Під скляним ковпаком

Розділ дев'ятий

— Так добре знати, що вони от‑от помруть.

Гільда позіхнула й потягнулася, вигнувши по-котячому довгі кінцівки, а тоді вклала лікті на круглий стіл, занурила обличчя поміж рук і знову задрімала. Жмуток жовчно-зеленої соломи примостився на її чолі, мов тропічний птах.

Жовчна зелень. Їй віщували популярність наступної осені, але Гільда, як завжди, на півроку випереджала час. Жовчно-зелений із чорним, жовчно-зелений із білим, жовчно-зелений зі своїм далеким родичем — пляшково-зеленим.

Модні анонси, мов надуті срібні рибини, пускали бульки в моєму мозку. Досягаючи поверхні, бульки лускали.

Так добре знати, що вони от‑от помруть.

Я прокляла себе за те, що прийшла в готельний кафетерій одночасно з Гільдою. Після вчорашнього важкого вечора я була не в змозі вигадати поважну причину, щоб повернутися в номер по забуту рукавичку, чи носовичок, чи парасольку, чи сумочку. За це я розплатилася довгою, цвинтарно-мовчазною прогулянкою від матових скляних дверей «Амазона» до полунично-мармурового парадного входу в нашу редакцію на Медісон-авеню.

Гільда цілу дорогу крокувала, ніби манекенниця.

— Такий гарний капелюшок! Сама зробила? — я була майже готова, що Гільда поверне до мене голову й скаже: «У тебе якийсь хворобливий голос», — та вона лише витягнула і втягнула свою лебедину шию й буркнула:

— Так.

Напередодні я дивилася виставу, героїня якої була одержима діббуком[10], і коли діббук промовляв крізь неї, голос був таким глибоким і глухим, аж неможливо визначити, належить він жінці або чоловіку. Гільдин голос був точнісінько як голос того діббука.

Вона розглядала своє відображення в начищених вітринах, наче щомиті мусила впевнюватись у власному існуванні. Між нами запала така глибока мовчанка, що я майже почала відчувати провину. Тому я сказала:

— Така страшна історія з тими Розенберґами, правда?

Того вечора Розенберґів мали стратити на стільці.

— Так! — відповіла Гільда, і нарешті було схоже, що я зачепила людську струну в котячій колисці її душі. Це відбулося, коли ми сиділи самі посеред ранково-похмурої, подібної на гробницю кімнати для нарад. А тоді вона підсилила своє «так»:

— Страшно, що такі люди могли лишатися живими, — вона позіхнула, блідо-оранжевий рот оголив зачаєну всередині темряву. Я заворожено витріщилася на чорну печеру, сховану під її обличчям, аж доки губи зімкнулись, і діббук заговорив зі своєї схованки. — Так добре знати, що вони от‑от помруть.

— Ну ж бо, усміхнися нам.

Я сиділа в кабінеті Джей Сі на оббитому рожевим оксамитом двомісному диванчику, тримала в руках паперову троянду й дивилася на журнального фотографа. Мене фотографували останньою з дванадцяти дівчат. Я спробувала сховатись у вбиральні, але не вдалося. Бетсі вгледіла мої ноги крізь щілину під дверима.

Я не хотіла фотографуватися, тому що мало не плакала. Хтозна, чому мені так кортіло плакати, однак я розуміла: якщо хтось заговорить до мене чи надто пильно придивиться, сльози покотяться з моїх очей, і схлипування підуть мені горлом, і я плакатиму тиждень. Я відчувала, як сльози плещуться й підкочуються до моїх країв, наче я — повна по вінця хитка склянка.

То була остання серія зйомок, потім мав вийти журнал, а ми мали повернутися назад у Талсу, чи Білоксі, чи Тінек, чи Кус-Бей, чи звідки ми там приїхали, і фотографуватися треба було з якимсь реквізитом, що натякає на наші майбутні фахи.

Бетсі тримала качан кукурудзи, щоб показати, що вона хоче стати дружиною фермера, Гільда — лису безлицу голову манекена, адже вона хотіла робити капелюшки, а Дорін — вишите золотом сарі: буцімто вона хоче бути соціальною працівницею в Індії (насправді вона й на гадці такого не мала, просто хотіла отримати сарі, як сама мені й пояснила).

Потім у мене запитали, ким я хочу бути, і я відповіла, що не знаю.

— Та звісно, знаєш, — сказав фотограф.

