Паперові солдати

9

— Ня-ав. — Почувся звідкись жалібний писк, і Білл не повірив власним вухам. Невже?!

Він заозирався, а коли звуки повторилися, поспішив до сараю і, відкривши двері, здивовано завмер. Бо на підлозі сиділо кошеня — руде, банькате, худе, але правдиве кошеня!

— Киць-киць-киць, — лагідно покликав він, але тваринка виявилася не звичною до такого звернення.

Кошеня зашипіло, підстрибнуло на місці і наступної миті зникло за купою старого садового причандалля. Обережно зачинивши двері, щоб перешкодити остаточній втечі тварини, Білл взявся обережно перекладати реманент, готовий кожної миті схопити малого втікача. Плануючи цю подорож, він і гадки не мав, що усе буде так непросто.

Дев’яносто п’яте шосе ішло понад самісіньким Лонг-Айлендом, тож їхати ним було суцільним задоволенням. Океан, свіжий вітер, який підганяє хмарки на небі так швидко, що пейзаж змінюється щохвилини — від пікантних підморгувань, якими зваблюють яскраві лелітки на хвилях, до раптового смерку, майже загрозливого своєю несподіваною суворістю, що вмить поступається місцем яскравому, просто білому прожектору сонця.

Білл насолоджувався цими змінами, як тільки може насолоджуватися художник, що знається на законах руху, але водночас не забував уважно дивитися на дорогу, щоб якась прикра пригода не зіпсувала цього чудового дня.

Розгублені батьки — Петро та Марія Титли — сиділи позаду мовчки. Перший час вони все намагалися вивідати у Білла, куди вони їдуть і навіщо, особливо старалася мама, цікава, як усі жінки. Проте він вирішив тримати інтригу до кінця.

— Синку, ти мене лякаєш, — зітхнула врешті мати. — Ти у своєму Голлівуді став таким далеким, майже чужим.

— Мамо, не треба хитрувати. Ще година-дві, і ви самі все побачите.

— А що ми маємо побачити?

— Усе, — засміявся Білл, а за ним розгублено посміхнулися й батьки.

Сто миль, що відділяли рідний Йонкерс від містечка Іст Дайм, яке було кінцевою метою подорожі, він розраховував здолати години за три, але виявилося, що попри рівнесеньке шосе, мати угойдує від швидкості, тому довелося частенько зупинятися — та воно й на краще, можна зробити кілька замальовок, щоб упіймати примхи океанської погоди.

— Володю, — запитав його батько під час однієї такої зупинки. — А ти й справді там добре заробляєш?

— Так, тату, нівроку.

— А як таке може бути, коли навкруги депресія? Я давно хочу знайти роботу, ти ж знаєш.

— Ой, татку, як маєте бажання, роботи буде достобіса.

Батько подивився на нього, примруживши око:

— Щось ти, Володьку, туманиш.

Білл засміявся:

— Та ви ще хитріші за маму! Але все одно нічого не скажу. Самі побачите.

Нарешті дорога пробігла повз табличку «Велкам ту Іст Дайм», тож настав час завернути на путівець, щоправда цілком пристойний. Ще чверть години — і машина пригальмувала біля світлого будинку з терасою, за яким виднілися господарські споруди.

— Приїхали! — урочисто видихнув Білл, виліз з-за керма і спокійно пішов до ґанку, немовби приїхав у гості до добрих друзів.

Батьки дивилися то на нього, то одне на одного, поки врешті тато несміливо відкрив дверцята та обережно, ніби чогось боявся, спустив ноги на землю. Тим часом Білл одним стрибком заскочив на терасу, обернувся до батьків і розкинув руки.

— Ласкаво просимо додому! — сказав він.

При цих словах мати, яка саме наважилася вийти з машини, впала назад на сидіння. Батько сперся рукою на капот, щоб не втратити рівновагу.

— Що це? — голос його тремтів.

— Ферма «Титла», — просто, неначе йшлося про щось пересічне, відповів Білл. — Тепер це наш дім.

