Під скляним ковпаком

Розділ дванадцятий

Приватна клініка доктора Гордона увінчувала порослу травою верхівку пагорба, куди від брами вела довга й вузька дорога, вибілена перетертими на пісок мушлями. Обшиті жовтою вагонкою стіни великої будівлі, яку оперізувала відкрита веранда, привітно світилися в сонячних променях, однак на зеленій бані газону не було видно ні душі.

На шляху від брами нас із матір’ю діймала літня спека, і щойно ми дійшли, як за будівлею, звідкись просто з гущавини крони мідного бука, зацвірчала цикада, мов повітряна газонокосарка. Той звук лише увиразнив важку промовисту тишу.

Біля дверей нас зустріла медсестра.

— Будь ласка, зачекайте у вітальні. Доктор Гордон скоренько до вас вийде.

Найбільше мене бентежило, що все в цій будівлі здавалося цілком нормальним, хоча я напевно знала: божевільних тут напхано аж під дах. На вікнах, які я встигла побачити, не було ґрат, я не чула нічого лячного чи бодай тривожного. Сонячне світло рівними смугами вкладалося на зачовгані, проте м’які червоні килими, і запах свіжоскошеної трави підсолоджував повітря.

Я зупинилася на порозі вітальні.

На хвильку здалося, ніби переді мною — точна копія вітальні пансіону на одному з островів біля Мену, де я колись бувала. Засклені двері прочинялися в сліпучо-білу кімнату, вдалині виднів рояль, люди в легкому одязі розсілися обабіч гральних столів і в кривеньких плетених кріслах — видовище, яке нерідко трапляється на виснажених відпочивальниками морських курортах.

Раптом я збагнула, що жодне з тих людей не рухається.

Я придивилася, шукаючи в заціпенілих позах хоч якоїсь підказки. Вирізнила чоловіків і жінок, дівчат і хлопців приблизно мого віку, однак усі їхні обличчя були певною мірою однорідними — наче їх надовго поскладали на полиці чимдалі від світла й припорошили тонким шаром дрібного блідого пилу.

Потім я помітила, що насправді дехто ворушиться, але якось по-пташиному куцо — тому я й не розгледіла рухів одразу.

Сіролиций чоловік перелічував карти в колоді: одна, дві, три, чотири… Я думала, просто перевіряє, чи повна колода йому дісталася, однак, щойно закінчивши, він почав лік наново. Поряд із ним товста жіночка бавилася з дерев’яними намистинами, нанизаними на волосінь. Вона зсувала всі намистини на один бік. А потім — цок-цок-цок, вони одна по одній сповзали на інший.

За роялем юна дівчина гортала ноти, а коли помітила, що я спостерігаю, роздратовано втягнула голову в плечі й розірвала стос аркушів навпіл.

Мати торкнулася моєї руки, і я пішла за нею.

Не зронивши ні слова, ми сіли на збиту грудками канапу, яка рипіла щоразу, коли хтось із нас посувався.

Тоді мій погляд ковзнув понад головами людей у вітальні до зелені за прозорими фіранками, і я почулася, мовби сиджу у вітрині гігантського універмагу. Постаті довкола були вже не людьми, а магазинними манекенами, пофарбованими в людей і розсадженими так, щоб удавати життя.

Я піднімалася сходами вслід за темним піджаком доктора Гордона.

Унизу, в коридорі, я намагалася випитати в нього, як це — шокова терапія, але слова кудись поділися, варто було розтулити рота, і тільки мої очі широко розплющились і витріщилися на знайоме усміхнене обличчя, що пливло переді мною в просторі, мов таця запевнень і гарантій.

Нагорі гранатовий килим закінчився. Тепер голий коричневий лінолеум вкривав підлогу коридору, що вів кудись углиб поміж зачинених білих дверей. Ідучи за доктором Гордоном, я почула, як десь далеко відчинилися двері й кричала якась жінка.

Тієї ж миті з-за рогу перед нами вискочила медсестра, а з нею й жінка в блакитному халаті, з розтріпаним волоссям до пояса. Доктор Гордон відступив назад, і я притислася спиною до стіни.

Коли жінку тягли повз мене, вона махала руками, намагалася вирватися з лабетів медсестри й повторювала: «Я вистрибну з вікна, я вистрибну з вікна, я вистрибну з вікна».

Кремезна, м’язиста медсестра в заляпаній уніформі глянула на мене з-за товстезних подвійних круглих окулярів чотирма зизими очами. Я намагалася зрозуміти, котра пара очей справжня, а котра ні, й котре око зі справжньої пари косить, а котре ні, аж тут вона насунулася до мого обличчя і, розплившись у змовницькому вишкірі, просичала, мовби в спробі мене підбадьорити: «Вона думає, що вистрибне з вікна, але в неї не вийде вистрибнути з вікна, бо всі вікна заґратовані!»

