Під скляним ковпаком

Розділ дев'ятнадцятий

— Я хочу стати психіатром.

Джоан говорила зі своїм звичним захеканим ентузіазмом. Ми пили сидр у белсайзівській вітальні.

— Он як, — сухо відповіла я. — Чудово.

— Ми довго обговорювали це з доктором Квінн, і вона вважає, що це цілком можливо.

Доктор Квінн, розумна, дотепна й незаміжня леді, була психіатром Джоан, і я часто думала, що, якби мене приписали до цієї лікарки, я досі була б у «Каплані» чи, ймовірніше, у «Ваймарку». Доктор Квінн мала якусь невловиму рису, яка приваблювала Джоан, а от мене від неї морозом проймало.

Джоан далі щебетала щось про Я й Воно, а мої думки повернулися до інших роздумів — про нерозкритий коричневий пакунок у нижній шухляді комода. Ми з доктором Нолан ніколи не говорили про Я й Воно. Навіть описати не можу, про що ми насправді розмовляли.

— …і я тепер житиму не тут.

Я обернулася до Джоан і запитала різко, намагаючись не виказати заздрощів:

— А де?

Доктор Нолан казала, що коледж прийме мене на другий семестр завдяки її рекомендації та стипендії від Філомени Ґінеї, однак лікарі заборонили мені доти жити з матір’ю, тому до початку навчання я лишалася в клініці.

Хай так, але я все одно заздрила Джоан, бо вона випередила мене в забігу до лікарняної брами.

— То де? — наполегливо перепитала я. — Тобі ж не дозволять жити самій, правда?

Дозвіл гуляти містом для Джоан поновили тільки тиждень тому.

— Ні, звісно, ні. Я житиму в Кембриджі з медсестрою Кеннеді. Її співмешканка нещодавно одружилась, а їй треба з кимось ділити квартиру.

— За тебе, — я піднесла склянку із сидром, і ми випили.

Усупереч пересторогам, я вирішила попри все цінувати Джоан. Наче ми, затиснені непереборними обставинами, як‑от чума чи війна, опинилися самі в маленькому спільному світі.

— Коли ти їдеш?

— Першого.

— Чудово.

Джоан тужно запитала:

— Естер, правда, ти приїжджатимеш у гості?

— Звісно.

А собі подумала: «Навряд чи».

— Боляче, — сказала я. — Має бути так боляче?

Ірвін не відповів. А потім сказав:

— Буває боляче.

Ми з Ірвіном познайомилися на сходах Бібліотеки Вайднера. Я стояла на верхній сходинці, дивилася на будівлі з червоної цегли, що оточували засніжену квадратну площу перед бібліотекою, і от‑от мала бігти на тролейбус до клініки, коли високий молодий чоловік в окулярах на доволі неприємному, однак розумному обличчі підійшов до мене й запитав:

— Перепрошую, не підкажете, котра година?

Я глянула на годинник:

— П’ять по четвертій.

Тоді чоловік по-іншому перехопив стос книжок, який ніс перед собою, мов обідню тацю, і я побачила кістлявий зап’ясток.

— Чому питаєте, якщо маєте годинник?

Чоловік похмуро глянув на свій годинник. Підніс руку до вуха й потрусив.

— Не працює, — і грайливо всміхнувся. — Куди ви зараз?

Я ледь не відповіла, що повертаюся в психлікарню, але чоловік здався багатонадійним, тож я передумала.

— Додому.

— Може, хочете спершу випити кави?

Я вагалась. У клініку треба було повернутися до вечері, і я не хотіла запізнюватися, коли була вже за крок до остаточної виписки.

— Одну малесеньку чашечку?

Я вирішила потренувати свою нову нормальну особистість на цьому чоловіку, який, поки я вагалася, назвався Ірвіном і розповів, що має добре оплачуване місце викладача математики, тож я відповіла: «Згода!» — і підладилася під Ірвінову ходу, і поруч із ним покрокувала вниз по сходах, закутих у крижаний панцир.

Спокусити Ірвіна я надумала вже після того, як побачила його кабінет.

