Під скляним ковпаком

Розділ двадцятий

Лікарню накрило ковдрою свіжого снігу — не різдвяною посипкою, а заметами з людський зріст, нанесеними справжнім січневим снігопадом із тих, що вкладають у сплячку школи, контори й церкви, лишаючи по собі чисті сторінки в нотатниках, календарях, ділових і шкільних щоденниках.

Через тиждень, після співбесіди з лікарями, великий чорний автомобіль Філомени Ґінеї забере мене на захід і лишить перед кутою брамою коледжу.

Самісінька середина зими!

Наче замкнений у прозорій кулі, Массачусетс застигне в спокої. Мені уявлялися застелені лапатим снігом села з картин Бабусі Мозез[17], і безкраї болота, що дзвенять на морозі сухим рогозом, і ставки, де жабки й соми сплять у крижаній товщі, і тремкі ліси.

Проте під оманливо чистою й рівною поверхнею лишалася та сама топографія, і я мусила й надалі вивчати старий ландшафт: не Сан-Франциско, не Європи, не Марса, а все ті самі пагорби, дерева й струмки. Здавалося б, така дрібниця — після піврічної паузи розпочати точно звідти, звідки я так стрімко зірвалася.

Але, звісно, про мене знатимуть усі.

Доктор Нолан казала мені цілком прямо, що багато хто ставитиметься до мене з осторогою чи навіть уникатиме, наче прокаженого із дзвоником. Переді мною зринало обличчя матері — бліда докірлива повня — під час перших і останніх відвідин після мого двадцятого дня народження. Донька в психлікарні! Отак я з нею вчинила. Але нехай, вона, вочевидь, вирішила мені пробачити. «Естер, ми почнемо там, де зупинилися, — казала мати й лагідно, по-мученицькому всміхалася. — Ми всі вдамо, ніби це був просто страшний сон».

Страшний сон.

Для людини під скляним ковпаком, спустошеної та застиглої, ніби мертве немовля, світ як такий — уже страшний сон.

Страшний сон.

Я пам’ятала все.

Пам’ятала трупи, і Дорін, і оповідання про смокви, і Марко з його діамантом, і матроса на Коммонвелс, і зизооку медсестру доктора Гордона, і розбиті термометри, і негра з двома бобовими стравами, і вісім кіло, що наросли на мені від інсуліну, і скелю, що сірим черепом маячила між небом і морем.

Може, забудькуватість лагідною сніговою ковдрою придушить і приховає це все.

Але все це було частиною мене. Моїм ландшафтом.

— До вас якийсь чоловік!

Усміхнена припорошена снігом медсестра зазирнула в прочинені двері, і на якусь хвильку здалося, ніби я знову в коледжі, а ці білі соснові меблі, білосніжний краєвид понад верхівками дерев і пагорбів — заміна моїй старій кімнаті з кривенькими стільцями, подряпаним письмовим столом і вікном у голе внутрішнє подвір’я. «До тебе чоловік!» — так казала чергова, коли дзвонили в гуртожиток.

Чим ми, замкнені в «Белсайзі», відрізнялися від дівчат, які грали в бридж, пліткували й навчалися в коледжі, куди я невдовзі мала повернутися? Ті дівчата так само сиділи кожна під своїм скляним ковпаком.

— Прошу! — крикнула я, і Бадді Віллард увійшов у кімнату, тримаючи в руці бейсболку кольору хакі.

— Здоров, Бадді.

— Здоров, Естер.

Ми стояли й дивилися одне на одного. Я чекала, чи ворухнеться в мені щось, чи бодай зажевріє. Ні. Нічого, крім глибочезної приязної нудьги. Фігура Бадді, запнута в куртку хакі, здавалася чимсь чужим і дрібним, мов коричневі стовпчики, серед яких він стояв тоді, торік, біля підніжжя лижної траси.

— Як ти сюди дістався? — зрештою запитала я.

— Взяв у матері машину.

— У такий снігопад?

— Взагалі-то, — вишкірився Бадді, — я застряг у заметі. Пагорб виявився закрутим. Можна десь тут лопату позичити?

— Лопату можна взяти в когось із садівників.

— Добре, — і Бадді розвернувся до виходу.

— Стривай, я допоможу.

Тоді Бадді глянув на мене, і в його очах промайнув відчужений подив — та сама суміш цікавості й перестороги, яку я помічала в очах християнської науковиці, і мого колишнього вчителя англійської, і унітаріанського проповідника, які до мене навідувалися.

— Ой, Бадді, — засміялась я, — зі мною все гаразд.

— Я знаю, Естер, знаю, — поспішно відповів Бадді.

— Це тобі не можна сніг відкидати, не мені.

І Бадді поступився мені майже всією роботою.

Машину занесло на крижаному схилі, вона зійшла з дороги й задом врізалась у високий замет, перескочивши одним колесом через бордюр.

