Під скляним ковпаком

Розділ восьмий

Містер Віллард відвіз мене в гори Адірондак.

То було наступного дня по Різдві, над нами нависало величезне черево сірого неба, набите сніжними хмарами. Напередодні я переїла, дорогою почувалася знуджено й розчаровано, як то завжди після Різдва: наче хтось пообіцяв мені, що соснові гілки, і свічки, і срібно-золоті стрічки, і вогнища на березових дровах, і різдвяна індичка, і колядки під акомпанемент піаніно ніколи не закінчаться, а вони закінчилися.

На Різдво мені майже хотілося бути католичкою.

Спершу за кермом був містер Віллард, потім я. Не пригадую, про що ми розмовляли, однак що блідішими й похмурішими ставали заміські краєвиди, зачаєні під лежалими снігами, що ближче до узбіччя шосе підступали схилами хвойні дерева — темно-зелені, аж чорні, — то дужче псувався настрій.

Мене спокушала думка запропонувати містеру Вілларду, щоб далі їхав сам, а я повернулася б додому попутними авто.

Та досить було глянути на обличчя містера Вілларда — на срібну сивину в по-хлоп’ячому короткій зачісці, прозорі очі, рожеві щоки, — яке світилося довірою та невинністю, ніби весільний торт глазур’ю, щоб стало ясно: я не зможу його кинути. Я мушу відбути ці відвідини до кінця.

Ближче до обіду сірість трохи відступила, і ми зупинилися на вкритому ожеледдю з’їзді з шосе, щоб з’їсти сендвічі з тунцем, вівсяне печиво та яблука, запивши чорною кавою з термоса, — усе це нам спакувала в дорогу місіс Віллард.

Містер Віллард лагідно подивився на мене. Потім відкашлявся і струсив із колін крихти. Я передчувала, от‑от він скаже щось серйозне, бо він був дуже сором’язливою людиною, і я чула, як він так само відкашлювався, перш ніж почати лекцію на поважну економічну тему.

— Ми з Неллі завжди мріяли про доньку.

Якусь мить у моїй голові метушилася божевільна здогадка, ніби містер Віллард зараз оголосить, що місіс Віллард вагітна і чекає на народження доньки. Але він додав:

— Але не можу уявити доньку, милішу за тебе.

Йому, мабуть, здалося, що мої сльози означають радість від його батьківських почуттів.

— Не плач, не треба, — він поплескав мене по плечу і ще раз чи двічі відкашлявся. — Гадаю, ми одне одного розуміємо.

А тоді відчинив дверцята, вийшов і підійшов до моїх дверей, лишаючи в сірому повітрі завитки цигаркового диму. Я посунулася на його місце, а він сів замість мене за кермо, завів авто, і ми рушили.

Не знаю, чого очікувала від санаторію, де перебував Бадді.

Певно, я очікувала побачити дерев’яну хатину на невисокій горі, де на відкритих терасах лежать під товстими ковдрами рожевощокі юнаки й дівчата — усі дуже симпатичні, лишень із блискучими сухотними очима.

«Туберкульоз — це як міна в легенях, — писав Бадді в одному з листів. — Просто весь час лежиш якомога тихіше, щоб вона не вибухнула».

Не так просто було уявити Бадді, який лежить якомога тихіше. Уся його життєва філософія ґрунтувалася на тому, щоб ніколи не зупинятись і постійно щось робити. Навіть коли влітку ми ходили на пляж, він, на відміну від мене, не вилежувався на сонці, а бігав, грав у м’яч або різко й неглибоко відтискався в кілька підходів — аби лиш не марнувати часу.

Ми з містером Віллардом чекали в приймальні, доки скінчаться пообідні процедури.

Схоже, автори інтер’єрів цього санаторію надихалися образом печінки. Похмуре темне дерево, брунатні шкіряні крісла. Здавалося, наче стіни колись були білими, але під дією хворобливої атмосфери затягнулися цвіллю та вогкими плямами. Підлогу вистелено рябим коричневим лінолеумом.

