Паперові солдати

8

Вхід до криївки ховався під дровітнею, тому кожного вечора перед початком роботи доводилося перекладати дрова, а після завершення — вертати їх на місце. Через це, а також через короткі літні ночі справа з облаштування просувалася повільно попри те, що Грім із Гнатом працювали вправно та із задоволенням — не все ж відсиджуватися на горищі, треба й кров по жилах розігнати. Яму попід сараєм викопали ще навесні, коли свіжу землю легко викинути так, щоб вона лишилася непоміченою, тоді ж поклали перекриття. Зараз лишалося тільки обкласти стіни колодами, настелити підлогу та зробити лежаки — здається, не так вже й багато, можна швидко впоратися. Однак швидко — це коли є готові дошки, а чи принаймні кожну з них не треба випилювати, скоцюрбившись у крихітній ямі, впріваючи від задухи під низькою стелею, це коли можеш працювати на сонці, а не глупої ночі, це коли кожна стружка чи жменя тирси не вимагає знищення, бо може здатися підозрілою випадковому стрибку чи міліціонеру.

— Друже Грім, можна запитати? — довготелесий Гнат на долівці працював повздовжньою пилкою, і сорочка на його спині змокріла ущент. — А хіба Буйний мав право зайняти криївку, яку готували були для нас?

Грім, який, примостившись на нашвидкуруч збитому риштуванні, облаштовував вентиляційний хід через загату, озирнувся:

— Знаєш, як кажуть, сусідське поле — не чуже. Він же знає, що ми його силою вибивати не станемо, от і зухваліє.

— Але ж совість має бути!

— Друг Зот уже написав Буйному, а той відповідає, що змусили обставини.

— Як лисичка, — невесело посміхнувся Гнат і витер спітніле чоло.

— Яка лисичка?

— У зайчиковій хатці: собаки гнали — не вигнали, ведмідь гнав — не вигнав.

— Еге ж. Але Зот відправив ляментацію у Центральний Провід. Я теж буду наполягати на відзисканні криївки в Буйного, бо тут зимувати не можна, — голос провідника посуворішав. — Тут дитина, а діти небезпечні.

— Антося? — Здивовано обернувся Гнат. — Але ж вона допомагає нам...

— Сьогодні нам, завтра їм. Ти знаєш, що для того, щоб викрити сотника Спартана, агент МҐБ одружився з його сестрою?

— Одружився з сестрою? — не повірив Гнат.

— Саме так. Одружився і виказав, — Грім менторськи покивав головою, хоч співрозмовник і не міг цього побачити. — Комуністи не вірять в Бога, тому не мають нічого святого. Ні любові до жінки, ні жалю до дитини. Ніц.

Гнат зітхнув.

— А як просувається твоє навчання? — поцікавився провідник.

— Та просувається, — невесело відгукнувся хлопець, і пилка в його руках заспівала з лютою силою.

— А з чого така досада?

Гнат раптом зупинив роботу і обернувся до Грома.

— Не моє це, друже провідник. Хлопці там воюють, а я тут папір псую! Мене на підривника навчали.

— Правильно. Підривнику, так само, як і художнику, потрібна тверда рука.

— І що з того?

— А те, що ворог сильніший, тому нам не здолати його у відкритому бою. Однак зараз західні країни почали прозрівати, тому потроху складається міжнародна антисталінська коаліція. За кілька років, коли вони уже всерйоз візьмуться за СРСР, мають побачити, що українці — не худоба у стійлі. Що ми боремося. Помагають лише тим, хто бореться. Зрозумів? Хто борець, той здобуває світ.

— А хіба підривати їм машини й тюрми — це не боротьба?

Грім поклав молоток, спустився з ослона, на якому був стояв, і зазирнув Гнатові в очі:

— Олівець в умовах підпілля є більш грізною зброєю, ніж куля. Скільки разів тобі говорено?

— Але ж совіти нас не олівцями б’ють!

На скронях провідника виступили жили:

— Накази Проводу не обговорюють, а виконують. Це зрозуміло?

— Зрозуміло, — буркнув Гнат і знову взявся до роботи.

Та Грім не поспішав повертатися на риштування.

