Під скляним ковпаком

Розділ п'ятий

Наступного ранку о сьомій задзеленчав телефон.

Я повільно виринула на поверхню з глибокого сну. Я вже отримала телеграму від Джей Сі, де вона радила побути в готелі ще день, добре відпочити й остаточно видужати і висловлювала співчуття щодо несвіжого крабового м’яса, тож я й гадки не мала, хто це міг бути.

Простягнувши руку, я зняла слухавку і вклала її на подушку так, щоб мікрофон лежав на моїй ключиці, а сама слухавка — на плечі.

— Алло.

Почувся чоловічий голос:

— Це міс Естер Ґрінвуд?

Я нібито вловила легкий іноземний акцент.

— Саме так, це я.

— Це Константин Такий-і-Такий.

У прізвищі було стільки «с» і «к», що я його не розчула. Жодного знайомого Константина в мене не було, але зізнатися в цьому я не наважилася.

Потім я пригадала про синхронного перекладача, про якого казала місіс Віллард.

— Звісно, звісно! — скрикнула я, сівши на ліжку й обіруч учепившись за слухавку.

За знайомство з чоловіком на ім’я Константин я так і не подякувала місіс Віллард.

Я колекціонувала знайомих із цікавими іменами. У мене вже був знайомий Сократ. Він був високим, і потворним, і дуже розумним, і сином якогось шанованого в Голлівуді грецького продюсера, але до того ж католиком, тому в нас не було майбутнього. Крім Сократа, я знала ще нащадка білогвардійців на ім’я Аттіла, він навчався в Бостонській школі управління бізнесом.

Помалу я допетрала, що Константин намагається домовитися зі мною про зустріч того ж дня.

— Хочете по обіді побачити ООН?

— Я вже бачу ООН, — відповіла я, дещо істерично захихотівши.

Здається, він ніяк не зреагував.

— Я бачу будівлю з вікна, — можливо, моя англійська могла виявитися для нього трохи зашвидкою.

Запала мовчанка. А тоді він сказав:

— Може, потім захочете трохи перекусити.

Я почула вислів із лексикону місіс Віллард, і в мене опустилися руки. Вона вічно всіх запрошувала «трохи перекусити». Я згадала, що під час першого приїзду в Америку цей чоловік гостював у домі місіс Віллард — вона брала участь у тій затії, коли приймаєш у себе іноземців, а за це іноземці приймають тебе в себе.

Тепер стало ясно, що місіс Віллард просто обміняла свій візит у Росію на мій «перекус» у Нью-Йорку.

— Так, я не проти трохи перекусити, — відповіла я холодно. — О котрій ви приїдете?

— Я приїду по вас на авто близько другої. Це «Амазон», так?

— Так.

— Ага, я знаю, де це.

На мить мені вчувся якийсь підтекст у його тоні, але потім я зрозуміла, що секретарки з ООН теж могли селитися в «Амазоні» й що він, мабуть, ходив на побачення з котроюсь із них. Я дочекалася, доки він покладе слухавку, потім поклала слухавку й собі та відкинулася на подушки в похмурому настрої.

Знову я нафантазувала собі неймовірного чоловіка, який пристрасно закохається в мене з першого погляду за геть прозаїчних обставин. Екскурсія в ООН і післяекскурсійний сендвіч!

Я намагалась якось підняти свій бойовий дух.

Певно, цей перекладач, знайомий місіс Віллард, виявиться низеньким і бридким, і я зрештою зневажатиму його так само, як зневажаю Бадді Вілларда. Ця думка мене почасти вдовольнила. Бо я зневажала Бадді Вілларда, і хоч усі досі вірили, що ми поберемося, коли його випишуть із туберкульозного санаторію, я точно знала, що ніколи в житті не вийду за нього, хай навіть він буде останнім чоловіком на Землі.

Бадді Віллард був лицеміром.

Звісно, я не одразу викрила його лицемірство. Він здавався мені найчудеснішим хлопцем з усіх, кого я знала. Захоплювалася ним п’ять років, перш ніж він звернув на мене хоч якусь увагу, а тоді настали щасливі часи, коли я все ще була ним зацікавлена, а він уже звертав на мене увагу, і саме тоді, коли він почав звертати на мене дедалі більше уваги, я зовсім випадково дізналась, який він насправді лицемір, і от він уже хотів, щоб я вийшла за нього, а я люто його ненавиділа.

