Під скляним ковпаком

Розділ шостий

Я довго вмовляла Бадді показати мені щось по-справжньому цікаве з лікарняного життя, а однієї п’ятниці не пішла в коледж, влаштувала собі довгі вихідні й поїхала до нього, і він скрізь мене водив.

Почали ми з того, що я вдягла білий халат, сіла на високий стілець у кімнаті з чотирма трупами, а Бадді разом зі своїми однокашниками їх розтинав. У тих трупах було так мало людського, що вони мене анітрохи не бентежили. Шкіра на них була мов задубіла, жорстка, фіолетово-чорна, а пахло від них застояним оцтом.

Потім Бадді відвів мене в залу, де у великих скляних посудинах зберігалися померлі в утробі немовлята. У першій посудині було немовля з величезною білою головою та малесеньким зморщеним тулубом завбільшки з жабку. Наступне було трохи більшим, наступне — ще більшим, а немовля в останній посудині було звичайного розміру, і мені здалося, ніби воно дивиться на мене й усміхається, наче поросятко.

Я була неабияк гордою за себе й за те, як спокійно споглядала всі ті моторошні штуки. Лише раз я смикнулася — коли сперлася ліктем на живіт трупа, що його саме розтинав Бадді: хотіла побачити, як він розрізає легеню. По хвилині чи двох я відчула, що мені в лікоть щось пече, а тоді подумала, що труп може бути напівживим, адже він досі був теплим, тож я панічно зіскочила зі стільця з якимсь вигуком. Однак Бадді пояснив, що то пече бальзамувальна рідина, і я всілася на місце.

За годину до ланчу Бадді взяв мене з собою на лекцію про серповидноклітинну анемію та інші жахливі хвороби, куди привозили людей на візках, виставляли перед аудиторією, розпитували, потім вивозили, а тоді показували кольорові слайди.

Мені запам’ятався слайд із симпатичною усміхненою дівчиною, в якої була родимка на щоці. «Минуло двадцять днів після появи родимки, і дівчина померла», — сказав лікар, і всі замовкли на якусь хвилину, а потім пролунав дзвінок, тож я так ніколи й не дізналася, від чого померла та дівчина і що то була за родимка.

По обіді ми пішли дивитись, як народжується дитина.

Спершу ми знайшли в лікарняному коридорі комору, де Бадді взяв для мене білу маску й марлю.

Високий і товстий студент-медик, величезний, мов актор Сідні Ґрінстріт, сидів неподалік і спостерігав, як Бадді накручує мені на голову марлю, аби повністю сховати під нею волосся, заливши над білою маскою самі тільки очі.

Студент-медик неприємно гигикнув і сказав:

— Може, тебе хоч мати любить.

Я так глибоко замислилися над тим, який він товстий, і над тим, яке це нещастя для чоловіка, особливо юнака, бути товстим — бо яка жінка захоче перехилятися через такий величезний живіт, щоб поцілуватися, — що навіть не одразу зрозуміла, яка то була образа. Коли я дійшла висновку, що він, певно, вважає себе винятково гарним, і вигадала саркастичну ремарку, мовляв, тільки матері й люблять товстих чоловіків, він уже пішов.

Бадді розглядав на стіні чудернацьку круглу дошку з низкою отворів: перший був завбільшки з доларову монету, останній — зі столову тарілку.

Він сказав мені:

— Чудово. Просто зараз хтось народжує.

Біля дверей пологової стояв худенький згорблений студент, знайомий Бадді.

Бадді сказав:

— Здоров, Вілле, хто приймає?

— Я приймаю, — похмуро відповів Вілл, і я помітила, що на його високому блідому чолі рясніють дрібні краплі поту. — Я приймаю, і це мої перші.

Бадді пояснив, що Вілл — третьокурсник і, щоб отримати диплом, мусить прийняти вісім пологів.

