Для художника власне обличчя — постійне джерело натхнення, а крім того — найдоступніша натура. Саме тому всі вони без винятку малюють автопортрети.
Зот сидів за столом, уважно вдивляючись у дзеркало та виводячи на папері вправні штрихи. Антося крутилася поруч, як завжди, непосидюча та цікава.
— Дядьку Зот, а чого це ти себе малюєш?
— А кого ж мені малювати?
— Мене, — дівчинка залізла на дерев’яну ногу Зота і всілася верхи, як завжди робила, коли збиралася розмовляти.
— Ти не вмієш сидіти на одному місці.
— А ти вмієш?
— Вмію, — Зот посміхнувся самими очима. — Ходжу я, може, й не дуже, зате сидіти навчився за стільки років.
Антося постукала по протезу.
— А ти на війні був? Як дід Гандрей?
— Ні, — він продовжував малювати, не перериваючи розмови. — Це я із поїздом не розминувся.
— Із поїздом? — Антося здивовано звела брови і стала схожа на ляльку з сільмагу.
— Давно, коли молодий був.
— А ти був молодий?
— Був. А не схоже?
— Ні, — Антося кліпнула чесними очима, і Зот посміхнувся. — А дядько Грім теж був молодий?
Двері рипнули і на порозі виріс провідник, неначе почув, що його згадали.
— Друже Зот. Нам поговорити треба.
Зот поклав олівець, потім зсадив із протеза Антосю і обернув її до дверей.
— Іди, пограйся надворі. У нас доросла розмова.
Антося помітно набурмосилася, але послухалася — вона вже звикла, що дорослі мають таємниці.
— Що там? — запитав Зот, коли дівчинка зникла за дверима.
— Ми перевірили, навіщо червоні звозять безногих з сіл у район.
— Навіщо?
Грім наче не почув питання:
— Кажуть, що медичний огляд, але їх ніхто не оглядає, лише документи дивляться.
— І що це означає?
Провідник сів на лаву біля столу і схилився до співрозмовника.
— МҐБ вас шукає. Певно, взяли когось із ваших знайомих чи односельців і показують йому усіх безногих. Думають, що впізнає.
На Зота почуте, здавалося, не справило жодного враження. Він залишався спокійним і зосередженим, немовби й не відривався від малювання.
— Ну, рано чи пізно це мало статися.
— Еге ж, — зітхнув Грім. — А ви продовжуєте демаскування. Себе оно малюєте. І дівчинці розповідаєте, я чув із сіней.
Він докірливо подивився на незакінчений автопортрет.
— Друже Грім, — Зот говорив повільно, немовби повторюючи подумки кожне слово. — Якщо МҐБ все одно про мене знає, то чого боятися?
— Як це, чого?
— А так. Вони про мене знають. То чому люди не повинні знати? Хай знають, що ми не здалися. Хай знають, що ми тут і воюємо за Україну. Бо їм кажуть, що нас не лишилося, що втекли за кордон. А ми тут. Ми з ними.
Грім набрав у груди повітря, збираючись щось сказати, але не дібрав слів і просто видихнув.
— Друже провідник, найстрашніше не те, що нас знайдуть. Рано чи пізно це станеться. Найстрашніше, якщо люди про нас не знатимуть. Якщо ми сидітимемо в льохах без діла, як картопля. Тоді вже краще здатися червоним. Думаю, в радянській тюрмі умови не гірші, ніж у криївці.
Грім знову зітхнув. Зот подивився на нього, а тоді мовчки обернувся до вікна.
— Але я за вас відповідаю перед проводом, — нарешті знайшовся зі словами Грім. Голос його звучав усе впевненіше. — Тому наказую перебратися у криївку і не виходити звідти, поки ситуація не зміниться. Вони знають, що ви поруч!
Зот смикнув плечем, і незрозумілим було, чи він погоджується, чи заперечує.
— Після загибелі Буйного ми залишилися без постачання папером, — продовжував Грім. — Тому доведеться шукати власні канали.
— І дерево, — додав Зот. — Дошки потрібні. Тільки добрі, без сучків.
— Будуть, — пообіцяв Грім. — Дошки будуть.
Разом із Гнатом вони супроводили Зота до криївки, звільнили вхід та допомогли спуститися. Баба Марта в цей час пильнувала дорогу, але все було спокійно, навіть не вірилося, що десь зовсім поруч нишпорять емґебешники.
— Друже Гнат, — Грім видобув з кишені комсомольський квиток. — Візьми осьо документ. Там фото на тебе трохи схоже.
Гнат відкрив червону книжечку:
— Щось не дуже.
— Нічого. Доведеться ризикувати. — Грім простягнув йому гроші. — І осьо. Їдь до Клевані, знайди теслю і замов йому вишневих дощок, невеликих, ну ти сам знаєш. Скажи, що меблі ремонтуєш. А після зайди до магазину канцелярії та купи паперу. Небагато, щоб не викликати підозри. Зрозумів?
— Зрозумів. А чому теслю аж у Клевані шукати? Хіба по селах немає?
