Під скляним ковпаком

Розділ третій

Бенкетний стіл у редакції «Лейдіз дей» було заставлено тарелями: фаршировані крабовим м’ясом із майонезом половинки авокадо, слабко пропечений ростбіф і холодна печена курятина; на рівній віддалі одна від одної — кришталеві піали з чорною ікрою. Того ранку я не встигла поснідати в готельному кафетерії, тільки сьорбнула перевареної чорної кави — такої гіркої, що ніс морщився, — тож просто вмирала з голоду.

До приїзду в Нью-Йорк я ніколи в житті не їла у справжньому ресторані. «Говард Джонсонз» не рахується, бо там я куштувала тільки картоплю-фрі, чизбургери й ванільне фрапе в товаристві людей типу Бадді Вілларда. Хтозна-чому, але їжу я люблю, мабуть, понад усе у світі. Хай скільки їм, а зайвої ваги не набираю. За десять років у мене лише раз змінилася вага.

Мої улюблені страви — ті, де багато масла, сиру чи сметани. У Нью-Йорку нас так часто водили на звані ланчі з працівниками журналу та численними запрошеними знаменитостями, що я взяла за звичку швидко переглядати величезні рукописні меню, де крихітний гарнір із горошку коштував п’ятдесят-шістдесят центів, аж доки натраплю на найбагатші, найдорожчі страви, а тоді замовляла кілька з них.

Нас завжди частували редакційним коштом, тож провини я ніколи не відчувала. Я навмисне навчилася їсти так швидко, щоб мене не чекали ті, хто замовили тільки салат від шефа та грейпфрутовий сік, бо намагалися худнути. Майже всі, з ким я знайомилася в Нью-Йорку, намагалися худнути.

— Охоче запрошую до столу найпривабливіших і найкмітливіших юних леді, яких лишень щастило зустрічати нашому персоналу, — сопів у петличний мікрофон пухкий лисуватий церемоніймейстер. — Цей бенкет — лише крихта тієї гостинності, яку хотіла би запропонувати гостям дегустаційна кухня «Лейдіз дей» на знак вдячності за вашу присутність.

Як і належить леді, ми делікатно поплескали й сіли до величезного затягнутого скатертиною столу.

Було одинадцятеро нас, дівчат із журналу, більшість редакторів, за якими нас було закріплено, і в повному складі — штат дегустаційної кухні «Лейдіз дей» у білих кухарських фартухах, охайних сіточках на волоссі та з бездоганно нафарбованими обличчями того ж відтінку персикового пирога, що й їхня уніформа.

Нас було тільки одинадцятеро, тому що Дорін не прийшла. Якось так вийшло, що вона мала сидіти біля мене, і стілець стояв незайнятий. Я взяла для неї сувенір із тих, якими позначили наші місця, — кишенькове люстерко, на кришці якого мережаними літерами було виведено «Дорін», а саме срібне дзеркальце оточував орнамент із глазурованих маргариток.

Дорін проводила той день із Ленні Шепердом. Тепер вона присвячувала Ленні Шеперду більшість вільного часу.

За годину до ланчу в «Лейдіз дей» — великому жіночому журналі, де розкішні розвороти з кольоровими знімками їжі щомісяця присвячували новій темі та місцевості, — нам влаштували екскурсію нескінченними осяйними кухнями й показали, як складно в умовах яскравого освітлення сфотографувати яблучний пиріг із морозивом, бо морозиво тане, його доводиться підпирати ззаду зубочистками чи замінювати, коли воно починає втрачати вигляд.

Від усієї тієї їжі в їхніх кухнях мені запаморочилося. Не скажу, що вдома нам бракувало їжі, просто моя бабуся завжди купувала економні набори чи м’ясні рулети «за вигідною ціною», а ще в неї була звичка, щойно піднесеш першу виделку до рота, нагадувати: «Сподіваюся, тобі смакує, воно коштує сорок один цент за фунт», — і від цього щоразу виникало відчуття, ніби замість недільного обіду я ковтаю гроші.

Коли ми стояли за спинками стільців і слухали привітальну промову, я нахилила голову і потай вивчала розташування піал з ікрою. Одна з них займала стратегічну позицію між моїм місцем і незайнятим місцем Дорін.