Тоді він зауважив шум у протилежному кінці коридору: кілька чоловіків у салатових халатах і лікарських ковпаках, а з ними й кілька медсестер прямували до нас, везучи на каталці щось велике й біле.

— Ви ліпше не дивіться, — прошепотів мені на вухо Вілл. — Ви не захочете дітей, якщо побачите. Вони не дозволяють жінкам дивитися. Інакше рід людський вимре.

Ми з Бадді засміялися, а потім Бадді потиснув руку Віллу, і ми пішли в пологову кімнату.

Вигляд столу, на який вкладали жінку, так мене приголомшив, що я заніміла. Він був схожий радше на стіл у жаскій катівні — з металевими стременами, що стирчали з одного боку, й різноманітним приладдям, дротами й трубками, яких я не могла добре роздивитися, з іншого.

Ми з Бадді стояли біля вікна, десь за метр від жінки, звідки все було чудово видно.

Живіт породіллі так височів, що я не бачила за ним ні її обличчя, ні верхньої частини тіла. Здавалося, вона не мала нічого, крім по-павучому величезного черева та двох потворних покручених ніжок у високих стременах, і весь час, поки народжувалася дитина, вона страшно, не по-людському вила.

Потім Бадді пояснив, що жінці вкололи якісь ліки, і вона не пам’ятатиме, як боляче їй було, і що коли вона стогнала й лаялася, то насправді не усвідомлювала, що робить, бо була неначе в напівсні.

Я подумала, що тільки такі ліки міг винайти чоловік. Ось перед нами жінка переживає неймовірний біль, вона очевидно відчуває його цілком і повністю, адже інакше так не стогнала би, а потім вона поїде додому й зачне наступну дитину, бо ті ліки змусять її забути, як це боляче, і все одно в її тілі постійно лишатиметься щось, що змушуватиме цей довгий, сліпий, без дверей і вікон коридор болю щоразу відчинятися перед нею, і поглинати її, й зачиняти її в собі.

Головний лікар, який наглядав за Віллом, весь час казав жінці:

— Тужтеся, місіс Томолілло, тужтеся, розумничка моя, тужтеся, — і в розкритій виголеній шпарині між її ніг, мертвотно блідих від дезінфектантів, я побачила появу чогось темного й волохатого.

— Голова немовляти, — прошепотів мені Бадді під прикриттям стогону породіллі.

Але голова немовляти хтозна-чому застрягла, і лікар наказав Віллу робити розріз. Я почула, як ножиці дзвінко зійшлися на жінчиній шкірі, наче на клапті тканини, і полилася кров — страшна, яскраво-червона. А потім дитина ніби вискочила в руки Віллові — сливово-синя, вкрита чимсь білим, мов борошном, заляпана кров’ю, а нажаханий Вілл усе торочив:

— Я впущу його, я впущу його.

— Ні, не впустиш, — відповів лікар, забрав із Віллових рук дитину й заходився робити їй масаж, синява поступово зійшла, і немовля заплакало осиротіло й хрипко, і я побачила, що це хлопчик.

Те немовля одразу ж напісяло в обличчя лікареві. Згодом я запитала в Бадді, як це взагалі можливо, і він пояснив, що цілком можливо, однак щоразу дивно, коли щось таке трапляється.

Щойно дитина народилась, усі присутні розбилися на дві групи: медсестри пов’язували немовляті на ногу, мов собаці, металевий жетончик, і витирали очі ватяними квачиками, і пеленали його, і вкладали в завішане простирадлами ліжечко, а лікар і Вілл зашивали жінці розріз голкою з довгою ниткою.

Здається, хтось казав:

— У вас хлопчик, місіс Томолілло! — але жінка не відповіла й навіть не підвела голови.

— І як тобі? — вдоволено запитав Бадді, коли ми йшли через квадратний двір до його кімнати.

— Чудово! — відповіла я. — Щодня на таке дивилася б.

