Паперові солдати

23

Міккі Маус страйкує!

Такого ще не бачив Голлівуд. Під вікнами студії Діснея відбувалося щось неймовірне. Замість працювати над новими мультфільмами працівники ходили по колу з транспарантами та плакатами. Четверо коней під яскравими попонами вінчали фантастичну картину. Їхні вершники також були озброєні плакатами. Гуфі, Міккі Маус, Піноккіо — всі діснеєвські герої були тут. Намальовані вправними руками художників на великих аркушах паперу, вони волали про справедливість, про нечесність керівництва, обіцяне і не виконане, профспілки та бойкот.

А у центрі людського кола стояла одна людина. Білі брюки, темний піджак, зосереджений погляд і довгий ніс — Арт Беббіт диригував страйком, неначе досвідчений політик.

Автомобілі керівництва компанії зранку зустрічали пікети працівників, що скандували та обурювалися. Перехожим роздавали листівки із закликами бойкотувати кінотеатри, що показують фільми Діснея, та підтримати художників у боротьбі за їхні права.

— Ми працювали над «Білосніжкою» днями і ночами! Керівництво обіцяло додаткові виплати, якщо фільм стане успішним. Фільм зібрав сімдесят п’ять мільйонів. Де наші гроші? — запитували страйкарі.

— А новий спортзал? А поля для волейболу та бадмінтону? А новий снек-шоп? Хіба це не для вас? — не здавалася адміністрація.

На п’ятий тиждень страйку від нього заморилися всі — і учасники, і адміністрація, і публіка, і преса, але відступати ніхто не збирався. До справи підключилося Лос-Анджелеське об’єднання профспілок.

Білл Титла день проводив зі страйкарями, а ввечері вдома надолужував втрачене — сідав до столу та малював. Тут атмосфера була зовсім іншою, тихою та затишною, і мозок, втомлений від голосних скандувань та одноманітних розмов, міг нарешті сприймати світ у всіх його нюансах.

Маленький Титла, названий на честь діда Петром, лазив по підлозі, незграбно перебирав ніжками і завалювався на бік. Білл уважно спостерігав за його спробами, починав малювати кругленький задочок, ніжки, голівку, а потім примальовував до цього величезні вуха та хвостик.

— Правда, він чарівний? — Адрієн вийшла з кухні, щоб помилуватися домашньою ідилією.

— Найчарівніший у світі, — погодився Білл.

— А що це ти йому прималював? Нащо хвіст? І вуха?

Титла посміхнувся:

— Я малюю слоненятко. Маленьке слоненятко, яке всі дражнили через його великі вуха.

— Але навіть для слона ці вуха завеликі.

— Завеликі, — кивнув Титла. — Тому що вони призначені для того, щоб літати.

— Літати? — Адрієн витерла руки об фартух і взяла аркушик. — А хіба слони можуть літати?

— Повинні. Принаймні цей. Як гадаєш, підйомної сили вух для цього вистачить?

— Або що, доведеться хвостом допомагати? — засміялася Адрієн.

— А це ідея! Він буде махати вухами і одночасно стернувати хвостом, — Білл покрутив пальцем у повітрі, зображаючи гвинт.

Адрієн поцілувала його у щоку:

— Ти невиправний мрійник.

— Це моя робота, — розвів руками Білл.

— До речі, а що там у вас на роботі?

Він подивився на неї і зітхнув:

— Страйкуємо.

— Білле, — Адрієн присіла на стілець поруч. — Я давно хотіла запитати тебе: нащо ти вліз у цю справу?

— Яку справу? — Білл зробив вигляд, що не зрозумів.

— Страйк. Тобі воно нащо?

Він посерйознішав:

— Ну як? Арт — мій друг. Хлопці теж усі страйкують, то хіба я не повинен їх підтримати?

Веселі іскорки в очах Адрієн згасли.

— Білле, ну хіба нам не вистачає грошей?

— Справа не в грошах.

— А в чому? У профспілці? Ти став активістом?

— Ні.

— Тоді чому, Білле?

Він зітхнув і знову взявся за олівець.

— Ти можеш порозмовляти зі мою? — Адрієн м’яко поклала свою руку на його. — Послухай, ти провідний художник...

— Арт теж.

— До чого тут Арт? Арт не має дітей, він відповідає тільки за себе. А ти? Що буде, якщо Дісней просто звільнить усіх?

— Не звільнить, — похитав головою Білл. — Половина студії страйкує. Де він отак просто візьме пів тисячі нових людей?

Адрієн скуйовдила його густу чуприну і зазирнула в очі:

— Білле, але ж ти теж ніколи не знайдеш такої роботи. Навіщо псувати стосунки з босом?

Титла трохи розгубився:

— Ну хіба тільки у Діснея роблять мультфільми?