Сонце вилізло із сірого хмарного савана й по-літньому яскраво вигравало променями на незайманій білизні пагорбів. Зупинившись на хвилинку, щоб роздивитися цю недоторкану пишноту, я відчула ту саму нутряну тривогу, що охоплювала мене при спогляданні трав і дерев, занурених на метр під повеневі води, — немов у всьому сущому відбувся якийсь непомітний зсув, і настав новий етап.

Подумки я дякувала сніговому замету й машині. Вони стримали Бадді від запитання, яке він приготував для мене і зрештою все-таки озвучив — тихо й нервово — за чаюванням у «Белсайзі». Діді, мов заздрісна кицька, пожирала нас очима, визираючи з-за чашки. Після смерті Джоан Діді ненадовго перевели у «Ваймарк», але згодом вона повернулася до нас.

— Я все думав… — Бадді поставив чашку на блюдце, незграбно брязнувши.

— Про що ти думав?

— Я все думав… У сенсі, ти, мабуть, могла б дещо мені пояснити, — Бадді зустрівся зі мною поглядом, і я вперше побачила, як він змінився. Не було більше легкої й упевненої усмішки, яка так запросто висвічувалася на його виду, мов спалах фотокамери, і натомість обличчя набрало печального, навіть розгубленого виразу. Обличчя чоловіка, який часто не отримує того, чого хоче.

— Я поясню, якщо зможу.

— Як думаєш, може, у мені є щось таке, від чого жінки божеволіють?

Я не стрималась і зареготала — мабуть, так на мене подіяла серйозність Бадді й звичніший зміст, який вкладають у «божеволіти» в таких висловлюваннях.

— Я маю на увазі, — Бадді вів далі, — що я зустрічався із Джоан, а тоді з тобою, і спочатку ти… оце… а потім Джоан…

Я посунула пальцем крихту пирога до брунатної чайної краплі.

— Звісно, не ви це зробили! — почула я доктора Нолан. Я прийшла поговорити з нею про Джоан, і то був єдиний випадок, коли вона відчутно сердилася. — Ніхто цього не робив! Це зробила вона! — і далі доктор Нолан розповіла, що, коли пацієнти найкращих психіатрів накладають на себе руки, здається, ніби найбільше себе мають звинувачувати саме лікарі, але вони ніколи не вважають себе винними…

— Бадді, ти тут ні до чого.

— Ти впевнена?

— Цілком.

— Добре, — зітхнув Бадді. — Я радий, якщо так.

І він вихилив чашку чаю, мов склянку ліків.

— Кажуть, ти від нас їдеш.

Я зрівнялася з Велері, яка йшла з групою пацієнток у супроводі медсестри.

— Тільки якщо лікарі дозволять. Завтра співбесіда.

Притоптаний сніг хрумтів під підошвами, звідусіль було чути мелодійний дзвін і дзюрчання — полуденне сонце розтоплювало бурульки й сніговий наст, що застигали надвечір.

Тіні з’юрблених чорних сосен здавалися лавандово-блакитними в яскравому сонячному світлі, і якийсь час я йшла поруч із Велері по знайомому лабіринту видлубаних у снігу стежок. Здавалося, лікарі, пацієнтки й медсестри, що рухалися сусідніми стежками, їхали на коліщатках, прихованих за сніговими заметами по пояс.

— Співбесіди! — пхикнула Велері. — Дурниці! Якщо вони хочуть тебе випустити, то випустять.

— Сподіваюся.

Перед «Капланом» я сказала «на все добре» спокійному, подібному на снігуркове обличчю Велері, за яким так мало могло відбуватися — доброго чи злого, — і пішла далі, видуваючи в пронизане сонцем повітря хмари білої пари. Останнім почутим від Велері був радісний вигук: «Щасти! Побачимось!»

«Радше ні», — відповіла я подумки.

Але я була не впевнена. Анітрохи не впевнена. Хіба могла я знати напевно, що колись — у коледжі, чи в Європі, чи деінде — мене не накриє знову скляним ковпаком, не замкне в задушливому спотвореному світі?

І хіба Бадді, коли стояв і дивився, як я працюю, не сказав, ніби з помсти за мою спроможність відкопати його машину:

— Цікаво, за кого ти тепер вийдеш.

— Що? — перепитала я, відкидаючи сніг на купу й кліпаючи в намаганні захистити очі від хмари гострих крижинок, що злітали з лопати.

— Цікаво, за кого ти тепер вийдеш, Естер. Після того, як побувала, — Бадді обвів рукою схил, сосни й похмурі завалені снігом будівлі, що випиналися з плавного ландшафту, — отут.

І я, звісно, не знала, хто візьме мене заміж після того, як я побувала там, де побувала. Я про це зовсім нічого не знала.

— Ірвіне, мені надійшов рахунок.

Я дзвонила з автомата в центральному вестибюлі головного корпусу клініки, тому говорила тихо. Спершу побоювалася, що мене підслуховує операторка за пультом, але вона перемикала дроти туди-сюди, навіть не глянувши на мене.