Я розрахувала, що дівчина навпроти не дотягнеться, бо їй заважатиме гора марципанових фруктів посередині, а Бетсі, яка була ліворуч від мене, виявиться надто скромною, щоб попросити поділитись, якщо я затулятиму піалу ліктем, під яким буде моя тарілка для хліба й масла. До того ж наступна піала стояла трохи правіше від другої сусідки Бетсі — вона зможе взяти ікри звідти.

У нас із дідом був один довгограйний жарт. Дід працював офіціантом у заміському клубі неподалік мого рідного містечка, і щонеділі бабуся їздила туди по нього, щоб забрати додому на вихідний понеділок. Ми з братом почергово супроводжували бабусю, а дід сервірував для нас недільну вечерю, як для постійних гостей клубу. Він любив частувати мене делікатесами, і на дев’ятому році життя в мене розвинулася пристрасть до холодного супу вішисуаз, ікри й анчоусного паштету.

Жарт був такий: на весілля дід забезпечить мені стільки ікри, скільки я зможу з’їсти. То був жарт, бо заміж я не збиралася ніколи, а навіть якби збиралася, дід не міг собі дозволити стільки ікри — хіба що викрав би з клубної кухні й повіз у валізі.

Під прикриттям дзвону келихів із водою, столових приборів і порцеляни я виклала свою тарілку скибками курячого м’яса. Потім укрила їх щедрим шаром ікри — наче мастила на хліб арахісове масло. Тоді одну за одною підчіплювала пальцями курячі скибки, скручувала їх, аби ікра не повипадала, і з’їдала.

Після численних надривних спроб з’ясувати призначення різних ложок і виделок я виявила: якщо за столом утнути щось не те, але зробити це дещо зухвало, начебто з цілковитою впевненістю, що все робиш правильно, — тобі нічого не буде й ніхто не вважатиме тебе невігласкою чи нечемою. Усі сприйматимуть тебе як велику дотепницю й оригіналку.

Цієї штуки я навчилася, коли Джей Сі запросила мене на ланч із відомим поетом. Він прийшов у страшному розтягнутому піджаку з пістряво-коричневого твіду й сірих штанах, а під піджаком мав тонкий картатий червоно-синій джемпер — прийшов так у вкрай формальний ресторан із фонтанами та кришталевими люстрами, де всі чоловіки були в темних костюмах і білосніжних сорочках.

Той поет їв салат руками, шматок за шматком, і обговорював зі мною протиставлення природи мистецтву. Я не могла відірвати погляду від блідих пальців, подібних на обрубки, що носили з полумиска до поетового рота салатне листя, з якого крапав соус. Ніхто не кпив із нього, не робив грубих зауважень. Той поет їв салат руками так, наче це найзручніший і найприродніший спосіб їсти салат.

Біля мене не було нікого з редакції чи кухні «Лейдіз дей», Бетсі виглядала милою й привітною, а ще здавалося, що ікри вона не вподобала, тож я діяла дедалі впевненіше. Покінчивши з першою тарілкою холодної курки з ікрою, я вимостила собі ще одну. А тоді напосіла на авокадо з крабовим салатом.

Авокадо — мій улюблений фрукт. Щонеділі дід привозив мені з роботи авокадо, заховавши його у валізі під шістьма засмальцьованими сорочками та недільною газетою. Він навчив мене, як його їсти: треба розпустити в каструльці виноградного джему, додати до нього французької заправки, цим червоним соусом наповнити половинку авокадо — й так їсти. Я відчула, що скучила за домом, коли згадала про той соус. Крабовий салат не міг із ним змагатися.

— Як тобі виставка хутра? — запитала я в Бетсі, коли змагання за ікру мене вже не тривожило. Я зібрала кілька останніх солонкуватих чорних ікринок суповою ложкою й облизала її дочиста.

— Чудесно, — відповіла усміхнена Бетсі. — Вони навчили нас робити універсальну горжетку з норкових хвостиків і золотого ланцюжка — точну репліку такого можна замовити у «Вулвортс» за долар дев’яносто вісім. А Гільда одразу після того гайнула до гуртового хутровика й дуже вигідно купила в нього цілий жмут норкових хвостиків, а тоді забігла у «Вулвортс» і зібрала собі горжетку просто в автобусі.

