Паперові солдати

6

Бриз з океану підступно виривався з-поза будівлі залізничного вокзалу і примушував чоловіків притримувати капелюхи, а дам — ловити спідниці, що здіймалися, неначе парашути, оголюючи звабливі колінка, а іноді сягаючи значно більших висот. Цим і користувався молодий бешкетник у дорогому чорному костюмі та краватці, примостивши на лискучому капоті своєї машини кінокамеру Кодак, що скидалася на невеличку сумку, а насправді фіксувала на плівку веселий барвистий рейвах, що його творив вітер на вулицях Лос-Анджелеса.

Білл Титла, що з валізою вийшов із дверей вокзалу, зупинився та озирнувся, прикривши очі від сонця. Досвідчене око художника одразу вхопило цікаву картинку і Білл, усміхнувшись, попрямував до дженджика з камерою.

— Цікаво, і як стільки чудових ніжок вмістяться у таку маленьку коробочку? — запитав він, наблизившись.

Бешкетник відірвався від своєї захопливої справи, обернувся і посміхнувся широкою південною посмішкою.

— Привіт Білле! Нарешті ти приїхав!

— Привіт Артуре!

І чоловіки міцно потиснули руки.

— Бачу, Голлівуд не змінив твоїх звичок, — зауважив Титла, вказуючи на кінокамеру. — Так само баламутиш.

— Побійся Бога! — молодик, що його Титла називав Артуром, підняв руки жестом фокусника, який намагається переконати, що вони порожні. — Технологічний експеримент, і не більше.

— Можу уявити технологію, яка потребує подібних експериментів.

— Старий, я купив цю камеру для того, щоб розбирати на шматки різноманітні рухи. От, наприклад, кінь біжить чвалом а чи йде, або людина відкриває двері чи то сідає на стілець. Я знімаю, проявляю, а потім ми з хлопцями вивчаємо кожен кадр — як це можна намалювати.

— Дотепно, — оцінив Білл. — А зараз що вивчав?

Артур забрав з капота кінокамеру:

— Несподіванку. Як міняється рух від спокійного до раптового ривка. Та й ракурси цікаві.

— Оце вже ближче до правди, — засміявся Титла.

А Артур тим часом відкрив перед ним лискучі двері автомобіля:

— Прошу!

— Твій?

— Звісно! «Форд» V8, технологія майбутнього, 8 клапанів і шістдесят п’ять коней під капотом.

Титла закинув валізу до салону, і сам поліз слідом.

— Непогано, як на кризу.

— Старий, у Голлівуді не існує кризи. Синхронізований звук відкрив такі перспективи, що в нас не те що немає безробіття — реально бракує художників.

— Ну, в нас теж мультфільми малюють.

— Ой, старий, ти просто не знаєш, про що говориш. Нью-Йорк і Голлівуд — це різні планети. І якщо ти потрапиш на цю, туди вже не повернешся.

Вони вмостилися на м’якому шкіряному сидінні «Форда», Артур завів двигун, і той загарчав низьким голосом звіра.

— Ого! — з повагою відгукнувся Білл.

— Зараз ти ще побачиш, як він бере з місця!

Друзі були повною протилежністю — темпераментний Артур своїм рельєфним носом, здавалося, постійно збурював вихорі, та спокійний, постійно замислений Білл, об якого ці вихорі розбивалися.

— І чим ти плануєш мене здивувати настільки, щоб я вже не повертався додому?

— Побачиш, — пообіцяв Артур. — Не хочу руйнувати інтриги. Наш бос — геній, він хапає за хвіст усе нове і перспективне, і воно тягне нас далі. Знаєш, коли ми з колегами почали серйозно займатися малюванням, то збиралися у мене вдома, після роботи. Наймали моделей, все як годиться. Ну і, звісно, хтось нашепотів босові. А куди ж без цього? Викликає він мене, питає: ви там влаштовуєте оргії з голими жінками? Я йому: побійтеся Бога, які оргії, це просто школа малювання, основи, бо в нас, самі знаєте, багато хлопців самоуки, ну й таке інше. Він: а якщо газети пронюхають, що команда Міккі Мауса розважається на дозвіллі з голими жінками? Я: ну а що робити, коли хлопцям треба вчитися. А він знаєш, що мені сказав?

