Під скляним ковпаком

Розділ чотирнадцятий

Темрява була суцільною.

Я відчувала темряву й нічого більше, і моя голова тягнулася до неї, мов черв’якова. Чувся чийсь стогін. А потім щось важке й грубе, наче кам’яний мур, несамовито вдарилось об мою щоку, і стогін затих.

Тиша накотилася знову, накривши мене чорним плесом, як вода змикається над кинутим у неї каменем.

Повіяло прохолодою. Із шаленою швидкістю мене несло по тунелю вглиб землі. Потім вітер ущух. Здалеку чулись уривки жвавої багатоголосої суперечки. А тоді голоси замовкли.

Моє око ніби пробили долотом — і крізь шпарину, мов крізь рану чи відкритий рот, пробилось яскраве світло, доки стулки темряви знову зійшлись. Я спробувала відкотитися далі від світла, але чужі руки зімкнулися на моїх кінцівках, мов бинти на мумії, і я не могла ворухнутися.

Здавалося, ніби я в осяяному сліпучим світлом підземеллі, і там ще повно людей, які чомусь тримають мене за руки й ноги.

Тоді долото вдарило знову, і світло хлинуло в мою голову, і в густій і теплій хутряній темряві хтось закричав: «Мамо!»

Повітря дихало й танцювало на моєму обличчі.

Я відчувала обриси кімнати довкола, великої кімнати з відчиненими вікнами. Подушка, мов обрамлення, обіймала мою голову, а моє тіло лежало між простирадл, не зазнаючи тиску.

Потім я відчула тепло, ніби мого обличчя торкнулася чиясь рука. Певно, я лежала на сонці. Якби розплющила очі, побачила б і кольори, і форми, що схилялися наді мною, наче медсестри.

Я розплющила очі.

Було зовсім темно.

Хтось дихав поряд зі мною.

— Я нічого не бачу.

Бадьорий голос промовив до мене з темряви:

— У світі багато незрячих людей. Колись вийдете заміж за якогось милого й доброго сліпця.

Чоловік із долотом повернувся.

— Немає чого перевіряти, не треба.

— Не кажіть так.

Його пальці обмацали велику болючу гулю над моїм лівим оком. Тоді він щось послабив, і зубчаста світлова шпарина постала перед моїм поглядом, ніби тріщина в стіні. З-за її краю вигулькнула чоловіча голова.

— Бачите мене?

— Так.

— А щось, крім мене, бачите?

Тоді я згадала.

— Нічого не бачу.

Шпарина звузилась, і настала темрява.

— Я сліпа.

— Дурниці! Хто вам таке сказав?

— Медсестра.

Чоловік пхикнув. Закріпив пов’язку на оці.

— Вам невимовно пощастило. Зір зберігся повністю.

— До вас відвідувачі, — радісно сповістила медсестра й зникла. У ногах ліжка з’явилася мати. На ній була сукня в пурпурові лілії, і виглядала вона жахливо.

З матір’ю прийшов високий міцний хлопець. Спершу я не могла розгледіти, хто він, бо око розплющувалося лише частково, але згодом зрозуміла, що це мій брат.

— Мені сказали, що ти хочеш мене бачити.

Мати сперлася на край ліжка й поклала руку мені на ногу. Її обличчя світилося лагідним докором, і я хотіла, щоб вона пішла геть.

— Не впевнена, що я казала хоч слово.

— Мені сказали, ти мене кликала.

Здавалося, вона от‑от заплаче. Її обличчя зморщилось і затряслося, мов бліде желе.

— Як ти? — запитав брат.

Я подивилася матері в очі й відповіла:

— Так само.

— До вас відвідувач.

— Не треба мені відвідувачів.

Медсестра рвонула в коридор і там до когось зашепотіла. Тоді повернулася.

— Він дуже хоче вас побачити.

Я глянула на свої жовті ноги, що стирчали з білих шовкових піжамних штанів, у які мене вбрали і які я вперше бачила. Обвисла шкіра коливалася від кожного руху, наче під нею не було м’язів, а ще вона вся поросла короткою і густою темною щетиною.

— А хто він?

— Ваш знайомий.

— Як його звати?

— Джордж Бейквел.

— Не знаю ніякого Джорджа Бейквела.

— Він каже, що ви знайомі.

Тоді медсестра вийшла, ввійшов хлопець із дуже знайомим обличчям і сказав:

— Ти не проти, якщо я сяду на край ліжка?

Він був у білому лікарському халаті, і я помітила, що з нагрудної кишені стирчить стетоскоп. Я вирішила, що це хтось із моїх знайомих просто перевдягнувся в лікаря.

