слабке, мовби підводне світло пробивалося крізь шпарини підвальних вікон. У стіні за грубкою виднілася темна ніша — починалася на рівні плечей і заглиблювалася під прохід між будинком і гаражем. Прохід ми облаштували після того, як викопали підвал, і під ним утворилася ця потаємна земляна порожнина.

Отвір затуляли кілька трухлявих полін для каміна. Я посунула їх трохи вбік. Тоді поставила склянку з водою і пляшечку на зріз одного з полін і спробувала підтягнутися.

Минуло відчутно багато часу, доки я спромоглася-таки видертися до отвору в стіні, але зрештою після численних спроб у мене вийшло — я навпочіпки всілася в гирлі темряви, ніби підземний троль.

Земля привітно холодила босі ноги. Цікаво, думала я, як давно оцей-от квадрат ґрунту не бачив сонця.

Потім я вклала важкі запилюжені поліна впоперек отвору, одне за одним. Темрява була оксамитово-густою. Я простягнула руку по склянку та пігулки й обережно, навколішки, притиснувши підборіддя до грудей, підповзла під дальню стіну.

Павутиння торкалося мого обличчя, мов крильця метеликів. Загорнившись у дощовик, наче у власну тінь, я відкрила пляшечку й почала швидко ковтати пігулку за пігулкою, кожну запиваючи дрібним ковтком води.

Спершу не відчувала нічого, та коли дісталася дна пляшечки — перед очима затанцювали червоні й сині спалахи. Пляшечка випала з руки, і я вляглася.

Тиша відійшла, ніби море, й оголила гальку, черепашки, мушлі та загиблий корабель мого життя. А потім десь на межі поля зору вона мовби зібгалася, набігла однією стрімкою хвилею і враз віднесла мене в сон.