Я не наважилася запитати, чи є якийсь інший спосіб народжувати дітей. Для мене чомусь найважливішим було побачити дитину — як вона виходить із мене — і впевнитися, що вона моя. Мені здавалося, що коли все одно доводиться переживати такий біль, уже не мало би бути особливої різниці, притомна ти чи ні.

Завжди уявляла, як підводжуся на ліктях на столі — звісно, бліда як смерть, ненафарбована і страшенно зморена, але все одно усміхнена й осяйна, з розпущеним волоссям до пояса — і тягнуся рукою до свого крихітного зморщеного первістка, і вимовляю його ім’я, якого поки що не вигадала.

Тоді, аби порушити мовчанку, я запитала:

— Чому воно було все наче в борошні? — і Бадді пояснив, що шкіру немовляти захищає щось таке воскоподібне.

Коли ми повернулися в кімнату Бадді — подібну радше на чернечу келію, бо стіни були голі, і ліжко було голе, і підлога, лише стіл був завалений різними товстими й огидними книжками на кшталт «Анатомії» Генрі Ґрея, — Бадді запалив свічку й відкоркував пляшку дюбоне. Тоді ми вляглися поруч на його ліжку, і Бадді сьорбав собі вино, а я читала вголос «там де я іще ніколи не бував»[8] та інші вірші з книжки, яку привезла із собою.

Бадді казав, мовляв, щось у поезії, певно, все-таки є, інакше така дівчина, як я, не витрачала б на неї стільки часу, тож на кожному побаченні я читала йому якісь вірші й пояснювала, що в них для себе знайшла. То була ідея Бадді. Він завжди так організовував наші спільні вихідні, щоб ми потім у жодному разі не шкодували про згаяний час. Його батько був учителем, і мені здається, що Бадді теж міг би бути вчителем, він вічно намагався щось мені пояснювати й розширювати мій кругозір.

Коли я дочитала, він раптом запитав:

— Естер, ти колись бачила чоловіка?

З інтонації я зрозуміла, що він питає не просто про чоловіка чи взагалі про чоловіків, а про оголеного чоловіка.

— Ні, — відповіла я. — Тільки скульптури.

— А ти хотіла би побачити мене, правда?

Я не знала, що відповісти. Мої мати й бабуся останнім часом постійно натякали, який Бадді Віллард добрий і порядний хлопчик, із якої він доброї й порядної родини, і як усі в церкві вважали його просто-таки зразковим, таким люб’язним до батьків і старших людей, а до того ж він іще й спортсмен, і красунчик, і розумник.

Справді, я тільки й чула, який добрий і порядний Бадді, і що він — саме та людина, заради якої дівчина має лишатися доброю та порядною. Тож мені навіть на думку не спало, що бодай якась пропозиція Бадді може мені нашкодити.

— Ну гаразд… Мабуть, — відповіла я.

Я уважно спостерігала за Бадді, коли він розстібав і стягував штани, а потім склав їх на стілець і зняв труси, пошиті з чогось подібного на капронову сітку.

— У них прохолодно, — пояснив він. — А ще мати каже, що їх легко прати.

Тоді він став переді мною, а я на нього витріщилась. Усі мої думки крутилися довкола індичих ший та індичих вол, і я була дуже засмучена побаченим.

Схоже, Бадді зачепила моя мовчанка.

— Мабуть, тобі варто звикнути до мене в такому вигляді, — сказав він. — Тепер покажи мені себе.

Але думка про необхідність роздягатися перед Бадді викликала в мене стільки ж ентузіазму, скільки свого часу — фотографування моєї постави в коледжі, коли треба було стояти голою перед камерою, усвідомлюючи, що цей фотознімок цілком оголеної мене опиниться в розділі «Фізична підготовка» моєї особової справи, а біля нього стоятиме оцінка від «незадовільно» до «відмінно», залежно від рівності моєї спини.

— Може, спробуємо іншим разом, — відповіла я.

— Гаразд, — і Бадді одягнувся.

