Під скляним ковпаком

Розділ десятий

Обличчя в люстерку належало радше якомусь хворому індіанцю.

Я кинула косметичку в сумочку і втупилась у вікно. За ним проносилися, мов гігантське звалище, болота й пустирища Коннектикуту — уламок за уламком, не пов’язані один з одним.

Що за безладна мішанина — цей світ!

Я опустила погляд на незвичні спідницю й блузку.

Довга широка спідниця, всуціль закишіла крихітними чорними, білими та ядучо-синіми цятками, стовбурчилася навсібіч, немов абажур торшера. Біла мережана блуза замість рукавів мала довгі брижі, які від руху теліпалися, мов крильця новонаверненого янгола.

Я не додумалася лишити собі якийсь повсякденний одяг, увесь пустила за вітром, тож виміняла в Бетсі спідницю й блузу на свій банний халат у волошки.

Тьмяне відображення мого виснаженого обличчя, білих крилець, хвоста каштанового волосся примарою пливло над краєвидом.

— Кукурудзяна Полліанна, — промовила я.

Жінка, яка сиділа навпроти, перевела погляд із журналу на мене.

Я до останнього не хотіла змивати дві діагональні смуги засохлої крові, що прикрашали мої щоки. Вони були зворушливими й доволі ефектними, і я думала носити їх, наче згадку про померлого коханця, доки зійдуть зі шкіри самі.

Звісно, якби я всміхалася чи надто активно рухала м’язами обличчя, кров миттєво відлущилася б, тож я трималася нерухомо, а говорила тільки крізь зуби, не ворушачи губами.

Я щиро не розуміла, чого б на мене мали витріщатися.

У багатьох людей вигляд був дивакуватішим за мій.

Моя сіра валіза їхала на полиці зверху майже порожньою: лише «Тридцять найкращих оповідань року», білий пластмасовий футляр для сонцезахисних окулярів і два з половиною десятки авокадо, що їх мені подарувала на прощання Дорін.

Авокадо були недостиглими, тож зіпсуватися в дорозі не мали, і щоразу, коли я піднімала валізу, чи спускала її з полиці, чи просто несла, вони каталися туди-сюди, мов ядра, і своєрідно торохкотіли.

— Шосе-сто-дваць-вісім! — прокричав кондуктор.

Приручена дичавина, заросла соснами, кленами й дубами, призупинила біг повз вікна й застигла, як невдале фото на стіні. Поки я протискалася довгим проходом, валіза гуркотіла й торохкотіла.

Я вийшла з кондиціонованого купе на платформу, і мене огорнув материнський подих передмість. У ньому вчувалися запахи газонних поливалок, родинних автомобілів, тенісних ракеток, собак і немовлят.

Літній спокій, мов смерть, накрив усе цілющою рукою.

Мати чекала на мене біля асфальтово-сірого шевроле.

— Ой, сонечку, що в тебе з обличчям?

— Порізалась, — коротко відказала я й разом із валізою забилася на заднє сидіння. Не хотіла, щоб мати витріщалася на мене всю дорогу додому.

Оббивка сидіння була слизькою та чистою.

Мати вмостилася за кермом, кинула мені на коліна кілька листів і відвернулася.

Авто загуло життям.

— Думаю, ліпше сказати одразу, — почала мати, і з того, як вона напружила шию, стало ясно, що новини невтішні. — Тебе не взяли на той курс.

Мене ніби вдарили в живіт, і я різко видихнула.

Цілий червень той письменницький курс сяяв удалечині, мов надійний освітлений міст через нудну затоку літа. Тепер він розсипався, розчинявся в повітрі просто під ногами, і моє тільце в білій блузі й зеленій спідниці падало в прірву.

А тоді мій рот скривився в кислій посмішці.

Цього я й очікувала.

Я згорбила середину спини, сповзла на сидінні так, щоб ніс ледь визирав над нижнім краєм шибки, і споглядала, як повз мене плинуть бостонські будинки. Коли почали траплятися знайомі споруди, я сповзла ще нижче.

Мені було вкрай важливо, щоб мене ніхто не впізнав.

М’яка сіра оббивка зімкнулася наді мною, наче дах тюремного фургона, і будинки, однаково обшиті сліпучо-білою вагонкою та перемежовані дбайливо доглянутими газонами, проповзали один за одним, наче ґрати велетенської в’язниці, з якої неможливо втекти.