На низенькому столику, вкритому кільцями й півкільцями кавових плям, лежали кілька зачитаних чисел «Тайму» і «Лайфу». Я догортала найближчий журнал до середини. На мене витріщилося обличчя Ейзенгавера — лисе й безвиразне, наче личко плода у формаліні.

Невдовзі я усвідомила наявність якогось звуку, подібного на тихеньке дзюрчання. На мить подумала, що це, певно, стіни віддають увібрану вологу, але потім зрозуміла, що це дзюркотить мініатюрний фонтанчик у кутку.

Фонтанчик викидав кількасантиметровий струмінь води просто з водогінної труби, струмінь розпадався й розсипався бризками, що зникали в кам’яному басейні з пожовклою водою. Басейн був вимощений білими шестикутними кахлями, якими зазвичай облицьовують стіни громадських вбиралень.

Пролунав гудок. Десь неподалік відчинилися й гримнули двері. Потім до нас вийшов Бадді.

— Привіт, тату, — він обійняв батька, а потім швиденько, з полохливою радістю на обличчі, підійшов до мене й простягнув руку. Я потиснула її. Його рука була вогкою і товстою.

Ми з містером Віллардом сіли поруч на шкіряному дивані. Бадді присів навпроти на краєчку слизького крісла. Він безупинно всміхався, наче хтось розтягував кутики рота за невидимі ниточки.

Я була заскочена тим, що Бадді розтовстів. Щоразу, думаючи про життя в санаторії, уявляла, як на його щоках під вилицями глибшають тіні, як його очі вигорають і западають у висушених очницях.

Однак усі западини на тілі Бадді несподівано перетворилися на опуклості. Під тісною нейлоновою сорочкою виросло кулясте черево, а щоки були круглими та рум’яними, наче марципанові фрукти. Навіть його сміх звучав пухкенько.

Ми зустрілися поглядами.

— Це все харчування, — пояснив Бадді. — Вони з ранку до ночі напихають нас їжею і змушують сумирно лежати. Але зараз мені вже дозволили гуляти, тому не переймайся, я схудну за кілька тижнів.

Він підскочив і всміхнувся, наче веселий привид:

— Показати мою кімнату?

Я пішла за Бадді, за мною пішов містер Віллард — крізь засклені матовими шибами двійчаті двері, далі коридором печінкового кольору, пропахлим поліролем, лизолом і чимсь іще, штибу прим’ятих гарденій.

Бадді розчахнув коричневі двері, і ми втиснулись у вузьке приміщення.

Ліжко з нерівним матрацом, застеленим тонким білим покривалом у вузьку синю смужку, займало майже цілу кімнату. Поряд був приставний столик, на ньому — карафка й склянка для води, а ще срібна гілочка термометра в банці з рожевим дезінфектантом. Між дверима стінної шафи та ліжком втиснувся другий стіл, завалений книжками, паперами й кривобокими глиняними горщиками, випаленими та пофарбованими, але не вкритими поливою.

— Ну, — сказав містер Віллард, — на вигляд доволі зручно.

Бадді засміявся.

— Що це? — запитала я, взявши зі столу глиняну попільничку у формі лататтєвого листка, на якому по тьмяній зеленій фарбі було старанно промальовано жовті жилки. Бадді не був курцем.

— Це попільничка, — сказав він. — Для тебе.

Я поклала її на стіл і відповіла:

— Я не курю.

— Знаю. Але все одно подумав, що тобі може сподобатися.

Містер Віллард, пожувавши паперово-сухими губами, сказав:

— Ну, мабуть, я вже поїду. Мабуть, час лишити вас удвох, юні друзі…

— Гаразд, тату, їдь.

Мене заскочили зненацька. Я була впевнена, що містер Віллард лишиться на ніч і назавтра забере мене додому.

— Може, я теж поїду?

— Ні-ні, — містер Віллард витягнув із гаманця кілька купюр і віддав їх Бадді. — Простеж, щоб Естер мала добре місце в потязі. Вона, мабуть, лишиться на день чи два.

Бадді провів батька до дверей.

Почувалась я так, наче містер Віллард кинув мене напризволяще. Певно, він це від початку планував, але Бадді пояснив, що ні, його батько просто не може бути поряд із хворими, особливо коли йдеться про рідного сина, бо всяку недугу він уважає хворобою волі. Сам містер Віллард не хворів ніколи в житті.

