Під скляним ковпаком

Розділ одинадцятий

У приймальні доктора Гордона було тихо й бежево.

Стіни бежеві, килими бежеві, оббивка крісел і диванів бежева. Ні дзеркал, ні картин на стінах, самі дипломи численних медичних академій з іменем доктора Гордона латиною. Блідо-зелені завитки папоротей, щось іще набагато темніше й листяне в керамічних вазонах на тумбах, журнальному та кавовому столиках.

Спершу я дивувалася, чому почуваюся в цьому приміщенні аж так безпечно. А тоді зрозуміла, що там просто не було вікон.

Від кондиціонера було зимно, я тремтіла.

Я досі носила Бетсині білу блузу й спідницю-кльош. Вигляд у них був не дуже, бо за три тижні вдома я їх жодного разу не прала. Просочена потом бавовна пахла кисло, але по-дружньому звично.

Волосся я теж не мила вже три тижні.

Я не спала сім ночей.

Мати казала, що неможливо так довго не спати, що я таки спала, але коли й так — робила я це з широко розплющеними очима, адже пам’ятаю, як стежила за зеленавим світінням секундної, і хвилинної, і годинної стрілок приліжкового будильника, за їхнім рухом колами й півколами — і так щоночі, сім ночей поспіль, не пропустивши ані секунди, ані хвилини, ані години.

Я не прала одягу й не мила волосся з однієї простої причини: це здавалося мені безглуздим.

Прийдешні дні року я уявляла як череду яскравих білих скринь, розмежованих чорною тінню, що була сном. От лишень у моїй уяві та нескінченна скриньова перспектива зібгалася, і час попереду, день за днем, здавався мені білим, широким і довічно порожнім проспектом.

Яким безглуздям було б митися одного дня, щоб знову митися наступного.

Сама лише думка про це накривала мене втомою.

Хотілося робити все раз і назавжди, щоб махом із ним покінчити.

Доктор Гордон крутив у пальцях сріблястий олівець.

— Ваша мати каже, ви засмучені.

Я підібгала ноги, глибоко вмостилася в шкіряному кріслі-печері й глянула на доктора Гордона понад широченним довершено відполірованим письмовим столом.

Вії в нього були такі довгі й густі, що здавалися штучними. Чорні пластмасові очерети довкола двох зелених льодовикових плес.

Риси обличчя такі досконалі, що він був майже красивим.

Я зненавиділа його, щойно ввійшла в кабінет.

Мені уявлявся добрий бридкуватий дядечко з інтуїцією, який глянув би на мене, заохотливо вигукнув «О!» — наче бачить щось, чого не бачу я, — і я тоді якось спромоглася б дібрати слова й описати, чому мені так страшно, наче мене запихають дедалі глибше в задушливий темний мішок, звідки ніяк не вибратися.

Тоді він відхилився би на спинку крісла, склав би долоні дашком, сполучивши пучки, і розповів би мені, чому я не можу спати, і читати, і їсти не можу, і чому все, що роблять люди навколо, здається мені цілковитим безглуздям — адже вони всі зрештою неминуче помруть.

І тоді, думала я, він допоможе мені, крок за кроком, віднайти саму себе.

Проте доктор Гордон був геть не таким. Він був молодий, симпатичний, а ще я одразу зрозуміла, що він чванько.

На столі доктор Гордон тримав фотографію в срібній рамці, і стояла вона так, щоб половину було видно мені, а половину — йому. То був родинний знімок: вродлива темноволоса жінка, яка могла би бути сестрою доктора Гордона, осявала усмішкою маківки двох білявих дитячих голівок.

Одне маля, певно, було хлопчиком, а друге — дівчинкою, хоча, можливо, обоє були хлопчиками чи дівчатками: коли діти такі малі, непросто зрозуміти, хто з них хто. Можливо, на фото, десь унизу, був і собака — ердель-тер’єр або золотистий ретривер, — однак то міг бути й орнамент на жінчиній спідниці.

Та фотографія чомусь мене розлютила.

Гадки не маю, навіщо було напіврозвертати її до мене — хіба що доктор Гордон намагався сповістити, що вже одружений із прекрасною жінкою, тож мені не варто плекати ніяких недолугих фантазій.

Тоді я замислилась, як саме доктор Гордон зможе мені допомогти, коли його прекрасна дружина, прекрасні діти і прекрасний собака осявають його лик, мов янголи з різдвяної листівки.

