Паперові солдати

10

Маленька срібляста зірочка лежала на дні склянки з горілкою, і світло, переломлюючись через скляні грані, множило її образ в очах Бориса Стекляра. Так — дві. А так — три. Як на погонах старшого лейтенанта. Але насправді зірочка була четвертою, а чотири зірочки — це капітан. Чергове і заслужене звання.

— Страшно? — під’южив Маркелов, до сьогодні старший за званням, а значить — розпорядник ритуалу.

— Мені? — старший лейтенант, а точніше уже капітан Стекляр, обурено звів брови. — Я на передовій спирт не розбавляв.

Старший лейтенант Мудрицький, відтепер наймолодший за званням у групі, з повагою подивився на колегу. Він на передовій не був. А Маркелов гмикнув:

— Тоді не чаклуй, а пий! Нам теж хочеться.

Стекляр обережно двома пальцями взяв двістіграмову склянку, налиту до краю. Зірочка на денці ще раз підморгнула йому. Обережно, щоб не пролити ані краплинки, новоспечений капітан підніс горілку до губів і почав пити — спочатку повільно, а потім все швидше, щоб пекуча рідина не затримувалася у роті. Утім, наприкінці він знову сповільнив темп і обережно губами впіймав залізну зірочку — немовби поцілував.

— Мужик! — схвально кивнув Маркелов.

Бібліотекар, якому до звання капітана лишалося ще кілька років, лише зітхнув. Капітан-розпорядник своїми грубими пальцями зняв зірочку з губ Стекляра і, точно відмірявши відстань, причепив її до золотавого погона. Тоді витрусив зі склянки останні краплі рідини і поклав на дно другу зірочку.

— Наливай! — звелів він Мудрицькому, який сидів біля пляшок з горілкою.

Той налив знову по самісінькі вінця. Стекляр, якому від перших двохсот грамів очі вже полізли на лоба, важко відсапувався. В роті пекло вогнем, але закусювати за правилами не годилося — тим більше, якщо хвалишся, як жлуктав на фронті спирт. Але наступна порція вже стояла перед очима, і з дна звабливо підморгувала нова зірочка — на другий погон. Стекляр зітхнув і обережно взяв гранчак.

Перші ковтки пішли добре, але потім організм почав протестувати проти такої дози. Зупинятися, втім, було не можна, тому новоспечений капітан вирішив прискорити процес, різко перевернув склянку в себе, широко розкривши рота, похлинувся, закашлявся, втім мужньо стулив зуби — адже пролити горілку у таку мить вважалося гріхом. Якусь мить він тримав її в роті, потім продихався і врешті одним величезним ковтком поглинув усе до краплинки.

— Молодець! Тепер ти справжній капітан! — Мудрицький схвально подивився і простягнув руку. — Давай зірочку.

— Зірочку? — Стекляр скосив очі на дно склянки. Там було порожньо. Потім провів язиком по зубах, але в роті теж нічого не було. Глянув на стіл — чи не впала. Потім собі на коліна. На підлогу...

— Ну! — підігнав розпорядник.

— Немає, — розгублено мовив Стекляр.

— Кого немає?

— Зі-зірочки, — від горілки та розгубленості на Стекляра напала гикавка.

— Як це, немає? Була ж.

— Н-не знаю.

Бібліотекар нахилився і уважно оглянув стіл, потім привстав і обмацав Стеклярові кітель — чи не завалилася кудись, поки дебелий Маркелов дивився на це згори-вниз:

— Ну ти даєш!

— Може, проковтнув? — акуратист-лейтенант уважно роздивлявся підлогу, але марно.

— Я-як можна проковтнути зірочку? Вона ж-же го-го-стра, — новоспечений капітан відчув, як тіло зсередини починає горіти, чи то від горілки, а чи то від подряпин, що їх завдавала загублена зірочка.

— Завтра в сортирі пошукаєш, — загиготів Маркелов. — Лейтенант, наливай! Що ми як не люди!

На столі стояли банки з консервами, горілка, хліб та сало — те, що можуть дозволити собі чоловіки на службі. Молодший за званням розлив по сто грамів. Розпорядник підняв свою порцію і поплескав Стекляра по плечу.

— Нічого, зате ти тепер капітан не тільки зовні, але й з середини.

— Та іди ти! — Стекляр невпевнено рукою потягнувся за склянкою.

— Закуси, — дбайливо підказав Мудрицький.

— Салом, щоб легше пройшла! — загиготів Маркелов і провів рукою по горлу згори-вниз.