Я хотіла накрити ноги, коли хтось ввійде, але тепер було запізно, тож я лишила їх стирчати, потворними й бридкими.

«Це я, — казала я собі. — Така я є».

— Естер, ти ж пам’ятаєш мене?

Я пильно роздивлялася хлопця крізь щілину зрячого ока. Друге око досі не розплющувалось, але лікар казав, що за кілька днів із ним усе буде гаразд.

Хлопець дивився на мене, як на нову дивну тварину в зоопарку, мовби готовий от‑от порснути реготом.

— Естер, ти ж пам’ятаєш мене? — він повторив повільніше, наче звертався до недорозвиненої дитини. — Я Джордж Бейквел. Ми ходимо в одну церкву. Ти зустрічалася з моїм сусідом по кімнаті в Амгерсті.

Певно, приблизно тоді я й змогла роздивитися його лице. Воно ширяло десь над околицями пам’яті — типаж, до якого в мене ніколи не ліпилися імена.

— Що ти тут робиш?

— Я тут черговий лікар.

Як цей Джордж Бейквел міг так зненацька стати справжнім лікарем? От цікаво. А ще насправді ми з ним були не такі й знайомці. Він просто хотів подивитися на дівчину, яка здуріла настільки, що спробувала накласти на себе руки.

Я відвернулася до стіни.

— Іди геть, — сказала я. — Іди до біса і не повертайся.

— Мені потрібне дзеркало.

Медсестра щось гуділа собі під ніс і діловито відчиняла шухляду за шухлядою, виймаючи звідти нову спідню білизну, блузи, спідниці й піжами, які мені купила мати, і складаючи все це в малу валізку з чорної лакованої шкіри.

— Чому мені не можна дзеркало?

Я була вбрана в сукню-футляр у матрацну сіро-білу смужку з лискучим червоним поясом, а ще мене пересадили в крісло.

— Чому не можна?

— Бо ліпше не треба, — медсестра клацнула кришкою валізки.

— Чому?

— Вигляд у тебе не дуже.

— Та дайте ж глянути!

Медсестра зітхнула й відчинила шухляду бюро. Звідти вона витягнула велике дзеркало в дерев’яній рамі того ж кольору, що й бюро, і дала мені.

Я не одразу зрозуміла, що не так. То було ніяке не дзеркало, а картина.

З першого погляду годі було зрозуміти, хто там зображений, чоловік чи жінка: волосся зголене, по всій голові — щетинисті цятки, мов на курячій шкірі. Половина обличчя фіолетово-червона, безформно випирає навсібіч, а по краях фіолетове поступається зеленому й далі — жовтавому. Рот блідо-коричневий, із рожевими виразками в обох кутиках.

Те обличчя вражало передусім неприродним нагромадженням яскравих кольорів.

Я всміхнулася.

Рот у дзеркалі скривився у вишкірі.

Через хвилину після падіння прибігла друга медсестра. Поглянула на розбите дзеркало й на мене, ставши над сліпими білими уламками, і вивела молоду медсестру з палати.

— Я тобі казала? — почулося з-за дверей.

— Але я тільки…

— Я ж тобі казала!

Я слухала не надто зацікавлено. Хто завгодно може випадково розбити дзеркало. Неясно, нащо з цього робити цілу подію.

Друга медсестра, старша, повернулася в палату. Стала руки в боки й вирячилася на мене.

— Сім років лиха.

— Що?

— Я сказала, — вона повторила гучно, немов до глухої, — сім років лиха.

Молодша медсестра повернулася з віником і совком і заходилася підмітати блискучі друзки.

— Це ж лише забобон, — сказала я.

— Он як! — пирхнула старша і, наче мене й не було там, звернулася до молодшої, яка саме стояла навколішки: — Нічого, про таку подбають сама-знаєш-де!

Крізь заднє вікно швидкої я бачила, як знайомі вулиці одна за одною віддаляються в по-літньому зелену далечінь. По один бік від мене сиділа мати, по інший — брат.

Я вдавала, ніби не розумію, чому мене переводять із лікарні нашого містечка у велику міську, — щоби почути, що вони скажуть.

— Тебе хочуть покласти у спецвідділення, — пояснила мати. — У нашій лікарні такого відділення немає.

— Але мені там подобалося.

Мати напружено стиснула губи.

— То треба було поводитись чемно.

— Тобто?

— Не треба було розбивати дзеркало. Може, тоді тебе лишили б.

Але, звісно, річ була аж ніяк не в розбитому дзеркалі.

Я сиділа в ліжку, до підборіддя закутана в ковдру.

