Паперові солдати

11

Зот акуратно складав порізьблені дошки у горщик, але вони вперто не хотіли вміщатися — то одна стирчала назовні, то друга не влазила. Устина, яка мовчки спостерігала за його спробами, похитала головою і видобула з-під лави величезну посудину:

— Візьміть краще золінник.

— Дякую, — Зот акуратно по одній виклав дошки на стіл, а потім так само ретельно та уважно почав складати їх у більшу ємність.

Він взагалі був дуже ґрунтовним у всьому — одне слово, художник, у нього кожен штрих має бути на місці.

— А що це ви робите? — поцікавилася Устина.

— Їх треба виварити в олії, — не перериваючи роботи відповів Зот. — Деревина ущільниться і стане тривкішою. Тоді форма довше прослужить.

Жінка зітхнула.

— От якби ще людину можна було отак ущільнити. Бо іноді відчуваєш, що сили закінчуються.

Зот підняв голову. Очі його дивилися на Устину так, як під час сеансів малювання портрету — уважно та глибоко, неначе огортали м’яким павутинням.

— Така молода жінка і не має сил?

Вона відвернула голову, щоб не відчувати цей погляд.

— Сили є, коли є надія.

— А ви хіба не маєте надії?

— Іноді здається, що ні.

Вона поглянула скоса. Зот уже повернувся до складання дощок — приміряв, витягав, обертав, а тоді знову.

— Не вірю, — похитав головою він. — Мати таку чудову донечку і не мати надії...

— Донечку... — голос Устини був гірким на смак. — Їй скоро до школи. Радянської. І що з неї виросте? Комсомолка? Чи іще гірше.

— Ну, навряд чи ви дозволите зробити з неї комсомолку. Ви ж були у «Пласті»?

— У «Соколі».

— От бачите, навіть за поляків ви отримали правильне виховання.

Устина невесело всміхнулася.

— Та правильне. Якщо вас у хаті приймаю.

Зот знову подивився на не неї довгим поглядом, але вона вже не відвела очей.

— Пробачте, що піддаємо вас небезпеці, але...

— Та що там небезпека? Я їм чоловіка ніколи не пробачу.

— Ви ж казали, що його німці забрали.

— Які там німці?! У ліс пішов, до вас. І десь там згинув. А про німців, це я так, для кумуністів вигадала.

— А-а!

Зот вклав у золінник останню форму і погладив рукою його чавунний бік, неначе мав справу із живою істотою.

— Допоможете мені олії налити?

— Звісно, — Устина підхопилася, взяла важку бляшанку та почала акуратно наповнювати горщик.

Зот дивився на її руки, ніби бачив щось особливе.

— Знаєте, Устино, якщо ми за поляків себе не втратили, і за царя-імператора не здалися, то й за комуністів виживемо. Україна вічна.

Олія швидко наповнила ємність, дошки спливли у ній, але вперлися у краї посудини, і Устина зрозуміла, чому їх так довго й ретельно складав художник.

— Тоді нащо все це? — вона кивнула на кліше у глечику. — Якщо ви кажете, що все одно виживемо.

Зот посміхнувся у вуса.

— Для того, щоб вижити, треба виживати. Тобто активно діяти. Не тільки тілом, але й розумом.

Устина поставила бляшанку на стіл.

— Але ж важко це.

— Я знаю, — кивнув він.

— Та вам що, ви чоловік, — Устина раптом вкусила себе за язика і винувато подивилася на потворну дерев’янку, що заміняла Зотові ліву ногу. — Пробачте, я бздуру бовкнула, — сказала вона.

Він ковтнув сухим горлом.

— Не таку вже й бздуру. Я й справді чоловік, не дивіться, що каліка.

— Але як вам з вашою ногою, та по криївках...

Зот посміхнувся дещо штучно.

— Та вже дев’ятий рік у лісі. Звик.

— Дев’ятий рік! — сплеснула руками Устина. — Це неможливо.

— Як бачите... Я ж не ногами воюю, а олівцем.

Вона обіруч взяла золінник з дощечками.

— Це у пічку?

— Давайте я допоможу, — підхопився був Зот, але вона вже підняла та понесла важкий горщик до печі.

— Я білизну в ньому золю, а ці штуки бігме не важчі.

Він помовчав і раптом запитав:

— Скажіть, а ви й справді вважаєте, що це все не має сенсу? — це запитання було настільки несподіваним, що Устина зупинилася і мало не впустила своєї ноші.

— Що ви таке говорите?

— Можливо, не ви. А інші вважають. Але це неправда.

Вона поставила горщик у пічку, обернулася та мовчки стала, спираючись на припічок. Зот провів поглядом по її фігурі, неначе виміряв кожну клітинку. Від цього споглядання Устина відчула себе незграбною.

— Не дивіться на мене так.

Він посміхнувся.

— Розумієте, ви тоді ще не народилися, але я пам’ятаю, як Польща отримала незалежність. Знаєте, як?

Устина похитала головою.

— Її подарували. Переможці на Версальській конференції. Сказали: най буде Польща, якщо вона вже так хоче.

— То й що? — не зрозуміла Устина.

— Треба хотіти, — усмішка знову пробігла попід вусами Зота. — Міжнародна ситуація зараз така, що не тепер, так у четвер СРСР опиниться один проти всіх. Друг Грім вам може про це докладно розповісти...

— Він мені нічого не розповідає, лише свариться, — очі Устини звузилися від образи. — Це не так, се не так.

Стосунки з Громом зачіпали її гордість, але доводилося терпіти.