— Я знаю, про що ти насправді думаєш! Про того капітана, що вивіз на Сибір твою родину. Як його?

— Маркелов, — буркнув Гнат.

— Маркелов, — повторив Грім відлунням. А потім повернувся до командирських інтонацій. — Так от, викинь його з голови. Це наказ!

Пилка несамовито шурхотіла у Гнатових руках, хлопець смикав її так, неначе збирався вимістити на дошці усю свою лють. Мовчанка підлеглого явно прийшлася провідникові не до смаку.

— Пропагандивний фронт зараз є важливішим за все! І не тобі рішати, як і що робити. Скажуть малювати — будеш малювати, скажуть підривати — будеш підривати, — Грім різко махнув рукою, ніби ставлячи крапку у розмові, і повернувся до своєї роботи.

Після робочої ночі день ставив перед підпільниками наступні задачі — відпочити та відновити сили до вечора, забезпечити чатування на горищі, але окрім цього на Гната чекали уроки малювання, коли друг Зот садив його біля себе та терпляче пояснював:

— Роблячи гравюру, ти можеш працювати тільки лінією. Тому одразу вчися виділяти, які лінії головні, а без яких можна обійтися. І пам’ятай, що малюнок — це не лише контур, малюнок — це об’єм, однак створити його можна лише лінією. Второпав?

— Второпав, — бурчав Гнат і вимальовував лінії на папері попри те, що руки його більше звикли до сокири, ніж до олівця.

Складна справа це малювання! Це тільки здається, що черканув олівцем, і все. А насправді зробити так, щоб різні лінії разом склалися у людину, то вже просто чаклунство. Копіювати чуже Гнатові ще сяк-так вдавалося, але намалювати щось самому — тут хоч кричи. Добре, коли Зот давав прості завдання — кружку чи, скажімо, яблуко, але коли він вимагав зобразити, наприклад, Антосину руку, то з результату сміялися усі — і в першу чергу сама Антося.

— Дядьку Гнате, хіба ж у мене така ручка? Це якийсь страшний корч, а не ручка! — заливалася дівчинка, примушуючи Гната червоніти.

Зате літери Гнатові вдавалися на славу — що то, тверда рука! Вчитель охоче доручав йому вирізати кліше листівок, а іноді навіть переносити малюнки на дерево.

Утім окрім виготовлення бойової продукції невтомний Зот частенько брав до рук олівець, щоб малювати зовсім інше — хату, двір, дорогу, і навіть раз по раз брався за портрети — то Гната, то Устини, якщо її вдавалося відірвати від домашніх справ. Ці малюнки не можна було вирізати на дереві — вони були зовсім іншого ґатунку.

— Друже Зот, — дивувався Гнат. — Нащо ти це малюєш? Тобі ж не треба вчитися.

Але той у відповідь посміхався у вуса і казав одну й ту ж фразу:

— Справжній художник вчиться усе життя.

Устина спочатку нітилася уважних поглядів художника, який сидів навпроти з аркушем паперу та олівцем, але коли врешті побачила результат його роботи, ойкнула і знову зашарілася, але тепер уже від захвату. Уважна Антося довго вивчала мамин портрет прижмуреним оком, поки зрештою підсумувала:

— Мамочко, ти така красива, просто як Королева-мачуха!

Усі розреготалися, тільки Устина насупила брови:

— Чого це раптом мачуха?

— Тому що «хоч обійди усі світи, прекраснішої не знайти!» Ти красивіша за всіх, крім Королівни Сніжки. Зрозуміло?

Тут уже засміялася й Устина. Вона навіть захотіла повішати свій портрет у хаті замість старої фотографії, але Грім забрав його і заховав у криївці — він взагалі дуже не любив, коли замість роботи Зот займався зовсім не потрібними, на його погляд, справами.

— Ти порушуєш конспірацію! — сварився Грім. — А як хтось побачить? Що ти скажеш? Де взяла? Хто малював?

Від його постійних вичитувань Устина втягувала голову у плечі, неначе черепаха, але Зот пропускав усе це повз вуха і наступного разу вже малював Антосю, хоч та й не могла всидіти на місці, кожну секунду підскакуючи з цікавості:

— Ну як? Що там? Гарно я вийшла?