Найгіршим було те, що я не наважувалася відверто розповісти йому, якої я про нього думки, бо він захворів на туберкульоз, перш ніж я зважилася це зробити, і от я мусила розраджувати його, допоки він одужає і зможе прийняти неприкрашену правду про себе.

Я вирішила не спускатися в кафетерій на сніданок. Довелося би вдягатись, а який сенс вдягатися, коли плануєш решту ранку пролежати в ліжку? Мабуть, можна було подзвонити вниз і попросити занести мені сніданок, але тоді довелося б давати чайові, а я ніколи не знаю, скільки чайових маю дати. У мене був дуже прикрий досвід із чайовими в НьюЙорку.

Коли я вперше прибула в «Амазон», лисуватий, схожий на гнома чоловік у формі портьє підняв мою валізу в ліфті й відчинив переді мною двері номера. Звісно, я одразу побігла до вікна — хотіла дізнатися, що з нього видно. Минув якийсь час, і я почула, як портьє крутить крани у ванній і каже: «Тут гаряча вода, а тут холодна», — а потім він заходився крутити радіо та перелічувати нью-йоркські радіостанції, і я вже почувалася незручно, тож відвернулася від нього й жорстко сказала: «Дякую, що піднесли мою валізу».

«Дякую, дякую, дякую. Ясно!» — прошипів він агресивно, наче в чомусь мене звинувачував, і не встигла я розвернутися й глянути, що не так, аж він зник, різко гримнувши дверима.

Потім я розповіла Дорін про дивну поведінку портьє, а вона пояснила: «Дурненька, він хотів чайових».

Я запитала, скільки треба було йому дати, і вона сказала, що бодай четвертак чи тридцять п’ять центів, якщо валіза дуже важка. Але ту валізу я й сама запросто донесла б до номера, просто портьє так виразно хотів допомогти, що я погодилася. Мені здавалося, що такі послуги мають входити у вартість номера.

Ненавиджу платити людям гроші за щось, що я могла б зробити самостійно, мене такі речі нервують.

Дорін казала, що чайові мають становити десять відсотків від вартості, але, як на лихо, мені щоразу бракувало дрібних, і я почувалася б геть по-дурному, якби дала комусь п’ятдесят центів однією монетою й сказала б: «Тут п’ятнадцять центів ваших чайових, дайте, будь ласка, тридцять п’ять решти».

Коли я вперше брала таксі в Нью-Йорку, лишила водієві десять центів. Поїздка коштувала долар, тож я вирішила, що десяти центів цілком досить, і, задоволена собою й усміхнена, віддала ту монетку водієві. Але він витріщився на свою долоню й так завмер, і витріщався на неї, коли я вже виходила з таксі зі сподіванням, що не лишила йому помилково канадських центів, а тоді заверещав: «Леді, я теж хочу жити як усі!» — і то так гучно, аж я злякалася й побігла. На щастя, він зупинився на світлофорі, бо інакше, боюся, їхав би за мною далі й принижував би мене криками. Коли я поділилася цією історією з Дорін, вона сказала, що прийнятна частка чайових могла зрости до п’ятнадцяти відсотків, відколи вона востаннє була в Нью-Йорку. Або так, або мені просто трапилася рідкісна гнида.

Я взялася за книжку, яку надіслала редакція «Лейдіз дей».

Коли розгорнула її, з-під обкладинки випала листівка. Зовні на ній був намальований пудель, який сидів у собачому кошику, вдягнений у квітчасту піжаму й дуже сумний, а всередині був той самий пудель, тільки тепер він злегка всміхався вві сні, лежачи під попонкою з вишитим віршиком: «Щоб одужати скоріш, міцно спи і добре їж». Під малюнком хтось написав від руки блідо-ліловим чорнилом: «Зичимо швидкого одужання!» — і підпис: «Ваші добрі друзі з журналу «Лейдіз дей»».

Я прогорнула кілька текстів, доки дійшла до оповідання про смоковницю.

Смоковниця росла між будинком юдея і жіночим монастирем, і той юдей ходив збирати стиглі смокви, і прекрасна смаглява черниця теж туди ходила, і зрештою настав день, коли вони помітили на гілці пташине гніздо, в якому лежало яйце, і спостерігаючи, як пташеня прокльовується на світ, вони відчули, як їхні руки торкнулися одна одної, а після того черниця вже не приходила збирати смокви разом із юдеєм, а замість неї приходила хитролиця посудниця-католичка, і щоразу, коли вони закінчували збирати смокви, вона рахувала, чи не зібрав юдей більше за неї, а юдей страшенно лютував.