Мама сплеснула руками, а потім схопилася за серце. Тато вільною рукою протер очі, немовби відганяючи мару.

— Ти жартуєш?

— Хіба такими речами жартують? — Білл зіскочив з тераси, підбіг до машини і допоміг мамі вибратися назовні. Потім взяв її за руку і повів за собою.

Вона мацала сухими пальцями поручні тераси, обшивку стін, скло вікон, не в змозі повірити. Батько, що завмер був біля машини, побачивши, що дружина його випередила, одразу ожив і миттю приєднався до своїх.

— Ти кажеш, ферма. А що, і земля є?

— Є, — Білл відверто насолоджувався враженням, яке справив на батьків. — Сто п’ятдесят акрів.

— Сто п’ятдесят... — повторив батько. — Тільки я цих клятих акрів не знаю. А по-нашому це скільки?

— Десь із сто моргів, — Білл був готувався до такого запитання і заздалегідь перерахував американські акри на галицьку міру.

— Сто моргів! — захоплено повторив батько. — То ми великі ґазди!

— Титли завжди були ґаздами, чи не так? — засміявся Білл.

— Ет, синку, — зітхнула мати. — Якби воно так, то ґаздували б у наших Підгайцях, а не теліжилися по світах.

— Нічого, матусю, більше не будемо теліжитися! Тепер наш дім тут!

Білл щасливо засміявся, розкинув руки та обернувся навколо себе на каблуках, мовби обіймаючи весь світ навколо себе. Тато й мати лише охкали та озиралися.

— Велкам! — Білл широким жестом розчахнув двері, що вели до будинку.

Батько вже зробив був крок до порогу, і тут почалися несподівані проблеми.

Мати раптом сказала:

— Стій!

— Що? — не зрозумів Білл.

— Не годиться господарю першому в хату заходити.

— Чому?

— Чому-чому... Тому що чужі люди його будували, хтозна, що вони робили... — вона стурбовано озирнулася навкруги. — Тваринки якісь тут є?

— Які тваринки?

— Не знаю, свійські. Песик чи кицька, чи, може кури, кролики, що завгодно.

Батько кивнув, погоджуючись. Білл гмикнув і розгублено почухав потилицю:

— Не знаю, зараз пошукаю, може вполюю когось. — Хоча кого можна сподіватися вполювати на віддаленій фермі, з якої вже давненько виїхали господарі.

Саме після цього Білл і вимушений був оглядати усі закутки великого двору, поки не почув із сараю оце пискляве «няв». Розбираючи кучу мотлоху у пошуках втікача, він завбачливо перекладав речі на дві сторони, щоб заблокувати напрямки можливої втечі і врешті опинився таки сам на сам із затиснутим у кут кошеням, яке вигнуло спину і люто сичало.

— Знайшов! — крикнув Білл радісно і обережно взяв свою знахідку на руки. — Ти диви! Дряпається!

Кошеня одразу вчепилося в сорочку і занявчало, але Біллові це вже не заважало. Головне — виконати забаганку матері. Але на цьому проблеми не скінчилися.

— А чому ти нас не попередив, що будуть входини? Треба ж хліб, рушник. Щоб усе за звичаєм.

Білл зовсім розгубився. Він, народжений в Америці, навіть не уявляв, що його сюрприз вимагатиме до себе таких складних і незрозумілих речей.

— Ну, хліб, не знаю... Я взяв обід для нас. Там є пиріг. Пиріг підійде?

— З чим пиріг? — пожвавішав батько, який, певно, зголоднів.

— З куркою. В багажнику скринька.

Батько схвально кивнув та пішов до машини. За якусь хвилину він повернувся із плетеною скринькою в руках. Мама відкрила її та видобула круглий пиріг з куркою. Подивилася на нього критично, зітхнула, потім зняла з голови хустку, обернула нею пиріг та вручила чоловікові:

— Тримай!

Він послухався. Але і це було іще не все. Мама заозиралася, немовби шукала іще чогось. Потім полізла за пазуху і видобула назовні свій натільний хрестик.

