Під скляним ковпаком

Розділ шістнадцятий

Кімната Джоан була дзеркальним відображенням моєї. Усе те саме — і комод, і стіл, і шафа, і біла ковдра з великою синьою літерою «С» у центрі. Я подумала, що Джоан, почувши про мене й клініку, винайняла собі тут кімнату просто задля жарту. Це пояснило б, чому вона називала мене своєю подругою. Насправді я погано її знала, трималася з нею прохолодно й на відстані.

Я скулилася на ліжку Джоан.

— Як ти сюди потрапила?

— Прочитала про тебе, — відповіла Джоан.

— Тобто?

— Прочитала про тебе і втекла з дому.

— А як втекла? — промовила я рівно, без усякого подиву.

Джоан відхилилася на спинку лікарняного крісла, оббитого квітчастим ситцем.

— Влітку влаштувалася секретаркою до головного в капітулі якогось ордену чи братства, ну як масони, тільки то були не масони. Жахливо почувалася. Кісточки на стопах набрякли, я ледве ходила — потім навіть мусила взувати на роботу гумові чоботи замість туфель, ти ж уявляєш, як це впливало на мій настрій…

Джоан здуріла — а як інакше пояснити гумові чоботи — або перевіряла, наскільки здуріла я, щоб їй повірити. Та й кісточки набрякають тільки в літніх людей. Я вирішила підіграти їй і вдавати, ніби повірила, що це вона тут божевільна.

— Я в будь-чому, крім туфель, дурнувато почуваюсь, — відповіла я, непевно всміхнувшись. — Сильно боліло?

— Та жахливо. А мій начальник — він тоді саме з дружиною роз’їхався, але не міг піти й отримати розлучення, бо це проти правил ордену, — так от, мій начальник щохвилини мене смикав і викликав до себе, і щоразу, коли я підводилася, ноги боліли пекельно, а щойно я сідала на місце — він знову тиснув на виклик, аби на щось понарікати…

— Чому ти не звільнилася?

— Ой, та звільнилася, чи як це назвати. Пішла на лікарняний. Не виходила з дому. Ні з ким не бачилася. Сховала телефон у шухляду і не брала слухавки… А тоді лікар відправив мене до психіатра у велику лікарню. Я записалася на дванадцяту і прийшла туди в жахливому стані. О пів на першу до мене нарешті вийшла медсестра з реєстратури і сказала, що лікар пішов на обід. Спитала, чи я зачекаю, і я відповіла, що зачекаю.

— Він повернувся?

Джоан розповідала усе це надто захоплено, щоб їй повірити, але я й далі підігравала — хотіла побачити, куди її заведе ця розповідь.

— Ох, так. Ти ж розумієш, я була готова себе вбити. Я сказала, що, коли той лікар мені не допоможе, мені кінець. І медсестра з реєстратури повела мене довгим коридором, а коли ми вже дійшли до дверей, обернулась і спитала: «Ви ж не проти, якщо з лікарем буде кілька студентів?» Що я мала відповісти? Звісно, я відповіла, що не проти. Входжу — а на мене витріщилися дев’ять пар очей. Дев’ять! Тобто вісімнадцять очей, якщо рахувати кожне окремо. Звісно, якби медсестра попередила, що там буде дев’ятеро людей, я одразу звідти пішла б. Але все, я вже зайшла, пізно. А ще того дня так вийшло, що я була в шубі…

— У серпні.

— Ой, то був такий день, зимно, вогко, і я думала, що це ж уперше до психіатра, — ну, ти розумієш. Хай там як, а психіатр із моєї шуби очей не спускав увесь час, і я бачила, що він про мене подумав, коли я запропонувала заплатити як за навчальну консультацію, бо там були студенти, а не як за повноцінну. В нього очі буквально значками долара світились, як у мультику. Ну, я йому чого тільки про себе не розповіла — певно, все на світі: і про набряклі кісточки, і про телефон у шухляді, і про бажання себе вбити, а він послухав, попросив вийти й зачекати, доки поговорить про мене зі студентами, а коли покликав назад, то сказав знаєш, що?

— Що?

— Склав руки, подивився на мене й каже: «Міс Ґіллінґ, ми дійшли висновку, що вам допоможе групова терапія».

— Групова терапія?

Мабуть, я перепитала нещиро, мов луна в порожній кімнаті, але Джоан цього не зауважила.

— Так він сказав. Уявляєш, як мені, з планами себе вбити, було б це обговорювати з купою незнайомців, які почуваються не краще за мене…

— Дикість якась, — я мимохіть починала співчувати. — Це якось взагалі не по-людськи.

— Точно так я йому й сказала. Пішла додому і написала тому психіатру листа. І в листі гарненько пояснила, що такі люди, як він, не мають права навіть думати про те, щоб допомагати хворим…

— Він тобі відписав?