Я глянула на Гільду, яка сиділа по інший бік від Бетсі. Звісно, на ній була та дорожезна на вигляд горжетка з хутряних хвостів, з одного боку зчеплених золоченим ланцюжком.

Гільду я ніколи не розуміла. Метр вісімдесят на зріст, із величезними розкосими зеленими очима й пухкими червоними губами, вона завжди мала по-слов’янському байдужий вираз обличчя. Гільда робила капелюшки. Її приставили до редактора розділу «Мода», відділивши в такий спосіб від освіченішої когорти таких, як Дорін, Бетсі та я — ми всі писали колонки, хай і лише про красу чи здоров’я. Не впевнена, чи Гільда була грамотною, але капелюшки робила як ніхто. У Нью-Йорку вона вчилася цього ремесла в спеціальній школі й щодня надягала на роботу новий капелюшок, зібраний власноруч із соломи, кавалків хутра, стрічок і вуалей дивовижних тонких відтінків.

— Неймовірно, просто неймовірно, — відповіла я. Мені бракувало Дорін. Вона прошепотіла б мені на вухо якийсь жовчний дотеп про Гільдину розчудесну горжетку, щоб якось розрадити.

Мені було геть невесело. Уранці того дня Джей Сі мене розсекретила, і я відчувала, що справджуються всі мої неприємні передчуття щодо самої себе, й уже не могла приховувати правду. По дев’ятнадцяти роках гонитви за відмінними оцінками, усілякими преміями та стипендіями я здавалася, сповільнювалась, явно сходила з дистанції.

— Чому ти не поїхала з нами на виставку хутра? — запитала Бетсі. Здається, вона повторила питання, яке озвучувала хвилину тому, коли я, вочевидь, не слухала. — Ти була з Дорін?

— Ні. Я хотіла на виставку, але подзвонила Джей Сі й змусила їхати в редакцію.

На ділі було не зовсім так, я не хотіла на виставку, але тепер намагалася переконати себе, що це правда, аби по-справжньому засмутитися через учинок Джей Сі.

Я розповіла Бетсі, як зранку, лежачи в ліжку, планувала поїхати на виставку хутра. Але я не розповіла, що перед тим до мене зайшла Дорін і сказала: «Нащо тобі та лайняна виставка, ми з Ленні їдемо на Коні-Айленд, давай з нами? Ленні знайде тобі симпатичного приятеля, все одно той ланч і те пообіднє прем’єрне кіно зведуть день на пси, а про нас ніхто там і не згадає».

На хвильку я спокусилась. Іти на виставку справді було б дурнею. Мене ніколи не цікавило хутро. Але зрештою я вирішила набутися в ліжку досхочу, а потім піти в Центральний парк і цілий день лежати в траві — в найдовшій траві, яку лишень знайду в облисілих качиних нетрях.

Я відповіла Дорін, що не поїду ні на виставку, ні на ланч, ні на кінопрем’єру, але й на Коні-Айленд не поїду, бо лишаюся в ліжку. Коли Дорін пішла, я спробувала розібратися, чому мені більше не вдається довести належне до кінця. Ці думки мене засмутили й виснажили. Потім я запитала в себе, чому не можу довести до кінця неналежне, як то робить Дорін, — від цього мої смуток і виснаженість тільки поглибилися.

Не знаю, котра була година, але я чула, як дівчата бігають коридором, гукають одна одну, збираються на виставку, а потім у коридорі все затихнуло, я лежала горілиць у ліжку й дивилася на рівну білу стелю, і здавалося, що тиша росте й росте, аж доки я відчула, що вона от‑от прорве мої барабанні перетинки. А тоді задзеленчав телефон.

Якусь мить я витріщалася на нього. Слухавка трохи дрижала на кістяній підставці, тож я могла переконатися, що він справді дзеленчав. Я подумала, що дала комусь свій номер на танцях чи вечірці, а потім геть забула про це. Узявши слухавку, сухо й упевнено сказала:

— Алло.

— Це Джей Сі, — безжально заторохкотіла Джей Сі. — Хотіла поцікавитися, чи ви не планували сьогодні приїхати в редакцію?