— Так, — відповів Ірвін.

— Це рахунок на двадцять доларів за невідкладну медичну допомогу певного вечора в грудні й за повторну консультацію через тиждень.

— Так, — сказав Ірвін.

— У лікарні кажуть, що переслали рахунок мені, бо за тим, що надіслали тобі, оплати не надходило.

— Добре, добре, вже виписую чек. Випишу їм порожній чек, — Ірвінів тон невловно змінився: — Коли ми побачимось?

— Тобі справді цікаво?

— Так, дуже.

— Ніколи, — відповіла я й рішуче клацнула слухавкою об важіль.

На мить я замислилася, чи Ірвін випише чек після такого, а тоді зрозуміла: звісно, випише, він же викладач математики, він не лишатиме слідів.

На душі стало легко й безтурботно.

Ірвінів голос нічого в мені не збурив.

Це вперше між нами відбулася розмова після того єдиного побачення, і я була майже впевнена, що й востаннє. Ірвін не мав жодної змоги зі мною зв’язатися, хіба що піти до квартири сестри Кеннеді, яка після смерті Джоан, імовірно, переїхала в невідомому напрямку.

Я була цілковито вільною.

Батьки Джоан запросили мене на похорон.

Я була однією з найближчих подруг Джоан, сказала мені місіс Ґіллінґ.

— Ви можете не йти, ви ж розумієте, — сказала мені доктор Нолан. — Ви завжди можете послатися на мене й відписати, що я не рекомендувала.

— Я поїду, — сказала я, і таки поїхала, і впродовж усієї скромної церемонії розмірковувала, що ж я насправді ховаю.

Біля вівтаря темніла труна на тлі сніжно-білих квітів — чорна тінь чогось, чого вже не було. Обличчя над лавами навколо мене здавалися парафіновими у світлі свічок, і через соснові гілки, що полишалися після Різдва, холодне повітря відгонило поховальним фіміамом.

Поряд зі мною, мов соковиті яблука, червоніли щоки Джоді, й то тут, то там я помічала обличчя дівчат із коледжу й нашого містечка, які теж знали Джоан. Діді й сестра Кеннеді схилили покриті хустками голови в першому ряду.

Потім за труною, і за квітами, і за обличчям священика, і обличчями присутніх я побачила хвилясті газони міського кладовища, заховані під снігом, із якого надгробки стирчали, мов бездимні димарі.

У замерзлій землі видовбають чорну яму два метри завглибшки. І та темрява з’єднається в шлюбі з цією темрявою, й особливий жовтавий ґрунт, характерний для нашої місцевості, заліпить собою рану в білій цілині, і наступна заметіль приховає всі докази новизни цієї могили.

Я глибоко вдихнула й прислухалася до свого хвалькуватого серця.

Я є, я є, я є.

Лікарі зібралися на щотижневу нараду — старі справи, нові справи, хто прибув, кого виписали, з ким співбесіда. Сліпо гортаючи подерте число «Нешинал Джіоґрефік» у лікарняній бібліотеці, я чекала на свою чергу.

Пацієнти в супроводі медсестер обходили забиті полиці, тихо перемовлялися з бібліотекаркою, теж випускницею цієї-таки психлікарні. Глянувши на неї — непримітну, короткозору, схожу на стару діву, — я міркувала, як їй відомо, що її звідси виписали і що вона, на відміну від своїх відвідувачів, була цілком здоровою.

— Не бійтеся, — казала мені доктор Нолан. — Там буду я, і знайомі вам лікарі, і ще деякі запрошені, і доктор Вайнінґ, головлікар, поставить вам кілька запитань, і тоді вас відпустять.

Та, незважаючи на запевнення доктора Нолан, я була перелякана до смерті.

Я сподівалася, що ближче до виписки почуватимусь упевненою й обізнаною в усьому, що мало випасти мені далі, — адже мене було «проаналізовано». Але замість відповідей були самі знаки питання.

Я раз по раз нетерпляче зиркала на двері нарадчої зали. Шви на панчохах у мене були рівні, туфлі — потріскані, однак начищені, а червоний вовняний костюм — пишний, як мої плани. Щось старе, щось нове…

Та я не виходила заміж. Мусить, думала я, існувати якийсь ритуал для тих, хто народжується вдруге — залатаний, на нових колесах, готовий до виходу на дорогу. Я намагалася вигадати щось на такий випадок, але доктор Нолан раптом опинилася поряд і торкнулася мого плеча.

— Ходімте, Естер.

Я підвелась і пішла за нею до відчинених дверей.

Зупинившись на порозі, щоби вдихнути, я побачила сивого лікаря, який розповідав мені про річки й поселенців у перший день, і мертвотне рябе від рубців обличчя міс Г’юї, й очі тих, хто, як мені здалось, ховалися тоді за лікарськими масками.

Ці очі, ці обличчя зійшлися на мені поглядами, і я, тримаючись за них, немов за чарівну нитку, ввійшла в залу.