Ірвін жив у темній підвальній квартирі на одній із занедбаних вулиць Кембриджа й привіз мене туди — на пиво, як він сказав, — після трьох чашок гіркої кави в студентській кав’ярні. Ми сиділи в його кабінеті на м’яких оббитих шкірою стільцях в оточенні стелажів із незрозумілими запилюженими книжками, де з кожної сторінки на мене дивилися, наче вірші, стовпчики довжезних формул.

Коли я пила перший кухоль пива — ніколи доти мені не випадало пити холодне пиво посеред зими, але я взяла склянку, щоб мати в руці щось тверде, — задзеленчав дзвінок.

Ірвін ніби трохи зніяковів.

— Гадаю, це одна леді.

Він мав дивну старосвітську звичку називати жінок «леді».

— Гаразд, запросіть її, — відповіла я з широким жестом руки.

Ірвін похитав головою:

— Ви її засмутите.

Я сховала усмішку в холодному пивному бурштині.

Дзвінок безапеляційно задзеленчав удруге. Ірвін зітхнув і пішов до дверей. Щойно він зник із поля зору, я прослизнула у вбиральню, звідки під прикриттям алюмінієво-сірих жалюзі спостерігала, як Ірвінове обличчя визирнуло зі шпарини дверей, мов голова морського чорта.

Повнотіла й повногруда слов’янська жінка у вільному светрі з натуральної вовни, фіолетових штанах, чорних оздоблених каракулем ботиках на підборах і каракулевій шапці випускала білі хмари слів у морозяне повітря. Коридорним протягом до мене доносило голос Ірвіна:

— Ольго, пробачте… Ольго, я зайнятий… Ні, Ольго, навряд чи… — і весь час великий червоний рот леді ворушився, і слова, перекладені мовою білої пари, пливли крізь гілля голого бузкового куща, який ріс біля ґанку.

Тоді я нарешті почула:

— Можливо, Ольго… На все добре, Ольго.

Я оцінила неосяжну, мов степ, вовняну площину над випнутими грудьми, коли леді за кілька дюймів від мого носа розверталася на скрипучих сходах. Її яскраві губи стиснулися в по-сибірському лютій гримасі.

— У вас тут у Кембриджі, певно, натовпи шанувальниць, — весело зауважила я, проколюючи шпажкою слимака, коли ми вечеряли в одному з кембриджських ресторанів французької кухні.

— Схоже, — визнав Ірвін, скромно всміхаючись, — я добре ладнаю з леді.

Я взяла з тарілки виїдену черепашку й випила трав’янисто-зелений соус. Не уявляла, чи так заведено, але по кількох місяцях одноманітного здорового харчування в клініці я була спрагла до вершкового масла.

Доктору Нолан я подзвонила з автомата в ресторані й попросила дозволу лишитися на ніч у Кембриджі з Джоан. Звісно, я й гадки не мала, чи після вечері Ірвін запросить мене до себе додому ще раз, але вирішила, що, коли він розпрощався з тією слов’янською леді — дружиною іншого викладача, то можна на щось розраховувати.

Я закинула голову й одним хилом випила келих «НюїСен-Жоржа».

— А ви любителька вина, — зауважив Ірвін.

— Тільки «Нюї-Сен-Жоржа». Уявляю собі того святого… зі змієм…

Ірвін торкнувся моєї руки.

Я вважала, що перший чоловік, із яким я спатиму, має бути розумним, щоб я його поважала. Ірвін у свої двадцять шість був штатним викладачем університету й мав бліду безволосу шкіру підлітка-вундеркінда. Також мені був потрібен досвідчений чоловік, щоб надолужити мою нестачу досвіду, а кількість Ірвінових «леді» гарантувала виконання цього пункту. Крім того, з міркувань безпеки я хотіла мати діло з тим, кого не знала до і з ким не планувала знатися після, — немов з офіційною особою на кшталт шамана в оповідках про племінні звичаї.

Наприкінці вечора жодного сумніву щодо Ірвіна в мене не лишилося.

Відколи я дізналася про розбещеність Бадді Вілларда, власна цнота висіла на моїй шиї млиновим жорном. Вона так довго була для мене невимовно важливою, що я просто звикла берегти її в усі способи. Я берегла цноту п’ять років, і мене від того вже нудило.

І коли Ірвін узяв мене на руки в себе у квартирі та поніс, розм’яклу й туманувату від вина, в антрацитову темряву спальні, я прошепотіла:

— Ірвіне, я, мабуть, маю в дечому зізнатись. Я незаймана.