— Годилося б ікону. Але, гадаю, і хрестик згодиться. Як скажеш, Петре?

— Згодиться, — кивнув чоловік.

— Ну, тепер можна заходити, — мати підійшла до порогу. — Пускай кицьку, — скомандувала вона.

Білл відчепив від сорочки перелякане кошеня та обережно поставив на поріг. Рудий знайда одразу заспокоївся, нахилив голову, немовби роздивлявся щось, і зробив крок у новий дім.

— Хай на ньому все й окотиться, — пробурмотіла мати. — Тепер ти, — скомандувала вона чоловікові. Той переступив поріг і зупинився. Слідом, з натільним хрестиком в руках, зайшла сама і перехрестила усі кутки хати.

Білл зачаровано дивився на це.

— А мені вже можна?

— Звісно, можна. Чого ти там стоїш? — здивувалася мати. — Заходь, показуй, де тут що.

Дім був невеликий, але затишний — чотири спальні на другому поверсі, вітальня та кухня. Ну й, звісно, тераса — розкіш, не доступна більшості у галасливому Йонкерсі.

— Фіраночки треба, — бурмотіла мати, обходячи нові володіння. — Не годиться, щоб чужі люди в хату заглядали.

— Звідки ж тут чужі люди? — засміявся Білл.

— Ой синку, волоцюг скрізь вистачає.

Потім вона взялася керувати підготовкою до обіду, і хоч все було зібране ще у місті — тарілки, бокали, вино — тільки виклади на стіл, все одно процес підготовки перетворився на метушню, зітхання та охкання.

Врешті-решт усі всілися на терасі, Білл розлив вино, а батько розрізав пиріг.

— Ну, хай пан Бог благословить!

Їли із велетенським апетитом, виделки гучно стукали об тарілки — чи то далася взнаки дорога, а чи несподіваний вилив емоцій.

— Синку, ти й справді заробляєш грубі гроші? — перепитав батько, начебто ще раз перевіряючи.

— Ну не такі вже й грубі. Але вистачає.

Батько засопів:

— Бо нам би корівок прикупити. І льоху. Га?

Білл засміявся:

— Прикупимо, татку, прикупимо.

— А коли ти нам жінку привезеш? — перебила мати. — Бо вже тридцять років маєш, гроші заробляєш, то треба й жінку брати.

— Треба, — кивнув батько.

Як і всі діти, Білл не любив подібних розмов, тому замість відповіді смикнув плечем.

— Ну а дівчата гарні у вас там є? — якщо мама взяла курс, її вже було не збити.

— Та є, — Білл чомусь одразу пригадав натурниць, які й справді були гарні, але мамі про ці деталі знати було не конче.

— А є така, щоб ти вподобав?

Білл невдоволено закотив очі, коли раптом прийшла допомога.

— Няв! — почулося з долівки, з-під самих його ніг.

Руде кошеня, яке першим заходило в дім, стояло біля столу і вимогливо дивилося на господарів.

— Ти диви! А я гадав, утік, — здивувався батько.

— Голодне, — зауважила мати.

Білл вломив добрячий шмат пирога з куркою та поклав перед кошеням. Воно принюхалося, а потім накинулося на пригощення з апетитом добрячого пса.

— Приживеться, то буде з нами, — батько й собі вломив шматочок та поклав перед кошеням, неначе пожертву.

Білл видобув олівець, блокнот і одразу почав швидкими штрихами замальовувати нового співмешканця над пирогом.

— Ну, тоді його назвати треба, — мати завжди думала наперед. — Як назвеш?

— Я? — здивувався Білл, не відриваючись від малювання.

— Ну, ти ж його знайшов, тобі й називати.

Білл замислився.

— А давайте Міккі. Я працюю на Міккі Мауса. То хай буде Міккі.

— Міккі, — повторила мати, немовби пробуючи ім’я на смак.

— Уперше чую, щоб кицьку називали на честь миші, — пробурмотів тато і почухав кошеня за вухом.