Ще ніколи моє літо не минало в передмістях.

Сопранове скиглення візка терзало мій слух. Сонячні промені, пробиваючись у шпарини жалюзі, заливали спальню ядучим світлом. Не знаю, скільки я спала, однак тепер почувалася тугим кавалком виснаження.

Спальне місце на ліжку поряд зі мною було порожнім і застеленим.

О сьомій я почула, як мати встала, тихенько вдягнулась і крадькома вийшла з кімнати. Потім унизу озвалася сокочавилка, запахи кави й бекону засочилися з-під дверей. Тоді зашуміла вода в раковині, задзвенів посуд, коли мати витирала його і ставила в буфет.

Потім відчинилися й грюкнули вхідні двері. Тоді відчинилися й грюкнули двері авто, і загурчав двигун, і колеса зашурхотіли по гравію, і звук машини розсіявся вдалині.

Моя мати викладала стенографію і друкування численним дівчатам із міського коледжу, тож додому мала повернутися ближче до вечора.

Повз будинок знову проскиглив візок. Було враження, ніби попід моїми вікнами хтось возить немовля туди й назад.

Я сповзла з ліжка на килим і тихенько, на чотирьох, поплазувала до вікна, щоби підгледіти, хто там.

Наш малесенький обшитий білою вагонкою будинок стояв посеред зеленого газону на розі двох тихих вуличок у передмісті Бостона, і попри клени, висаджені по периметру ділянки, хто завгодно міг роздивитися, що відбувається за вікнами другого поверху, якби, йдучи тротуаром, підвів погляд.

Про це мене сповістила наша сусідка — дошкульна жіночка місіс Оукенден.

Місіс Оукенден, колишня медсестра на пенсії, нещодавно вийшла заміж утретє — попередні чоловіки загинули за дивних обставин — і чимало часу гаяла на підглядання за перехожими крізь шпарини між накрохмалених білих фіранок.

Двічі вона доносила на мене моїй матері: уперше довела до її відома, що я цілу годину цілувалася з кимсь у синьому плімуті, що стояв під ліхтарем перед будинком, а вдруге просила переказати мені, що треба опускати жалюзі в спальні, бо вона, вигулюючи свого скотч-тер’єра, бачила, як я напівголою вкладаюся спати.

Я вкрай обережно визирнула з-під підвіконня.

Жіночка з півтора метра зростом із гротескно великим животом штовхала по вулиці старий чорний дитячий візочок. У тіні від її спідниці чимчикували ще двоє чи троє дітей різного віку й зросту — усі бліді, замурзані, з голими брудними колінцями.

Жінчине всміхнене обличчя світилося дивовижним, майже благоговійним спокоєм. Вона щасливо всміхалася сонцю, закинувши голову, яка стирчала на її круглому тулубі, мов горобине яйце, вмощене зверху на качине.

Я добре знала цю жінку.

То була Додо Конвей.

Католичка Додо Конвей відучилася в Барнарді[11], а тоді побралася з архітектором, який закінчив Колумбійський і теж був католиком. Вони жили на початку нашої вулиці у величезному недоладному будинку, що ховався за вкляклими соснами: під домом вічно були розкидані самокати, триколісні велосипеди, лялькові візочки, іграшкові пожежні машини, бейсбольні битки, сітки для бадмінтону, крокетні ворітця, хом’якові клітки й плюшеві цуценята-спанієлі — словом, усі атрибути хаосу, обумовленого дитинством у передмісті.

Додо цікавила мене всупереч цілковитому несприйняттю.

Її будинок відрізнявся від усіх сусідніх: і розміром (він був значно більшим), і кольором (другий поверх був обшитий темно-коричневою вагонкою, а перший — сірою цементною шубою, тут і там оздобленою сірими й фіолетовими круглими камінцями завбільшки з абрикоси), і — завдяки соснам — цілковитою прихованістю від перехожих, що в нашій місцевості спільних газонів і по-дружньому низеньких живоплотів сприймали як ознаку відлюдькуватості.

Додо ростила своїх шістьох — і, безперечно, роститиме сьомого — на рисових пластівцях, канапках з арахісовим маслом і зефірками, ванільному морозиві та нескінченних літрах молока «Гуд». Місцевий молочник навіть робив їй персональну знижку.