— Вона хоче, — в’їдливо зауважила Джей Сі, — бути всіма одразу.

Я відказала, що хочу бути поеткою.

Вони заходилися шукати для мене реквізит.

Джей Сі запропонувала поетичну збірку, але фотограф відкинув ідею, мовляв, надто очевидно. Це мало бути щось, що надихає поетів. Зрештою Джей Сі видобула зі свого тогоденного капелюшка паперову троянду — з тих, що зазвичай мають довгі стебла.

Фотограф налаштовував розжарені білі софіти:

— Покажи нам, яка ти щаслива, коли пишеш вірші.

Я втупилася поглядом у синє небо, що прозирало в шпаринах між листя фікусів на вікні Джей Сі. Зліва направо повзли кілька ватних хмарин, подібних на театральні декорації. Я зосередила погляд на найбільшій хмарині, наче разом із нею з поля зору могло віднести й моє щастя.

Мені здавалося, що дуже важливо тримати лінію рота рівною.

— Усміхнися нам.

Зрештою я покірно скривила рот у посмішці, схожій на гримасу ляльки черевомовця.

— Ой, ні, — запротестував фотограф, раптом ніби відчувши недобре. — Ти наче зараз розплачешся.

Я не могла зупинитися.

Я зарилась обличчям у рожеву оксамитову оббивку диванчика, і разом із солоними слізьми та жалюгідними схлипуваннями, що набрякали в мені цілий ранок, з мене линуло, захлеснувши все довкола, доглибне полегшення.

Коли я підвела голову, фотографа вже не було. І Джей Сі не було. Я почувалася розмоклою та зрадженою, наче шкіра, скинута страшним звіром. Було добре не почуватися звіром, але я відчувала, ніби той звір забрав із собою мою душу й усе, що лиш зумів загарбати лапами.

Я попорпалась у сумочці в пошуках золотавої косметички з тушшю, щіточкою, тінями, трьома помадами та дзеркальцем на кришці. Обличчя, що дивилося на мене з люстерка, наче визирало з-за тюремних ґрат після тривалих катувань. Розпухле, синювате, якихось нелюдських кольорів. То було обличчя, що потребувало мила, води й християнської терпимості.

Я взялася фарбуватись без особливих надій на успіх.

Минуло відчутно багато часу, перш ніж Джей Сі принесло назад з оберемком рукописів.

— Це тебе трохи розрадить, — сказала вона. — Приємного читання.

Щоранку на кабінет редактора відділу художньої літератури сходила лавина рукописів, осідаючи запилюженими заметами. Певно, по цілій Америці в кабінетах, на горищах і в класних кімнатах сиділи люди й щось писали. Приблизно щохвилини хтось завершував рукопис, тож за п’ять хвилин на столі редактора літературного відділу опинялося п’ять рукописів. За годину — шістдесят, звалених купою, розсипаних на підлозі навколо. А за рік…

Я всміхнулась, уявивши, як переді мною пропливає в повітрі білосніжний щойно підшитий рукопис, де на першій сторінці в правому верхньому кутку надруковано: Естер Ґрінвуд. Через місяць після стажування в журналі мав початися літній курс, де викладатиме знаний письменник: для вступу я надіслала рукопис оповідання, яке письменник має прочитати й визначити, чи гідна я в нього вчитися.

Звісно, на курс набирали мізерно мало людей, і я давно надіслала свій текст, а досі не отримала жодної звістки, однак була впевнена, що, повернувшись додому, знайду на столику в передпокої лист про зарахування.

Я вирішила зробити Джей Сі сюрприз — надіслати кілька оповідань, які напишу під час навчання на курсі, тільки під псевдонімом. Одного дня редактор відділу художньої літератури прийде до Джей Сі, кине їй на стіл мої оповідання й скаже: «Оце значно краще за пересічний рівень», — і Джей Сі погодиться, і запросить автора на ланч, а ним виявлюсь я.

— Чесно, — сказала Дорін, — цей не такий.

— Розкажи про нього, — кам’яним голосом попросила я.

— Він із Перу.

— Вони там коротуни. Такі ж бридкі, як ацтеки.

— Ні-ні-ні, золотку, я його вже бачила.