— Що?

— Каже: тоді перебирайтеся до студії, можете після роботи займати звуковий цех, там ніхто не побачить. І погодився платити за моделей. Як тобі?

Титла недовірливо похитав головою:

— Коли я натякнув своєму нью-йоркському босові, що непогано було б повчити аніматорів класичного малюнка, він тільки посміявся. Каже, ви що, забулися, що малюєте мультики?

— Отож, а містер Дісней найняв нам професора, з яким ми розбираємо кожну позу, кожен рух. — Артур переможно глянув на приятеля. — Я ж кажу тобі, що Голлівуд — це інша планета.

«Форд» із друзями швидко долав кілометри і невдовзі виїхав на Гіперіон-авеню, майже порожню в цей час доби.

— І до речі, Білле, мало не забувся, — Артур пригальмував біля довгого муру, що оточував світлі кам’яні споруди. — Я тут поміняв ім’я.

— Поміняв ім’я? — здивуванню Білла не було меж.

— Точніше скоротив, — уточнив Артур. — Замість довгого Артур Бабицький взяв менше Арт Беббіт.

— Навіщо?

— Розумієш, прізвище Бабицький одразу видає моє єврейське походження, а ти знаєш, як у нас ставляться до євреїв.

— Що за маячня? — Титла обурився. — Бабицький — українське прізвище.

— Ну, ти ж не будеш кожному це пояснювати. А від імені Артур просто тхне бабусиними блінчес, а я не хочу ускладнювати собі кар’єру. Ти ж також не хочеш примушувати людей виговорювати оце жахливе Во-ло-ди-мир, а звешся Біллом. Так що май на увазі, Артур Бабицький залишився у Нью-Йорку, а тут є Арт Беббіт. Арт Беббіт — непогано звучить?

— Нормально, — знизав плечима Володимир-Білл. Друзі вийшли з машини і підійшли до воріт білого кам’яного будинку, над яким височів великий щит із написом: «Walt Disney Hyperion Studios. Mickey Mouse and Silly Symphony». Кивнувши охороні, Артур, а точніше Арт Беббіт, повів друга на територію.

— Оцей великий будинок без вікон — і є звуковий цех. Там може вміститися цілий біг-бенд, або навіть симфонічний оркестр, не кажучи вже про натурниць та художників. Жодних протягів, жодних застуд, навіть профспілки були б задоволені, якби бос пускав їх на свою студію.

На щастя, у звуковому цеху саме готувалися до запису — щоправда, не симфонічний оркестр, а лише невеличкий джазовий бенд з трьома співачками, тому Арт зміг показати Біллові і велетенські мікрофони, і скляну будку для режисера запису.

— У нас усе за останнім словом техніки, — запевняв він. — Серіал «Шалапутні Симфонії» вимагає запису не тільки музики та вокалу, але й звукових ефектів, стукоту, сичання, брязкоту, голосів тварин. Те, що тут іноді коїться, неможливо описати словами.

Потім друзі відвідали чорнильно-фарбувальний цех — просторе світле приміщення із вікнами на всю стіну, де асистенти за великими планшетами, оточені високими етажерками, розфарбовували майбутні кадри мультфільмів. Дивлячись на ці розкішні робочі місця та буяння фарб на целулоїді, Титла згадував свій завалений малюнками стіл у Нью-Йорку і лише зітхав із заздрістю.

Хол перед кімнатами художників зустрів гамором та сміхом. Люди згромадилися навколо великого столу, на якому тулилося одне до одного зо п’ять чорних птахів з невеличкими крильцями.

— Зачекайте, хлопці, вони вам зараз обгадять все зі страху, — вгамовував загальні веселощі парубок у кашкеті, певно, господар птахів.