Усі любили Додо, хоча безупинне розширення її родини було невичерпною темою обговорень. У старших людей, як‑от у моєї матері, було по двоє дітей, у молодших і заможніших — по четверо, але на понад шістьох, як от‑от стало би в Додо, не наважився ніхто. Навіть шестеро — то вже занадто, але — казали всі — Додо, зрештою, католичка.

Я спостерігала, як Додо катає найменшого з Конвеїв вулицею, туди й назад. Вона ніби навмисне робила це перед моїм будинком.

Мене нудило від дітей.

Піді мною скрипнула мостина, і я сховалася під підвіконням, коли Додо Конвей — інстинктивно чи завдяки надприродному слуху — повернула в мій бік голову на крихітному шарнірі шиї.

Я майже відчувала, як вона пробурює поглядом білу вагонку й рожеві в трояндах шпалери та викриває мене в схованці за сріблястою барикадою батареї.

Тоді я заповзла в ліжко й засунула голову під простирадло. Від світла це не врятувало, тож я накрила голову подушкою і в тій темряві уявила, ніби надворі ніч. Вставати я не бачила сенсу.

Чекати від життя було нічого.

За якийсь час я почула, як унизу, в передпокої, дзеленчить телефон. Я притиснула подушку до вух і постановила собі вичекати п’ять хвилин. Тоді визирнула з укриття. Дзеленчання вщухло.

Але враз відновилося.

Проклинаючи друга, чи родича, чи незнайомця, який пронюхав про моє повернення, я босоніж попленталася вниз. Чорний апарат на столику в передпокої видавав істеричні трелі, мов скажений птах.

Я взяла слухавку.

— Вітаю, — промовила низьким чужим голосом.

— Привіт, Естер, що сталося, в тебе ангіна?

То дзвонила з Кембриджа моя давня приятелька Джоді.

Того літа вона підробляла в кооперативній крамниці, а в обід ходила на лекції із соціології. Разом з іще двома однокашницями вона орендувала велику квартиру в чотирьох гарвардських студенток, і я планувала приєднатися до них, коли почнеться мій письменницький курс.

Джоді цікавилася, коли на мене чекати.

— Я не приїду, — відповіла я. — Мене не взяли на курс.

Запала коротка мовчанка.

— От козел, — сказала Джоді. — Не бачить справжніх талантів, коли вони самі до нього йдуть.

— Точно так собі й кажу, — мій голос звучав незвично глухо.

— Все одно приїжджай. Запишися на інший курс.

У моїй голові промайнула ідея вивчати німецьку або психопатологію. Зрештою, я заощадила майже всю свою нью-йоркську платню, тож могла собі дозволити й платний курс.

Але глухий голос промовив замість мене:

— Та ні, не розраховуйте на мене.

— Тут така штука, — завела Джоді, — є ще одна дівчина, яка хотіла з нами пожити, якщо хтось відмовиться…

— Гаразд, запропонуй їй.

Поклавши слухавку, я тієї ж миті усвідомила, що мала би пообіцяти приїхати. Ще один ранок під скиглення візочка Додо — і я здурію. До того ж я обіцяла собі не жити в одному домі з матір’ю довше, ніж тиждень.

Я потяглася до телефона.

Рука посунулася на десяток сантиметрів, а тоді відсмикнулася, ослабла й повисла. Я знову змусила її потягтися до телефона, але вона знову спинилася, наче наштовхнувшись на невидиму скляну перепону.

Я попленталася в їдальню.

На столі я знайшла довгий ділового штибу лист із літньої школи і тонкий лист у блакитному конверті з емблемою Єлю, де твердою рукою Бадді Вілларда було зазначено мої прізвище й адресу.

Я розрізала ножем лист від літньої школи.

У ньому йшлося про те, що, позаяк мене не прийнято на письменницький курс, я можу обрати якийсь інший, але для цього мушу якомога швидше зателефонувати в приймальну комісію, в іншому разі місць може забракнути.

Я подзвонила в приймальну комісію і почула, як голос живого мерця диктує автовідповідачу повідомлення, мовляв, міс Естер Ґрінвуд скасовує всі домовленості щодо навчання в літній школі.