— Чому не можна підвестись? Я не хвора.

— Обхід, — сказала медсестра. — Встати можна буде після обходу.

Вона смикнула завісу на ширмі між ліжками і явила мені сусідку — товсту молоду італійку.

На італійчиній голові громадилися важкою масою тугі чорні кучерики, що здіймалися над чолом у величезний помпадур і каскадом спадали на спину. З кожним рухом волосяна маса шаруділа, мов нарізаний шорсткий папір.

Жінка глянула на мене й гигикнула.

— Ти чого тут?

Відповіді вона не чекала:

— Я тут через свою франко-канадську свекруху, — вона знову гигикнула. — Мій чоловік знає, що я її бачити не можу, а все одно дозволив їй приїжджати й жити в нас, і от вона приїхала, і в мене язик сам висолопився, не знаю, чого, і сховати я його не могла. Вони мені викликали швидку, і от я тут, — вона притишила голос, — серед психів.

А тоді вона запитала:

— А з тобою що?

Я повністю обернулася до неї обличчям і глянула зелено-фіолетовим оком.

— Я намагалася себе вбити.

Якийсь час жінка тупо дивилася на мене. Тоді поспіхом схопила з тумбочки кіножурнал і вдала, ніби читає.

Двері навпроти мого ліжка розчахнулися, і в палату ввалився цілий загін юних дівчат і хлопців у білих халатах, а з ними — старший сивий чоловік. Усі вони радісно й штучно всміхалися. Стали півколом у ногах мого ліжка.

— Міс Ґрінвуд, як ви нині почуваєтесь?

Я намагалася визначити, хто з них до мене звернувся. Ненавиджу промовляти до групи людей. Коли доводиться промовляти до групи людей, зазвичай я просто обираю когось одного і до нього говорю, хоча постійно здається, ніби решта позирають на мене, доки я на них не зважаю. А ще ненавиджу, коли бадьоро запитують про самопочуття, знаючи, що я почуваюся просто жахливо, але очікуючи відповіді «Добре».

— Паршиво почуваюся.

— Паршиво. Гм, — сказав хтось із них, і один із хлопців сховав усмішку в комір, нахиливши голову. Хтось гучно записував щось у нотатник. А тоді хтось жалобно витягнув лице й запитав:

— А чому вам паршиво?

Я подумала, що хтось із цих розумників і розумничок цілком може виявитися приятелем чи приятелькою Бадді Вілларда. Вони знали, що я з ним зналася, тож їм було цікаво на мене глянути, щоби потім пліткувати про мене між собою. Мені хотілось опинитися там, де мене не знайшла б жодна людина, яка мене знає.

— Я не можу спати…

Мене перервали:

— Але сестра каже, що вночі ви спали.

Я оглянула півколо нахабних незнайомих облич.

— Я не можу читати, — підвищила голос. — Я не можу їсти.

І раптом усвідомила, що відтоді, як мене сюди привезли, я їла як навіжена.

Люди з групи відвернулися від мене й напівпошепки забурмотіли поміж собою. Зрештою сивий чоловік ступив уперед.

— Дякую, міс Ґрінвуд. Один зі штатних лікарів негайно вас огляне.

Тоді група пересунулася до італійчиного ліжка.

— А ви як нині почуваєтесь, місіс… — запитав хтось із них, і я не розчула прізвища, тільки запам’ятала, що воно було довге й там було багато літер «л», щось на зразок «Томолілло».

Місіс Томолілло гигикнула:

— Ой, та все гаразд, лікарю. Добре почуваюсь.

А тоді вона нишком прошепотіла щось, чого я не могла почути. Один чи двоє озирнулися на мене. Тоді хтось із них сказав: «Гаразд, місіс Томолілло», — а хтось зробив крок у мій бік і потягнув за білу завісу, розділивши наші ліжка білою стіною.

Я сиділа на одній із дерев’яних лавок у квадраті газону між чотирьох цегляних стін лікарні. Мати сиділа на іншому кінці, вбрана в ту свою лілійну сукню. Вона зіперла голову на руку, вказівний палець торкався щоки, а великий тримав підборіддя.

Місіс Томолілло сиділа на сусідній лавці в товаристві чорнявих італійських реготунів. Щоразу, коли мати рухалася, місіс Томолілло повторювала її рухи. Тепер італійка мрійливо схилила голову набік і підперла її рукою: вклала підборіддя на великий палець, а щоку — на вказівний.

— Не ворушись, — тихо сказала я матері. — Та жінка за тобою повторює.

Мати озирнулась, але місіс Томолілло вмить склала свої товсті білі руки на стегна й перевела радісний погляд на друзів.