Ми сиділи на моєму ліжку — серед розкиданих несвіжих бавовняних суконь, подертих панчіх, сірої натільної білизни, — і Дорін уже з десять хвилин умовляла мене поїхати на танці в заміський клуб із приятелем якогось знайомого Ленні, а це, наполягала вона, зовсім інше діло, ніж приятелі самого Ленні, проте назавтра о восьмій ранку в мене був потяг додому, тому я вважала за потрібне бодай спробувати зібрати речі.

А ще в мене був невиразний план цілу ніч гуляти на самоті нью-йоркськими вулицями, щоб велич і таємничість цього міста нарешті хоч трохи мені відкрилися.

Але я здалася.

У ті останні дні було дедалі важче вирішувати, що робити. А коли я все-таки щось вирішувала, як‑от скласти валізу, то тільки вивалювала з шафки брудний дорогий одяг, розкладала його на кріслах, ліжку й підлозі, а тоді сідала і спантеличено на нього витріщалася. Кожен предмет мого одягу мовби мав свою норовливу особистість, яка впиралася пранню, складанню та пакуванню у валізу.

— Проблема з цим одягом, — сказала я Дорін. — Боюсь уявити, як повернуся — а він досі тут.

— Не проблема!

І Дорін у своїй прекрасній невблаганно-невпинній манері заходилася збирати білизну, панчохи, вигадливий бюстгальтер без бретельок на хитромудрому каркасі — подарунок від «Прімроуз корсет компані», який я так і не наважилася вдягнути, — і нарешті печальну колекцію сорокадоларових суконь чудернацького крою, одну за одною…

— Стривай, оцю лиши, я в ній піду.

Дорін видобула із загального жмутка й кинула мені на коліна клапоть чорної матерії. Решту одягу вона скрутила в однорідний м’який балабух, який запхала чимдалі під ліжко.

Дорін постукала в зелені двері із золотою ручкою.

Звідти долинуло шарудіння й чоловічий сміх. Потім білявий хлопець зі стрижкою під машинку й у сорочці з короткими рукавами прочинив двері на кілька сантиметрів і подивився на нас.

— Мала-а-а! — заволав він.

Дорін провалилася в його обійми. Я подумала, що це, мабуть, той знайомий Ленні.

Я тихо стояла на порозі в чорній сукні-футлярі та чорному палантині з бахромою, небачено жовтошкіра, позбавлена зайвих очікувань. Я тут спостерігачка — казала собі, дивлячись, як білявий хлопець передав Дорін у кімнату іншому чоловікові, теж високому, але з темнішою шкірою й трохи довшим волоссям. На тому чоловіку був ідеально білий костюм і світло-блакитна сорочка, жовта сатинова краватка була припнута блискучою шпилькою.

Від шпильки я не могла відвести очей.

Біле світло, що наче било з неї, осявало всю залу. Та потім світло всоталося назад, лишивши по собі краплину роси на золотому полі.

Я трохи посунулася вперед.

— Це діамант, — сказав хтось, і довкола вибухнув сміх.

Я постукала нігтем по блискучій грані камінця.

— Її перший діамант.

— Марко, подаруй їй.

Марко вклонився й поклав шпильку мені на долоню.

Світло грало й витанцьовувало на ній, мов на райській крижині. Я швидко сховала подарунок у вечірню сумочку, розшиту штучними гагатами, і роззирнулася. Обличчя були порожніми, мов тарілки, і мені здалося, що ніхто навіть не дихав.

— На щастя, — суха тверда рука взяла мене попід лікоть, — цю леді впродовж вечора супроводжуватиму я. Можливо, — іскри в Маркових очах згасли, й очі потемніли, — я проведу невеличку церемонію…

Хтось засміявся.

— …варту діаманта.

Рука стиснула мою руку.

— Гей, боляче!

Марко прибрав руку. Я глянула вниз: на шкірі проступив відбиток великого пальця. Марко спостерігав за мною. Тоді вказав на внутрішню поверхню руки:

— Глянь туди.

Я подивилася на невиразні відбитки ще чотирьох пальців.

— Як бачиш, я налаштований серйозно.

Маркова тремтлива півусмішка нагадала мені про змію, яку я дражнила в зоопарку в Бронксі. Я постукала пальцем по склу тераріума, змія розкрила рот плавно, наче була механічною, і мені здалося, що вона всміхається. А потім вона кидалась, і кидалась, і кидалась на скло, аж доки я пішла.

Жінконенавидці мені ще ніколи не траплялися.