— Що це? — Білл не міг приховати здивування.

— Пінгвіни, — пояснив Арт, неначе ішлося про якусь банальність.

— Пінгвіни?

— Авжеж. Ми розпочали чергову серію Симфоній, вона — про пригоди пінгвінів. От і привезли показати художникам, як вони виглядають, як ходять, як рухаються.

З цими словами Арт видобув кінокамеру, з якою, схоже, ніколи не розлучався, і почав знімати пташок.

Усі дивилися на пінгвінів, а Білл вивчав обличчя цих щасливчиків, яким наймають натурниць, професорів, ба навіть пінгвінів привозять до офісу, щоб не доводилося витрачати час у зоопарку.

Але остаточно добила Титлу кімната художників, до якої вони зайшли пізніше. Стіни цієї кімнати були завішані дзеркалами, біля кожного стояв робочий стіл, і художники за ними корчили неймовірні гримаси, вивчали їх у дзеркалі, а потім замальовували результат.

— Це бос вигадав, — з пихою сказав Арт.

Білл подивився на пику, що її скандзюбив найближчий до нього хлопець у сорочці та нарукавниках. У дзеркалах навколо танцювали та кривлялися інші фізіономії.

— Божевільня, — пробурмотів Титла.

Хтось торкнувся його плеча. Поруч із Артом стояв вусань із зачесаним назад гладким волоссям та уважними чіпкими очима під розкішними чорними бровами.

— Містере Дісней, дозвольте відрекомендувати мого друга Білла Титлу, художника з Нью-Йорка, я вам про нього говорив, — сказав Беббіт офіційним голосом.

— Звісно, говорив. Ну що ж, Білле, ласкаво просимо до команди Міккі Мауса! — простягнув руку вусань.

Білл простягнув руку у відповідь:

— Але...

— Жодних але! — сказав Дісней, стискаючи його долоню.

За перший рік у компанії Діснея Біллові, як усім новачкам, довелося робити багато чорної роботи у чергових серіях Міккі Мауса і Шалапутних Симфоній. Зате, коли він допався до великої задачі у сюжеті про бійку двох півнів за курку — отут уже дав перцю! Навіть бос зауважив: «Це саме те, чого ми прагнемо. Ти робиш речі, яких раніше ніхто не робив». Ще б пак — в історії про півнів Білл поєднав дитячі враження від півнячих боїв, що їх бачив на ярмарку, з образом кумира усіх хлопчаків — чемпіона з боксу Джека Демпсі.

Зрозуміло, що все це давалося через виснажливу роботу, але хіба можна скаржитися на те, що доводиться багато малювати, якщо єдине, що ти по-справжньому любиш у житті — це малювання? Тим більше в умовах, коли кожен художник може одразу переглянути результат на мувіолі — чудовому пристрої, який дає можливість крутити кадри вперед-назад, зупиняти і прискорювати, і тут-таки монтувати різні версії, поки отримаєш потрібний результат. Нью-йоркський бос тільки б посміявся, дивлячись на це — він вважав, що платить гроші за те, що люди вже вміють робити, а не за те, що вчаться. Тому художникам там рідко вдавалося побачити результати своєї роботи — хіба у кінотеатрі. А тут — суцільні піт-бокси, так називали попередні перегляди, що відбувалися у маленькому, схожому на коробку залі. Кожен фільм там переглядався в ескізному варіанті, потім у чорновому, напівчорновому, півчистовому, чистовому і нарешті фінальному. І на кожному етапі продюсер вносив правки, які примушували спітніти не одного аніматора, через що, власне, їх і прозвали піт-боксами. А семінари з аналізу руху, де розкладали на кадри усе, що ворушиться, і знаходили лаконічні графічні образи для будь-яких форм? Білл зі своєю європейською школою швидко став лідером таких зустрічей, адже раніше єдиним художником з освітою на студії був Грим Нетвік, який через це тримав ексклюзив на розробку всіх жіночих персонажів.