Я втиснулася в простирадло. Не розуміла, чому Джей Сі подумала, ніби я могла збиратися в редакцію. У нас були розмножені на мімеографі таблиці з розкладом, де ми відмічали всі заняття, а ще багато ранків і вечорів їздили містом у справах. Звісно, деякі справи не були обов’язковими.

Запала тривала мовчанка. Потім я покірно промовила:

— Я думала поїхати на виставку хутра, — звісно, насправді я про таке й не думала, але іншої відповіді не спало на гадку.

— І я відповіла їй, що збиралася на виставку хутра, — розповідала я Бетсі. — Але вона наполягла, щоб я приїхала в редакцію, бо хотіла про дещо поговорити, а ще там була для мене якась робота.

— О-ох, — співчутливо зітхнула Бетсі. Певно, вона помітила, як сльози скотилися по моїх щоках і впали на десертну тарілку з безе та морозивом із бренді, бо підсунула мені свій неторканий десерт, до якого я взялася автоматично, коли доїла свій. Мені було трохи ніяково через сльози, однак вони були доволі-таки щирими. Джей Сі наговорила мені жахливих речей.

Коли я, бліда й змучена, ввійшла в редакцію близько десятої ранку, Джей Сі підвелася, обійшла свій стіл, зачинила двері, я сіла навпроти неї на гвинтовий стілець за своїм столиком із машинкою, а вона сіла навпроти мене за свій стіл, і за її спиною, ніби тропічний ліс, височіли квіти, що ними майже доверху було заставлене вікно.

— Естер, хіба вам не цікава ваша робота?

— О ні, цікава, цікава, — відповіла я. — Вона мені дуже цікава! — хотілося прокричати це, наче так звучало би переконливіше, але я стрималася.

Ціле життя я вмовляла себе, що вчитися, читати, писати й працювати мов навіжена — саме те, що мені потрібно, і десь так воно насправді й було, я все робила досить добре й училася винятково відмінно, а коли дійшла до вступу в коледж, мене було вже не спинити.

Я писала про студентське життя в міську газету, була редакторкою літературного журналу, секретаркою шанованого комітету, що опікувався академічними та громадськими порушеннями й покараннями, а ще знана поетка й викладач із кафедри рекомендували мене до вступу на магістратуру в найкращі університети Східного узбережжя, і мені обіцяли повне утримання на період навчання, і зараз я стажувалася в найкращої редакторки у сфері інтелектуальної модної журналістики — і що я при цьому робила, окрім як пленталася, мов стара шкапа, зовсім не виправдавши очікувань?

— Мені все дуже цікаво.

Слова вдарились об дзвінку площину робочого столу Джей Сі, наче жменя дерев’яних жетонів.

— Це тішить, — дещо роздратовано відповіла Джей Сі. — Ви могли би багато чого навчитися за місяць стажування в цій редакції, якби хоч трохи закасали рукави. Дівчина, яка стажувалася до вас, не думала про всілякі модні покази. Вона перейшла з цієї редакції одразу в «Тайм».

— Ого, — відказала я тим самим загробним тоном. — Стрімко!

— Звісно, у вас попереду ще рік у коледжі, — трохи пом’якшала Джей Сі. — Що плануєте робити після випуску?

Як мені здавалось, я завжди прагнула отримати щедру стипендію в університеті чи грант на навчання в різних куточках Європи, а потім хотіла викладати й писати поетичні книжки, або працювати десь редакторкою і писати поетичні книжки. Зазвичай я так і відповідала без зайвих роздумів.

— Не знаю поки що, — почула я свій голос. Мене глибоко вразили мої ж слова, бо, промовивши їх, я тієї-таки миті зрозуміла, що так воно і є.

Це прозвучало правдиво, і я впізнала правду: так буває, коли біля твого будинку постійно крутиться якийсь незнайомець, а потім набирається духу, стукає в двері, називається твоїм батьком, і він схожий на тебе, тож розумієш, що він і справді твій батько, а той, кого ти вважала своїм батьком усе життя, виявляється самозванцем.

— Не знаю поки що.

— Так ви ніколи нічого не досягнете.

Джей Сі на хвилину замовкла.

— Скільки мов ви знаєте?

— Ой, трохи читаю французькою, мабуть, а ще завжди хотіла вивчити німецьку.