Попри поради Стекляр влив у себе ще сто грамів, і лише потім схопив банку з тушениною та ножем почав жадібно виколупувати звідти жилавий вміст. Добродушний розпорядник поклав сало на хліб і посунув товаришу. Проте цей дружній жест викликав у того несподівано гостру реакцію.

— Я тепер теж к-капітан, поняв? — п’яно-агресивно проголосив Стекляр.

— І що? — Маркелов дивився скептично.

— А те, що я тепер т-тобі не молодший за званням, поняв?

— А! Це! Ну то ти у нас ніколи не був молодшим. Керівник слідчої групи як-не-як. Товариш начальник.

— І начальник! А знаєш, чому мене призначили к-к-керівником, а не тебе? — Стекляр підняв важкі від горілки очі на колегу.

— Бо полковник сказав, що ти мозга, — спокійно відповів Маркелов і налив собі пів склянки.

— Мозга! — стукнув по столу Стекляр і одразу задмухав на забиту цим ударом долоню. — Чорт!

— Закушуй, мозга, бо розвезе, — порадив Маркелов.

— Не р-розвезе. Я на фронті...

— Спирт не розбавляв. Чули вже. Усі жлуктали шампанське, а ти спирт.

— Яке шампанське? — не зрозумів Стекляр. — Не було шампанського.

— Ну, за зірочку! Дай бог не остання! — Маркелов поспіхом вихилив свою горілку і теж взявся за тушенину.

Каламутні очі новоспеченого капітана супроводжували кожен його рух.

— К-капітан! — сказав той нарешті. — От ти мене одразу не злюбив, так?

— А за що тебе любити? Ти ж не баба.

— Ні. Не баба, — погодився Стекляр. — А все одно от скажи, ти скільки вже в головному управлінні?

Клеванський опер знизав плечима:

— А от як групу організували, одразу. Більше місяця.

— Щодня ходиш? — зіщулився Стекляр.

— А ти що, відділ кадрів? — незлостиво огризнувся той.

— Щодня, — голова керівника групи смикнулася, зображуючи кивок. — А скільки сходинок до нашої кімнати, знаєш?

— В смислі? — Маркелов злегка розгубився.

— В прямому. Скільки сходинок ти топаєш ногами? Щодня?

Оперативних подивився на колег, почухав потилицю.

— Ну як... четвертий поверх... скільки...

— А й справді, скільки? — здивовано повторив бібліотекар.

— Скільки-скільки, — перекривив його Стекляр. — Тридцять чотири! А скільки кроків звідси до тюрми?

— Та іди ти! — махнув рукою Маркелов.

— Тому що не знаєш! Щодня ходиш і не знаєш! — Стекляр посунув до молодшого за званням склянку. — Наливай!

Той захоплено похитав головою і відкоркував нову пляшку:

— Мозга!

— От! — підняв палець Стекляр. — А ще я знаю, скільки аркушів у справі, яку ми ведемо. А ви не знаєте?

— Ти краще порахуй, скільки зірочок на твоїх погонах.

— Вісім! — одразу огризнувся Стекляр, потім гикнув. — Точніше, сім. Ех ви! — він взяв склянку, понюхав горілку, скривився, а потім одним духом вихилив її.

У двері постукали. На порозі з’явився вістовий.

— Товаришу капітан! — козирнув він. — З Клевані повідомляють, що виявили бандитський бункер!

— Виїздимо! — Маркелов одразу протверезішав, схопив зі стільця свого кашкета та обернувся до Стекляра. — Борь!

Але той вже упав обличчям на стіл, і лише гучне сопіння видавало наявність життя в отруєному горілкою тілі.

Маркелов подивився на керівника, плюнув на підлогу і вдягнув кашкет.

— Ех ти, мозга! — потім обернувся до Мудрицького. — Чого сидимо, лейтенанте? Поїхали!

Начальник Клеванського відділу МҐБ тягнувся перед своїм підлеглим, немовби перед великим начальством — от що робить належність до спеціальної групи в обласному управлінні.

— Наші агенти доповіли про те, що на хуторі Жуківка бачили бандитів.

Маркелов відригнув — нема гіршого, ніж перервати пиятику.

— У кого? — запитав він.

— Ланкова колгоспу «8 березня».

— Допитували?

— Ображаєш! Особисто.

— Ну і?

Начальник відділу здвигнув плечима:

— У мене склалося враження, що вона щось мутить. Чи то в неї у самої бункер, а чи вона знає, де він.

Маркелов подивився на Мудрицького, немовби шукаючи підтримки.

— Думаю, треба їхати на місце. Скільки у вас людей?

— А то ти не знаєш, — знову смикнув плечем начальник.