Білл дякував долі та Арту, який виманив його із провінційного з точки зору анімації Нью-Йорка, ба й Арт, який був головним промоутером всіх навчань, пишався другом, після появи якого акції Беббіта в компанії суттєво підросли. Гуфі, що його колись намалював Арт, вже став буденним персонажем пригод Міккі Мауса, але Беббіт своїм довгим носом відчував потенціал, яким заряджається компанія, і прагнув нових масштабних проектів.

— Знаєш, старий, — сказав він якось Біллові. — Я тут написав трактат про Гуфі, а точніше про його спосіб мислення.

— Спосіб чого? — уточнив Титла.

— Мислення. Розумієш, старий, те, як він ходить, — Арт пальцями на столі спробував позначити знамениту ходу свого персонажа. — Безперечно, дуже важливо. Але якщо ми не зрозуміємо, як він думає, то завтра намалюємо якусь бздуру і навіть не відчуємо цього.

Титла чхнув. Нещодавно його прохопило свіжим океанським вітром, і тепер вже третій день не відпускав нежить.

— Старий, ти перебираєш. Ну, я розумію, характер. Це важлива річ. Але мислення?

— Саме так! — Арт гаряче стукнув по столу кулаком. — Хто там сказав «я мислю, отже, існую»?

— Декарт, — підказав Білл.

— Що то воно — європейська освіта! — під’южив Беббіт. — Отож ми можемо піти від зворотного: я існую, значить, я мислю! Гуфі існує, чи ти маєш сумніви?

— Після стількох серій, ні. Жодних сумнівів.

— Отже, Гуфі існує, Гуфі діє, а значить він має трохи олії в голові! Тобто мислить!

З такою аргументацією не посперечаєшся.

— Хлопці, — до кімнати зазирнув Девід Генд, директор виробництва. — Містер Дісней чекає на вас у холі. Буде велика нарада, тому не баріться, якщо не хочете пробуксувати перед його очима.

У холі вже було розставлено стільці, і до них поспішали художники — люди не надто дисципліновані, якщо не йдеться про отримання платні або зустріч з босом — тут навіть найбільш творча людина стає зразком пунктуальності. Прийшли навіть кілька дівчат з чорнильно-фарбувального цеху. Генд разом з іншими керівниками стали трохи осторонь, щоб бачити всіх.

Дісней у своєму світлому костюмі вийшов наперед і подивився на кожного — а він це вмів, — одним поглядом охопити всіх так, що здавалося — очі вишукують персонально тебе. Під цим поглядом Титла скулився та раптом відчув нездоланне бажання чхнути. Проте переривати боса таким чином було б неввічливо, тому він одразу пальцями почав терти перенісся, і це допомогло.

— Вітаю, пані та панове, — промовив Дісней і зробив ще один невеличкий крок вперед, щоб опинитися точно у центрі імпровізованої зали. — Я зібрав усіх вас тут, щоб розповісти казку.

Попри такий легковажний початок, ніхто не посміхнувся — казки на студії Діснея були бізнесом, тобто серйозною справою, а якщо їх розповідав особисто бос, то й поготів. А той, витримавши паузу, почав:

— Колись, у старі часи, жила собі чарівна маленька принцеса на ім’я Білосніжка. Її пихата й зла мачуха Королева боялася, що одного дня краса Білосніжки затьмарить її власну, а тому вдягала маленьку принцесу у лахміття та примушувала працювати на кухні. Кожного дня Королева запитувала своє чарівне люстерко: «Скажи, люстерко на стіні, найкрасивіша я чи ні?» — Дісней підняв руку, зображаючи жінку, що дивиться у дзеркало, і вся його постать вмить виструнчилася, а обличчя набрало якоїсь монаршої величі.

— Я знаю цю казку, — прошепотів Білл на вухо Беббіту, що сидів поруч.

— Я теж. Був такий мультик з Бетті Буп, — кивнув той.