— Ви, мабуть, можете мені розповісти, що, на вашу думку, не так?

Я вичавлювала із себе слова й складала їх на стіл рядочком, мов відшліфовану морем гальку, з якої може раптом вистромитися клешня — і камінець виявиться чимось зовсім іншим.

Що ж, на мою думку, не так?

Це прозвучало, наче все було як слід, лишень мені здавалося, ніби щось не так.

Монотонно й безвиразно — аби показати, що докторова приємна зовнішність або родинне фото не справили на мене враження, — я розповіла йому, що не сплю, не їм і не читаю. Про почерк я не казала, хоча саме він непокоїв мене найбільше.

Того ранку я спробувала написати Дорін у Західну Вірджинію лист і запитати, чи можна приїхати пожити з нею, можливо, знайти роботу в їдальні її коледжу абощо.

Але коли я взялася за ручку, рука повиводила здоровенні нерівні літери, мовби дитячі, й рядки сипалися додолу зліва направо, майже діагонально, наче то були розкладені на папері дротики, і хтось, випадково дмухнувши, посунув їх абияк.

Я розуміла, що не можу надіслати такий лист, тому дрібно пошматувала аркуш і поклала клапті в сумочку, поряд з універсальною косметичкою, — може, психіатр захоче на них поглянути.

Звісно, доктор Гордон не питав про клапті паперу, бо я про них не розповіла й навіть подумки схвалила свою далекоглядність. Я вирішила, що варто розповідати йому тільки те, що захочу, і так я можу впливати на картинку, яка складатиметься в його голові: щось замовчу, а щось розповім, а він собі почуватиметься неабияким розумником.

Поки я говорила, доктор Гордон не підводив голови, ніби молився, і єдиним звуком, окрім мого монотонного й безвиразного монологу, було стук-стук-стукотіння докторгордонового олівця об одну точку на зеленій промокальниці — мов тростиною по бруківці.

Коли я закінчила, доктор Гордон підвів голову.

— А де, кажете, ви вчилися? В якому коледжі?

Я спантеличено відповіла. Не знаю, до чого там був мій коледж.

— О!

Доктор Гордон відхилився на спинку крісла, втупився в простір над моїм плечем і розплився в ностальгійній усмішці.

Я сподівалася, шо доктор оголосить мені діагноз, — раптом я дарма так поспішно й жорстоко його засудила. Та він сказав лише:

— Добре пам’ятаю ваш коледж. Бував там під час війни. Там була жіноча військова база, правда? Чи то був жіночий флотський резерв?

Я відповіла, що не знаю.

— Ні, таки армія, пригадав. Працював лікарем у тилу, а потім мене командирували. Які ж гарненькі були там дівчатка.

Доктор Гордон засміявся.

А тоді одним плавним рухом підвівся, обійшов стіл і наблизився до мене. Я не була певна, які в нього наміри, тому теж підвелася.

Доктор Гордон узяв мене за безвольно повислу праву руку й потиснув її.

— Ну, побачимося за тиждень.

Повнолисті товстоногі в’язи утворювали тінистий тунель поміж жовтих і червоних фасадів на Коммонвелс-авеню, і тролейбус сунувся в бік Бостона, мов намистина на тонкій срібній волосіні. Я зачекала, доки проїде тролейбус, і перейшла на інший бік до сірого шевроле.

Я бачила материне обличчя — стривожене й лимонно-жовтаве, воно визирало мене крізь вітрове скло.

— То що він каже?

Я зачинила двері авто. Вони не замкнулись. Я штовхнула їх і, глухо грюкнувши, зачинила вдруге.

— Каже, що побачимося за тиждень.

Мати зітхнула.

Година в доктора Гордона коштувала двадцять п’ять доларів.

— Здоров, як тебе звати?

— Еллі Гіґґінботтом.

Матрос підлаштувався до моєї ходи, і я всміхнулася.

Я подумала, що матросів на Коммон не менше, ніж голубів. Схоже, вони висипалися з мишачої будівлі в кінці вулиці: там був вербувальний пункт, оточений синьо-білими рекламними щитами й обклеєний плакатами із закликами служити у військовому флоті.

— Еллі, ти звідки родом?

— Із Чикаго.

Ніколи не бувала в Чикаго, зате знала двох студентів Чиказького університету, тож це місто здавалося мені цілком здатним дарувати світові розкутих і компанійських людей.

— Далеченько ти від дому, Еллі.