Я сіла на ліжко. Більше просто не було де присісти.

Бадді по-діловому попорпався у своїх паперах. Простягнув мені тонкий сірий журнал.

— Одинадцята сторінка, — сказав він.

Журнал надрукували десь у штаті Мен, і в ньому була купа шаблонних поезій, що чергувалися з абзацами довідок про авторів, і все це розмежовували зірочки. На одинадцятій сторінці я знайшла вірш під назвою «Світанок у Флориді». Я перестрибувала від образу до образу — про динно-жовті вогні, про болотяно-зелені пальми, про різьблені, мов уламки давньогрецьких колон, мушлі.

— Непогано.

Насправді вірш, як на мене, був жахливий.

— А хто написав? — запитав Бадді, усміхаючись якось дивно, по-голубиному.

Я кинула погляд у нижній правий куток сторінки. Б. С. Віллард.

— Не знаю, — але потім виправилася: — Звісно, знаю, Бадді, це ти написав.

Бадді трохи посунувся до мене.

Я трохи відсунулася від Бадді. Про туберкульоз я знала дуже мало, але мені здавалося, що це неймовірно підступна й жаска хвороба, адже підкрадалася тихцем і спершу ніяк себе не виказувала. Мені уявлялося, що Бадді оточений ореолом убивчих туберкульозних мікробів.

— Не переймайся, — засміявся він, — я не позитивний.

— Не позитивний?

— Ти від мене не заразишся.

Бадді завмер, щоб віддихатися, — так зупиняються під час підйому стрімким схилом.

— Хочу в тебе дещо спитати, — у Бадді з’явилася нова дратівна звичка бурити мої очі поглядом, наче він хоче вгвинтитися мені в голову й докладніше проаналізувати все, що там відбувається. — Спершу я хотів спитати про це в листі.

Перед моїм внутрішнім зором промайнув блідо-блакитний конверт з емблемою Єльського університету на клапані.

— Але потім вирішив, що ліпше дочекатися твого приїзду й спитати особисто, — він витримав паузу. — То як, хочеш знати, про що я хотів спитати?

— Про що? — запитала я тихо й невтішно.

Бадді сів поруч зі мною. Поклав руку мені на талію, прибрав моє волосся за вухо. Я не ворушилася. Тоді я почула його шепіт:

— Хочеш бути місіс Бадді Віллард?

Я ледве поборола в собі нестримний порив розсміятися.

Тоді уявила, як це питання збило б мене з ніг будь-якої миті впродовж тих п’яти чи шести років, коли я обожнювала Бадді Вілларда здалеку.

Бадді помітив мої вагання.

— Ну так, зараз я не у формі, — швидко додав. — Я досі на ПАCК [9] і можу втратити одне-два ребра, але вже наступної осені повернуся до навчання. Ну точно не пізніше, ніж через рік після цієї весни…

— Бадді, я, певно, маю тобі дещо сказати.

— О, звісно, — сухо перебив він. — Ти зустріла іншого.

— Ні, не це.

— А що тоді?

— Я ніколи не вийду заміж.

— Ти здуріла, — і тоді він засяяв: — Ти ще передумаєш!

— Ні. Я все вирішила.

Однак Бадді явно не втрачав надії.

Я запитала:

— Пам’ятаєш, як ми ловили попутки, коли повертались у коледж після комедійної вечірки?

— Так, пам’ятаю.

— А пам’ятаєш, як ти спитав, де я хочу жити, у місті чи за містом?

— І ти відповіла…

— І я відповіла, що хочу жити в місті й за містом одночасно?

Бадді кивнув.

— А ти, — продовжила я несподівано пристрасно, — засміявся й сказав, що в мене ідеальні дані для справжньої невротички, і що це питання трапилося в анкеті, яку ви того тижня розглядали на психіатрії.

Усмішка сходила з його вуст.

— Так, ти мав рацію. Я таки невротичка. Я ніколи не зроблю вибору на користь міського або заміського життя.

— Ти можеш жити в передмісті, — підказав Бадді. — І їздити то в місто, то за місто.

