16

Про виставку з Варшавської академії витончених мистецтв Біллові повідомив батько — він брав активну участь у житті української громади, а серед варшавських студентів було чимало українців.

— Будеш у Чикаго, зайди подивитися, бо до вашої глушини вони не доїдуть, — у старої генерації Лос-Анджелес дотепер асоціювався з Диким Заходом, навіть попри те, що давно вже перетворився на нову столицю кіноіндустрії.

Беббіт погодився скласти компанію у цій подорожі — він любив усе нове, незвичайне, шукаючи у ньому нові прийоми та нюанси — цеглинки, з яких складається малюнок.

— І чим знаменита ця твоя Польща? — розпитував він Білла дорогою.

— Вона така ж моя, як і твоя, — заперечував той. — Я українець.

— Це не важливо.

— Якраз важливо.

— Ну гаразд, а чим українець відрізняється від поляка?

Титла обурено розвів руками:

— Усім!

— Ну, наприклад, — під’юджував Арт.

— Ми говоримо українською, вони — польською.

— Для нас, американців, ці мови однакові.

— Вони католики, ми православні.

— Ой, Білле, якщо юдея від християнина ти можеш відрізнити хоч би у лазні, то розібратися у різновидах християн — крий Боже!

— Ну чому, ми хрестимося в різні боки.

— А якщо зняти це на плівку і потім перевернути, то католик стане православним?

Від такого напору Білл трохи розгубився:

— Ні.

— Старий, порохнява Європа занадто багато уваги приділяє оцим відмінностям — хто який християнин, хто як розмовляє. Це доведе до біди, от побачиш.

Поїзд неспіхом їхав безкраїми степами Заходу, і часу на розмови не бракувало.

— Ми зовсім різні за характерами, — наполягав Титла.

— В чому різниця?

— Поляки — прагматики, українці — ідеалісти. Поляки — бізнесмени, українці — фермери. Та ми навіть на обличчя різні.

— Як негри і мексиканці?

— Звісно, ні.

— Тоді це не має значення.

Беббіт любив посперечатися і насобачився у цьому мистецтві не згірш, як у малюванні.

— Ми з поляками по-різному дивимося на світ, — врешті знайшовся Білл. — На виставці одразу побачиш, де малював українець, а де поляк.

— Хіба що, — здвинув плечима Арт, і вони відкоркували віскі.

Чикаґо зустріло похмурим небом, але дощу, на щастя, не було, тому подорож до Мистецького інституту, де проходила виставка, не стала випробуванням.

У довгій залі було людно — воно й не дивно, адже Чикаго було одним із центрів української та польської еміграцій. Беббіт звернув увагу на літню пару, що заради свята зустрічі із земляками одягнула вишиванки.

— Що це таке пістряве?

— Українські сорочки. Це, до речі, відповідь на твоє питання, чим відрізняється українець від поляка. Сорочкою.

— Поляки таких не носять?

— Ні, лише українці.

— Цікаво.

Деякий час Беббіт ходив навколо вишитої пари і замість розглядати картини на стінах, уважно придивлявся до малюнків на сорочках. Білл тим часом намагався піддивитися підписи під роботами, щоб у разі, коли друг згадає про розмову в поїзді і вимагатиме з першого погляду відрізнити поляків від українців, не сісти в калюжу.

Врешті Арт закінчив своє дослідження і повернувся до друга.

— Знаєш, Білле, що я тобі скажу? Ці ваші сорочки — як наша Америка.

— Чому це? — такий висновок не міг не здивувати.

— Подивися. Кожна складається з маленьких стіжків, кожен стіжок різний. Але разом вони утворюють нову сутність. Велике полотно. Так і з Америкою. Кожен привозить сюди свою культуру, і ми не шукаємо відмінностей, а всі разом робимо з них культуру американську. Культуру майбутнього.

Біллові приємно було чути таку аналогію, але пам’ятаючи свою поразку у поїздовій дискусії, він заперечив:

— Але якщо в Європі не будуть плекати відмінностей між націями, це все одно, що на фабриці не будуть розбирати нитки, або фарби — щоб кадмій був окремо, кармін окремо, а охра сама по собі, і звалять все в купу, чи ще гірше, заллють в одну тубу. Як ти з цього створиш культуру майбутнього? Вона буде сірою!

Арт замислився над відповіддю, і Білл скористався цим, щоб залишити останнє слово за собою.

— Дивись, який пейзаж! Яка лінія! — він вказав на гравюру, що висіла в кутку, потім нахилився до підпису. — Ніл Хасевич. О! Та я знаю цього хлопа!

— Справді? — здивувався Беббіт.

— Ми з ним зустрічалися у Варшаві. Дуже гарний художник, мій земляк. Щоправда, має велике лихо — протез на нозі.

— Протез?

— Так, йому ногу відрізало поїздом, тому хлопчина бідує... Слухай, — Білл раптом взяв друга за плече. — А що коли я піду до боса і запропоную взяти цього хлопця на студію? Він може бути великим аніматором.

Від таких стрімких поворотів думки тепер розгубився Беббіт.

— А він тут, в Америці?

— Припливе. Сяде на пароплав та припливе. Як тобі така ідея?

Арт почухав потилицю:

— Не рекомендую. Якщо не хочеш, щоб він потрапив у рабство. Містер Дісней не пускає до нас профспілки. А значить працівники перетворюються на рабів.

— Рабів? — здивувався Білл, потім провів пальцем по лацкану шикарного костюма Беббіта. — Ти не схожий на раба.

— Я — ні, — суворо відповів Арт. — Але молодші аніматори, помічники, фарбувальники? Ми всі — один цех і повинні підтримувати одне одного.

Білл дивився на друга, немовби вперше побачив:

— Ти серйозно?

— Серйозно. Ми маємо захищати свої права.

Титла гмикнув. Він дивився на гравюру на стіні і перед очима ставав образ хлопця з дерев’яною ногою, який малює натурницю у холодній залі Варшавської школи мистецтв. І його гарячі слова про те, що кожен художник малює собі країну.

— Ну, не знаю. Думаю, навіть у нашому, як ти його називаєш, рабстві, хлопцеві буде краще, ніж у себе вдома. Я все-таки піду до боса, хай підпише запрошення.

— Як хочеш, — знизав плечима Беббіт. — Моя справа попередити.

Загрузка...