Матрос обійняв мене за талію, доволі довго ми так і йшли: він гладив моє стегно під спідницею-кльош, а я таємничо всміхалася й намагалася не бовкнути чогось, що видасть моє бостонське походження і побоювання щомиті зустріти місіс Віллард чи ще когось із материних подруг, які в той час саме перетинали Коммон після чаювання на Бікон-Гілл чи закупів у «Файлінз бейсмент».

Я уявила, що якби й опинилася в Чикаго, то могла б назовсім перейменуватися в Еллі Гіґґінботтом. Тоді ніхто не знав би, що я знехтувала стипендією в поважному жіночому коледжі, і місяць халтурила у Нью-Йорку, і відмовилася вийти заміж за серйозного студента-медика, який колись добудеться членства в Американській медичній асоціації та гребтиме гроші лопатою.

У Чикаго мене приймали б такою, яка я є.

Я була би простенькою Еллі Гіґґінботтом, сиріткою. Люди любили б мене, бо я мила й тиха. Вони не вимагали б від мене читати книжки й писати довжелезні тексти про близнюків у творах Джеймса Джойса. І якогось дня я таки вийшла б заміж за мужнього, проте ніжного автомеханіка, і ми з ним наплодили б табун дітлахів, як у Додо Конвей.

— А що хочеш робити, коли повернешся з флоту? — несподівано для себе запитала я в матроса.

Це було найдовше речення з тих, що я вимовила, і він, схоже, трохи отетерів. Посунув набік білу зефірину матроської шапки й почухав потилицю.

— А не знаю, Еллі. Може, піду у військовий коледж.

Я трохи помовчала. А тоді запитала, з таким собі натяком:

— Ніколи не думав відкрити автомайстерню?

— Ні, — відповів матрос. — Ніколи.

Я скоса глянула на хлопця. На вигляд дала б йому шістнадцять, не більше. Запитала докірливо:

— Ти хоч уявляєш, скільки мені років?

Він широко всміхнувся:

— Ні, і мені все одно.

Я зауважила, що матрос просто на диво гарний із себе. Риси одночасно по-нордичному чіткі й по-хлоп’ячому невинні. Здається, тепер, коли я стала простодушною, до мене потягнулися незіпсовані й красиві люди.

— А мені, між іншим, тридцять, — сказала я й замовкла в очікуванні.

— Йой, Еллі, та де, — відповів він і вщипнув мене за стегно.

Тоді швидко роззирнувся ліворуч і праворуч.

— Слухай, Еллі, коли зайдемо туди, за сходи під пам’ятником, зможемо поцілуватись.

Тієї ж миті я помітила коричневу фігуру в ретельно дібраних туфлях на пласкій підошві, що рухалася вулицею в мій бік. Здалеку я не могла розгледіти риси дрібного личка, проте була впевнена, що це місіс Віллард.

— Перепрошую, не підкажете, де метро? — я голосно звернулася до матроса.

— Га?

— Метро, щоб доїхати до тюрми на Дір-Айленді.

Коли місіс Віллард підійде ближче, я вдам, ніби питала в матроса дорогу і зовсім його не знаю.

— Забери від мене руки, — прошипіла я крізь зуби.

— Еллі, ти чого?

Жінка наблизилась і проминула нас, не впізнавши й навіть не кивнувши, і, звісно, то була ніяка не місіс Віллард. Місіс Віллард відпочивала собі в гірському котеджі.

Я мстиво пропалила поглядом жінчину спину.

— Еллі…

— Мені здалося, що я її знаю. Що це хвора на голову вихователька з чиказького сиротинця.

Матрос знову обійняв мене.

— То в тебе немає ні мами, ні татка?

— Немає.

Я пустила сльозу, яка напоготові бриніла в оці. Сльоза покотилася по щоці, лишаючи гарячий слід.

— Еллі, ти чого, не плач. Та жінка тебе ображала?

— Вона… вона просто жахлива!

Тоді сльози полилися водоспадом, і матрос обіймав мене в тіні під в’язом, і витирав мені сльози великим, чистим, білим бавовняним носовичком, і я уявляла, яким чудовиськом була та жінка в коричневому костюмі, і як вона — свідомо чи ні — була відповідальною за той-то невдалий поворот і те‑то нерозважливе рішення, а тому за все погане, що сталося зі мною по тому.

— Ну, Естер, як почуваєтеся цього тижня?

Доктор Гордон тримав олівець у долоні, мов довгасту срібну кулю.

— Так само.