Після того, як Зот намалював її ляльці нове лепське обличчя, дівчинка весь час крутилася біля художника. І врешті-решт, коли попри непосидючість моделі портрет було закінчено, Антося схопила його обома ручками, поцілувала і притисла до грудей:

— Яка я гарна! Як Королівна Сніжка! — а потім взяла дядька Зота за руку. — Ходім, я тобі за це подарунок подарую.

— Який іще подарунок? — здивувалася Устина.

Зот лише посміхнувся та покульгав за Антосею, спираючись на свою ковіньку. Дівчинка урочисто провела його до сараю і відчинила двері.

— Бери.

— Що там? — здивувався дядько Зот.

— Велосипед. Татків. Він не буде сваритися. А тебе на ньому можна в ліс возити, і ніхто-ніхто не побачить твоїх слідів.

— Ех! — зітхнула Устина. — Це чоловіка мого. Тільки він давно пуломаний.

Почувши це, Гнат зробив крок вперед і зазирнув у двері сараю:

— Ану подивимося, що там у нього пуломане.

Робота руками викликала в нього значно більше ентузіазму, ніж малювання. За два дні хлопець перебрав велосипед до останнього гвинтика, промив у гасі кожну детальку, щось підклепав, накачав колеса, і — оце диво — викотив на двір цілком справний транспорт. Тут навіть Грім не став сваритися — адже тепер вони й справді могли перевозити Зота швидко та безслідно, а крім того велосипед дозволяв перенести зустрічі зі зв’язковими подалі від хутору, щоб не ризикувати.

Наступного ж дня вони влаштували Зотові прогулянку до лісу — для настрою та свіжих вражень, які потрібні художнику, немов повітря. Але замість відпочивати той знову схопився за олівець і почав малювати все, що бачив — дерева, пташок, квіти й траву. Дивна людина!

Врешті у серпні попри повільне просування робіт, криївку було закінчено, про що Грім й оголосив увечері, коли Антосю вже поклали спати.

— Будемо перебиратися, — сказав він.

— Сьогодні не тре, — раптом запротестувала зазвичай мовчазна бабка Марта.

— Чого це? — Грім був здивований, як людина, що не звикла до заперечень.

— Пунеділок. В пунеділок перехіщини не роблять.

— А коли ж їх роблять? — поцікавився Зот, який уже почав збирати свої дощечки.

— Та будь-коли, аби не в пунеділок і не в четвер. Але найкраще — на свято. Почекали б Воздвиження, а тоді переходили.

— А коли Воздвиження? — перепитав Гнат, який не дуже знався на православному календарі.

— За місяць, — підказала Устина.

Грім обвів своїм суворим поглядом кожного, і кожен, окрім Зота, опустив очі.

— Будемо перебиратися. Це наказ. Друже Гнат, збирай речі.

І водночас усі заметушилися, як воно завжди буває при переїздах. Звісно, терміновості не було жодної, але Грома так роздратувала несподівана дискусія навколо його слів, що він тепер уже не міг від них відмовитися, і тому невдоволеним голосом підганяв усіх. Попри свої заперечення, бабка Марта теж приєдналася до загального комашиння — спочатку збирала хлопцям вечерю в нову хату, потім навіщось бігала в курник, а потім вручила Зотові хлібину, загорнену у рушник.

— Тримай, — сказала баба, неначе саме вона, а не Грім тут командувала.

— Що це? — здивувався Зот.

— Хіба не бачиш? Хліб. Ти старший чоловік. Тобі й хліб заносити.

Майна у партизанів було багатенько — і заготовки для форм, і папір, і різне художнє причандалля, але врешті усі манатки вмістили у вузли та вирушили до повітки, де попід дровітнею було облаштовано вхід. Слідом пішла й Устина, бо за це літо звикла до гостей, немов до рідних, і не могла їх не провести.

Грім із Гнатом почали перекладати дрова, щоб звільнити вхід. І за грюкотом полін Устина не одразу розчула дихання за спиною. Обернулася — о, бабка Марта, вже теж тут. Не може, щоб не впхати свого носа.