І коли доктор Гордон завів мене в кімнату з голими стінами в дальньому крилі будинку, я побачила, що вікна там справді заґратовані, а двері кімнати, і двері комори, і шухлядки бюро, і все, що могло відчинятися й зачинятися, мало в собі замкові шпарини, аби його можна було замкнути.

Я вляглася на кушетку.

Зизоока медсестра повернулася. Вона розщібнула мій годинник і поклала собі в кишеню. Тоді заходилася вишукувати шпильки в моєму волоссі.

Доктор Гордон відімкнув комору. Витягнув столик на коліщатах і закотив мені за голову. На тому столі був якийсь апарат. Медсестра почала мастити мені скроні смердючим жиром.

Коли вона нахилилася, щоб дотягтися до скроні з боку стіни, її великі груди накрили мене хмарою чи то пухкою подушкою. Її плоть злегка відгонила чимсь лікарняним.

— Не хвилюйтеся, — сказала медсестра, вишкірившись. — Усі спершу до смерті лякаються.

Я спробувала всміхнутись у відповідь, але шкіра обличчя задубіла, мов пергаментна.

Доктор Гордон прилаштовував мені до скронь металеві пластинки. Ремінь, що втримував їх на місці, боляче врізався в чоло. Мені дали закусити дріт.

Я міцно заплющила очі.

На мить запала тиша, немов усе довкола затамувало подих.

А тоді щось зійшло на мене й струснуло так, наче небо впало на землю. Вжжжжжжж — дзижчало воно, і повітря тріскотіло синіми блискітками, і кожен спалах судомив мене так сильно, що, здавалося, всі кістки зараз тріснуть і сік порсне з мого тіла, мов із розітнутого стебла.

Я спробувала пригадати, що такого страшного накоїла за життя.

Я сиділа в плетеному кріслі й тримала високу склянку з томатним соком. Годинник повернувся на зап’ясток, але виглядав чужорідно. Потім я збагнула, що його застебнули навпаки. Я відчувала, що шпильки у волоссі сиділи якось незвично.

— Як ви почуваєтесь?

Із глибин пам’яті виринув наш старий торшер — одна з небагатьох реліквій, що лишилися від батькового кабінету. У торшера була висока металева нога, на якій трималося дзвоноподібне мідне ложе з лампочкою всередині, а від нього тягнувся вниз до розетки подертий тигрячо-смугастий шнур.

Якось я вирішила пересунути той торшер від материного боку ліжка до свого письмового столу на іншому боці кімнати. Шнура мало б вистачити, тож я вирішила його не вимикати. Я міцно взялася обіруч за волохатий шнур і лампу.

І тоді з лампи щось вистрибнуло, блимнуло синім спалахом і затрусило мною, аж зуби зацокотіли, я намагалася відсмикнути руки, але вони мов прилипли, і я заверещала, чи то вереск вирвало з мого горла, бо я не впізнала власного голосу, хоч і чула, як він звився й затремтів у повітрі, наче силоміць знетілений дух.

А тоді мої руки віднялися від торшера, і я впала спиною на материне ліжко. Крихітна оторочена чорним ранка, немов слід від олівця, темніла посередині правої долоні.

— Як ви почуваєтесь?

— Добре.

То була неправда. Я почувалася жахливо.

— В якому коледжі ви вчилися, нагадайте?

Я відповіла.

— О! — обличчя доктора Гордона поволі освітила майже щаслива усмішка. — Там була жіноча військова база, правда? Під час війни.

Кісточки материних пальців були такі білі, наче за годину очікування з них зійшла шкіра. Мати глянула повз мене на доктора Гордона, і той, певно, кивнув або всміхнувся, бо її обличчя враз розслабилося.

— Ще кілька сеансів електросудомної терапії, місіс Ґрінвуд, — почула я голос доктора Гордона, — і ви, гадаю, помітите дивовижне покращення.

Та дівчина досі сиділа за роялем, і пошматовані нотні аркуші мертвим птахом спочивали біля її ніг. Вона тупо дивилася на мене, а я — на неї. Вона примружилася. Показала мені язик.

Мати пішла за доктором Гордоном до дверей. Я волочилася слідом, а коли вони відвернулися — відповіла дівчинці, відстовбурчивши вуха. Вона сховала язик, її обличчя скам’яніло.

Я вийшла під сонце.