Тоді я відкрила лист від Бадді Вілларда.

Бадді писав, що, здається, він закохується в медсестру, теж хвору на туберкульоз, однак його мати орендувала будиночок в Адірондаку на цілий липень, тож якщо я туди приїду, він, мабуть, вважатиме свою закоханість у медсестру тимчасовим потьмаренням.

Я схопила олівець і перекреслила слова Бадді. Тоді перегорнула аркуш і на зворотному боці написала, що заручилася із синхронним перекладачем і не хочу бачити Бадді більше ніколи в житті, бо не хочу, щоби батьком моїх дітей став лицемір.

Я запхала лист у той самий конверт, заклеїла липкою стрічкою і переадресувала Бадді, не наклеївши нової марки. Вирішила, нехай сам заплатить ті три центи, бо моє повідомлення того варте.

Тоді я постановила, що до кінця літа напишу роман.

Який зцілить багатьох.

Я впевнено пішла в кухню, розбила в сирий яловичий фарш сире яйце, перемішала й з’їла. Потім винесла складаний стіл у критий прохід між будинком і гаражем.

Від сторонніх поглядів із вулиці прохід був захищений розлогим кущем жасмину, обабіч височіли стіни будинку й гаража, а групка беріз і живопліт затуляли тил від місіс Оукеден.

Я відрахувала триста п’ятдесят аркушів паперу «Коррасабль Бонд» із материних запасів, схованих у коридорній коморі під старими фетровими капелюшками, щітками для одягу й вовняними шарфами.

Усівшись до складаного столу, я згодувала своїй старій портативній машинці перший незайманий аркуш і підкрутила його.

Я побачила саму себе ніби здалека: як сиджу між двох обшитих білою вагонкою стін, кущем жасмину, групкою беріз і живоплотом, крихітна, мов лялька в ляльковому будиночку.

Моє серце налилося ніжністю. Героїнею буду я, тільки ім’я в неї буде інше. Її зватимуть Ілейн. Ілейн. Загинаючи пальці, я полічила літери. В «Естер» їх теж п’ять. Ніби непогано.

Ілейн сиділа між будинком і гаражем у жовтій сорочці, яка колись належала її матері, і чекала, коли нарешті відбудеться бодай щось. Був задушливий липневий ранок, і краплі поту одна за одною сповзали по її спині, мов ліниві комахи.

Я відхилилася назад і перечитала написане.

Виходило ніби доволі живо, я навіть трохи пишалася порівнянням крапель із комахами, хоча й непокоїло припущення, що колись давно я вичитала його в когось іншого.

Я просиділа так із годину, силкуючись вигадати, що ж відбудеться далі, і крихітна лялька, тобто я сама, теж сиділа в нічній сорочці своєї матері й сліпо дивилася поперед себе.

— Сонечку, може, варто перевдягнутись?

Мати ніколи не вказувала мені, що робити. Вона завжди лагідно вносила раціональні пропозиції, як і належить робити зрілій і наділеній розумом особі стосовно іншої зрілої та наділеної розумом особи.

— Майже третя дня.

— Я пишу роман, — відповіла я. — Не маю часу туди-сюди перевдягатись.

Я вляглася на диван, що теж стояв у проході, й заплющила очі. Чула, як мати прибрала зі столу машинку й папір, а замість них розкладала столові прибори для вечері, але я й не ворухнулася.

Руки й ноги Ілейн рухалися мляво, немов у мелясі. Мабуть, так почуваються хворі на малярію, подумалось їй.

З такими темпами я писатиму щонайбільше по сторінці на день.

Потім я зрозуміла, в чому біда.

Мені бракувало досвіду.

Як писати про життя, якщо в мене ніколи не було стосунків, або дитини, або я не бачила, як хтось помирає? Одна знайома нещодавно отримала нагороду за оповідання про свої пригоди з пігмеями в Африці. Як мені з отаким конкурувати?

Ми ще не доїли вечері, а мати вже вмовила мене вечорами вчитися стенографії. Так я могла вполювати двох зайців нараз: писати роман і розвивати практичне вміння. А ще заощадити силу-силенну грошей.

Того ж вечора мати видобула з підвалу стару шкільну дошку і встановила її в критому проході. Тоді стала перед дошкою й накреслила білою крейдою кілька закарлючок, а я сиділа на стільці й спостерігала.