Він засміявся й рішуче вклав мене на ліжко.

За кілька хвилин здивований вигук засвідчив, що насправді Ірвін мені не повірив. Як же добре, подумалось мені, що я здогадалася вживати протизаплідних заходів удень, адже того пізнього вечора, після всього випитого вина, я навряд чи змусила б себе виконати таку тонку й важливу процедуру. Я лежала на грубій Ірвіновій ковдрі, гола й зосереджена, і чекала, коли дивовижна зміна якось проявиться.

Але я не відчула нічого, крім гострого й несподівано сильного болю.

— Боляче, — сказала я. — Має бути так боляче?

Ірвін не відповів. А потім сказав:

— Буває боляче.

За якийсь час Ірвін підвівся й пішов у ванну, і я почула шум води. Я не була впевнена, чи він довів бажане до кінця, чи не завадила йому моя цнота в якийсь непередбачуваний спосіб. Хотіла запитати в нього, чи я досі цнотлива, але почулася збентежено. З-поміж ніг сочилася тепла рідина. Я опустила руку й обережно торкнулася.

Коли піднесла руку до світла, що падало з ванної, пальці здалися чорними.

— Ірвіне, — сказала схвильовано, — дай мені рушник.

Ірвін вийшов, нижче пояса замотаний у рушник, і кинув мені інший, менший. Я затисла його між ніг і майже одразу прибрала, щоб глянути. Рушник був напівчорним від крові.

— Я стікаю кров’ю! — я перелякано скинулася на ліжку.

— Та це часто трапляється, — запевнив Ірвін. — З тобою все буде добре.

Тоді в моїй пам’яті зринули історії про перші шлюбні ночі, скривавлені простирадла й червоні чорнила для дефлорованих наречених. Мені хотілося знати, чи багато витече крові, і я лягла на спину, притиснувши рушник до себе. Я збагнула, що кров і є відповіддю на моє питання. Я вже ніяк не могла бути незайманою. Я всміхнулася до темряви. Я почувалася частиною великої традиції.

Приклавши ще білу частину рушника до рани, я вирішила, що, коли кровотеча зупиниться, можна буде сісти на нічний тролейбус до клініки. Я хотіла поміркувати про свій новий стан у цілковитому спокої. Але рушник був геть чорний і аж сочився кров’ю.

— Певно, мені… ліпше піти додому, — промовила ледь чутно.

— Але ж не просто зараз.

— Ні, ліпше зараз.

Запитавши, чи можна позичити рушник, я склала його бандажем поміж стегон. Потім натягла на себе просякнутий потом одяг. Ірвін запропонував підкинути мене додому, але я не уявляла, як він повезе мене в клініку, тому пошукала в сумочці адресу Джоан. Ірвін знав, де це, і пішов надвір гріти авто. Я була надто перелякана, аби казати, що досі стікаю кров’ю. Сподівалася, що за хвилину воно припиниться.

Але поки Ірвін віз мене вздовж безлюдних засніжених тротуарів, я відчувала, як рідке тепло просочується крізь рушникову дамбу, й спідницю, й автомобільне сидіння.

Коли Ірвін притишив хід і ми поволі просувалися від будинку до будинку, я міркувала, як же вдало все склалось: я позбулася цноти не вдома і не в коледжі, де приховати такі наслідки було б неможливо.

Джоан відчинила двері з виразом радісного здивування. Ірвін поцілував мою руку і попросив Джоан усіляко про мене дбати.

Я зачинила двері й сперлася об них спиною, відчуваючи, як стрімко й видовищно кров відливає від обличчя.

— Естер, що таке? Що з тобою сталося?

Мені було цікаво, коли Джоан помітить кров, що стікає по обох моїх ногах і липко просочується в чорні лаковані туфлі. Подумала, що, якби я зараз помирала від кульового поранення, Джоан усе одно тупо дивилася б на мене чорними очицями та чекала б, коли я нарешті запитаю, чи не пригостить вона мене кавою й сендвічем.

— Медсестра вдома?

