Під скляним ковпаком

Розділ вісімнадцятий

— Естер.

Я прокинулася з глибокого сну, наскрізь мокра від поту, й одразу побачила обличчя доктора Нолан, яке, випливши переді мною, промовляло: «Естер, Естер».

Неслухняною рукою я потерла очі.

За спиною доктора Нолан я розгледіла тіло жінки в брудному чорно-білому картатому халаті, розпластане на каталці, наче скинуте з великої висоти. Але, перш ніж я встигла роздивитися більше, доктор Нолан вивела мене крізь двері у свіжу повітряну блакить.

Жар і жахи наче рукою зняло. Я відчувала незвичний спокій. Скляний ковпак висів у повітрі на метр вище від моєї голови. Я відкрилася повітряним потокам.

— Усе було, як я обіцяла, правда? — запитала доктор Нолан, коли ми поверталися в «Белсайз» по хрусткому коричневому листю.

— Так.

— І завжди так буде, — твердо сказала вона. — Я призначаю вам три сеанси шокової терапії на тиждень, у вівторок, четвер і суботу.

Я захлинулася вдихнутим повітрям.

— Скільки це триватиме?

— Залежить від вас і від мене.

Я надбила вершечок яйця столовим ножем. Поклала ніж і роздивлялася його. Намагалася пригадати, за що колись так любила ножі, але розум вискочив із зашморгу цієї думки й зависнув птахом посеред повітряної пустки.

Джоан і Діді сиділи поруч за роялем, і Діді вчила Джоан грати партію «Чопстікс» для лівої руки, а сама грала правою.

Як шкода, що Джоан така кобиляста, що в неї такі величезні зуби й очі лупаті, схожі на сіру гальку. Вона не втримала навіть Бадді Вілларда. А чоловік Діді, певно, жив із коханкою, поки Діді киснула, мов нікому не потрібна стара кицька.

— Я отримала ли-и-ист, — проспівала Джоан, просунувши скуйовджену голову в мою кімнату.

— От і молодець, — я не відводила погляду від книжки.

Відколи завершилася шокова терапія, а було її лише п’ять сеансів, і я отримала дозвіл їздити в місто, Джоан скрізь вилася за мною, як велика задихана плодова мушка, — наче солодке відчуття одужання можна було всотати, просто перебуваючи поряд. У неї забрали підручники з фізики та стоси товстих блокнотів із конспектами, з яких вона зводила довкола себе фортецю, і заборонили виходити з території клініки.

— Тобі не цікаво, від кого?

Джоан помалу просунулася в кімнату й сіла на ліжко. Я хотіла сказати, щоб забиралася геть, бо з нею мені було моторошно, але слова не йшли мені з рота.

— Гаразд, — зрештою озвалась я, заклавши книжку пальцем, — від кого?

Джоан витягнула з кишені спідниці блідо-блакитний конверт і грайливо помахала ним переді мною.

— Оце так збіг! — сказала я.

— Тобто?

Я підвелася, підійшла до комода, узяла з нього блідо-блакитний конверт і помахала перед Джоан, як хустинкою на прощання.

— Я теж отримала лист. Цікаво, чи вони однакові.

— Йому вже ліпше, його виписали.

Запала коротка мовчанка.

— Ти з ним не одружишся?

— Ні, — відповіла я. — А ти?

Джоан якось невловимо всміхнулася.

— Не сказала б, що він мені колись подобався.

— Невже.

— Так, мені подобалася його родина.

— Ти про містера й місіс Віллард?

— Так, — від голосу Джоан моїм хребтом струменів холодний протяг. — Я їх любила. Вони такі милі, такі щасливі, зовсім не подібні на моїх батьків. Я часто приїжджала з ними побачитися, — вона зробила паузу. — Доки ти не з’явилась.

— Даруй, — і я додала: — Але чому ти більше до них не їздила, якщо вони так тобі подобались?

— Та не випадало. Особливо коли ви з Бадді зустрічалися. Це було б… не знаю, якось дивно.

Я зважила її відповідь.

— Певно, так.

— То ти, — Джоан на мить затнулася, — дозволиш йому приїхати?

— Не знаю.

Спершу мені здалося, що приїзд Бадді на відвідини у психлікарню — просто жахлива затія, адже йому, певно, аби лише потеревенити й заприятелювати з тутешніми лікарями. Але потім я подумала, що це могло б стати вагомим кроком до того, щоб поставити його на місце, відмовитися від нього остаточно, хай у мене нікого іншого й не було, — сказати йому прямо, що не було й немає в мене ніякого перекладача-синхроніста, нікого, просто Бадді не пара мені, і я не хочу за нього триматися.

— А ти?

— Так, — видихнула Джоан. — Може, він візьме матір. Я попрошу його, щоби приїхав із матір’ю…

— З матір’ю?

Джоан набурмосилась:

— Я люблю місіс Віллард. Місіс Віллард чудова, чудова жінка. Вона була мені справжньою мамою.