Оповідання мені дуже сподобалося, особливо частини з описами запорошеної снігом смоковниці взимку та нестиглих зелених смокв навесні. Коли дочитала до останньої сторінки, стало прикро. Так хотілося залізти між чорних друкованих рядків, наче крізь паркан, і заснути під тим прекрасним зеленим деревом.

Схоже, ми з Бадді Віллардом були як ті черниця та юдей, лишень жодне з нас, звісно, не було католичкою чи юдеєм. Ми зустрілися під уявною смоковницею, але побачили там не пташеня, що викльовувалося з яйця, а немовля, що вибиралося з жінки, а потім сталося щось жахливе, і наші шляхи розійшлися.

Лежачи на білому готельному ложі, відчуваючи самотність і безсилля, я подумала про Бадді Вілларда й про те, як йому, набагато слабшому та самотнішому за мене, лежалося в тому санаторії на Адірондаку[5], і відчула себе найгіршою у світі негідницею. У листах до мене Бадді постійно розповідав, як читав якогось поета, який теж був лікарем, і як дізнався про відомого вже покійного російського прозаїка, який теж був лікарем, і як зрештою дійшов висновку, що лікарі можуть непогано співіснувати з поетами.

Дивовижно, але всі два роки, впродовж яких ми пізнавали одне одного, Бадді Віллард співав іншої пісеньки. Пам’ятаю день, коли він усміхнувся й запитав: «Чи знаєш ти, Естер, що таке вірш?» — і я відповіла: «Ні, що?» — «Крихта пилу». Він був такий гордий цією вигадкою, що я просто стояла й тупо дивилася на його біляве волосся, і на його сині очі, і на його білі зуби — у нього були дуже великі, міцні й білі зуби — і відказала тільки: «Мабуть, так».

Минув цілий рік, доки я, лежачи в ліжку посеред Нью-Йорка, нарешті вигадала відповідь на ту репліку.

Я змарнувала чимало свого часу на уявні бесіди з Бадді Віллардом. Він був на кілька років старший за мене й дуже любив усе наукове, тому завжди міг усе довести. Коли я була з ним, весь час докладала зусиль, щоб на чомусь не засипатися.

Ті бесіди, які я подумки вела, щоразу починалися з тих самих реплік, що й наші з Бадді бесіди в житті, однак завершувалися моїми неперевершено дотепними відповідями, а не сидінням і бубнінням «мабуть, так».

Отже, лежачи горілиць у ліжку, я уявила, як Бадді запитує в мене: «Чи знаєш ти, Естер, що таке вірш?» — і я відповідаю: «Ні, що?» — «Крихта пилу». І тієї миті, коли він розпливається в усмішці, наповнюючись гордістю за сказане, я відповідаю: «Як і ті трупи, які ти розтинаєш. Як і ті люди, яких ти, на твою думку, лікуєш. Вони — лише пил, тільки пил, сам пил. Я вважаю, хороший вірш запросто переживе сотню тих людей разом узятих».

І ясно, що Бадді Вілларду буде нічого на це відповісти, адже я кажу правду. Люди зроблені з пилу, і я не розуміла, чому лікувати той пил було почеснішою працею, ніж писати вірші, що їх люди пам’ятатимуть і відтворюватимуть, коли їм буде сумно, або зле, або безсонно.

Моя біда була в тому, що всі слова Бадді Вілларда я приймала за правду. Пам’ятаю вечір, коли він уперше поцілував мене. То було після балу першокурсників у Єлі.

Він запросив мене на бал у дуже дивний спосіб.

Несподівано й без попередження він прийшов під мій будинок у час зимових канікул, вбраний у грубий білий светр із високим коміром, і був таким красивим, що я не могла на нього не витріщатися, і сказав: «Може, я приїду побачитися з тобою, коли будеш у коледжі, гаразд?»

То було як грім серед ясного неба. Я бачила Бадді лише по неділях у церкві, коли ми обоє приїжджали з коледжів, а поза тим — лише здалеку, тож я гадки не мала, що його вкусило, аби він пробіг три з половиною кілометри від свого будинку до мого — він сказав, що тренувався бігати перетятою місцевістю.