Потім ми якийсь час цілувалися й обіймалися, і мені трохи полегшало. Я допила дюбоне, всілася по-турецьки на краю ліжка і попросила в Бадді гребінець. Я зачісувала волосся наперед, щоб воно падало мені на обличчя й Бадді не бачив мого виразу. Несподівано я запитала:

— Бадді, у тебе колись був із кимсь роман?

Не уявляю, звідки вигулькнуло це запитання, воно просто зіскочило з моїх вуст. Ніколи й нізащо я помислити не могла, ніби в Бадді міг бути з кимсь роман. Я чекала, що він відповість: «Ні, я все життя беріг себе для шлюбу з такою чистою та незайманою дівчиною, як ти».

Але Бадді не відповів нічого, тільки зашарівся.

— То як, був?

— В сенсі «роман»? — перепитав Бадді розгублено.

— В сенсі, чи ти колись лягав із кимсь у ліжко? — я ритмічно зачісувала волосся на той бік, де сидів Бадді, і відчувала, як наелектризовані волосини липнуть до щоки, і хотілося кричати: «Стій, стривай, не кажи, не кажи нічого!» Але я не закричала, просто сиділа мовчки.

— Ну так, був, — нарешті відповів Бадді.

Я мало не впала. Від того вечора, коли Бадді Віллард поцілував мене й припустив, що я, певно, зустрічалася з багатьма хлопцями, я мимохіть почувалася набагато досвідченішою та статево розвиненішою за нього, і тому всі його дії — чи то цілунки, чи то обійми та пестощі — пояснювала тим, що саме я пробуджую в ньому все це, а він не міг стримуватися й не розумів, звідки воно в ньому взялося.

Тоді я зрозуміла, що весь той час він лише вдавав безгрішність.

— Розкажи мені, — я повільно зачісувала волосся й відчувала, як зубчики гребінця щоразу дряпають щоку, — з ким у тебе був роман?

Схоже, Бадді розслабився, побачивши, що я не серджуся. Схоже, йому навіть полегшало, бо тепер він міг розповісти комусь про те, як його звабили.

Звісно, Бадді звабили, то не він усе затіяв, і взагалі він нічим не завинив. Це все та офіціантка з готелю на мисі Код, де він підробляв. Бадді зауважив, як вона весь час якось схиблено на нього витріщалась, і як щоразу торкалася до нього грудьми, коли проходила повз у тісній кухні, тож якогось дня він запитав, у чому річ, а вона глянула йому в очі й відповіла:

— Я тебе хочу.

— Тушкованого з петрушкою? — невинно пожартував Бадді.

— Ні, — відповіла вона. — У ліжку.

Отак Бадді Віллард утратив свої чистоту й цноту.

Спершу я була впевнена, що він спав із тією офіціанткою лише раз, та коли поцікавилася, скільки разів то було, просто для певності, він відповів, що точно не пам’ятає, але десь пару разів на тиждень до кінця літа. Я помножила три на десять, вийшло тридцять, і вирішила, що це якось занадто.

Після того в мені щось ніби заціпеніло.

Повернувшись у коледж, я то в однієї старшокурсниці, то в іншої запитувала, як вони сприйняли б новину, що їхній хлопець тридцять разів переспав із якоюсь хвойдою-офіціанткою, яку ледве знав. І дівчата пояснили, що більшість хлопців такі є, їх не можна ні в чому звинувачувати, доки ви не заручилися чи бодай не домовилися про заручини.

Насправді мене дратувало не те, що Бадді з кимсь спав. Тобто я читала в книжках, що різні люди сплять одне з одним, і якби на місці Бадді був інший хлопець, я розпитала би про найцікавіші подробиці, а можливо, навіть сама пішла б і з кимось переспала, щоб зрівняти рахунок і викинути це з голови.

Але мене просто вивертало від думки, що Бадді лише вдавав, ніби я така сексапільна й розвинена, а він такий чистий і непорочний, а насправді в нього був роман із гулящою офіціанткою, тож він, мабуть, просто хотів посміятися з мене.