— Не знаю. Того дня я прочитала про тебе.

— Тобто?

— Ну про те, як поліція вважала, що ти загинула, оце все. У мене десь була купа газетних вирізок.

Вона підскочила, і мені в ніс ударив запах стайні, аж у ніздрях закололо. Джоан була призеркою студентських кінноспортивних змагань, і я замислилася, чи не ночувала вона в стайні.

Джоан пошаруділа у валізі й піднесла мені жменю вирізок.

— Ось, диви.

На першій вирізці було збільшене фото дівчини з нафарбованими чорним повіками й чорними губами, розтягненими в посмішці. Я гадки не мала, звідки в них такий вульгарний знімок, аж доки помітила сережки й кольє з «Блумінґдейлз», які штучними зорями відблискували в білому світлі спалаху.

ЗНИКЛА СТИПЕНДІАТКА КОЛЕДЖУ. МАТИ ЗАНЕПОКОЄНА

Стаття під фотографією повідомляла, що ця дівчина пішла з дому 17 серпня, вдягнена в білу блузу й зелену спідницю, перед тим лишивши записку, що йде на прогулянку допізна. Коли опівночі того дня міс Ґрінвуд не повернулася, її мати звернулася в поліцію.

На наступній вирізці був знімок, де ми з матір’ю та братом стоїмо на задньому дворі нашого будинку й усміхаємось. Я не могла пригадати, хто нас фотографував, а коли помітила, що на мені джинсовий комбінезон і білі кеди, зрозуміла: це знято того спекотного літнього дня, коли я збирала шпинат, а Додо Конвей заїхала до нас і зробила кілька родинних фото. Місіс Ґрінвуд просила надрукувати це фото в газеті зі сподіванням, що воно заохотить доньку повернутися додому.

ЗНИКЛА ДІВЧИНА МОГЛА ВЗЯТИ ІЗ СОБОЮ СНОДІЙНЕ

Темний нічний знімок із десятком місячно-білих облич серед лісу. Люди по краях спершу здалися мені якимись коротконогими страшками, та зрештою я второпала, що це не люди, а пси. Поліцейські з собаками шукають зниклу дівчину. Сержант поліції Білл Гіндлі: «У нас погані передчуття».

ЗНИКЛУ ДІВЧИНУ ЗНАЙДЕНО ЖИВОЮ!

На останньому фото поліцейські несуть щось довге й обвисле, загорнуте в білу ковдру, звідки стирчить щось подібне на качан капусти. Під знімком написано, що мати спустилася в підвал на щотижневе прання й почула із заваленої ніші в стіні притишений стогін…

Я розклала вирізки на білій ліжковій рівнині.

— Лиши собі, — сказала Джоан. — Їх можна вклеїти в альбом.

Я склала вирізки й сховала їх у кишеню.

— Прочитала про тебе, — вела далі Джоан, — не про те, як вони тебе знайшли, а до того, тоді взяла всі свої гроші й сіла в перший-ліпший літак до Нью-Йорка.

— Чому до Нью-Йорка?

— Ну, мені здалося, що там буде легше себе вбити.

— І що ти зробила?

Джоан вишкірилася по-овечому й простягнула до мене руки долонями догори. На білій плоті зап’ястків крихітним гірським хребтом випиналися червонясті рубці.

— Як ти це зробила?

Уперше я зауважила, що в нас із Джоан може бути щось спільне.

— Пробила руками шибу в кімнаті співмешканки.

— Якої співмешканки?

— Давньої сусідки, ще з коледжу. Вона працювала у НьюЙорку, і я не придумала, де б іще зупинитися, та й грошей майже не лишилось, тому я попросилася до неї. Там мене знайшли батьки — вона їм написала, що я дивно поводжусь, — і батько одразу прилетів мене забрати.

— Але тепер із тобою все добре, — сказала я ствердно.

Джоан уважно поглянула на мене блискучими, ніби мокра галька, очима.

— Мабуть, добре. А з тобою хіба ні?

Я заснула одразу після вечері.

Розбудив мене гучний голос. Місіс Бенністер, місіс Бенністер, місіс Бенністер, місіс Бенністер. Виповзаючи зі сну, я виявила, що б’ю руками об бильце ліжка й кричу. Суха й гостра нічна сестра місіс Бенністер підбігла до мене.

— Тихенько, розіб’єш.

Вона відстібнула годинник із мого зап’ястка.

— Що таке? Що сталося?

Обличчя місіс Бенністер на мить зібгалося в усмішці:

— У вас була реакція.

— Реакція.

— Так. Як ви почуваєтесь?

— Неясно. Якось легко й весело.

Місіс Бенністер допомогла мені сісти.