Спершу в мені жевріла надія.

Мені уявлялося, що стенографувати я навчуся миттєво, і коли вкрита ластовинням леді з відділу стипендій запитає, чому я не працювала в липні й серпні, як то личить стипендіатці, я зможу відповісти, що записалася на безкоштовний курс стенографії, щоби прогодувати себе одразу після закінчення коледжу.

Утім, коли я намагалась уявити себе на роботі, де швидко строчитиму стенограми рядок за рядком, у голові порожніло. Серед усіх у світі робіт, які мені хоч трошки подобалися, не було жодної, де мені придалася би стенографія. Тому я сиділа й дивилася на дошку, а білі каракулі переді мною втрачали всякий сенс.

Я поскаржилася матері на страшний головний біль і пішла до ліжка.

Через годину двері тихенько відчинились, і мати просочилася в спальню. Я чула, як шелестів її одяг, коли вона роздягалася. Вона вклалася в ліжко. Невдовзі її дихання вирівнялося й сповільнилося.

У слабкому світлі вуличного ліхтаря, яке пробивалося крізь опущені жалюзі, я бачила пасма її волосся, накрученого на шпильки, мов на крихітні штики.

Я вирішила відкласти роман до часів, коли побуваю в Європі й матиму коханця, а ще пообіцяла собі не застенографувати жодного слова. Якщо я не вмітиму стенографувати, мені ніколи не доведеться це робити.

Я вирішила, що до кінця літа читатиму «Фіннеґанові поминки» й писатиму дипломну.

Тоді восени, коли почнуться заняття, я всіх випереджу і зможу насолоджуватися навчанням на останньому курсі, а не гризти книжки, ненафарбована і з непомитим волоссям, на дієті з кави й бензедрину[12], як бувало зі старшокурсницями на персональних стипендіях у період дописування дипломних робіт.

Потім я вирішила, що можна відкласти коледж на рік і піти ученицею до гончаря.

Або поїхати працювати офіціанткою в Німеччину, доки стану білінгвальною.

Так плани перестрибували один одного в моїй голові, мов дурні кроленята.

Я уявила, як роки мого життя вишикувалися вздовж дороги, ніби сполучені дротами телеграфні стовпи. Я порахувала: один, два, три… дев’ятнадцять телеграфних стовпів, а далі дроти теліпалися в повітрі, і хоч як я старалася, побачити щось далі дев’ятнадцятого стовпа не вдавалось.

Кімната засиніла перед очима, і я намагалася зрозуміти, куди поділася ніч. Мати перетворилася з невиразної колоди на жінку середнього віку, яка дрімала зі злегка відкритим ротом, звідки сочилося хропіння. Ці поросячі звуки дратували мене, якийсь час здавалося, що єдиний спосіб їх позбутися — міцно й до настання цілковитої тиші скрутити руками стовбур зі шкіри та м’язів, крізь який вони виходили на поверхню.

Я вдавала, ніби сплю, аж доки мати поїхала на роботу, але навіть повіки були безпорадними проти світла. Вони висіли переді мною, мов сирий, червоний, зітканий із тоненьких судин екран, мов розкрита рана. Я заповзла між матраців подвійного ліжка, і вони зімкнулися наді мною, як могильні плити. Під матрацами було темно й безпечно, але вони були недостатньо важкими.

Щоби вдушити мене в сон, треба було докинути зверху ще принаймні тонну.

річкобіг відносить нас благодатною й розложистою вессю повз дім Євин і Адамів, вихляння берега морського, вигин затоки окружним і кружним плином знову до замку Гоут і околиць…

Від вигляду товстезного тому в мене неприємно засмоктало в животі.

річкобіг, повз дім Євин і Адамів…

Я подумала, що перша мала літера може вказувати на те, що нічого тут не починається від початку, тобто з великої, а просто випливає з попереднього. Звісно, Єва й Адам були тими самими Адамом і Євою, однак за ними могло ховатися щось іще.

Може, так називався паб у Дубліні.

Мої очі потонули в довжелезному наборі літер посеред сторінки, мов у супі швидкого приготування з макаронами «абетка».