— І де в цьому невротичність?

Бадді не відповів.

— Де? — жорстко повторила я й подумала, що не можна панькатися з хворими людьми, їх це тільки розбещує.

— Ніде, — тихо й дуже спокійно відповів Бадді.

— Невротичка! — зневажливо посміхнулась я. — Якщо невротичні люди хочуть двох взаємовиключних речей одночасно, то так, я збіса невротична. Мене до скону носитиме туди-сюди між взаємовиключними речами.

Бадді поклав свою руку на мою:

— Дозволь мені носитися разом із тобою.

Я стояла нагорі лижної траси на горі Пісґа й дивилася вниз. Мені там нічого було робити. Я ніколи в житті не каталася на лижах. Але можна бодай скористатися нагодою й насолодитися краєвидом із височини, думала я.

Ліворуч від мене підйомник одне за одним висаджував лижників на вершину — де сніг, витоптаний і перевитоптаний, до того ж підталий під полуденним сонцем, уже був щільним, твердим і гладеньким, наче скло. Мені чітко уявлялось, як крижане повітря дочиста виморожує мої легені й носові пазухи.

По сліпучих схилах навсібіч від мене розліталися лижники в червоних, синіх і білих куртках — ніби клаптики, що втекли з американського прапора. Склепіння тиші пронизували популярні пісні, що лунали з гучномовців на будиночку внизу, пофарбованому під сторожку-зруб:

Той веселий мотивчик обминав мене, наче струмок у сніговій пустелі. Один легкий величний рух — і я вистрелю вниз, полечу схилом до крихітної цятки кольору хакі, що ховалася серед глядачів на бічній трибуні й була Бадді Віллардом.

Від раннього ранку Бадді вчив мене стояти на лижах.

Спершу він позичив лижі й палиці в приятеля із селища, лижні черевики — у дружини лікаря, бо вони в неї були лише на один розмір більшими, а ще червону лижну куртку — в студентки-медсестри. Мене приголомшувала його наполегливість, що межувала з упертістю.

Потім я згадала, як у медичному університеті Бадді отримав нагороду за те, що вмовив найбільше родичів померлих віддати трупи на розтин заради науки — незалежно від того, чи в розтині була потреба. Не пригадую, що там була за нагорода, зате майже бачу того Бадді: як він усміхається й розкланюється, вмовляючи убитих горем родичів підписати дозвіл на розтин, а з кишені його білого халата — як органічна складова його ж анатомії — стирчить стетоскоп.

Потім Бадді позичив автомобіль у свого лікаря — той теж хворів на туберкульоз і тому дуже добре все розумів — і вирушив, щойно сигнал виходу на прогулянку пролунав у санаторних коридорах, які одвіку не бачили сонця.

Бадді теж ніколи не катався на лижах, однак стверджував, що головні принципи зовсім прості, а позаяк він довго спостерігав за лижними інструкторами та їхніми учнями, то може навчити мене всього, що я маю знати.

Перші півгодини я покірно піднімалася «ялинкою» на невисокий схил, відштовхувалася палицями й зісковзувала прямо вниз. Схоже, Бадді був задоволений моїми успіхами.

— Чудово, Естер, — похвалив, коли я здолала схил удвадцяте. — Ходімо, спробуєш підйомник.

Я зупинилася, розчервоніла й задихана:

— Але, Бадді, я не вмію зигзагом. Усі, хто звідти з’їжджають, уміють загзагом.

— Та ні, зійдеш посередині. Тоді не встигнеш набрати таку швидкість, — і Бадді повів мене до підйомника, і показав, як пропустити трос між рук, і як вхопитися за нього, і як їхати вгору.

Мені й на думку не спало відмовитися.

Я чіпко обхопила долонями грубий, розбухлий змієподібний трос, що рвався з рук, і рушила вгору.

Але трос тягнув мене, розбовтану в постійному пошуку рівноваги, надто швидко, щоб лишилася надія відпустити його на півдорозі. Переді мною був лижник, і за мною був лижник, і якби я відпустила трос, одразу перекинулася б і позбирала на себе всі їхні лижі й палиці, а я не хотіла накоїти лиха, тож далі трималася.