Чорний універсал Додо Конвей, під плямистою тінню дерева подібний на пантеру, заліг в очікуванні.

Це авто початково належало заможній світській дамі, яка його й замовила — чорне, без жодного вкраплення хрому, з чорним шкіряним салоном, — та коли отримала, виявила, що воно її пригнічує. «Точнісінько катафалк», — сказала вона, і всі поділяли цю думку, і ніхто не хотів його викупити, тож Конвеї забрали його зі знижкою, заощадивши кількасот доларів.

Я сиділа на передньому сидінні між Додо й матір’ю, заклякла й сумна. З кожною спробою зосередитися думки тікали від мене, мов фігуристи, і крутили свої піруети десь посеред величезної порожньої ковзанки.

— Годі з мене доктора Гордона, — сказала я, коли ми вийшли з авто Додо й воно зникло за соснами. — Можеш йому подзвонити й повідомити, що наступного тижня я не приїду.

Мати всміхнулася:

— Я знала, що моя донечка не така.

Я глянула на неї:

— Яка не така?

— Не така, як ті страшні люди. Страшні мертві люди в його клініці, — вона помовчала й додала: — Я знала, що ти вирішиш знову бути здоровою.

СТАРЛЕТКА ПІШЛА З ЖИТТЯ ПІСЛЯ 68-ГОДИННОЇ КОМИ

Я навпомацки рилася в сумочці, між зім’ятих папірців, і косметички, і арахісових лушпайок, і дріб’язку, і крихітної коробочки з дев’ятнадцятьма лезами «Жилет», аж доки вивудила миттєве фото, яке зробила того пообіддя в смугастій оранжево-білій кабінці.

Піднесла його до розмитого зображення померлої дівчини. Усі риси збігалися: рот до рота, ніс до носа. Хіба що очі відрізнялися. На миттєвому фото очі були розплющені, а на газетному — заплющені. Однак я знала напевно: якби тій дівчині хтось навмисне широко розплющив очі, вони дивилися б на мене зі шпальти точно так мертво, чорно, безвиразно, як очі з миттєвого фото.

Я запхала свій знімок у сумочку.

«Просто посиджу тут на лавці під сонцем іще п’ять хвилин, за годинником на тій будівлі, — сказала я собі, — а тоді піду кудись і зроблю це».

Подумки я скликала свій нечисленний внутрішній хор.

Естер, хіба вам не цікава ваша робота?

Знаєш, Естер, у тебе є всі задатки для справжньої невротички.

Так ти ніколи нічого не досягнеш, так ти ніколи нічого не досягнеш, так ти ніколи нічого не досягнеш.

Якось спекотної літньої ночі я годину цілувалася з волохатим мавпоподібним студентом Єлю, бо жаліла його — такий він був бридкий. Коли це скінчилося, він сказав: «Бачу твоє майбутнє, мала. Ти й у сорок будеш недоторкою».

«Штукарство!» — нашкрябав на моєму оповіданні «Довгі вихідні» викладач літературної творчості.

Я не знала, що означає «штукарство», тож подивилася в словнику.

Штукарство — прийоми, розраховані на досягнення зовнішніх ефектів; блазнювання, трюкацтво.

Так ти ніколи нічого не досягнеш.

Я не спала двадцять одну ніч.

Я міркувала, що найпрекрасніша у світі річ — це тінь, мільйони рухливих форм і закамарків тіні. Тіні лежали на шухлядках бюро, і на шафах, і на валізах, вони були попід будинками, й деревами, й каменями, а ще на споді людських очей і усмішок, і нескінченна, довжезна, багатомильна тінь на нічному боці Землі.

Я глянула вниз, на два перехрещені пластирі тілесного кольору на правій гомілці.

Того ранку я взялася до діла.

Я зачинилася, набрала повну ванну теплої води й витягла лезо «Жилет».

Коли в якогось давнього римського філософа запитали, як він воліє померти, той відповів, що розітнув би собі вени в теплій ванні. Я думала, буде легко: лежати у прозорій воді й спостерігати, як червінь розквітає на зап’ястках пелюстка за пелюсткою, аж доки зісковзну в сон під кричущо-червоне макове плесо.

Та коли дійшло до діла, шкіра на зап’ястку була така біла й беззахисна, що я не змогла. Наче те, що я хотіла вбити, ховалося не під тією шкірою і не в синюватій жилці, що пульсувала під натиском великого пальця, а деінде, глибоко, у потаємному й геть не такому доступному місці.

Лише два рухи. Один зап’ясток, потім другий. Три рухи, якщо з перекладанням леза з руки в руку. А тоді я залізу у ванну й ляжу.