До кузова вантажівки завантажили весь оперативний склад відділу, собаку з інструктором, на допомогу начальник випросив у місцевому гарнізоні сімох солдатів з кулеметом. Маркелов озброїв Мудрицького стареньким ППШ, що зберігався у зброярці про всяк випадок, і посадив у коляску мотоцикла:

— Тримай на колінах, так, щоб здалеку було видно.

Руки лейтенанта помітно тремтіли, але зброю взяли впевнено. Ну нічого, звикне бібліотекар.

На Жуківку — маленький хутір біля узлісся — вів путівець, тому поки доїхали, усі наковталися пилюки, а піт, що його утирали з облич, залишив за собою брудні розводи. Але врешті-решт доїхали. Землянка, яка викликала підозри, ховалася у западині і задньою своєю стіною тулилася просто до глиняного горба так, що складалося враження, що вона виросла просто з нього, наче гриб юдине вухо зі стовбура бузини. Стріха, що вінчала невисокі стіни, мала сліди нещодавнього ремонту, але колгоспна ланкова цілком могла собі вибити на це матеріали. До вхідних дверей спускалися сходинки, вибрані у глині та вкриті дошками.

Маркелов підійшов до кабіни вантажівки і декілька хвилин радився із начальником, після чого скомандував:

— Кулемет ставимо біля цього дерева. Приціл на вікна. Особовому складу розсередитися навкруги хати. Зброю на товсь! — стало зрозумілим, що він отримав право розпоряджатися тут усім.

Чоботи застукали по дерев’яному дну кузова, забряжчала зброя — бійці займали позиції. Інструктор із собакою вже стояв біля машини, чекаючи на розпорядження. Лейтенант Мудрицький помітно зблід, пальці його судомно стискали приклад ППШ.

— Їх там багато?

Маркелов скептично оглянув колегу:

— Коли ми про це довідаємося, буде пізно. У бункерах зараз лише ті, кому немає дороги назад. Вони як дикі звіри. Поки живі — кусають, а в полон не здаються.

Начальник відділу завбачливо залишився у кабіні вантажівки — сказав, що звідти краще видно ситуацію. Маркелов гучно вилаявся для підняття бойового духу і разом зі зблідлим Мудрицьким та інструктором з собакою рушив до землянки. На стукіт у двері відчинила господиня — бідно, але охайно одягнута жінка. За її спиною стояла дочка років шістнадцяти з великими від страху очима. Пахло їжею.

— Що, хазяйка, бандитам обід готуєш? — замість привітання запитав Маркелов і, відсунувши жінок, зайшов у хату.

Низька, півтемна кімната без стелі, стріха під бальок, глиняна підлога, стіл, пічка. На запічку охкає стара баба. У пічці й справді щось готується. Капітан Маркелов одним поглядом оцінив побачене і наказав:

— Лейтенант, відведи цих двох до начальника, хай іще раз допитає. І гукни мені когось із наших, ми тут пошукаємо.

Осмілілий бібліотекар підштовхнув господиню прикладом:

— Пшла! — Тепер, коли очікування невідомого нарешті змінилося діями, він відчув натхнення.

Маркелов уважно оглянув стіни, вікна, зазирнув на пічку, щоб пересвідчитися, що там і справді баба, а не перевдягнутий бандит. З двору до кімнати зайшли двоє оперативників.

— Візьми шомпол і потицяй у стіни, — наказав Маркелов одному з них, а сам видобув з пічки величеньку пательню, у якій шкварчало м’ясо, та поставив її на стіл.

Другий оперативник одразу схопив найжирніший шмат і, обпікаючи пальці, почав їсти. Маркелов уважно оглядав пальник.

— Щось знайшли? — на порозі стояв Мудрицький.

— Ще ні. Але ти не уявляєш, на які хитрощі вони ідуть, щоб замаскувати вхід у бункер.

— А кому це стільки м’яса насмажили? — поцікавився уважний бібліотекар і за прикладом товариша теж вхопив собі кусень.

Маркелов обернувся:

— Гм, і справді. Жінка, дочка і стара баба, а сковорода, неначе на взвод.

— І білизна чоловіча на дворі сушиться, — додав Мудрицький, не припиняючи жувати.

— Білизна? — Маркелов раптом зірвався з місця і вискочив на ґанок. — Інструктор! Собаку сюди!

Собаку запустили на дворі — винюхувати вентиляційний отвір. Бо якщо тут є бункер — а Маркелов у цьому вже не сумнівався — то має бути вентиляція. А де вентиляція, там запах. Ще двох оперативників він відправив оглянути господарство — сараї та хліви. Невдовзі собака загавкав і почав лапою шкрябати землю побіля стіни землянки.

— Що там?