Про бажання вивчити німецьку я всім розповідала вже років зо п’ять.

Моя мати говорила німецькою в дитинстві, коли її привезли в Америку, і за це під час Першої світової діти в школі жбурляли в неї камінням. Мій німецькомовний батько, якого не стало, коли мені було дев’ять, приїхав із якогось маніакально-депресивного хутора в чорному осерді Пруссії. Мій молодший брат на той час жив у Берліні за Експериментальною програмою міжнародного обміну і говорив німецькою, як рідною.

Та я замовчувала один важливий нюанс: щоразу, коли я розгортала німецький словник, досить було одного погляду на щільні рядки чорних літер, подібні до колючого дроту, щоб мій розум стискався, мов стулки молюска.

— Я завжди хотіла працювати у видавничій сфері, — спробувала вхопитися за нитку, яка могла вивести мене назад до впевненої самоподачі, що раніше так добре мені давалася. — Певно, спробую влаштуватися в якесь видавництво.

— Вам варто впевнено читати французькою та німецькою, — безжально вела Джей Сі. — І, можливо, ще кількома мовами, наприклад, іспанською та італійською, а ще ліпше — російською. Сотні дівчат щочервня приїжджають у Нью-Йорк із наміром стати редакторками. Ви маєте бути в змозі запропонувати більше за пересічних людей. Тому бажано вивчити кілька мов.

Я не наважилася відповісти Джей Сі, що на останньому курсі коледжу в розкладі не буде жодної шпарини для вивчення мов. Я навчалася за персональною стипендіальною програмою, де заохочували незалежність, тож увесь час, за винятком теоретичного курсу про доробок Толстого й Достоєвського та практичного курсу з поетичної композиції, я присвячуватиму дослідженню якоїсь розпливчастої теми у творах Джеймса Джойса. З темою я ще не визначилася, тому що досі не прочитала «Фіннеґанових поминок», але мій керівник дуже вболівав за мене й обіцяв дати кілька зачіпок щодо образу близнят.

— Я спробую, — відповіла я Джей Сі. — Можу записатися на початковий рівень інтенсивних курсів німецької, у них саме набір.

Тієї миті я вірила, що справді зможу. Я вміла добувати дозволи кураторки на всілякі незвичні штуки. Вона ставилася до мене як до цікавого досліду.

У коледжі я мала взяти два обов’язкові курси, хімію та фізику. Доти в мене вже був курс ботаніки, і я дуже добре впоралась. Упродовж року я не дала жодної неправильної відповіді на запитання в контрольних і навіть якийсь час жартома обмірковувала ідею стати ботаніком і поїхати вивчати дикі трави Африки чи південноамериканські дощові ліси, бо на такі оригінальні штуки в дивних місцинах можна отримати щедріші гранти, ніж на вивчення мистецтва в Італії чи англійської в Англії, — конкуренція значно менша.

Ботаніку я сприймала добре, тому що обожнювала препарувати листя, вкладати його під мікроскоп і малювати схеми будови хлібної плісняви, спостерігати появу дивного серцеподібного листя на одній із фаз життєвого циклу папороті — усе це, здавалося мені, було дуже тісно пов’язаним із дійсністю.

Коли я вперше прийшла на урок фізики, то ледь не вмерла.

Невисокий смаглявий чоловік у тісному синьому костюмі високо й шепеляво назвався містером Манці та став перед класом із маленькою дерев’яною кулькою в руці. Він поклав кульку на жолобчасту похилу дощечку, й та скотилася вниз. Потім він завів щось штибу «нехай a дорівнює прискоренню, а t позначатиме час» — і от уже цілу дошку заповнив літерами, цифрами та знаками рівності, а мій розум заснув мертвим сном.

Я віднесла підручник із фізики у свою кімнату в гуртожитку. То була надрукована на мімеографі груба книжка з пористого паперу в цегляно-червоній палітурці: чотириста сторінок і жодного малюнка чи фотографії, самі діаграми й формули. Ту книжку містер Манці написав сам, щоб пояснювати фізику студенткам коледжу, і якщо вона спрацює з нами — він спробує її видати.