бабабадалґгараґгтакаммінарроннконнброннтоннерроннруоннтгуннтроварргоунаумскаумтуугуугуурденентгурнукл

Я полічила літери. Їх було рівно сто. Це здалося мені важливим.

Чому там мало бути саме сто літер?

Я боязко спробувала прочитати слово вголос.

Воно звучало так, ніби важкий дерев’яний предмет скочується зі сходів, гуп-гуп-гуп, сходинка за сходинкою. Я підчепила сторінки пальцями, відпустила, і вони прошелестіли повз мій погляд. Слова, начебто знайомі, але геть спотворені, мов обличчя в кривих дзеркалах, тікали від мене, не лишаючи жодного відбитку на склянистій поверхні мозку.

Я скоса глянула на сторінку.

На літерах понаростали шипи й баранячі роги. Я спостерігала, як літери відділяються одна від одної й дурнувато смикаються вгору-вниз. Потім вони злилися у фантастичні неперекладні візерунки, подібні на арабську в’язь чи китайські ієрогліфи.

Я вирішила забути про дипломну.

Я вирішила забути про всю цю програму за персональною стипендією й отримати звичайний диплом з англійської мови та літератури. Я взялася шукати вимоги до цього фаху в моєму коледжі.

Вимог було безліч, я не могла би задовольнити й половини. Одним з обов’язкових курсів була історія вісімнадцятого століття. Сама лише думка про вісімнадцяте століття — з усіма тими самовдоволеними чоловіками, які писали щільненькі куплетики й намертво вчіплювалися зубами в здоровий глузд, — викликала в мене спротив. Тому я проскочила той курс. Таке дозволено студентам, які навчаються на персональних стипендіях, — вони набагато вільніші. Я почувалася так вільно, що майже весь час витратила на Ділана Томаса.

Одна моя приятелька, теж стипендіатка, примудрилася не прочитати й слова з Шекспірового доробку, але при цьому винятково зналася на «Чотирьох квартетах»[13].Я розуміла, якою непідсильною та принизливою була би спроба перейти на жорсткішу програму з моєї вільної. Тому вирішила поцікавитися вимогами до випускників за фахом «англійська мова й література» в міському коледжі, де викладала моя мати.

Вони виявилися ще жорсткішими.

Треба було знати староанглійську, історію англійської мови й ознайомитися з чималим переліком творів, написаних від часів «Беовульфа» й донині.

Я була здивована. Адже я завжди зневажливо ставилася до коледжу своєї матері, куди брали і дівчат, і хлопців: туди потрапляли ті, кому не вдалося отримати стипендію у великих східних коледжах.

Тепер я розуміла, що найтупіший студент із материного коледжу знав більше за мене. Розуміла, що мене там навіть на поріг не пустять, годі й казати про щедру стипендію, яку я мала у своєму коледжі.

Я подумала, що варто рік попрацювати й усе добре обміркувати. Може, вийде тихцем вивчити історію вісімнадцятого століття.

Але я не вміла стенографувати, то що ж було робити?

Я могла би працювати офіціанткою чи друкаркою.

Однак обидва варіанти викликали в мене відразу.

— Тобто тобі знову потрібне снодійне?

— Так.

— Але минулого тижня я дала тобі дуже сильне.

— Воно на мене вже не діє.

Великі й темні Терезині очі вдумливо розглядали мене. Я чула голоси трьох її дітей, які бавились у саду під вікнами консультаційного кабінету. Моя тітка Ліббі одружилася з італійцем, а Тереза була її невісткою і нашою сімейною терапевткою.

Тереза мені подобалася. У неї був інтуїтивний і обережний підхід.

Мабуть, думала я, це тому, що вона італійка.

На хвильку запала мовчанка.

— Як гадаєш, що з тобою не так? — вичекавши, запитала Тереза.

— Я не можу спати. Не можу читати, — я намагалася говорити холодно й спокійно, живий мрець заволодів моїм горлом і задушив мене. Я розгублено розвернула руки долонями догори.

— Думаю, — Тереза висмикнула бланк із відривного блокнота для рецептів і записала на ньому прізвище й адресу, — тобі потрібен інший лікар, мій знайомий. Можливо, він допоможе краще за мене.

Я подивилася на напис, але не змогла прочитати.

— Це доктор Гордон, — пояснила Тереза. — Він психіатр.