— Так само? — він підвів брову, ніби не вірячи.

Тож я наново, знов-таки монотонно й безвиразно, переказала йому те саме, лишень цього разу була розлючена, адже доктор не старався второпати, що я не спала два тижні, не могла читати й писати і що їжу я споживала теж не надто добре.

Схоже, доктора Гордона моя розповідь не зворушила.

Попорпавшись у сумочці, я знайшла клапті листа до Дорін. Витягла їх і висипала перед доктором Гордоном на неторкано-зелену промокальну дошку. Клапті опали на неї, мов маргариткові пелюстки на літню луку.

— А про це що скажете?

Я сподівалася, що доктор Гордон одразу зауважить, який жахливий у мене почерк, але він сказав тільки:

— Мені, певно, треба поговорити з вашою матір’ю. Ви не проти?

— Ні.

Однак думка про те, що доктор Гордон розмовлятиме з моєю матір’ю, мені анітрохи не подобалася. Мабуть, подумала я, він запропонує закрити мене в психлікарні. Я зібрала всі до останнього клаптики листа, щоб він не зміг скласти їх докупи й зрозуміти, що я планувала втечу, і вийшла з кабінету, не промовивши ні слова.

Я спостерігала, як постать матері меншає й меншає, аж доки зникає в будівлі, де сидить доктор Гордон. Потім спостерігала, як вона більшає й більшає, повертаючись до машини.

— І що там? — було помітно, що вона плакала.

Мати навіть не глянула на мене. Завела двигун.

Згодом, коли ми, немов глибоко під водою, пливли крізь прохолодну тінь під в’язами, вона сказала:

— Доктор Гордон каже, що тобі не поліпшало. Він вважає, що тобі потрібна шокова терапія в його приватній клініці у Волтоні.

Іскра зацікавленості спалахнула в голові, наче я прочитала страшний газетний заголовок про когось іншого.

— Він хоче, щоб я там жила?

— Ні, — відповіла мати, і в неї затремтіло підборіддя.

Я збагнула, що вона бреше.

— Кажи правду, або я з тобою ніколи не розмовлятиму, — сказала я.

— Хіба я хоч колись тобі брехала? — мати розридалася.

ІЗ КАРНИЗА НА СЬОМОМУ ПОВЕРСІ ЗНЯЛИ САМОГУБЦЯ!

— ——————————————————

Містер Джордж Поллуччі, який провів дві години на вузькому карнизі сьомого поверху над бетонним паркмайданчиком, прийняв допомогу сержанта Вілла Кілмартіна з відділку на Чарльз-стріт. Поліціант дістав чоловіка крізь сусіднє вікно й доправив у безпечне місце.

Я надірвала десятицентовий пакетик арахісу, який купила на частунок голубам, і скуштувала. На смак арахіс був мертвий, мов шмат старої кори.

Я піднесла газету ближче до очей, щоб краще розгледіти обличчя Джорджа Поллуччі — у спалахах фотокамер воно світилося, мов тритижневий місяць, на тлі цегляного муру й чорного неба. Я передчувала, що його обличчя — чи пак те, що на ньому написано, — має сповістити мені щось важливе.

Проте риси Джорджа Поллуччі, мов замулені стрімчаки, розпливалися то сильніше, що пильніше я придивлялася, і розсипалися на звичайнісіньке місиво темно-сірих, світло-сірих і помірно-сірих цяток.

Чорнильна пляма рядків під фото не повідомляла, як містер Поллуччі опинився на карнизі або що з ним зробив сержант Кілмартін, коли нарешті вмовив увійти у вікно.

Зі стрибанням із висоти найбільша прикрість у тому, що як помилишся з кількістю поверхів — можеш після удару об землю лишитися живим. Сім поверхів здалися мені цілком надійним варіантом.

Я склала газету й встромила її між брусів паркової лавки. Такі видання моя мати називала пліткарськими хроніками: самі лише вбивства, самогубства, побиття й грабунки, і з кожної шпальти визирає напівгола панянка, в якої груди вивалюються із затісної сукні, а ноги поставлено так, щоб було видно підв’язки панчіх.

Не розумію, чому ніколи доти не купувала таких газет. Тільки я їх і могла читати. Крихітні абзаци поміж фотографіями встигали скінчитися, перш ніж літери починали норовливо розбігатися навсібіч. Удома в нас бувала тільки «Крісчіан саєнс монітор» — з’являлася на порозі о п’ятій вечора щодня, крім неділі, і для її редакції самогубств, злочинів на статевому ґрунті й авіакатастроф ніби й не існувало на світі.

