Під скляним ковпаком

Розділ п'ятнадцятий

Чорний кадилак Філомени Ґінеї плив перевантаженими надвечірніми вулицями, мов церемоніальне авто. От-от воно перетинатиме Чарльз по одному з коротеньких мостів, і я без зайвих роздумів відчиню двері й крізь потоки машин добіжу до огорожі. Стрибок — і вода зімкнеться над моєю головою.

Я бездумно м’яла серветку, дерла її на клапті, скочувала з них дрібні балабушки і чекала нагоди. Мене посадили посередині заднього сидіння, між матір’ю та братом, і вони обоє трохи хилилися вперед, мов діагональні перекладини, обабіч затуляючи від мене дверцята.

Переді мною була широка водієва шия — рожева, наче ковбаса, затиснена між синім кашкетом і спинкою синьої куртки, а поруч із водієм тремтіло полохливим заморським птахом смарагдове пір’я капелюшка, що прикрашав сиву голову Філомени Ґінеї, славетної романістки.

Було не зовсім ясно, навіщо місіс Ґінея приїхала до мене. Я знала тільки, що її зацікавив мій випадок і що колись, на піку кар’єри, вона й сама потрапляла в психлікарню.

Мати казала, що місіс Ґінея надіслала телеграму з Багам, де прочитала про мене в бостонській газеті. У посланні місіс Ґінея цікавилася: «Чи у справі фігурує хлопець?»

Якби все було через хлопця, місіс Ґінея, звісно, ніяк не могла би зарадити.

Але моя мати телеграфувала у відповідь: «Ні, це через письменство. Естер боїться, що вже ніколи не писатиме».

Тож місіс Ґінея прилетіла в Бостон, і забрала мене з переповненого відділення міської лікарні, і повезла мене в приватну клініку, де був парк, і поле для гольфу, і сад, як у заміському клубі, і де я могла лікуватися її коштом, наче це стипендія, аж доки лікарі, з якими вона там зналася, приведуть мене до ладу.

Мати казала, що я маю бути вдячною. Казала, що витратила на мене майже всі свої заощадження, і якби не місіс Ґінея — невідомо, що зі мною було б. Однак я знала, що зі мною було б. Мене перевели б у велику лікарню штату далеко за містом, розташовану поруч із цією приватною клінікою.

Я розуміла, що маю бути вдячною місіс Ґінеї, от лишень не була здатна бодай щось відчути. Якби місіс Ґінея подарувала мені квиток до Європи чи навколосвітній круїз, мені було б так само байдуже: хай де я сидітиму — на палубі лайнера чи за столиком паризької або й бангкокської вуличної кав’ярні, — я сидітиму під тим самим скляним ковпаком, що й тут, і поволі моритимусь у скислому, мною ж надиханому повітрі.

Синє небо напнулося склепінням над річкою, тут і там поцяткованою вітрилами. Я приготувалась, однак мати й брат тієї ж миті взялися за ручки дверей. Покришки коротко прогули по ребристому асфальту моста. Вода, вітрила, синє небо, завмерлі в повітрі мартини промайнули, наче листівка з неможливого світу, — і от ми на іншому березі.

Я осіла на сірий плюш сидіння й заплющила очі. Повітря під скляним ковпаком загусло довкола мене, і я не могла ворухнутися.

Мені знову дали окрему кімнату.

Подібну на кімнату в клініці доктора Гордона: ліжко, комод, стінна шафа, стіл і стілець. Вікно запнуте сіткою від комах, але незаґратоване. Кімната була на першому поверсі, вікно — майже на рівні присипаної глицею землі. Воно виходило у двір із деревами, оточений червоним цегляним муром. Якби я вистрибнула з вікна, навіть колін не забила би. Внутрішня поверхня муру здавалася гладенькою, ніби скло.

Переїзд через річку відняв усі мої сили.

Я втратила ідеальну нагоду. Води річки протекли повз — ніби в мене забрали келих, перш ніж я встигла зробити бодай ковток. Утім, я припускала, що за відсутності матері й брата теж могла б і не спробувати вистрибнути.

Коли мене записували в головному корпусі клініки, до нас вийшла струнка молода жінка й назвалася:

— Я доктор Нолан. Це я лікуватиму Естер.

Так дивно було, що мене лікуватиме жінка. Не знала, що жінки бувають психіатрами. Вона була схожа на гібрид моєї матері та Мірни Лой. Убрана в білу блузу й пишну спідницю, підхоплену на талії широким шкіряним поясом, і в модних «котячих» окулярах.