Коли дрова було перекладено, звільнилася ляда, і Грім підняв її.

— Стій! — раптом скомандувала бабка Марта.

Провідник був заскочений зненацька настільки, що й справді зупинився. Стара підійшла до чорного отвору і одним спритним рухом вихопила з-під пахви щось чорне й величеньке, та кинула його у люк. Там зашуміло, і раптом з-під землі долинуло квоктання.

— Що це? — здивовано запитав Гнат.

— Півень, — пояснила бабка Марта. — Навіть у новій церкві тра, коб спочатку курка із півнем повінчєлися.

— Забобони, — пробурчав Грім.

— Може, й забобони. Але люде не перший рік на світі живуть, то й тре робєти, як люди роблять, — стара взялася керувати, немовби й справді була провідником. — Теперка ти, — скомандувала вона Зоту.

Той посміхнувся, але підійшов до краю люка.

— Присвіти, — скомандувала рішуча бабка Грому, і той послухався, хоч пробурчав щось знову. — Першим входить дід, коб жили по сто літ, — сказала вона.

— Ну хіба ж він дід? — обурилася Устина.

— А то баба! Найстарший входить першим.

Зотові з протезом нелегко було просунутися у вузький лаз, але Грім із Гнатом, взявши попід плечі, вправно спустили художника донизу.

— Хліб не забудь, — нагадала бабка Марта.

Грім уже заніс було ногу, щоб послідувати за товаришем, але стара несподівано смикнула його за руку.

— Не ти, — вона була налаштована рішуче, і провіднику довелося підкоритися. — Ти, — палець старої вказав на Устину.

— Я? — здивувалася та.

— Підходь, підходь, — у тихій бабусі раптом прокинулися якісь потаємні сили, що змушували усіх слухатися її розпоряджень. — Тримай, — вона тицьнула до Устининих рук ікону, яку видобула з-за пазухи.

Устина слухняно взяла образ і, обережно намацуючи ногою сходинки, спустилася у чорне гирло криївки.

— Ліхтар візьми, — бабка Марта забрала у Грома ліхтар і передала донизу, і лише після цього дозволила Гнатові з Громом передавати речі у нове житло.

Після клумаків стара сама захотіла спуститися донизу, і хоч це було непросто, врешті й вона опинилася на підлозі крихітної землянки із нарами та робочим столом.

— Господи прости, — перехрестилася вона. — І як же тут людям жити!

Зот із хлібом в одній руці та Устина з іконою стояли поруч, немов і справді були господарем та господинею нової оселі. Бабка Марта зміряла їх поглядом, і причитання її одразу змінилися на наказовий тон.

— Відійди, — скомандувала вона Зоту, і коли той послухався, знов видобула з бездонної, здається, пазухи темну пляшечку, відкоркувала і почала бризкати по всій кімнаті, примовляючи: — Хай Бог благословить на здоровля, на щєстє і на захист од ворогів.

Потім вмостилися, хто де міг, і стара розломила хлібину та роздала кожному по шматку. Вечерю на столі вже накривала Устина.

— Запрошуємо до столу, — виголосила бабка Марта, — і сина мого, покійника Миколу, а твого, Устино, чоловіка, і мого чоловіка Івана, і батька з матір’ю, і ваших рідних, хто на небі, хай прийдуть та розділять з нами цю трапезу.

Вона перехрестилася, а за нею почали хреститися усі, зокрема й Грім, що якимсь дивом піддавався бабиним командам. Півень, який на початках перелякано тулився у кутку, раптом підвівся та почав походжати криївкою з виглядом господаря. Усі сіли до столу і взялися до вечері. Запанувала тиша, яку порушувало тільки шкряботіння ложок об полумиски. Навіть бабка Марта втратила нині свою раптову певність і перетворилася на звичну себе — тиху та непримітну, запопадливу та зручну.

— Годилося б заспівати, коб усе як годиться, — несміливо запропонувала вона, витерши губи рукою.

— Даруйте, бабцю, але співати не будемо, — несподівано лагідно відповів Грім. — Конспірація.

Стара зітхнула:

— Ну, коспірація, то коспірація.