— І допоки люстерко відповідало «Хоч обійди усі світи, прекраснішої не знайти», зла мачуха не чіпала Білосніжки.

Дісней розповідав казку, неначе перед ним були діти. Він по черзі перетворювався на Королеву і Білосніжку, Принца на коні, оленят та пташок. Його розкішні чорні брови просто-таки літали по обличчю, вони суворо супилися біля носа, і раптом вигиналися здивованими півколами, в один момент перетворюючи образ злої мачухи на чарівливу дівчину. А коли розпочалася історія з гномами і Дісней взявся присідати та ходити навпочіпки, показуючи різні образи та характери Буркотуна, Мудрика, Веселуна та Тихоні, глядачі запосміхалися — настільки це було кумедно.

Сміх, як не дивно, притлумлює чхання, тому Титла охоче хихотів разом з усіма.

Нарешті Принц поцілував Білосніжку, і казка закінчилася. Під враженням побаченого дехто навіть почав аплодувати.

— Ну, ви зрозуміли, що це наш новий проект, — пояснив Девід Генд, поки Дісней кланявся.

— Але ж, бос, — підвівся з місця Арт. — Це тривало дві години, — він показав годинник, який, виявляється, весь цей час тримав у руках.

— Молодець, — Дісней посміхнувся. — Все правильно. Це буде мультфільм не на дві, але на півтори години. Повний метр.

— Повний метр? — недовірливо перепитав хтось іззаду.

Дісней кивнув.

— Але ж це неможливо.

— Пробачте, панове, можливо, ви не помітили, але ми з вами тут цілими днями робимо неможливе, — посміхнувся у відповідь Дісней.

Усі загомоніли, вражені почутим.

— Врешті чим десять мультиків по вісім хвилин відрізняються від одного на вісімдесят? — запитав Генд.

— Звісно, відрізняються, — одразу зауважив Беббіт. — У різних мультиках можна повторювати одні й ті ж трюки чи ґеґи, а для одного фільму скільки ж треба їх вигадати?

— Саме тому, — сказав Дісней. — Саме тому я плачу п’ять доларів кожному, хто запропонує добрий ґеґ. І це стосується не тільки художників, але й усього персоналу студії.

— Діти не витримають такого довгого фільму, — скептично промовив Грим Нетвік, монополіст жіночих образів.

— Діти й не таке витримують. Наприклад, школу, — директор Генд мав відповіді на всі питання. Ще б пак — сценарій вже було написано, а значить рішення обговорювали тисячу разів.

— А оскільки робота нова і масштабна, — Дісней підвищив голос, і гомін водночас ущух. — То я хочу призначити аж чотирьох супервайзерів, — він зробив паузу, вишукуючи серед присутніх потрібних людей. — Це Фред Мур, Гамільтон Ласк, Норман Ферґюсон і... Білл Титла.

Почувши своє ім’я, Білл розгубився, і несамовите бажання чхнути знову повернулося до нього, тож довелося знову терти носа.

— Вітаю, старий! — поплескав його по плечу Арт.

— Білосніжку малюватиме наш незамінний Нетвік під керівництвом Ласка. А Беббіт... ти вже добре навчився малювати голих жінок?

Усі засміялися та заозиралися на Арта.

— Значить, настав час одягнених. Королева-мачуха — твоя. І до речі, Гриме, давай цього разу обійдемося без сексуального підтексту. Звісно, чоловіки люблять твою Бетті Буп, але тут інший випадок, зрозуміло?

— Як скажете, — знизав плечима той.

І в цей момент чхання таки перемогло Титлу і вихлюпнулося назовні громоподібним звуком, від якого сахнувся Беббіт та пригнув голову хлопець попереду.

Тут уже весь зал вибухнув щирим сміхом.

Лише директор виробництва Генд лишався незворушним, і коли всі відсміялися, він поліз у кишеню:

— Тобі п’ять доларів, хлопче, — простягнув він купюру Біллу.