Проте, коли медсестра відвела мене через двір у похмуру цегляну будівлю, яку тут називали «Каплан» і де я мала жити, доктор Нолан до мене не завітала. Натомість навідався цілий натовп незнайомих чоловіків.

Я лежала в ліжку під товстою білою ковдрою, а вони по черзі входили до мене й представлялись. Я не знала, чому їх мало бути аж стільки або навіщо вони називалися, тому вирішила, що мене перевіряють на уважність — чи помічу, що їх забагато, — і насторожилася.

Зрештою ввійшов симпатичний сивий лікар і повідомив, що завідує цією клінікою. А тоді заговорив про переселенців та індіанців, і кому коли належала земля, і які неподалік є річки, і хто побудував першу лікарню, і як вона згоріла, і хто побудував наступну, аж доки мені спало на думку, що, певно, він чекає, коли ж я перерву його й скажу, що знаю і про річки, і про переселенців, і про те, що все це нісенітниці.

Але потім я подумала, що, мабуть, щось із того таки правда, лишень не встигла про це сказати, бо він попрощався й пішов.

Я дочекалася, коли затихнуть лікарські голоси. Тоді відкинула білу ковдру, взула туфлі та вийшла в коридор. Ніхто мене не зупинив, тож я дійшла до кінця свого крила, повернула за ріг і пішла далі по наступному, довшому коридору, повз відчинену їдальню.

Покоївка в зеленій формі накривала столи до вечері. На столах були білі скатертини, і склянки, і паперові серветки. Я сховала спостереження про справжні склянки в закапелку свідомості, як вивірки ховають горішки. У міській лікарні ми пили з паперових стаканчиків, а до м’яса нам не давали столових ножів. М’ясо завжди було таке перетушковане, що легко розділялося виделкою.

Нарешті я дійшла до великої вітальні з пошарпаними меблями і протертим килимом. Коротко стрижена чорнява дівчина з круглим тістяно-блідим обличчям сиділа в кріслі й читала журнал. Вона нагадала мені старшу скаутку, яку колись призначили керувати моїм загоном. Я глянула на її ноги — і таки так, вона була взута в коричневі шкіряні мокасини з бахромою, які чомусь вважаються спортивними, з крихітними намистинами-жолудями на кінчиках шнурків.

Дівчина підвела очі й усміхнулася.

— Я Велері. А ти хто?

Я вдала, ніби не почула, вийшла з вітальні й пішла до кінця наступного крила. Дорогою я проминула невисокі, до пояса, двері, за якими сиділо кілька медсестер.

— А де всі?

— Гуляють.

Медсестра щось писала на дрібних клаптиках клейкої стрічки. Я нахилилася над дверцятами, щоб роздивитися: там було «Е. Ґрінвуд, Е. Ґрінвуд, Е. Ґрінвуд, Е. Ґрінвуд».

— Де гуляють?

— Ой, в кімнаті ДТ, у гольф, у бадмінтон.

Я помітила на стільці поряд із медсестрою стос одягу. Того самого одягу, який медсестра в першій лікарні складала в чорну лаковану валізку, коли я розбила дзеркало. Медсестра заходилася ліпити клаптики стрічки на одяг.

Я пішла назад до вітальні. Не розуміла, як так, як цим людям вдається грати в гольф і бадмінтон. Певно, якщо вони можуть, то ніякі вони не хворі.

Сидячи біля Велері, я пильно за нею спостерігала. Точно, думала я, з таким самим успіхом вона зараз могла би бути в дівчачому скаутському таборі. Вона читала пошарпаний «Воґ» із непідробною цікавістю.

«Що вона, в біса, тут забула? З нею ж усе гаразд», — думала я.

— Ви не проти, якщо я куритиму? — доктор Нолан відхилилася на спинку крісла біля мого ліжка.

Я відповіла, що не проти, я люблю запах диму. Сподівалася, що коли доктор Нолан куритиме, то затримається довше. Вона вперше зайшла до мене поговорити. Коли вона піде, я знову порину в уже звичну порожнечу.

— Розкажіть мені про доктора Гордона, — несподівано сказала доктор Нолан. — Він вам подобався?

Я сторожко глянула на доктора Нолан. Я думала, що лікарі мають стояти одне за одного і що десь у цій лікарні, в якомусь закапелку, на мене чекає апарат точнісінько як у доктора Гордона, чекає й готується витрусити мене з власної шкіри.

— Ні, — відповіла я. — Він мені зовсім не сподобався.

— Цікаво. Чому?

— Мені не подобалося те, що він зі мною робив.

— Робив із вами?

Я розповіла їй про апарат, і про сині спалахи, і про судоми, і про шум. Поки я говорила, вона завмерла.