Гаразд, я вивчила ті формули, я ходила на заняття й спостерігала за кульками, які котилися похилими жолобами, слухала, як дзвеніли дзвіночки, і наприкінці семестру більшість дівчат дістали «незадовільно», а я — тверде «відмінно». Я чула, як містер Манці казав кільком дівчатам, коли ті нарікали, мовляв, курс заскладний: «Ні, він не може бути заскладним, бо одна студентка має тверде «відмінно»». «А хто?» — запитали вони, але він заперечно похитав головою і нічого не відповів, тільки мило й дещо по-змовницькому всміхнувся мені.

Так я надумала наступного семестру позбутися хімії. Хоч я й дістала «відмінно» з фізики, паніка нікуди не поділася. Від фізики мене нудило цілий семестр. Найбільший спротив викликала необхідність зводити все до літер і цифр. Замість форм листя, і схематичних зображень отворів, крізь які дихають рослини, і дивовижних слів на кшталт «каротин» і «ксантофіл», на дошці були ті страшні судомно покручені скорпіоноподібні літери й формули, що їх містер Манці писав своєю особливою червоною крейдою.

Я знала, що хімія буде ще гіршою, бо бачила величезну таблицю з дев’яноста з чимсь елементів, яка висіла в хімічній лабораторії, і всі цілком приємні слова, як‑от «золото» й «срібло», «кобальт» і «алюміній», було скорочено до потворних абревіатур із десятковими дробами під літерами. Якби я ще хоч трохи напружила свій мозок такими штуками, то остаточно здуріла б. Одразу вилетіла б. Лише ціною дивовижної витримки й терплячості я протрималася на плаву протягом першого семестру.

Отже, я розробила хитрий план і з ним пішла до кураторки.

План був такий: пояснити, що для засвоєння курсу з творчості Шекспіра мені знадобиться більше часу, адже моїм фахом є все-таки англійська мова та література. І вона, і я чудово знали, що курс хімії я засвою на «відмінно», тож навіщо мені складати іспити, чом би просто не ходити на заняття і всотувати знання, забувши про оцінки й бали? Для людини честі це питання честі, а зміст важливіший за форму, до того ж гонитва за оцінками — однаково трохи дурна затія, хіба ж ні, надто коли знаєш, що в кожному разі матимеш «відмінно»? Мій план тримався ще й на тому, що студентки мого набору були останніми, кому довелося на другому курсі мучитися з природничими науками: керівництво коледжу вирішило наступного року відмовитися від такої практики.

Містер Манці мене цілком підтримував. Гадаю, йому лестило, що я так уподобала його курси, аж готова була слухати їх не з меркантильних міркувань, як‑от заради відмінної оцінки, але в ім’я величі самої науки хімії. Гадаю, то була геніальна ідея — ходити на хімію попри те, що я начебто проміняла її на Шекспіра. Відвідувати уроки було зовсім не обов’язково, але то був жест, аби показати, що я просто не можу відмовитися від хімії.

Звісно, план провалився би, якби я не заробила «відмінно» в попередньому семестрі. І якби моя кураторка знала, як мене пригнічувала й лякала хімія, і як я цілком серйозно розглядала можливість добути довідку від лікаря про свою неспроможність вивчати хімію, бо мені паморочиться від формул і так далі, — упевнена, якби я почала з цього, вона не приділила б мені й хвилини та змусила би будь-що складати хімію.

Потім моє прохання розглянули на нараді, й кураторка розповіла, що деяких викладачів воно дуже навіть зворушило. Вони прийняли його як ознаку інтелектуальної зрілості.

Решту року я сміялася від щастя. На хімію я ходила п’ять разів на тиждень, не пропустивши жодного заняття. Містер Манці стояв посеред старезного розхитаного амфітеатру: видобував синє полум’я, червоні спалахи, якісь жовті хмари, переливаючи речовини з однієї пробірки в іншу, а я просто закрила свої думки від його голосу, уявивши, ніби то віддалене дзижчання комара, і сиділа в останньому ряду, і споглядала яскраві спалахи й кольорове полум’я, і сторінку за сторінкою писала вілланели та сонети.

Раз по раз містер Манці зиркав на мене, бачив, що я пишу, і схвально всміхався. Певно, думав, ніби я нотую всі ті формули — але не заради оцінки на іспиті, як решта дівчат, а тому що він так чудово викладав, аж я не могла не вчитися.