Проте на вершині в мене з’явилися сумніви.

Бадді впізнав мене за червоною курткою і зауважив моє вагання. Наче вітряк кольору хакі, він рубав руками повітря. Тоді я зрозуміла: він вказує на коридор, що утворився між лижників, які щільно прошивали зигзагами схил. Та поки я зволікала, збентежена, з пересохлим ротом, чіткі білі межі коридора, що розділяв нас, розмивалися.

Один лижник перетнув його зліва, один справа, а Бадді досі крутив розслабленими руками, мов комаха вусиками, по інший бік снігового поля, всипаного мікроскопічними створіннями, подібними на мікробів чи на яскраві гнуті знаки оклику.

Я перевела погляд зі сцени комашиної метушні на краєвид за нею.

На мене дивилося величне сіре око неба, і затягнуте імлистим серпанком сонце зганяло зусібіч неозорі й мовчазні білі простори та вкладало до моїх ніг.

Внутрішній голос наполягав, мовляв, не будь дурною, бережи свою шкуру, відчепи лижі й іди вниз пішки, під прикриттям низькорослих сосен обабіч схилу, — тікай звідти, як невтішний комар. Думка про те, що я можу вбитися, виросла в моїй голові тихо й упевнено, ніби дерево чи квітка.

Я прикинула відстань до Бадді.

Тепер він стояв зі складеними руками, наче врослий в огорожу позаду, — заціпенілий, коричневий, мізерний.

Помалу посунувшись до краю схилу, я врізалася палицями в сніг, відштовхнулась і запустила себе в політ, якого не могла перервати, не маючи ані належних навичок, ані спізнілої волі.

Я цілила прямо вниз.

Пронизливий вітер, досі зачаєний, щодуху вдарив мені в рот і заграбав волосся назад. Я летіла вниз, але біле сонце анітрохи не ставало вищим. Воно висіло над завмерлими хвилями горбів — бездушна точка обертання, без якої не існувало б світу.

Крихітна одухотворена точка в моєму тілі прагнула до нього. Я відчувала, як легені надимаються потоком усього довколишнього — повітря, гір, дерев, людей. Я думала: от що таке бути щасливою.

Я пролетіла донизу, минаючи зигзаги лижників, студентів, фахівців, крізь роки й роки лицемірства, і усмішок, і компромісів — у своє минуле.

Людей і дерев обабіч меншало, наче танули стіни темного тунелю, крізь який я прожогом неслася до незрушної яскравої точки по той бік, до камінчика на дні колодязя, до ніжного білошкірого дитинчати, приспаного в материному животі.

На зубах хруснув гравій, якого набилося повен рот. Горлом сочилася крижана вода.

Наді мною нависало обличчя Бадді, близьке й громіздке, мов збита з орбіти і з пантелику планета. З-поза нього виринули інші обличчя. А за тими вилися роєм чорні цятки на пласкому білому тлі. Клаптик за клаптиком, мовби лінивим помахом чарівної палички хрещеної-феї, старий світ складався докупи.

Долинув знайомий голос:

— Усе було гаразд, доки якийсь чоловік не заступив тобі дорогу.

Люди розстібали мої кріплення, збирали мої лижні палиці, що розлетілися й косо стриміли зі снігу, застрягши кожна у своєму заметі. Ззаду мене підпирала огорожа хатини.

Бадді нахилився, щоб зняти з мене черевики й кілька пар білих вовняних шкарпеток. Його пухка рука стиснула мою ліву стопу, потроху посунулася до кісточки, масуючи й промацуючи, наче в пошуках захованої зброї.

Безпристрасне біле сонце сяяло з небесної височини. Кортіло обточуватись об нього, аж доки зроблюся довершеною, і тонкою, і значною, як лезо ножа.

— Мені треба нагору, — сказала я. — Хочу ще раз.

— Ні, не треба.

Збочений, вдоволений вираз проступив на обличчі Бадді.

— Не треба, — повторив він нарешті з усмішкою. — У тебе нога зламана в двох місцях. Лежатимеш у гіпсі кілька місяців.