Звісно, наші матері були добрими приятельками. Вони разом ходили в школу, обидві одружилися зі своїми викладачами й оселилися в одному містечку, але Бадді весь час був деінде — то вчився на підготовчих курсах восени, то заробляв боротьбою з іржастим грибом у Монтані влітку, — тож давня дружба між нашими матерями насправді не відігравала жодної ролі.

Після того візиту я не чула від Бадді ні слова — до одного доброго суботнього ранку на початку березня. Я сиділа в себе й читала про Петра Пустельника та Вальтера Незаможного, готуючись до понеділкового іспиту з історії хрестових походів, аж раптом у коридорі задзеленчав телефон.

Зазвичай до телефона бігають усі почергово, але я була єдиною першокурсницею на поверсі, тому старшокурсниці змушували бігати переважно мене. Я зачекала хвильку, чи цього разу ніхто не позбавить мене необхідності вставати. Потім здогадалася, що всі, певно, пішли грати в сквош або роз’їхалися по домах, тож пішла до телефона.

«Естер, це ти?» — запитала студентка, яка чергувала внизу, і після мого «так» повідомила: «До тебе якийсь чоловік».

Почувши це, я здивувалася, бо жоден хлопець із тих, з ким я ходила на побачення всліпу, не озивався вдруге. Мені просто не щастило. Я терпіти не могла щосуботи ввечері спускатися з кімнати зі спітнілими долонями, пожерта цікавістю, й дізнаватися, що старшокурсниця вирішила познайомити мене із сином найліпшої подруги своєї тітки, і ним виявлявся якийсь блідий грибоподібний хлопчина з великими вухами, чи великими іклами, чи кривий на одну ногу. Я не вважала, що заслуговую на таке. Зрештою, я ніде не була крива, просто надто старанно вчилася й не вміла зупинятися.

Тож я зачесала волосся, підфарбувала губи й узяла підручник з історії, щоб, коли там буде хтось страшний, сказати, що саме збиралася в бібліотеку, і пішла вниз, а там виявився Бадді Віллард — спирався на столик для кореспонденції, вбраний у куртку кольору хакі, сині джинси й потерті сірі кеди, і всміхався мені.

Він сказав:

— Просто зайшов привітатися.

Я подумала, що трохи дивно їхати аж із Єлю, ще й, як він сказав, попутними задля заощадження, тільки щоб привітатися. І відповіла:

— Привіт. Ходімо посидимо на ґанку.

Мені хотілося вийти на ґанок, бо чергова старшокурсниця скрізь пхала свій ніс і зацікавлено поїдала мене поглядом. Вочевидь, вона вважала, що Бадді страшенно помилився у виборі.

Ми всілися поруч у кріслах-гойдалках. Повітря, пронизане сонячними променями, було прозорим і майже гарячим.

Бадді сказав:

— Я на пару хвилин, не довше.

Я відповіла:

— Та ну, лишайся на ланч.

— Ох, не можу. Я сюди приїхав на бал другокурсників із Джоан.

Я почувалася чемпіонкою з ідіотизму.

— Як їй ведеться? — запитала крижаним тоном.

Джоан Ґіллінґ теж була з нашого містечка й ходила з нами в церкву, а ще вступила в коледж на рік раніше за мене. Вона була великим цабе: староста курсу, навчається на фізиці та грає в хокей за чемпіонську команду. Мені щоразу ставало ніяково під скляним поглядом її гранітно-сірих очей, від блиску її надгробково-білих зубів і характерного придиху в голосі. Вона й сама була великою, мов кінь. Я схилялася до вельми недоброї думки про смаки Бадді.

Він відповів:

— Ах, Джоан. Вона попередила мене про бал за два місяці, а потім її мати попросила мою матір, щоб я супроводжував Джоан, хіба в мене був вибір?

Я невдоволено запитала:

— А нащо було погоджуватись, якщо ти не хотів?

— Та мені подобається Джоан. Їй завжди все одно, чи хлопець витрачає на неї гроші, і вона любить усякі штуки на природі. Наприклад, коли вона минулого разу приїжджала в Єль на вихідні, ми вибралися на велосипедах в Іст-Рок, і вона виявилася єдиною дівчиною, яку не треба підштовхувати вгору. Джоан така нічого.

Я аж захолола від заздрості. У Єлі я ніколи не була, а всі старшокурсниці з мого корпусу обожнювали їздити туди на вихідні. Я вирішила нічого не чекати від Бадді Вілларда. Якщо нічого не чекаєш від людини, то й розчарувати вона не зможе.