— Ні, вона чергує в «Каплані»…

— Добре, — я гірко скривилася, коли нова порція крові проклала собі шлях крізь остаточно просякнутий рушник і вирушила в тяжку путь до туфель. — Тобто… погано.

— У тебе якийсь дивний вигляд, — сказала Джоан.

— Ліпше виклич лікаря.

— Навіщо?

— Швидше.

— Але…

Вона досі нічого не помітила.

Я нахилилась і, тихо крекнувши, зняла одну з потрісканих від снігу блумінґдейлзівських туфель. Піднесла туфлю перед її банькаті очі-камінці, нахилила й спостерігала, як Джоан реагує на струмінь крові, що лився на бежевий килим.

— Господи! Що це?

— У мене кровотеча.

Джоан напівповела-напівпотягнула мене до дивана й змусила лягти. Тоді підклала під закривавлені ноги кілька подушок. Потім підвелася й суворо запитала:

— Що то був за чоловік?

На якусь божевільну мить мені уявилося, що Джоан відмовиться викликати лікаря, доки я не зізнаюся в усіх подробицях про вечір з Ірвіном, а після моїх зізнань усе одно відмовлятиметься, щоб мене покарати. Але потім допетрала, що вона беззастережно повірить кожній моїй відповіді, що мого потрапляння в ліжко до Ірвіна ніяк не зрозуміє, а його поява не могла отруїти радості Джоан від мого приїзду.

— Ой, неважливо, — сказала я, ліниво відмахнувшись.

Один удар серця — і кров знову потекла з мене, і я перелякано напружила м’язи живота.

— Неси рушник.

Джоан вийшла і майже миттєво повернулася зі стосом рушників і простирадл. Ніби вправна медсестра, вона зняла з мене просякнутий кров’ю одяг, глибоко вдихнула, наближаючись до по-королівському багряного рушника, і приклала новий. Я лежала й намагалася змусити серце битися повільніше, адже кожен удар випорскував із мене кров.

Я пригадала доглибно тривожний курс із вікторіанського роману, де жінки — бліді, безсилі, шляхетні — весь час помирали в калюжах крові після важких пологів. Можливо, Ірвін якось страшно, незбагненно мені нашкодив, і насправді я, лежачи на дивані в Джоан, повільно помирала.

Джоан підтягнула пуф до телефона й узялася набирати всіх кембриджських лікарів, яких знайшла в довіднику. Перший не відповів. Другому Джоан почала пояснювати, що зі мною, але він перервав її, сказавши «ясно», і поклав слухавку.

— Що таке?

— Він виїздить на термінові виклики тільки до постійних пацієнтів. Сьогодні неділя.

Я спробувала підняти руку й глянути на годинник, але рука лежала каменем, не в змозі ворухнутися. Неділя, райський день для лікарів! Лікарі в гольф-клубі, лікарі на пляжі, лікарі з коханками, лікарі з дружинами, лікарі в церквах, лікарі на яхтах, лікарі всюди самовіддано живуть людським життям, не лікарським.

— Господи Боже, — сказала я. — Поясни їм, що в мене невідкладний випадок.

За третім номером теж не відповіли, а четвертий поклав слухавку, щойно Джоан згадала про місячне. Джоан заплакала.

— Джоан, послухай, — старанно вимовила я. — Подзвони в місцеву лікарню. Скажи, що це невідкладно. Вони зобов’язані мене прийняти.

Це трохи розрадило Джоан, і вона зателефонувала вп’яте. У швидкій їй пояснили, що черговий лікар огляне мене, якщо я приїду до приймального відділення. Тоді Джоан викликала таксі.

Вона наполягла на тому, щоб мене супроводжувати. Я відчайдушно хапалася за товщу свіжих рушників між ніг, коли водій під враженням від названої адреси зрізав кути, газував на тьмяних досвітніх вулицях і, довізши нас до дверей лікарні, загальмував зі страшним вереском.

Я лишила Джоан розраховуватися з водієм і побігла в порожню сліпучо-світлу кімнату. З-за ширми прожогом вискочила медсестра. Я спромоглася двома словами пояснити їй правду про свій стан, перш ніж Джоан увійшла у відділення, блимаючи очима, наче короткозора сова.