Я зрозуміла, що Марко — жінконенавидець, бо, хоч скільки в тій залі було моделей і юних телезірок, він цілковито зосередив увагу на мені. Не через прихильність чи зацікавленість, а тільки тому, що я йому випадково випала, як випадає карта з колоди.

Якийсь чоловік підійшов до мікрофона і затряс тими брязкальцями з насінням: це означало, що зараз буде щось латиноамериканське.

Марко спробував узяти мене за руку, але я трималася за четвертий келих дайкірі та не сходила з місця. Дайкірі я пила вперше в житті. Пила, бо Марко замовив його для мене, і я була дуже вдячна, що він не розпитував, чого мені взяти, тож не сказала ні слова й просто пила той дайкірі келих за келихом.

Марко подивився на мене.

— Ні, — сказала я.

— Тобто «ні»?

— Під таку музику я не танцюватиму.

— Не вигадуй.

— Я хочу сидіти тут і допивати свій коктейль.

Він нахилився до мене, напружено всміхаючись, і келих умить вилетів із моєї руки й опинився в горщику з пальмою. Тоді Марко так схопив мене за руку, що я могла або піти за ним на танцмайданчик, або попрощатися з рукою.

— Це танго, — сказав Марко, маневруючи зі мною серед інших танцівників. — Обожнюю танго.

— Я не вмію танцювати.

— Тобі й не треба. Танцюватиму я.

Марко обхопив мене за талію й притиснув до свого осяйного білосніжного костюма. Тоді він сказав:

— Удай, ніби тонеш.

Я міцно заплющила очі, і музика підхопила мене бурею. Нога Марко ковзнула вперед вздовж моєї, і моя нога ковзнула назад, і мені здавалося, наче я приклепана до нього, суглоб до суглоба, і я рухалася разом із ним, бездумно й безвольно, і якоїсь миті подумала: для танцю не потрібні двоє, досить одного, — і відпустила себе, як дерево відпускає за вітром свої гілки.

— А що я казав, — Марко обпалив моє вухо подихом. — Ти цілком пристойно танцюєш.

Я почала розуміти, чому жінконенавидцям вдається завиграшки дурити жінок. Вони поводяться мов боги, невразливі й усемогутні. Вони сходять із небес, а потім зникають. Вічно невловимі.

Після латиноамериканської музики була перерва.

Марко повів мене крізь французькі двері в сад. Туди ще досягали звуки й світло зсередини, та вже за кілька метрів темрява звела барикаду, надійно відмежувавши нас від них. Під безмежно тендітним зоряним сяйвом стелилися прохолодні аромати дерев і квітів. Місяця не було.

Стіна живоплоту зімкнулася за нами. Попереду тягнулося безлюдне поле для гольфу, а вдалині купчилися групками дерева, і то були до болю знайомі декорації: заміський клуб, і танці, і газон, і самотній цвіркун.

Не уявляю, де я була — певно, в якомусь заможному передмісті Нью-Йорка.

Марко витягнув тонку сигару й срібну кулясту запальничку. Вклав сигару між губ і нахилився над крихітним язичком полум’я. Глибоко запалі тіні й надмірно освітлені площини робили його обличчя чужинським і стражденним, наче обличчя біженця.

Я спостерігала за ним. А тоді спитала:

— Ви в когось закохані?

Якусь хвилину Марко не відповідав, лише відкрив рот і випустив блакитне кільце диму.

— Чудово! — розсміявся він.

Кільце розтягнулося й розпливлося блідим привидом у темному просторі.

І він додав:

— Я закоханий у двоюрідну сестру.

Я не здивувалася.

— Чому ви не одружитеся?

— Не можу.

— Чому?

— Ми надто близькі родичі. Вона хоче стати черницею.

— Вона красива?

— Її ніхто не посміє торкнутись.

— Вона знає, що ви в неї закохані?

— Звісно.

Я замовкла. Його відповіді здавалися непереконливими.

— Якщо ви її покохали, то колись покохаєте ще когось.

Марко жбурнув сигару на землю.

Земля випурхнула з-під моїх ніг і зненацька глухо вдарила в спину. Між пальців сочилося багно. Марко зачекав, доки я трохи підведуся. Тоді обіруч схопив мене за плечі й знову вклав у багно.

— Але сукня…

— Авжеж, сукня!

Почавлене багно втискалося в западину між лопаток.

— Сукня! — Маркове обличчя нависало наді мною важкою хмарою. Бризки слини впали на мої губи. — Вона така ж чорна, як ця твань.