Капітан зробив кілька кроків уперед, і це врятувало йому життя. Тому що наступної миті у хаті пролунав вибух, полетіли шибки, а за ними у вікно, з рамою на своїй довгій шиї вилетів бібліотекар. Він впав просто посеред двору і залишився нерухомим, а хата ожила пострілами — буквально з кожного вікна назовні стирчав ствол, який поливав подвір’я кулями. Собака заскавчав і пустився навтьоки, інструктор втиснувся у стіну поруч із Маркеловим, і тільки тут бійці, які стояли в оточенні, почали стріляти у відповідь. Заговорив кулемет, стіни землянки здибилися кульовими отворами.

Опинившись між двома вогнями, Маркелов впав на землю і перекотився подалі від вікон. Деякий час довелося лежати, буквально не піднімаючи голови — адже кулі свистіли просто над землею, одна навіть збила кашкета. Зрозуміти перебіг бою можна було лише на слух.

Зчинивши рейвах серед емґебешників, бандити вирішили іти на прорив. Вогонь перемістився на іншу сторону, захищену від кулеметного вогню, там лунали крики, тупіт та тріскотіння пострілів. Кулемет затнувся, вичерпавши стрічку, але щойно Маркелов підняв голову, він заговорив з новою силою. Утім зрештою кулеметник зрозумів, що супротивник не відповідає, та припинив стріляти — а може, це розпорядився начальник відділку, що, як і годиться справжньому керівництву, спостерігав за боєм із безпечної відстані.

Проте досвідчений Маркелов усе одно не поспішав підводитися, щоб не провокувати своїх на нові постріли, бо хто його знає, що їм там примариться. І лише коли на подвір’я спустилися бійці з автоматами, капітан зміг сісти і потягнувся за цигаркою. Інструктор-собачник стогнав попід стіною — певно, його зачепило. Мудрицький лежав без руху з віконною рамою на шиї.

Бійці обережно зазирнули до хати, потопталися на порозі, перемовляючись, потім зникли за рогом.

Маркелов у кілька довгих затяжок скурив першу цигарку і від неї одразу прикурив наступну.

— Міш, — почув він раптом знайомий голос.

Підняв голову — на дворі все ті ж, — собачник попід стіною та нерухомий бібліотекар.

— Мі-ша! — почулося голосніше.

— Що-о? — так само упівголоса відгукнувся Маркелов, не розуміючи, де співрозмовник.

— Вони пішли? — запитав той самий голос.

— Хто? — Маркелов озирався, намагаючись встановити джерело звуку.

— Бандити, — це прозвучало зовсім пошепки, немовби з останніх сил.

— Пішли.

— Точно?

І раптом нерухоме тіло бібліотекаря здригнулося, а наступної миті вже підскочило на рівні.

— Лейтенант! Ти живий?

— Та начебто, — Мудрицький обмацував себе, немовби перевіряючи комплектність.

— Вікно зніми, — зауважив капітан і нервово хихотнув.

— Яке вікно? — лейтенант намацав раму на шиї, потім одним рухом зняв її та викинув геть. — А ти як?

— Нормально, — плюнув на землю Маркелов.

Десь вдалині лунали постріли, бій відкотився до лісу.

Бункер виявили у горбі за стіною землянки, він був повний документів та агітаційних матеріалів. З шістьох бандитів, які переховувалися там, двом вдалося втекти — четверо, з них одна жінка, полягли під вогнем кулемета. Начальник Клеванського відділку, який врешті-решт наважився вилізти з машини, скомандував скласти тіла попід стіною. Він голосно роздавав розпорядження, лайкою підганяючи підлеглих і прикомандированих.

Оглядаючи зброю, обладнання та стоси паперів, що їх солдати передавали з темного лазу нагору, Маркелов розумів, що цього разу натрапили на крупну рибу. Може, навіть саме на ту, що на неї полювали останні місяці. Начальник Клеванського відділку МҐБ уважно вивчав обличчя загиблих, щось шепотів, немовби пригадуючи, потім розстібнув навіщось одному комір і розірвав сорочку. А тоді, уважно оглядівши тіло, врешті видихнув:

— Він!

— Художник? — одразу підхопився Маркелов.

— Краще! — задоволено посміхнувся начальник. — Буйний. Ватажок. Надрайонний провідник, як у них це називається. Багато мені крові попив, гад!

Маркелов зітхнув:

— Жаль. В смислі, добре. Але усі папери звідси я забираю у розпорядження нашої слідчої групи. З іншим самі розберетеся. Мудрицький!

— Я!

— Збирай усе та складай в мотоцикл. Опис зробимо в управлінні.

І дивлячись, як той любовно схопився за папери, пробурчав через губу:

— Бібліотекар...