До нас вийшов черговий лікар, і з допомогою медсестри я залізла на оглядовий стіл. Медсестра щось прошепотіла лікареві, той кивнув і почав розбирати скривавлені рушники. Я відчувала, як його пальці промацують мене, а Джоан стояла поряд, по-солдатськи струнко, і тримала мене за руку — не знаю, задля свого спокою чи мого.

— Ай! — я здригнулася від особливо болісного дотику.

Лікар присвиснув.

— Ви така одна на мільйон.

— Тобто?

— Раз на мільйон буває так, як оце у вас.

Лікар тихо, по-приятельськи заговорив до медсестри, і та, поспішивши до бічного столу, принесла марлю й сріблясті інструменти. Лікар нахилився й сказав:

— Бачу, де в нас тут головне джерело проблеми.

— Але ж ви можете все виправити?

Лікар засміявся:

— Ой, виправити можу, без питань.

Мене розбудив тихий стукіт у двері. Глупої ночі в клініці було тихо, мов на кладовищі. Я гадки не мала, хто міг досі не спати.

— Прошу, — я ввімкнула нічник.

Двері відчинились, і крізь шпарину зазирнула скуйовджена темноволоса голова доктора Квінн. Я дивилася на неї здивовано: хоч і знала, хто вона, і кивала при кожній зустрічі в коридорі, ми з нею ніколи не розмовляли.

Аж от вона казала мені:

— Міс Ґрінвуд, можна до вас на хвилинку?

Я кивнула.

Доктор Квінн переступила поріг і тихо причинила за собою двері. Вона була вбрана в один зі своїх бездоганних темно-синіх костюмів і білосніжну блузу з трикутним вирізом.

— Міс Ґрінвуд, пробачте, що турбую о такій порі, але, гадаю, ви можете допомогти нам із Джоан.

Спершу я подумала, що доктор Квінн прийшла звинувачувати мене в поверненні Джоан у клініку. Я досі не розуміла, як багато Джоан знала про справжню причину нашої поїздки в невідкладне відділення, проте кілька днів по тому вона повернулася в «Белсайз», зберігши право коли завгодно їздити в місто.

— Зроблю все можливе, — відповіла я доктору Квінн.

Доктор Квінн сіла на край мого ліжка, смертельно засмучена.

— Ми намагаємося знайти Джоан. Подумали, може, ви підкажете, де вона.

Раптом мені закортіло не мати із Джоан нічого спільного.

— Не знаю, — холодно відповіла я. — А що, вона не в себе?

Комендантська година в «Белсайзі» пробила вже давно.

— Ні, сьогодні Джоан дістала дозвіл поїхати в місто й подивитися кіно, але досі не повернулась.

— Звісно, вона скоро повернеться. Певно, щось її затримало.

Але я гадки не мала, що могло затримати Джоан у Бостоні о такій порі.

Доктор Квінн похитала головою.

— Останній тролейбус прийшов годину тому.

— Може, вона повернеться на таксі.

Доктор Квінн зітхнула.

— А ви дзвонили тій медсестрі, Кеннеді? З якою Джоан жила.

Доктор Квінн кивнула.

— А родичам?

— Та до них вона нізащо не поїхала б… Але в них ми теж питали.

Доктор Квінн на хвилину завмерла, ніби винюхуючи підказку, сховану десь у кімнаті. А тоді сказала:

— Ми зробимо все, що зможемо.

І пішла.

Я вимкнула світло й спробувала провалитися в сон, але обличчя Джоан випливало переді мною, безтіле й усміхнене, як Чеширський кіт. Мені навіть почувся її голос, він хрускотів і шарудів у темряві, але потім я зрозуміла, що це лише вітер у гіллі…

На світанку мене розбудили вдруге.

Цього разу я підвелася й відчинила двері сама.

Переді мною стояла доктор Квінн. Вона виструнчилася, наче сержант на муштрі, однак обриси її обличчя здавалися незвично змазаними.

— Думаю, ви маєте знати, — сказала доктор Квінн. — Джоан знайдено.

Від пасивності речення в мене захолола кров.

— Де?

— У лісі, біля замерзлих ставків…

Я відкрила рот, але слова не йшли.

— Її знайшов один із прибиральників, — вела далі доктор Квінн. — От щойно, дорогою на роботу…

— Вона ж не…

— Померла, — сказала доктор Квінн. — Повісилась.