Потім він кинувся вниз, наче хотів наскрізь пробити мене головою і пірнути в багно. Ось воно, — крутилося в моїй голові, — ось воно: якщо лежатиму й не опиратимусь, це станеться.

Марко вчепився зубами за бретель на моєму плечі й розірвав сукню до пояса. Я бачила, як світиться моя гола шкіра — мов тьмяний серпанок, що розділяє двох смертних ворогів.

— Хвойда! — просвистіло повз моє вухо. — Хвойда!

Пилюка в голові вляглася, і я побачила всю картину поля бою.

Я кусалася й звивалася.

Марко притискав мене додолу.

— Хвойда!

Я довбнула гострим підбором по його нозі. Він відкотився, намацуючи джерело болю.

Тоді я стиснула кулак і щосили врізала йому в ніс. Відчуття було, наче я спробувала пробити обшивку лінкора. Марко сів. Я заплакала.

Марко витягнув білий носовичок і промокнув ніс. Морок чорнилом стікав по його світлій сорочці.

Я присмокталася до солонуватих розбитих кісточок.

— Хочу до Дорін.

Марко втупився в темряву за гольфовим полем.

— Хочу до Дорін, хочу додому.

— Хвойди, всі як одна хвойди, — він говорив наче сам до себе. — Кажуть вони «так» чи «ні» — всі однакові.

Я штовхнула Марко в плече:

— Де Дорін?

Марко пирхнув:

— Іди на стоянку, пошукай на задніх сидіннях авто.

Тоді він різко розвернувся.

— Мій діамант.

Я підвелася й потемки намацала свій палантин. Пішла геть. Марко підскочив і заступив мені шлях. А тоді демонстративно витер закривавлений ніс пальцем і накреслив дві криваві смуги на моїх щоках.

— Цей діамант обмитий моєю кров’ю. Віддай.

— Не знаю, де він.

Насправді я добре знала, що діамант лишився в сумочці, і коли Марко збив мене з ніг, сумочка нічним птахом вилетіла в мене з рук — її проковтнула темрява. Я навіть міркувала, чи не відвести Марко звідси, а потім повернутися і знайти її.

Гадки не маю, скільки можна було б виручити за такий камінець, але в кожному разі немало.

Марко взяв мене за плечі.

— Скажи мені, — він наголошував на кожному слові. — Скажи мені, бо шию зламаю.

Раптом мені стало байдуже.

— Він у моїй вечірній сумочці, розшитій штучними гагатами, — відповіла я. — Десь у багні.

Коли я йшла, Марко повзав на чотирьох, шукаючи в темряві клаптик темряви, що сховав діамант від його лютих очей.

Дорін не було ні в залі, ні на стоянці.

Я трималася тіні, щоб ніхто не помітив заляпаних грязюкою, з налиплою травою сукні та взуття, а голі плечі й груди сховала під палантином.

На щастя, танці добігали завершення, люди групами розходилися й розсідалися в автомобілі. Я розпитувала там і тут, доки в одній із машин знайшлося місце, щоб довезти мене до центру Мангеттена.

Була непевна година між темінню й світанком, на даховому майданчику «Амазона» ні душі.

Тихцем, злодійкувато, я видерлася на парапет, вбрана у свій уквітчаний волошками халат. Парапет був високий, майже мені по плечі, тож я взяла з-під стіни складаний стілець, поставила його й ступила на нетривке сидіння.

Сухий бриз підхопив моє волосся. Унизу, під моїми ногами, вогні міста готувалися до сну, будинки чорніли, наче до похорону.

Моя остання ніч.

Обхопивши руками жмут одягу, який притягла із собою нагору, я витягнула з нього щось світле й довге. То була еластична комбінація, яка вже втратила еластичність і тепер важко висіла в руці. Я помахала комбінацією в повітрі, мов білим прапором, — раз, другий, і вітер підхопив її, а я відпустила її за вітром.

Білий клапоть злетів у ніч, а тоді почав знижуватись. Я намагалась уявити, на якій вулиці чи на якому даху він завершить свій політ.

Я знову потягнула за жмут.

Вітер зробив спробу, однак невдалу — і тінь, подібна на кажана, потонула в садку на даху будинку через дорогу.

Так я згодувала нічному вітру весь свій гардероб, і той розвіявся, мов прах коханого: його частки віднесло туди, й сюди, й не знати куди — у темне серце Нью-Йорка.