— Це помилка, — сказала вона, дослухавши. — Так не має бути.

Я тупо дивилася на неї.

— Якщо все робити правильно, — пояснила вона, — це схоже на сон.

— Якщо зі мною ще раз таке зроблять, я себе вб’ю.

Доктор Нолан відрізала:

— Тут вам не призначатимуть шокової терапії. А якщо й призначать, — додала вона, — я попереджу заздалегідь, і обіцяю, що такого, як було, з вами не трапиться. Ба більше, — сказала вона наостанок, — декому це навіть подобається.

Коли доктор Нолан пішла, я знайшла на підвіконні сірники. Не звичайний коробок, а геть крихітний. Я зазирнула всередину й побачила рядок малесеньких патичків із червоними кінчиками. Спробувала запалити один, але він зламався між пальців.

Не уявляю, навіщо доктор Нолан лишила мені таку недолугу річ. Можливо, чекала, що я їх поверну. Я обережно поклала іграшкові сірники в кишеню нового вовняного халата. Коли доктор Нолан запитає про сірники, я відповім, що з’їла їх, бо думала, що це такі цукерки.

У сусідню кімнату поселили нову жінку. Я подумала, що вона чи не єдина, хто з’явилася тут пізніше за мене, тож не знатиме, як мені насправді зле, про що знали всі решта. Я вирішила піти познайомитися.

Жінка лежала в ліжку, вбрана в пурпурову сукню, застібнуту на шиї камеєю. Сукня була завдовжки десь до литок. Іржаво-руде волосся зібране в гульку на тім’ї, мов у шкільної директорки. Окуляри в тонкій сріблястій оправі припнуті до нагрудної кишені чорною еластичною шворкою.

— Привіт, — сказала я невимушено, сідаючи на край ліжка. — Мене звати Естер, а вас як?

Жінка не ворухнулася, просто дивилася в стелю. Я образилась. Подумала, може, Велері чи ще хтось розповів їй одразу по приїзді, яка я дурепа.

У кімнату зазирнула медсестра:

— Ага, он ви де. Завітали до міс Норріс. Як мило! — і зникла.

Урешті-решт міс Норріс, не сказавши ні слова й ані разу на мене не глянувши, одним рухом перекинула ноги у високих чорних чобітках із ґудзиками на інший бік ліжка, підвелась і вийшла з кімнати. Я подумала, що це вона так нишком намагається мене здихатись. Я тихенько пішла за нею по коридору, тримаючи дистанцію.

Міс Норріс дійшла до дверей їдальні й застигла. Дорогою туди вона щоразу ступала чітко в центри пишних троянд, що плелися килимовим орнаментом. Вона хвильку зачекала, а тоді почергово перенесла ноги через поріг їдальні, наче переступала якийсь невидимий невисокий перелаз.

Вона сіла за один із накритих скатертинами круглих столиків і розклала на колінах серветку.

— До вечері ще година! — крикнули з кухні.

Але міс Норріс не відповіла. Просто ґречно дивилася кудись у простір перед собою.

Я підтягнула стілець, сіла за стіл навпроти неї й розклала на колінах серветку. Ми не розмовляли, але сиділи разом, тісно загорнені в по-сестринськи інтимну мовчанку, аж доки десь у коридорі удар гонга скликав усіх на вечерю.

— Ляжте, — сказала медсестра. — Зроблю вам ще один укол.

Я перевернулася на живіт і задерла спідницю. Тоді спустила шовкові піжамні штани.

— Божечки, що це ви понапіддягали?

— Піжаму. Щоб не вдягати й знімати щоразу.

Медсестра тихо квоктнула. А тоді запитала:

— У котру?

Бородатий лікарняний жарт.

Я підвела голову й озирнулася на свої голі сідниці. Вони були всуціль вкриті синцями — фіолетовими, зеленавими, блакитними — від попередніх ін’єкцій. Ліва сідниця здавалася темнішою за праву.

— У праву.

— Як скажете.

Медсестра різко ввігнала голку, і я зіщулилася, смакуючи миттєвий біль. Тричі на день медсестри робили мені уколи, а за годину після кожного давали склянку цукристого фруктового соку й спостерігали, як я п’ю.

— Щастить тобі, ти на інсуліні, — сказала Велері.

— Він не діє.

— Ой, подіє. Мені теж давали. Розповіси, коли буде реакція.

Однак мені здавалося, що ніякої реакції немає. Я тільки гладшала й гладшала. Уже заповнила собою нові речі, які мати купила мені завеликими, а коли я дивилася вниз на пухкий живіт і широкі стегна, то раділа, що місіс Ґінея не бачить мене такою, ну точнісінько як вагітною.