Діловим тоном я відповіла:

— У такому разі поквапся до неї. А до мене от‑от має прийти приятель, і він не зрадіє, побачивши нас разом.

Здається, я заскочила Бадді зненацька:

— Приятель? А хто?

Я відповіла:

— Насправді їх двоє. Пітер Пустельник і Волтер Незаможний[6]. — Бадді мовчав, і я пояснила: — Це їхні прізвиська. — І додала: — Вони з Дартмута[7].

Певно, Бадді не надто цікавився історією, бо йому заціпило. Він вискочив із крісла, відштовхнувши його, хоча міг просто підвестися. А тоді нібито випадково зронив блакитний конверт з емблемою Єлю мені на коліна.

— Це лист, який я думав лишити, якщо тебе не буде в гуртожитку. Там запитання, на яке ти зможеш відповісти мені поштою. Зараз я не в гуморі запитувати про ту штуку.

Коли Бадді пішов, я розпечатала конверт. У листі Бадді запрошував мене на бал першокурсників у Єлі.

Я була така заскочена, що аж скрикнула й побігла в будинок із вигуками «Мене запросили, мене запросили!». Після білого сонячного сяйва на ґанку вестибюль здавався геть темним, і я бігла наосліп. Коли отямилася, зрозуміла, що обіймаю чергову старшокурсницю. Почувши, що я їду на бал першокурсників у Єль, вона дивилася на мене, мов на якесь диво, і почала виявляти повагу.

Відтоді моє життя в гуртожитку змінилося. Старшокурсниці з поверху почали зі мною спілкуватися, іноді самі відповідали на телефонні дзвінки, а ще ніхто вже не дозволяв собі уїдливо жартувати під моїми дверима про даремно просиджені над книжками золоті літа студентства.

Утім, на тому балу Бадді тримався так, наче я — просто знайома чи родичка.

Танцювали ми з ним на кілометровій відстані одне від одного, аж доки під «Молоді літа» він поклав підборіддя мені на тім’я, наче дуже втомився. Потім ми вкрай повільно йшли кілометрів вісім крізь крижаний вітер до будинку, де я мала ночувати у вітальні на закороткому дивані, бо там ночівля коштувала п’ятдесят центів, а не два долари, як у всіх місцях із людськими ліжками.

Мені було нудно й буденно, усі надії вмирали в мене на очах.

У моїй уяві Бадді мав закохатися в мене в ті вихідні, тоді впродовж року я могла б уже не думати, як розважатися суботніми вечорами. Коли ми майже дійшли до будинку, де я зупинилася, Бадді запропонував:

— Ходімо до хімічної лабораторії.

Це неприємно приголомшило:

— До хімічної лабораторії?

Бадді взяв мене за руку:

— Так. Звідти чудовий краєвид, з пагорба за хімічною лабораторією.

І справді, за хімічною лабораторією був пагорб, звідки видно вогні кількох будинків у Нью-Гейвені.

Я стояла там і вдавала, що насолоджуюся краєвидом, а Бадді тим часом знайшов зручне місце, щоб стати біля мене на грудочкуватому ґрунті. Коли він цілував мене, я тримала очі широко розплющеними, намагаючись запам’ятати відстань між вогнями будинків, щоб ніколи її не забути.

Нарешті Бадді відступив.

І сказав:

— Ого!

Я здивовано перепитала:

— Що «ого»?

То був дуже сухий і неглибокий поцілунок, він не збурив у мені найменшого натхнення, і я шкодувала, що ми цілувалися такими завітреними губами після восьмикілометрової прогулянки під крижаним вітром.

— Ого, неймовірно приємно тебе цілувати.

Я скромно промовчала. Бадді додав:

— Мабуть, ти з багатьма хлопцями зустрічалася.

— Так, мабуть, — відповіла я й подумала, що того року справді щотижня ходила на побачення з новим хлопцем.

— А я от мушу багато вчитися.

Я похапцем виправилась:

— Та я теж! Треба триматися за стипендію.

— Але, думаю, я все одно міг би приїжджати до тебе що третіх вихідних.

— Це так мило, — насправді в той момент я мало не знепритомніла. Не терпілося повернусь у коледж і всім розповісти.

Удруге Бадді поцілував мене на ґанку будинку, а наступної осені отримав стипендію в медичному університеті, тож я їздила до нього туди, а не в Єль, і саме там я дізналась, як він дурив мене всі ці роки і який він насправді лицемір.

Я дізналася про це, коли ми побачили народження дитини.