— Дарма, — зітхнув Зот. — Значить повірте мені. Коли постане питання розвалу радянської імперії, в Україні мають знайтися люди, які скажуть: ми — українці, нам потрібна незалежність, ми продовжуємо боротьбу.

Устина не розумілася на геополітиці, тому у відповідь зітхнула:

— А доживемо?

— Не знаю. Діти доживуть.

— А ви маєте дітей?

Він невесело всміхнувся.

— Я ногу втратив у шістнадцять. Самі розумієте, який з мене кавалер. Зате ви маєте Антосю.

Устина відчула ком, що підкотився до горла.

— Страшно, — сказала вона.

— Страшно, коли раптом втрачаєш все і не знаєш, що робити. А коли вирішив, що головне, а що ні, страх відступає.

— Головне?

— Так, головне. У мене головне — малювання. Це моя зброя, моя служба, моя доля. Коли в мене стрілятиме емґебешник, я дивитимуся йому в обличчя. Щоб побачити, як воно змінюється при натисканні спускового гачка.

— Що ви таке говорите, їй-богу!

Устина спересердя махнула на Зота рукою. Треба ж, тільки почала заспокоюватися, а він все зіпсував! Чоловіки такі черстві!

А ввечері пічка знову наповнилася баняками та горщиками — і тепер уже не з олією, а з чистою водою. Бо Устина замислила влаштувати лазню для своїх постояльців. На підлозі стояли ночви та миски, у повітрі висіла пара, вікна було щільно завішано, щоб назовні не пробивався жоден промінчик світла.

Антосю відправили спати — як воно і годиться дитині, коли настає ніч. Бабка Марта допомагала Устині носити воду, совати важкі чавунки з окропом та витирати калюжі, які хоч-не-хоч з’являються на підлозі. Метушня припинялася лише на час, коли в кухні зачинявся черговий чоловік, тоді Устина сідала у сінях, клала розчервонілі руки на коліна і слухала, як за дверима ллється вода. Вона не могла залишити своєї варти, адже після закінчення мала ще прибрати та випрати одяг, поки вода гаряча. Але коли до кухні подався Грім, він чомусь сердито прогнав її з сіней, звелів сидіти у кімнаті і навіть носа звідти не потикати.

— Теж мені, військова таємниця. — пробурмотіла ображена черговою причіпкою суворого провідника Устина. З усіх мешканців будинку він чомусь найбільше доскіпався саме до неї.

Черга Зота прийшла останньою. Устина поклала на лаву чисту білизну, рушник, підлила гарячої води і глянула на цинковані ночви. Як же він тут упорається на одній нозі? Поставила ослінчик у ночви, щоб було зручніше, перевірила мило, підняла очі — в дверях стояв Зот. Устина чомусь зашарілася — а може, це гаряча пара зіграла злий жарт:

— Якщо тре щось, гукніть, — сказала вона, відвела погляд і швиденько проскочила в сіни.

Художник зайшов до кухні, стукаючи протезом, потім завовтузився з одягом. Устина почула, як зашаруділа тканина, як по підлозі зачовгав чобіт зі здорової ноги. Вона підняла очі, побачила, що двері до кухні зачинилися нещільно і підійшла, щоб їх поправити. Підійшла та завмерла.

У щілину, що лишилися, було видно Зота. Він саме нахилився до своєї дерев’яної ноги щоб відв’язати її, і ця картина зупинила Устину. У цьому було щось нереальне — немовби він віднімав собі живу кінцівку. Дарма, що жінка вже звикла бачити протез у Зота, та й взагалі це було не в новинку, бо дід Гандрей вернувся з війни ще до її народження, тому інакше, ніж із одною ногою вона його бачила хіба на старій фотографії. Але тут було щось інше. Худе жилаве тіло, з-під блідої шкіри, яка рідко бачила сонячне світло, виступають ребра, лопатки на спині, немов невеличкі крила, і здорова нога, яка прийняла на себе усю, хай і невелику, вагу м’язів та кісток, саморобний костур під пахвою та потворна дерев’яга, до якої схилився Зот, — усе це сплелося в єдине ціле, наче саме воно разом і було живою істотою, а варто забрати одну складову — і все розпадеться на шматки.

Устина притулилася до одвірка, не в змозі відірвати очей від того, що бачила. Зот між тим відстебнув останні ремінці і одним рухом відірвав від себе частину — найпотворнішу, найнезграбнішу, але частину себе. Він стояв, спираючись на костур, і лівицею притримував свою дерев’яну ногу, яка тепер була зовсім окремою, неначе й не належала цьому чоловіку. Зот на мить втратив рівновагу, схопився рукою за лаву, і дерев’яга, відпущена на волю, упала на підлогу, загримівши об миски.

— Холера! — вилаявся він.

А Устина, сполохана цим звуком, відсахнулася, немовби хтось упіймав її на гарячому. Озирнулася — чи не бачить бабка Марта, але та, певно, пішла до криниці. Перевела подих, який, як виявилося, спинився, щоб не стривожити художника. Заплющилася, але перед очима залишався худорлявий чоловік на одній нозі і жилаве тіло, що шукало собі опори. Тоді знову зазирнула до шпарини.

Зот уже зовсім роздягнувся і тепер сидів у ночвах на ослінчику. Коротка культя на місці лівої ноги якось неприродно стирчала вгору, вона була червоною із синіми прожилками, і Устина відчула, що в ній піднімається хвиля жалю до цього чоловіка. Одразу захотілося допомогти, обгорнути його своєю турботою, прихистити, немов малу дитину.

На ґанку почулися кроки та стукотіння відер. Це верталася бабка Марта.

Устина відхилилася від шпарини і щільно закрила двері до кухні.