Я уявила місіс Віллард з її рябими твідовими костюмами, з її зручними черевиками, з її мудрими материнськими настановами. Містер Віллард був її маленьким хлопчиком і голос мав хлопчачий, високий і дзвінкий. Джоан і місіс Віллард. Джоан… і місіс Віллард…

Того ранку я постукала до Діді, хотіла позичити ноти для дуетів. Почекала кілька хвилин, відповіді не було, і я вирішила, що Діді не в себе, тож можна зайти і взяти ноти з комода, і я штовхнула двері й увійшла в кімнату.

У «Белсайзі» — навіть у «Белсайзі» — у дверях були замки, але пацієнтам не давали ключів. Зачинені двері означали усамітнення, і цього правила дотримувалися всі: зачинені двері вважалися замкненими. Можна було постукати, постукати ще раз, а тоді піти геть. Я згадала про це, коли після яскраво освітленого коридору стояла напівсліпа в густих мускусних сутінках кімнати.

Коли зір пристосувався, я побачила силует на ліжку. Хтось низько хихикнув. Силует відкинув волосся з обличчя, і двійко галькових очей глянули на мене крізь морок. Діді лежала на подушках, було видно, що під зеленим вовняним халатом ноги в неї зовсім голі. Вона коротко й глузливо посміхнулася мені. Між пальців її правої руки жеврів вогник цигарки.

— Я тільки хотіла…

— Знаю, — сказала Діді. — Узяти ноти.

— Привіт, Естер, — озвалася й Джоан, її голос був схожий на шурхіт кукурудзяного листя, і мене від нього нудило. — Зачекай, я прийду, заграю з тобою нижню партію.

Тепер Джоан запевняла:

— Насправді Бадді Віллард мені ніколи не подобався. Він вважав, що все знає. Вважав, що все знає про жінок…

Я дивилася на Джоан. Попри моторошність і мою давню неприязнь, Джоан мене зачудовувала. Спостерігати за нею було чимсь таким, як спостерігати за марсіанином або винятково бородавчастою жабою. Її думки не були моїми думками, як її почуття не були моїми, однак ми були досить близькими, щоб її думки й почуття здавалися мені моїми власними, лишень відбитими в кривому почорнілому дзеркалі.

Іноді я замислювалася, чи не вигадала її сама. Бувало, запитувала себе, чи довіку вона виринатиме з небуття з кожною моєю кризою, щоб нагадати, ким я була, що пережила, і пронести в мене під носом свою особисту, але таку схожу кризу.

— Не розумію, що жінки бачать в інших жінках, — казала я доктору Нолан того дня по обіді. — Що жінка знаходить у жінці, чого не може знайти в чоловіку?

Доктор Нолан помовчала й сказала:

— Ніжність.

Тут мені заціпило.

— Ти мені подобаєшся, — казала Джоан. — Ти мені подобаєшся більше за Бадді.

І коли вона випросталася на моєму ліжку, дурнувато всміхнена, я пригадала дрібний скандал у гуртожитку коледжу: одна товста пишногруда старшокурсниця — по-бабусиному затишна набожна релігієзнавиця — і одна висока незугарна першокурсниця зі шлейфом невдалих побачень наосліп, коли кавалери тікали від неї в найвигадливіші способи, почали надто часто бачитися. Вони завжди трималися разом, і якось їх застукали на обіймах у кімнаті товстунки — так мені переказували.

— Але що вони робили? — питала я. Щоразу, коли думала про чоловіків із чоловіками і жінок із жінками, не могла уявити, чим вони все-таки можуть одне з одним займатися.

— Ой, — відповіла наша шпигунка, — Міллі сиділа на стільці, а Теодора лежала в ліжку, і Міллі гладила Теодорине волосся.

Я була розчарована, адже сподівалася відкрити для себе якесь нове незвідане зло. Цікаво все-таки, чи всі жінки тільки те й роблять з іншими жінками, що лежать поруч і обнімаються.

Звісно, у коледжі була одна відома поетка, яка жила із жінкою — кремезною та немолодою дослідницею класичної літератури, стриженою під коротке каре. І коли я сказала тій поетці, що колись, може, вийду заміж і наплоджу дітей, вона перелякано скрикнула: «А як же кар’єра?»

У мене розболілася голова. Чому до мене липнуть моторошні підстаркуваті жінки? Та відома поетка, і Філомена Ґінея, і Джей Сі, і християнська науковиця, і бозна-хто ще, й усі вони так чи так хотіли мене вдочерити, а я мала розплатитися за їхню турботу й впливовість уподібненням до них.

— Ти мені подобаєшся.

— Джоан, це занадто, — відказала я, забираючи книжку. — Бо ти мені не подобаєшся. Мене від тебе нудить, якщо хочеш знати.

І я вийшла з кімнати, лишивши Джоан старою шкапою лежати впоперек ліжка.

Чекаючи на лікаря, я міркувала, чи не втекти просто зараз. Я усвідомлювала, що порушую закон — принаймні закон штату Массачусетс, цієї напханої католиками діри, але доктор Нолан запевнила, що цей лікар — її давній друг, мудрий і розважливий.