Величезний білий човен-лебідь із юрбою малих дітей наблизився до моєї лавки, тоді обминув зарослий чагарниками качиний острівець і поплив назад, під темну арку моста. Усе, що впадало мені в око, здавалося яскравим і безмежно дрібним.

Немов крізь замкову шпарину в дверях, які не можу відімкнути, я побачила себе й малого брата: крихітні, з вухатими повітряними кульками на нитках, ми залізали на борт лебедя й сперечалися за місце ближче до води, всуціль устеленої арахісовими лушпайками. У роті був смак чистоти і м’яти. Якщо ми добре поводилися на прийомі в зубного, мати водила нас покататися на лебеді.

Я обійшла Міський парк довкола — через міст, попід синьо-зеленими пам’ятниками, повз клумбу, що зображала американський прапор, повз головний вхід, де можна було за четвертак сфотографуватися в смугастій оранжево-білій кабінці, — і дорогою читала назви дерев.

Моя улюблениця — плакуча софора. Думаю, то мало би бути японське дерево. Вони там у Японії розумілися на печалі.

Самі себе патрали, коли щось ішло не так.

Я спробувала уявити, як вони це облаштовували. Треба було б мати неймовірно гострий ніж. Ні, певно, навіть два неймовірно гострі ножі. Отже, вони всідалися зі схрещеними ногами, у кожній руці по ножу. Тоді перехрещували руки так, щоб вістря ножа в лівій руці впиралося в правий бік, а вістря ножа в правій — у бік лівий. Треба було роздягнутися, щоб ножі не застрягали в одязі.

А тоді одним блискавичним рухом, щоб не лишалося часу на роздуми, вони встромляли ножі в себе й протинали ними два півкола — одне вгорі живота, друге внизу, — аж доки зійдеться коло. Тоді шкіра відвалювалася б, мов таріль, а нутрощі випадали б назовні — й вони вмирали б.

Відчайдушна сміливість потрібна, щоб так померти.

Біда в тому, що крові я не переносила.

Я вирішила залишитися в парку до ранку.

Зранку Додо Конвей мала відвезти нас із матір’ю у Волтон, і якщо я хотіла втекти, поки не стало запізно, був саме час. Я зазирнула в сумочку й налічила одну доларову купюру та сімдесят п’ять центів монетами — по десять, п’ять і одному центу.

Я не уявляла, скільки коштує квиток до Чикаго, і боялася потикатись у банк, щоб зняти всі свої заощадження, бо була впевнена, що доктор Гордон цілком міг попередити банківського клерка й наказати перехопити мене, якщо надумаю тікати[14].

На думку спав автостоп, однак я гадки не мала, котре з бостонських шосе вело до Чикаго. Визначити потрібний напрямок за мапою ніби й не складно, лишень у мене завжди виникали проблеми з напрямками, коли я опинялася десь посеред усього. Щоразу, коли я намагалася визначити, де схід, а де захід, неодмінно був полудень, або хмарилося, що неабияк ускладнювало завдання, або взагалі стояла глупа ніч, а із зірками й сузір’ями в мене було безнадійно, крім хіба Кассіопеї чи Великого воза, і цим я постійно розчаровувала Бадді Вілларда.

Я вирішила піти на автовокзал і дізнатися ціну квитка до Чикаго. Потім я могла би піти в банк і зняти рівно таку суму, що не викликало б серйозних підозр.

Але щойно я ввійшла крізь скляні двері в будівлю автовокзалу і почала роздивлятися барвисті туристичні буклети й розклади, як збагнула, що вже добряче по обіді, банк у моєму містечку скоро зачиниться, тож грошей я не матиму до завтра.

Тієї ж миті ожив гучномовець, заходившись оголошувати зупинки автобуса, що мав от‑от вирушити від платформи. Голос невиразно белькотів, як то буває, коли диктор ніби навмисне намагається тебе заплутати, аж раптом поміж шумів я почула знайому назву — як чисте ля в какофонії оркестру, що настроюється.

То була зупинка за два квартали від мого дому.

Я побігла надвір, у гарячий і запилюжений пізньолипневий надвечір, спітніла й сохлорота, наче перед складною співбесідою, і вскочила в червоний автобус, у якого вже торохкотів двигун.

Я заплатила водієві за проїзд, і двері безшумно зімкнулися в мене за спиною.