— Звісно, ні, але ти сам казав, що лише тут це зробили мистецтвом. Хіба ні?

— Так. Але...

— А хто казав, що на студії ти почуваєшся, як вдома? Хто казав, що студія — одна велика родина?

— Я казав, але...

— А хто захищав містера Діснея, коли Арт нападав на нього у наших розмовах?

— Я захищав, тому що...

— Тому що... — Адрієн дивилася на нього, не відводячи погляду.

— Тому що це зовсім інше! — раптом різко відповів він. — Тому що я не можу кинути Арта. І хлопців. І взагалі, не заважай, я працюю.

Адрієн зітхнула й підвелася. Білл схопив олівець і схилився над малюнком.

— Який ти впертий! — сказала вона. — А ще малюєш слонів, які літають. Скажи мені, як одночасно можна бути таким упертим і таким мрійником? Я не розумію.

Білл деякий час мовчки малював. Потім підняв голову:

— Мабуть, це тому, що я українець. Всі українці — уперті мрійники.

Свиняча частина сільськогосподарського ярмарку просто-таки вражала розмаїттям порід. Білл з батьком навіть розгубилися від побаченого. Вони ходили від загорожі до загорожі, вислуховуючи фермерів, які розсипалися у хвальбі своїх льох:

— Дивіться, який шар сала! І росте, наче на дріжджах!

— Та воно на собаку більше схоже, ніж на свиню! — обурювався Титла-старший. — Що це за порода?

— Дюрок.

Батько потягнув сина за рукав:

— Ходім від цього дрюка чи що воно там.

І вони ішли до наступного загону.

— Це ти правильно вирішив, що треба вертатися до землі, бо це твоє малювання така справа — сьогодні є, завтра нема. А хазяйство завжди прогодує, правильно?

— А подивіться на моїх герефордських свинок! — зазивав наступний фермер.

— Дякуємо! — ввічливо піднімав капелюха Титла-старший.

Свиняче рохкання, вигуки продавців, гомін публіки — усе це створювало неймовірний рейвах, але Титли уперто продовжували пошуки.

— А скажи, синку, ти посварився з начальством, правда?

— Та не те, щоб посварився, — Білл одвів очі.

— Мені можна казати. Мамі не кажи, мама переживати буде, а я життя прожив і знаю, що таке поганий пан. Він тобі грошей не платив?

— Платив, — знизав плечима Білл.

— Ну а що, може, кричав чи що?

— Тату, що ти таке говориш?

Титла старший трохи знітився:

— Та ні, я ж нічого, я ж тільки думаю, а що ж такого трапилося, що ти кинув усе та й поїхав? — він допитливо подивився на сина. — Ні, я дуже радий, що ти повернувся, що вся родина разом, але...

Білл крокував вперед і очі його дивилися в якусь невидиму далечінь.

— Не зійшлися характерами, — врешті сказав він.

— Це буває, — кивнув батько. — От я, пам’ятаю, не зійшовся характером з управителем, то довелося до Гамерики їхати.

Він видобув хусточку та гучно висякався.

— Та й війна, — продовжив Білл. — Там усі бояться японських десантів. І Адрієн боїться. А знаєш, як воно, коли жінка чогось боїться.

— Знаю, — батько акуратно склав хустку і повернув її до кишені. — Адрієн гарна жінка. І сина тобі гарного народила. І мамі вона подобається. Тож будемо жити, як люди, — всією родиною.

Після багатогодинного блукання між загонами, Титли зупинили свій вибір на американській йоркширській породі.

— Вона хоч на свиню схожа, — констатував батько, і Білл витягнув чекову книжку.

Додому їхали у гарному настрої. Батько згадував мало не усіх свиней, що мав у рідних Підгайцях.

— Оце, пам’ятаю, малим катався на льосі. Вона біжить, а я п’ятами по землі чухаю! Ти вже такого не бачив!

Але дім зустрів тривожним настроєм. Петро-молодший сидів на руках у Адрієн і тулився до неї всім тілом. Бабуся Марія охкала навкруги.

— Що сталося? — сполошився Білл.

— Змія, — коротко кинула Адрієн.

— Вкусила? — Білл відчув, як серце починає калатати.

— Слава Богу, ні, — бабуся дрібно перехрестилася.

— Пітер побачив змію і злякався, — голос Адрієн був холодним, як лід.

Дід Петро, який зайшов до хати пізніше за сина, радісно заявив:

— Маріє, а ми льох купили. Точно як у нас були...

— Тихше ти зі своїми льохами! — жінка махнула на нього рушником. — Дитина і так перелякана.

— А що таке? — здивувався Титла-дід.

— Змію побачила.