Я стала перед аптечкою. Якщо в процесі дивитися в дзеркальні дверцята, то здаватиметься, ніби спостерігаю за кимсь іншим — героїнею книжки чи п’єси.

Проте людина в дзеркалі була мов паралізована й надто загальмована, аби щось робити.

Тоді я подумала, може, треба для початку пустити трохи крові й так потренуватися, тож я сіла на бортик ванни й поклала праву щиколотку на ліве коліно. Тоді піднесла праву руку з лезом і дозволила їй вільно, мов гільйотині, упасти на гомілку.

Не відчула нічого. А тоді відчула дрібне пронизливе тремтіння, і яскраво-червона борозна проступила між країв розрізу. Темна крапля крові налилася, мов плід, покотилася долі й скрапнула в чорну лаковану туфельку.

Я вже думала лягати у ванну, але зрозуміла, що згаяла більшість ранку і мати, певно, невдовзі повернеться додому й знайде мене раніше, ніж усе скінчиться.

Тож я заліпила поріз, склала леза і пішла на передполудневий автобус до Бостона.

— Вибач, дитинко, не ходить метро до тюрми на Дір-Айленді, це ж острів.

— Ні, тюрма не на острові, колись то був острів, але там зробили насип і приєднали його до суші.

— Нема метро.

— Але мені треба туди.

— Ну, не плач, — товстий касир глянув на мене крізь ґратчасте віконце. — Хто там у тебе, золотку, хтось із родичів?

Люди штовхалися й терлися одне об одне в штучно освітленій пітьмі, кваплячись на потяги, що совали туди-сюди в кишкоподібних тунелях під площею Сколлея. Я відчувала, як сльози викочуються із зіщулених кутиків очей.

— Там мій батько.

Товстун дослідив схему на стіні каси.

— Зроби от як, сядь на трамвай, отам, і вийди на Орієнт-Гайтс, там пересядь на автобус до Пойнта, — він широко всміхнувся. — Він тебе довезе прямо до тюремних воріт.

— Агов!

Юнак у синій уніформі помахав мені з будки.

Я помахала у відповідь і пішла далі.

— Агов!

Я зупинилась і повільно підійшла до будки, що мостилася на піщаному узвишші, мов самотня кругла вітальня.

— Далі не можна. Там територія тюрми, вхід заборонено.

— Я думала, по пляжу всім можна гуляти, — відповіла я. — Якщо йти вздовж води.

Він на хвильку замислився.

А тоді сказав:

— Не по цьому пляжу.

У нього було приємне й свіже обличчя.

— Симпатично у вас тут, наче маленький будиночок.

Він озирнувся на кімнату: плетений килим, цупкі ситцеві фіранки. Усміхнувся.

— Навіть кавоварка є.

— Колись я жила тут неподалік.

— Серйозно? Я сам народився й виріс у цьому містечку.

Я поглянула за піщане пустирище, на паркмайданчик і ґратчасту браму, і за ґратчасту браму — на вузьку дорогу до колишнього острова, обабіч затиснену океаном.

Тюремні споруди з червоної цегли мали привітний вигляд, мов будівлі прибережного коледжу. На зеленому пагорбі ліворуч я розгледіла дрібні білі цятки й більші рожеві цятки, що безладно рухалися. Запитала про них в охоронця, а той відповів:

— Тамто в нас кури й свині.

Якби мені стало розуму не їхати з цього містечка, я познайомилася б із цим охоронцем ще в школі, ми одружилися б, і зараз у нас був би цілий виводок дітей. Гарно було б жити біля моря з купою дітей, свиней і курей, ходити в тому, що моя бабуся називала купальними сукнями, і сидіти в якійсь кухні з яскравим лінолеумом, і мати товсті руки, й пити каву за кавою.

— Як потрапити в ту в’язницю?

— Отримати перепустку.

— Ні, як зробити, щоб туди посадили?

— А, — засміявся охоронець. — Треба вкрасти авто чи пограбувати крамницю.

— А вбивці там є?

— Ні, убивць відсилають у головну тюрму штату.

— А хто ще там сидить?

— Ну, першого зимового дня до нас везуть безхатьків із Бостона. Вони розбивають вітрину, їх забирають, і вони зимують у теплі з телевізором, купою харчів і баскетболом по вихідних.

— Як мило.

— Мило, коли воно до душі, — сказав охоронець.

Я попрощалася й пішла, лише раз глянувши назад. Охоронець так і стояв на порозі будки, а коли я озирнулася, відсалютував на прощання.