— Тепер вам поліпшає. Дуже скоро. Хочете теплого молока?

— Так.

І коли місіс Бенністер піднесла чашку до моїх губ, я склала язик жолобком, і гаряче молоко потекло в мене, і я смакувала ним уповні, і розкошувала, наче немовля, яке припало до матері.

— Місіс Бенністер каже, у вас була реакція.

Доктор Нолан всілася в кріслі біля вікна й дістала крихітний коробок сірників. Точно такий, як той, що я сховала в кишені халата, і на хвильку я навіть припустила, що медсестра могла знайти його в мене і потай повернути.

Доктор Нолан шорхнула сірником об бік коробка. Жовте полум’я вистрибнуло з небуття, і я спостерігала, як лікарка всмоктує його в кінчик цигарки.

— Місіс Бі каже, вам поліпшало.

— На якийсь час. Тепер усе знову як було.

— Маю для вас новину.

Я вичікувала. Уже скількись днів поспіль — гадки не маю, скільки саме, — я вранці, вдень і ввечері сиділа в шезлонгу в ніші, закутана в білу ковдру, і вдавала, ніби читаю. Уявляла собі, що доктор Нолан дасть мені скількись днів, а потім скаже те саме, що я чула від доктора Гордона: «Прикро, але, схоже, вам не ліпшає. Думаю, вам допоможуть кілька сеансів шокової терапії».

— Вам не цікаво, яка новина?

— Яка? — притуплено запитала я, приготувавшись до найгіршого.

— Якийсь час до вас не пускатимуть відвідувачів.

Заскочена зненацька, я дивилася на неї з недовірою.

— Це ж чудово.

Вона всміхнулася:

— Я знала, що ви зрадієте.

Тоді я озирнулася, і доктор Нолан глянула в тому ж керунку — на відерце для сміття біля комода. З нього стирчало дванадцять криваво-червоних трояндових пуп’янків на довгих стеблинах.

Того дня мене навідувала мати.

Мати була лиш однією ланкою в довжезному ланцюгу відвідин: моя колишня працедавиця, леді християнська науковиця, яка гуляла зі мною на лікарняній галявині й говорила про якийсь біблійний туман, який здіймався від землі, і що той туман — омана, і що в мене всі біди були від того, що я вірила в туман, і варто лишень припинити вірити в туман — і він розвіється, і я побачу, що зі мною насправді все було гаразд; а ще був викладач англійської зі старшої школи, який вирішив приїхати й навчити мене грати в скрабл, бо йому здавалося, що це поверне мені цікавість до слів; і навіть Філомена Ґінея власною персоною, яка була дуже невдоволена роботою лікарів і постійно мені про це казала.

Я ненавиділа всі ті відвідини.

Сиділа собі в ніші у вітальні чи у своїй кімнаті, а до мене зазирала усміхнена медсестра й сповіщала про когось із відвідувачів. Якось вони пустили до мене навіть проповідника з унітаріанської церкви, який насправді ніколи мені не подобався. Він постійно дуже нервував, і я бачила, що він вважав мене скажено божевільною, адже я розповіла, що вірю в пекло й у те, що деякі люди, як‑от я, мусять пожити в пеклі до смерті, бо не можуть потрапити туди після смерті, оскільки в життя після смерті не вірять, а з кожним після смерті трапляється те, у що він вірить.

Я ненавиділа всі ті відвідини, бо весь час відчувала, як відвідувачі порівнюють моє товсте тіло й масне волосся з тими, які в мене були раніше, і з тими, якими вони мусять, на їхню думку, бути, і я знала, що гості йшли від мене переповнені відразою.

Я вважала, що, якби мене лишили саму, мені було б трохи спокійніше.

Найгірше було з матір’ю. Вона ніколи мене не сварила, натомість із пісним обличчям благала розповісти, що вона зробила не так. Мати була впевнена: лікарі вважають, що вона щось зробила не так, адже багато розпитували про те, як вона привчала мене до горщика, а я ж чудово сама привчилася з дуже раннього віку, тому ніяк їй не дошкуляла.

Того дня мати принесла мені троянди.

— Лиши їх мені на похорон, — сказала я.

Материне обличчя зморщилось і набуло такого виразу, ніби вона от‑от заплаче.

— Естер, ти що, не пам’ятаєш, який сьогодні день?

— Ні.

Я подумала, може, День святого Валентина.

— Твій день народження!

І тоді я викинула троянди в смітник.

— Не могла вона нічого дурнішого придумати, — сказала я доктору Нолан.

Та кивнула. Наче розуміла, про що я.

— Ненавиджу її, — додала я, очікуючи, що зараз мені за це прилетить.

Але доктор Нолан тільки всміхнулася, наче її щось дуже, дуже потішило, і відповіла:

— Схоже, так і є.