— А! Так це є. Мокасинки. В нас тут їх багатенько. Мабуть, десь гніздо, — радісний настрій діда ніде не дівся, і він продовжував просторікувати на весь голос. — Тому я ввечері завжди чоботи вдягаю.

— А як дитина буде жити в одному дворі зі зміями? — запитала Адрієн так само холодно.

Титла-дід почухав потилицю:

— Щось придумаємо. От зараз привезуть наших льох...

— Та ну тебе з твоїми льохами, кнуряка старий, — бабуся Марія знову замахнулася на нього рушником.

Дід посміхнувся і вийшов на терасу.

— Синку, а може, є спеціальна служба, яка їх ловить? — запитала бабуся.

— Не знаю, — Білл підійшов до дружини і обійняв її. — Я щось вигадаю, обіцяю тобі.

Вона зітхнула.

Свиней привезли за кілька годин — фургон зупинився біля воріт. Дід Петро одразу вибіг на двір і почав давати розпорядження.

— Розвертайся, ще трохи, ще... — командував він водієві.

— Батьку, але ж свинарник у нас далі, — спробував втрутитися Білл.

— Циган знає, що кобилі робить, — засміявся той у відповідь. — Краще стань біля воріт, щоб вони не повтікали.

Білл знизав плечима та пішов до воріт.

— Відкривай!

За його командою водій відкинув борт, і вони удвох приставили до фургона кілька дошок.

— Давайте, миленькі, виходьте!

Для того, щоб вивантажити своє придбання, дідові довелося лізти до машини і виштовхувати тварин по одній на дошки. Це було нелегко, він аж впрів від зусиль, але нікому не дав торкнутися своїх улюблениць. Врешті усі три свині опинилися на подвір’ї, діловито зарохкали та пішли досліджувати нову територію.

— Ти що! — бабуся побачила з вікна цю картину і вийшла на ґанок. — Це хіба тобі Підгайці, щоб свиней на подвір’ї тримати.

Адрієн стояла у неї за спиною з Петриком на руках.

— Пітере, ви щось таке вигадали! Хіба дитині можна гратися серед свиней?

— Змії їм не подобаються. Свині їм не подобаються, — бурчав дід, даючи на чай водієві та слідкуючи, щоб Білл добре зачинив ворота.

— Петре, відповідай, коли тебе питають, — в голосі бабусі починав бриніти метал.

— Батьку, що ти задумав? — Білл підійшов ззаду. Він знав батьків характер і розумів, що усе це не просто так.

Дід Петро підійшов до льохи, що саме обнюхувала ґанок, і попестив її спину.

— Оце рекомендую вам нашу українську мангусту.

— Що? — не зрозуміла Адрієн.

— Мангусту, — повторив дід. — Тварина, що вбиває змій.

— Я знаю, що таке мангуста, — Адрієн не приймала жартівливого тону, коли йшлося про безпеку дитини.

— Батьку, ти не кепкуй, — Білл прийшов на допомогу дружині.

— Я не кепкую, — Титла-старший обтрусив руки і виструнчився з виглядом учителя. — Там, де є свиня, жодна змія не виживе. Бо свині самі знаєте, їдять усе, що можуть впіймати.

— Але ж змії кусаються! — недовірливо зіщулилася Адрієн.

— Кусаються! Теж мені! Хто ж таке сало прокусить! — дід засміявся і знову погладив льоху. — От побачите. За місяць тут не буде й сліду від гадюччя.

І справді, не минуло й трьох тижнів, а змії зникли з двору назавжди. Адрієн спочатку недовірливо оглядала землю перед кожним кроком, а потім стала ходити й босяка. А Петро старший навчив Пітера-молодшого кататися на свинях, як сам колись катався у Підгайцях.

Білл багато часу приділяв фермі — давалася взнаки українська кров, але дуже швидко став відчувати, що чогось бракує. Він міг годинами сидіти на терасі, згадуючи свою роботу на студії Діснея, героїв, які вийшли з-під пера, і тих, що так і залишилися в задумах, Беббіта та інших друзів, які так само, як і він, вимушені були звільнитися. Як стукало серце, коли бачив своє прізвище у титрах нового шедевра, і як нишком оглядався у залі, чи не впізнає бува хтось.

— Ти став дуже задумливим, — казала Адрієн. — Згадуєш Лос-Анджелес?

— Іноді, — брехав Білл.

— Жалкуєш?

— А сенс? Знаєш, як у нас кажуть: що зробиш — не розробиш.

А одного разу батько застав сина у свинарнику, де той, присівши навпочіпки, швидко замальовував льоху, яка розтягнулася на підлозі.

— Синку, тобі треба повертатися до малювання, — сказав батько. — Ти без цього не можеш. А худобі я й сам ради дам.

— Ти так думаєш? — підняв на нього очі Білл.

— Я цього певен, — посміхнувся батько.