Колода піді мною була свинцево важкою й відгонила дьогтем. З-під пагорба, над яким височів масивний сірий циліндр водонапірної вежі, тягнулася в море, заокруглюючись, піщана коса. Під час високих припливів вона повністю зникала під водою.

Я добре пам’ятала ту косу. В її серпоподібному вигині утворювалася захищена гавань для незвичних молюсків, яких не було більше ніде вздовж пляжу.

Мушлі в них були товсті й гладенькі, завбільшки з подушечку долоні під великим пальцем, зазвичай білі, хоча траплялися рожеві й персикові. Подібні на черепашки невеликих морських равликів.

— Мамусю, та дівчина досі там сидить.

Я ліниво підвела погляд і побачила малу замащену вогким піском дитину, яку відтягувала від води худорлява птахоока жінка в червоних шортах і біло-червоному бюстгальтері в горошок.

Я не розрахувала, що влітку на пляжі буде повно відпочивальників. За десять років моєї відсутності на пласких пісках Пойнта тут і там повиростали, мов знахабнілі гриби, чепурні блакитні, рожеві й блідо-зелені хижки, а в небі сріблясті аероплани й сигароподібні дирижаблі поступилися реактивним літакам, що, гучно злітаючи з аеродрому по той бік затоки, проносилися над дахами.

На пляжі я була єдиною дівчиною в спідниці й на високих підборах, тож, певно, помітно виділялася. Невдовзі я зняла лаковані туфлі, бо вони нещадно провалювалися в пісок. Приємно було уявляти, як вони самотньо стоятимуть на сріблястій колоді й, наче компас моєї душі, вказуватимуть носачками на море, коли я помру.

Я намацала в сумочці коробочку з лезами.

А тоді усвідомила, яка ж я дурепа. Леза в мене були, а гарячої ванни не було.

Я подумала, чи не зняти кімнату. Мусять бути серед цих курортних будівель якісь пансіони. Але в мене не було багажу. Це підозріло. Крім того, в пансіонах мешканці постійно хочуть скористатися ванною. Навряд чи я встигну все зробити й залізти у ванну, перш ніж хтось загрюкає в двері.

Мартини в самому кінці коси чалапали, мов на дерев’яних ходулях, і нявкали по-котячому. А потім здійнялися з місця одне за одним і, скрикуючи, закружляли в мене над головою.

— Чуєте, леді, ви б там не сиділи, скоро приплив.

Малий хлопець сидів навпочіпки за кілька кроків від мене. Він підібрав круглий фіолетовий камінчик і запустив його понад водою. Вода, гучно хлюпнувши, проковтнула його. Хлопчик порився в кишенях, і я почула, як камінці забрязкотіли, ніби монети.

Хлопчик запустив плаский камінець жабкою понад блідо-зеленим плесом, той підстрибнув сім разів, перш ніж зник у воді.

— Чому не йдеш додому?

Малий запустив ще один камінець, важчий.

— Не хочу.

— Тебе мати шукає.

— Не шукає, — він відповів схвильовано.

— Якщо підеш додому, дам тобі цукерку.

Хлопчик нерішуче посунувся до мене.

— Яку?

Однак я й не дивлячись знала, що в моїй сумочці є хіба що арахісові лушпайки.

— Дам тобі грошей на цукерку.

— Ар-ту-ре!

З-за коси й справді вийшла жінка. Підковзуючись, вона явно лаялася собі під ніс, бо між дзвінкими владними вигуками її губи рухалися вгору-вниз.

— Ар-ту-ре!

Вона приклала долоню дашком до чола, наче це мало допомогти розгледіти нас у поволі загуслих сутінках.

Я відчувала, як із наближенням матері танула хлопчикова цікавість до мене. Він почав удавати, ніби не бачить мене. Покопав камінці, мовби щось під ними шукаючи, і пішов собі.

Я здригнулася.

Каміння, мертве й холодне, лежало під моїми босими стопами. Я вже затужила за чорними туфлями, які лишилися на пляжі. Хвиля відсахнулася від мене, мов рука, а тоді наблизилась і торкнулася моєї стопи.

Здавалося, сморід виринає аж із морського дна, де білі сліпі рибини самі освітлюють собі шлях крізь одвічний крижаний холод. Я уявляла акулячі зуби й китові слухові кістки, що надгробками лежать на дні.

Я вичікувала, наче море могло прийняти рішення за мене.

Друга хвиля розлилася довкола моїх ніг, оторочена білою піною, і озноб пронизав мене до кісток смертельним болем.

Моя плоть здригнулася в нападі боягузтва від думки про таку смерть.

Я взяла сумочку й пішла холодним камінням до місця, де туфлі чатували в бузковому вечірньому присмерку.