— Бачила мої шрами?

Велері прибрала волосся з лоба і вказала на дві бліді мітки обабіч чола — наче в неї почали рости роги, але їх відпиляли.

Ми вдвох гуляли зі спортивним терапевтом у лікарняному саду. Мене дедалі частіше відпускали гуляти. Міс Норріс не випускали ніколи.

Велері казала, що міс Норріс мали би тримати не в «Каплані», а в корпусі для хворіших, «Ваймарку».

— Знаєш, від чого ці шрами? — Велері не вгавала.

— Ні. Від чого?

— Мені зробили лоботомію.

Я благоговійно подивилася на Велері, уперше вповні зауваживши її камінно-незрушний спокій.

— Як ти почуваєшся?

— Добре. Я більше не серджуся. Раніше я постійно сердилась. Раніше я була у «Ваймарку», а тепер я в «Каплані». Мені можна в місто, чи по крамницях, чи в кіно — в супроводі медсестри.

— Що робитимеш, коли тебе випишуть?

— Ой, та я не планую виписуватись, — засміялася Велері. — Мені тут добре.

— Час перевдягатися!

— Навіщо мені перевдягатися?

Медсестра робила своє: радісно відчиняла шухляди, витягала мої речі з шафи й складала їх у чорну валізку.

Я думала, що вони, певно, таки вирішили перевести мене у «Ваймарк».

— Та ні, вас переселяють у переднє крило корпусу, — привітно пояснила медсестра. — Вам там сподобається. Набагато більше сонця.

Коли ми вийшли в коридор, я побачила, що міс Норріс теж переселяють. Медсестра, молода й бадьора, як і моя, стояла на порозі кімнати міс Норріс і допомагала тій вдягнути пурпурове пальто з миршавим білячим комірцем.

По кілька годин поспіль я сиділа на варті біля ліжка міс Норріс, відмовляючись від діяльнісної терапії, і від прогулянок, і від бадмінтону, і навіть від щотижневих кінопереглядів, які мені подобались і на які міс Норріс ніколи не виходила, — аби сидіти, мов на гнізді, й дивитися на крихітну німу цятку її вуст.

Я уявляла, як чудово було б, якби вона відкрила рот і заговорила, і я вибігла б у коридор і розповіла про це медсестрам. Вони хвалили б мене за заохочування міс Норріс, і тоді мені, мабуть, дозволили б ходити в крамниці й кінотеатри в центрі міста, і я гарантовано могла б утекти.

Але за всі нескінченні години мого чатування міс Норріс не промовила ні слова.

— Куди ви перебираєтеся? — запитала я в неї цього разу.

Медсестра торкнулася ліктя міс Норріс, і та перемкнулася на рух, мов лялька на коліщатках.

— Вона перебирається у «Ваймарк», — тихо сказала моя медсестра. — Боюся, на відміну від вас, міс Норріс не ліпшає.

Я спостерігала, як міс Норріс перенесла одну, а потім другу ногу через невидимий перелаз над порогом.

— Маю для вас сюрприз, — повідомила медсестра, влаштувавши мене в сонячній кімнаті в передній частині корпусу, де вікна виходили на зелень гольфового поля. — Сьогодні до нас дехто приїхав, із ваших знайомих.

— З моїх знайомих?

Медсестра засміялася:

— Не дивіться на мене так. Не з поліції.

А потім, коли я нічого не відповіла, медсестра додала:

— Вона сказала, що ви давні подруги. Її поселили в сусідню кімнату. Чом би вам її не навідати?

Спершу я думала, що медсестра жартує, і коли я постукаю в сусідні двері, ніхто не відповість, а коли ввійду, знайду там міс Норріс, до підборіддя застібнуту в пурпурове пальто з білячим комірцем: вона лежатиме на ліжку, і вуста квітнутимуть над незрушною вазою її тіла, мов трояндовий пуп’янок.

Однак я все-таки вийшла і постукала в сусідні двері.

— Прошу! — почувся життєрадісний голос.

Я трохи прочинила двері й зазирнула в кімнату. Дівчина, висока й по-кобилячому міцна дівчина в наїзницьких штанах сиділа біля вікна й широко мені всміхалася.

— Естер! — вона аж задихалася, наче прибігши здаля й щойно зупинившись. — Я така рада тебе бачити. Мені казали, що ти тут.

— Джоан? — запитала я невпевнено, а тоді збентежено вигукнула: — Джоан!

Не могла повірити. Джоан усміхнулася ширше, оголивши великі, блискучі, неповторні зуби.

— Так, це справді я. Думала, ти здивуєшся.