— І що твоя мати думає про ту офіціантку? — запитала я в нього тоді.

Бадді був дуже близький із матір’ю. Він раз у раз цитував її промови про взаємини між чоловіком і жінкою, і я знала, що місіс Віллард була справжньою фанатичкою в усьому, що стосувалося цнотливості й чоловіків, і жінок. Коли я вперше прийшла до них на вечерю, місіс Віллард дивакувато-прискіпливо мене розглядала, і я зрозуміла: вона намагається вирахувати, чи я незаймана.

Як я й очікувала, Бадді було соромно.

— Мати питала в мене про Ґледіс, — зізнався він.

— Ну, і що ти їй сказав?

— Що Ґледіс незаміжня, біла і їй двадцять один.

Я знала, що заради мене Бадді нізащо так не грубив би матері. Він постійно повторював її слова про те, що «чоловік шукає супутницю, а жінка шукає цілковитої безпеки», або «чоловік є стрілою, пущеною в майбутнє, а жінка — те місце, звідки вилітає стріла», доки мені це набридло.

Щоразу, коли я намагалася сперечатись, Бадді відповідав, що його мати досі радіє шлюбові з батьком, і хіба не чудово, що в них такі прекрасні стосунки в такому віці, тож, мабуть, вона таки знає, про що говорить.

Зрештою я вирішила, що час покінчити з Бадді Віллардом назавжди, і не тому, що він спав з офіціанткою, а тому, що йому забракло духу й совісті визнати це перед цілим світом і зізнатися собі, що має таку властивість, аж раптом у коридорі задзеленчав телефон, і хтось тоненько по-пліткарськи проспівав: «Естер, це тебе, з Бостона».

Я одразу відчула, що тут щось не те, адже з Бостона я знала тільки Бадді, а він ніколи не дзвонив міжміським, бо це набагато дорожче за листування. Якось треба було чимшвидше передати мені звістку, то він обійшов усіх знайомих у медичному університеті й розпитував, чи ніхто, бува, не їде в мій коледж на вихідні, і хтось, звісно, їхав, тож він передав для мене лист, і я отримала його того ж дня. Навіть за марку платити не довелося.

Однак то був Бадді. Розповів, що на щорічній осінній рентгенографії грудної порожнини в нього виявили туберкульоз, тож він переходить на стипендію для студентів-медиків, хворих на туберкульоз, у спеціальний заклад у горах Адірондак. Ще він, мовляв, зауважив, що я припинила йому писати, і він переймається, чи нічого такого між нами не сталося, і чи могла б я бути такою ласкавою писати йому принаймні раз на тиждень і приїхати до нього в санаторій на різдвяні канікули.

Такого засмученого Бадді я ще не чула. Він завжди пишався своїм зразковим здоров’ям, а коли, скажімо, мені закладало ніс так, що дихати не могла, він казав, що це психосоматика. Мені такий підхід здавався дивним, особливо з боку лікаря, і я навіть думала сказати, що ліпше б він учився на психіатрії, але не наважилася.

Я сказала Бадді, що дуже співчуваю щодо його туберкульозу, і пообіцяла писати, та коли поклала слухавку, не лишилося ні краплі співчуття. Мене переповнювало дивовижне полегшення.

Тоді я подумала, що туберкульоз може бути покаранням за подвійне життя, яке Бадді вів, почуваючись при цьому морально вищим за всіх довкола. А ще подумала, як зручно: можна не розповідати всім у коледжі, що я з ним розійшлася, і не починати наново нудотної гри в побачення наосліп.

Я просто розповіла всім, що Бадді захворів на туберкульоз, а ми ж були вже майже заручені, і коли суботніми вечорами я лишалася в гуртожитку, всі про мене всіляко дбали, бо вважали дуже завзятою та сміливою — адже я так старанно вчилася, аби притлумити душевний біль.