— На що ви записані? — швидко запитала медсестра в реєстратурі, ставлячи галочку навпроти мого прізвища в журналі.

— Тобто на що? — я не думала, що хтось питатиме про мою мету, крім самого лікаря, а в приймальні був цілий тлум пацієнток, переважно вагітних чи з немовлятами, які чекали на інших лікарів, і я відчувала їхні погляди на своєму пласкому незайманому животі.

Медсестра з реєстратури глянула на мене, і я зашарілася.

— Ви на підбір, так? — лагідно перепитала вона. — Просто питаю, щоб зрозуміти, що писати в рахунок за консультацію. Ви студентка?

— Та-ак.

— Тоді з вас половина вартості. П’ять доларів замість десяти. Виписати вам рахунок?

Я вже майже назвала домашню адресу, де мала би бути, коли надійде рахунок, а тоді уявила, як мати відкриває конверт і бачить, що то за рахунок. Єдиною іншою адресою, до якої я мала доступ, була анонімна скринька, куди надходила пошта для пацієнтів, які не хотіли афішувати своє перебування в психлікарні. Але я подумала, що медсестра може впізнати номер скриньки, тому сказала:

— Краще я заплачу одразу, — і витягнула п’ять доларових банкнот із пачки в сумочці.

Ті п’ять доларів були з грошей, які мені надіслала Філомена Ґінея, вітаючи з одужанням. Цікаво, що вона подумала б, якби дізналася, на які потреби я їх витрачала.

Знала про це Філомена Ґінея чи ні, але вона купила мені свободу.

— Найгірше мені від думки, що якийсь чоловік матиме наді мною владу, — розповідала я доктору Нолан. — Чоловікові нічого, а наді мною немовля висить батогом, і не сіпнешся.

— Ви поводилися б інакше, якби не мусили перейматися дітьми?

— Так, — відповіла я, — але…

І я розповіла доктору Нолан про заміжню юристку та її «Захист цноти».

Доктор Нолан дочекалася, коли я договорю. А тоді розреготалась.

— Пропаганда! — пхикнула вона і написала на аркушику для приписів ім’я й адресу лікаря.

Я нервово гортала журнал про материнство. З кожної шпальти мене осявали усмішками пухкі й щасливі немовлячі личка: голомозі немовлята, шоколадно-коричневі немовлята, немовлята з обличчям президента Ейзенгавера, немовлята, які щойно вперше перекинулися на животик, немовлята, які тягнуть ручки до брязкалець, немовлята, які вперше в житті їдять тверду їжу з ложки, немовлята, зайняті всіма тими малими трюками дорослішання, що крок за кроком виводять у цей тривожний і сповнений розчарувань світ.

Я чула запахи дитячого харчування, кислого молока, підгузків, що смерділи солоною тріскою, — і мене опановували печаль і ніжність. Як запросто довколишні жінки народжували дітей! Чому я така відірвана від усіх, не по-материнському налаштована? Чому мені не мріється про те, щоб усю себе присвятити пухким плаксивим немовлятам, як це зробила Додо Конвей?

Якби мені довелося цілодобово обслуговувати немовля, я здуріла б.

Я подивилася на маля на руках жінки навпроти. Не уявляю, скільки йому було, ніколи не вміла визначати немовлячий вік, можу лише сказати, що воно невпинно щось белькотіло й мало зо двадцять зубів за морщавими рожевими губами. Голова теліпалася на плечах — шиї, здавалося, не було, — і дитина спостерігала за мною з мудрим, філософським виразом.

Мати всміхалася та всміхалася й тримала дитину, мов перше диво світу. Я спостерігала за ними, щоб знайти хоч яку підказку про джерело їхньої взаємозадоволеності, проте лікар викликав мене, перш ніж я встигла щось зауважити.

— Ви хочете підібрати засіб, — підбадьорливо сказав він, і я з полегшенням усвідомила, що цей лікар не з тих, хто ставитиме незручні запитання.

Якусь мить я покрутила на язику свою історію: що я планую вийти заміж за матроса, щойно його судно зайде в док Чарльзтаунської військово-морської верфі, а без обручки я тому, що ми надто бідні, але зрештою відкинула легенду й просто відповіла:

— Так.

Забираючись в оглядове крісло, я думала: «Я лізу на свободу, свободу від страху, від заміжжя за не тим чоловіком — типу Бадді Вілларда — через якийсь секс, свободу від гуртожитків Кріттентон[16], де живуть молоді жінки, яким теж мали би підібрати засіб, бо вони вчинили так, як вчинили, тому що інакше й бути не могло…»

Їдучи назад у клініку, я тримала на колінах простий згорток у коричневому папері: міс Хто Завгодно повертається з міста й везе своїй самотній тітці тортик зі «Шраффтс» чи капелюшок із «Файлінз бейсмент». Побоювання, що католики мають рентгенівський зір, помалу вивітрювалось, і я розслаблялася. Мудро я скористалася дозволом ходити на закупи, подумалося мені.

Я була жінкою, яка належить лише собі.

Тепер треба було знайти відповідного чоловіка.