— Нащо ти так, вона ж навіть не помічає нас.

Та варто було матері обернутися до мене, як місіс Томолілло склала пучки пальців докупи так само, як мати, супроводивши це знущально-презирливим поглядом.

Газон білів лікарськими халатами.

Щоразу, коли ми з матір’ю виходили посидіти у вузькому конусі сонячних променів, що пробивалися між високих цегляних стін, лікарі підходили до мене й називалися: «Я доктор Такий-і-Такий, а я доктор Такий-і-Сякий».

Дехто з них були замолоді як на справжніх лікарів, а один мав дурнувате прізвище, яке звучало на кшталт «доктор Сифіліс», тож я почала звертати увагу на підозрілі вигадані прізвища, і невдовзі, звісно, темноволосий юнак, схожий на доктора Гордона, за винятком хіба темної шкіри скрізь, де в доктора Гордона шкіра була біла, підійшов і сказав: «Я доктор Панкреатітіс», — і потиснув мені руку.

Назвавшись, лікарі ставали так, щоб добре мене чути, от лишень я не могла донести до матері, що вони записують за нами кожне слово, так, аби вони не почули, тож я нахилилася й прошепотіла це їй на вухо.

Мати різко відсахнулася.

— Ох, Естер, чому ти не хочеш піти їм назустріч? Вони кажуть, ти не хочеш іти назустріч. Кажуть, ти не хочеш говорити з жодним лікарем і нічого не робиш на заняттях із діяльнісної терапії…

— Мені треба звідси вибратися, — сказала я впевнено. — І тоді зі мною все буде добре. Ти мене сюди привезла. Ти мене й забери.

Я сподівалася, що, коли вдасться переконати матір забрати мене з лікарні, можна буде якось натиснути на її жалість, як той хлопець із хворобою мозку в п’єсі, і підвести до правильного розв’язання моєї проблеми.

Несподівано для мене мати відповіла:

— Гаразд, я спробую забрати тебе звідси, навіть якщо доведеться перевести тебе в краще місце. Але якщо вже я старатимусь тебе витягнути, — тут вона поклала долоню мені на коліно, — то ти, може, пообіцяй поводитися добре?

Я розвернулася й подивилася просто на доктора Сифіліса, який стояв поруч і писав щось у маленькому, майже невидимому нотатнику.

— Обіцяю, — сказала я гучно й виразно.

Чорношкірий закотив у їдальню візок з обідом для пацієнток. Психіатричне відділення було крихітне: два коридори, що утворюють прямий кут, уздовж коридорів — двері палат, відкритий альков із ліжками за кімнатою ДТ, де лежала я, і невелика відкрита вітальня-їдальня біля вікон у куті, де сходилися коридори, з довгим столом і кількома стільцями.

Зазвичай їжу розносив зморщений білий стариган, але того дня був цей чорношкірий. Його супроводжувала жінка в синіх туфлях на шпильках, яка пояснювала, що і як робити. Чорношкірий постійно шкірився й дурнувато хихотів.

Він підніс до нашого столу тацю з трьома накритими мисками і з грюкотом переставляв їх на стіл. Жінка вийшла з кімнати й замкнула за собою двері. Розставляючи миски, висипаючи на стіл подряпані столові прибори й соваючи білі порцелянові тарілки, чорношкірий зиркав на нас і блискав білками лупатих очей.

Було ясно, що ми — перші божевільні в його житті.

Жодна з пацієнток не ворухнулася в бік олив’яних мисок, а медсестра стояла позаду нас і чекала, чи хтось усе-таки познімає кришки, щоб не довелося робити це за нас. Зазвичай місіс Томолілло знімала кришки зі страв і розкладала їжу для всіх нас, наче мамка, але її виписали, і ніхто не хотів заступити на її місце.

Я вмирала від голоду, тому зняла кришку з першої страви.

— Дякую, Естер, дуже мило з вашого боку, — задоволено похвалила медсестра. — Будьте ласкаві покласти собі бобів і передати їх іншим.

Я поклала собі порцію зелених бобових стручків і передала миску кремезній рудій жінці, яка сиділа праворуч. Їй оце вперше дозволили вийти до столу з усіма. Доти я бачила її лише раз, в іншому кінці коридору: вона стояла перед відчиненими дверима із заґратованим віконечком.

Вона стояла там, і верещала, і загрозливо реготала, і ляскала себе по стегнах, коли хтось із лікарів проходив повз, а санітар у білому, відповідальний за людей із тієї частини коридора, стояв біля батареї та захлинався сміхом.