— По селах своїх знають, а про чужих можуть і в міліцію повідомити. Клевань — місто, там народу багато.
Гнат кивнув на знак розуміння.
— Тільки обережно. І осьо не забудь, — Грім тримав у руках гранату. — Живим не давайся. Ну, ти знаєш.
— Знаю, — Гнат узяв гранату і поклав її за пазуху.
Велосипед, що його Гнат підтримував у зразковому стані, швидко домчав до Клевані.
Тесля у майстерні на краю містечка трапився неговіркий — і це було дуже добре. Історію про зламану шафу він пропустив повз вуха, але гроші взяв і пообіцяв за два дні добути вишневі дошки без сучків. Неговіркі люди зазвичай дотримуються обіцянок.
Усе складалося якнайкраще. Щоправда у магазині промтоварів з папером виникли проблеми — знайшлася лише одна пачка, але продавщиця пообіцяла, що на тижні має бути завоз. Ні, Гнат не розпитував, просто мимохідь здивувався, що папір міг закінчитися, а вона сказала. Гнат розумівся на конспірації.
Дорогою кілька разів зустрів військових, але вони не звернули уваги на парубка, що їхав велосипедом — хіба мало їх у містечку. Тут Грім цілком мав рацію.
Щоб не привертати уваги перехожих, Гнат акуратно загорнув свою покупку у старий мішок та прилаштував на багажнику. Тепер обережно, неквапом виїхати з міста, на лісову стежку, а там уже ходу.
І тут Гнат побачив його.
Капітан Маркелов зупинив мотоцикл біля виконкому, зліз із сідла та почимчикував до дверей.
— Охороняй, — неначе собаці, наказав він солдату, що сидів у колясці.
Гнат натиснув на гальма і спинився у затінку під вишнями. Серце закалатало, немов скажене. Це був шанс, неповторний шанс. Капітан, що вивіз до Сибіру його родину, кат і убивця, знаходився у кількох десятках кроків, практично без охорони. Якби він зупинився біля райвідділу МҐБ — там повно озброєних військових. А тут — солдат у колясці, і все. Звісно, є ще міліціонер за бар’єром у виконкомі, але він не встигне, бігме не встигне.
Гнат намацав за пазухою гранату. Звісно, вона не для того, але... Глибоко вдихнувши, як навчали у школі підривників, для заспокоєння, хлопець повільно пройшов повз виконком і заховався за рогом, так, щоби бачити все, що відбувається біля мотоциклу.
Боєць-охоронець спочатку сидів у колясці, потім виліз, щоб розім’яти ноги, і закурив. Маркелов поки не з’являвся. Що він там робить стільки часу? Від нетерплячки Гнатові тремтіли руки, але він стримував себе і зберігав байдужий вираз обличчя.
І от нарешті. На порозі виконкому з’явився капітан. Він був розслаблений і повільний.
— Сержант! — гукнув він ще здалеку. — Відро води! Бігом!
Боєць прожогом кинувся до криниці. Маркелов підійшов до мотоцикла, завів двигун. Гнат перекинув ногу через раму і поставив на педаль.
Боєць крутив корбу, Маркелов розстібнув комірець і крутонув ручку газу, двигун мотоцикла заревів. Гнат напружився, неначе пружина. Права рука його пірнула за пазуху і відбезпечила гранату. Сержант з повним відром вийшов на дорогу, приготувався, Маркелов, побачивши це, зірвався з місця. Водночас Гнат щосили натиснув на педаль, і велосипед рвонув до цілі.
Мотоцикл капітана МҐБ з гарчанням нісся на бійця, який почав замах повним відром, наміряючись вихлюпнути його назустріч. А за його спиною на велосипеді вже летів Гнат із відбезпеченою гранатою в руці.
— Давай! — крикнув Маркелов.
І в цю мить Гнат, що порівнявся з мотоциклом, жбурнув гранату, намагаючись вцілити у коляску. Водночас боєць вихлюпнув воду з відра, і вона веселкою заблищала у променях сонця. Усе це відбулося одночасно, тож Гнат не встиг зрозуміти, влучив чи ні. За дві секунди він уже вилетів у провулок і лише там почув за спиною потужний вибух!
— Так тобі! — уже вголос вигукнув хлопець і, не озираючись, щодуху полетів геть.
Він не міг бачити того, що капітан Маркелов, зустрічаючи потік води, в останню мить відкинувся назад, тому граната влучила йому просто у лоба, вибивши з сідла, а потім упала до порожньої коляски. Мотоцикл без сідока за інерцією проїхав десяток метрів і там вибухнув, не завдавши капітанові шкоди, якщо не враховувати подряпин від падіння та ґулі на лобі, що виросла буквально за хвилину — адже переляканий сержант так і завмер із порожнім відром у руках, забувши, що його обов’язок — надати допомогу офіцеру і почати переслідування зухвалого бандита. А коли солдат отямився — ґуля на лобі Маркелова вже сяяла усіма кольорами червоного, а бандита й слід прохолов.