Руда жінка вихопила миску з моїх рук і вивалила весь уміст собі на тарілку. Стручки лежали перед нею горою, сипалися на коліна й на підлогу, мов жорстка зелена солома.

— Ох, місіс Мол! — засмучено промовила медсестра. — Гадаю, ліпше вам сьогодні пообідати в себе.

Медсестра переклала боби назад у миску, передала її пацієнтці, яка сиділа поряд із місіс Мол, а саму місіс Мол вивела. Ідучи до своєї палати, та озиралася на нас, кривилася й бридко по-свинячому рохкала.

Чорношкірий повернувся і заходився забирати чисті тарілки в тих, хто ще не встигли взяти собі бобів.

— Ми ще не поїли, — сказала я. — Можете зачекати.

— Ой-йой! — чорношкірий вирячився, вдаючи великий подив. Роззирнувся довкола. Медсестра досі не повернулася від місіс Мол. Чорношкірий зухвало глянув на мене, вклонився й пробурмотів собі під ніс: — Міс Велике Цабе.

Я зняла кришку з другої миски й побачила там макаронну брилу — охололу, липку, мов кавалок крохмального клею. Третя й остання миска була повна печених бобів.

Як мені було добре відомо, ніхто й ніколи не подає двох бобових страв одночасно. Нехай би то були боби й морква чи боби й горошок, але аж ніяк це не мали бути боби й боби. Чорношкірий просто хотів перевірити, скільки зневаги ми здатні проковтнути.

Медсестра повернулася, і чорношкірий відійшов далі. Я з’їла печених бобів стільки, скільки змогла. Тоді підвелася, перейшла за стіл, щоб медсестра не бачила моїх ніг, і обминула чорношкірого, який саме скидав у смітник недоїдки з тарілок. Відвівши ногу назад, я різко копнула його в гомілку.

Той підскочив, скрикнув і вирячився на мене.

— Ох, міз, мі‑із, — стогнав він, розтираючи ногу. — Не можна так, не можна, ніяк не можна.

— Ти заслужив, — сказала я, дивлячись йому в очі.

— Не хочете сьогодні вставати з ліжка?

— Ні.

Я залізла глибше під ковдру й накрилася з головою. Тоді відігнула кутик і визирнула. Медсестра струшувала термометр, який щойно витягла з мого рота.

— Бачите, нормальна.

Я дивилася на термометр, перш ніж вона прийшла по нього. Щоразу так робила.

— Ви ж бачите, що температура нормальна, нащо постійно міряти?

Я хотіла пояснити, що коли з моїм тілом щось не так — це нестрашно, бо краще вже щось буде не так із тілом, аніж із головою, але ці слова вимагали таких зусиль і рішучості, що я промовчала. Тільки глибше сховалася під ковдрою.

А потім крізь ковдру я відчула, як щось ізлегка, однак докучливо тисне на ногу. Медсестра поставила тацю з термометрами на моє ліжко й відвернулася заміряти пульс пацієнтки, яка лежала на місці місіс Томолілло.

Раптом мене пронизала непереборна жага побешкетувати, принадна й дошкульна, мов тупий біль у розхитаному зубі. Я позіхнула й випросталася, вдаючи спробу перелягти на інший бік, і підсунула ногу під тацю.

— Ой-ой! — скрикнула медсестра, наче шукаючи допомоги, і до неї підбігла ще одна.

— Гляньте, що ви накоїли!

Я висунула голову з укриття й визирнула за край ліжка. На підлозі довкола емальованої таці блищала зоря з дрізок термометрів, і ртутні кульки тремтіли небесною росою.

— Пробачте, — сказала я. — Це випадково.

Друга медсестра прошила мене лихим поглядом:

— Ви це навмисне зробили. Я все бачила.

Тоді вона вибігла, і майже миттєво прибігли двоє санітарів, які вивезли мене просто на ліжку в палату, де раніше тримали місіс Мол, але я все одно встигла вхопити собі одну ртутну кульку.

Невдовзі по тому, як мене замкнули, я зауважила обличчя того чорношкірого. Смолистим мелясовим місяцем він маячив у заґратованому віконці дверей, але я вдала, ніби не помітила.

Наче дитина, яка приховує від дорослих таємницю, я всміхнулася до сріблястої краплини, зачаєної між долонь. Якщо впустити її додолу — вона розсиплеться на мільйон крихітних копій себе, а коли їх усі згребти докупи — вони зіллються в одне ціле, без жодного шва чи тріщини.

Я всміхалася та всміхалася до крихітної сріблястої кульки.

Не уявляю, що вони зробили з місіс Мол.