Насправді робота на Міккі Мауса займала не лише весь час, але й усі думки. Особливо зараз, коли перед художниками постала задача нечувана і просто неймовірна — створити повнометражний мальований фільм із велетенською кількістю героїв. Свої нові обов’язки супервайзера Білл сприйняв настільки серйозно, що практично днював і ночував у студії. Він навіть закинув заняття з класичного малюнку, на які регулярно збиралися аніматори. Оголені натурниці лише творили гармидер у голові і аж ніяк не були схожі на гномів, якими Білл зараз опікувався. А мама ще питали, чи є дівчата, які подобаються! Які там, в біса, дівчата, коли треба малювати гномів!

Мудрик був ватажком усієї команди краснолюдків, а значить — найрозважливішим і найрозумнішим. Його образ дався Біллові досить легко, бо мудрість — це передусім окуляри і високо підняті брови над ними, що відкривають обличчя глядачеві. Борода акуратна, не дуже довга — такий собі добрий дідусь, що одразу викликає симпатію в жінок та дітей. А от з Буркотуном справи йшли повільніше. Це був найскладніший персонаж серед гномів, мабуть, саме тому Титла і взявся за його розробку особисто. На Буркотуна у картині чекала унікальна трансформація: від неприємного, вередливого старигана до милого, закоханого дідуся-кульбабки, а значить одне обличчя мало містити в собі два. Білл довго міркував, псував папір замальовками, аж поки вирішив відштовхнутися від іншого полюсу — Білосніжки, адже саме з нею повинен найбільше контрастувати Буркотун. На щастя, колеги вже визначилися з прототипом своєї героїні, і коридорами ходила сама — у сукні з великим коміром та пишною спідницею — Білосніжка, а насправді Марджі, дочка аніматора Бельчера. Білл приходив подивитися, як вона позує для художників, як танцює з удаваними гномами перед кінокамерою, а потім уважно вивчав розкадровані результаті зйомки та перші ескізи головної героїні. Саме тоді він і відчув, що головними мають стати дві складові образу Буркотуна — брови та ніс. Виразні брови мають давати цілу палітру емоцій, а ніс то підніматися зверхньо вгору, то погрозливо нависати, щоб врешті-решт перетворитися на милу пампушечку.

Білл уважно вивчив власні брови — ні, для Буркотуна вони не годилися, потім роздивився брови Беббіта, Ласка, Нетвіка — ні, у них бракує польоту. І раптом згадав, як сам Дісней показував їм уперше Білосніжку на зборах, і як його брови літали вгору-вниз.

— Те, що треба! — вголос сказав він.

— Ти про що? — Арт відірвався від малювання злої мачухи.

— Позичу брови у боса.

— Для Мудрика?

— Для Буркотуна.

Беббіт засміявся.

— Він тебе не зрозуміє.

— Чому? Це все його, — Білл показав руками навкруги. — І студія, і фільми, і Білосніжка, і гноми. А коли у його гнома його брови, хіба це погано?

Ну а за носом довелося взагалі відправитися на ринок. Викликаючи здивовані погляди фермерів, Білл годинами перебирав картоплини, але усі вони були занадто правильними, — що поробиш, кожен продавець виставляє на прилавок найкращий товар. Редиска теж не підходила. Редька виглядала занадто гарною, неначе намальованою. Батат — от що мало підійти. Перебираючи величенькі коріняки солодкої американської бульби, Білл кинув погляд поруч і раптом побачив його. На прилавку лежав бурячок. Саме той. Саме він. Саме такий, що мав стати носом Буркотуна.

— Гей, містере, вас цікавить буряк? То візьміть тут, — фермер одразу опинився поруч із цілим ящиком свого товару.

— Ні, я шукаю натуру, — похитав головою Титла і раптом підніс свою знахідку до обличчя фермера. — Ви дозволите?

Той розгубився, а Білл, скориставшись цим, пристроїв бурячка фермерові просто до носа ще й покрутив сюди-туди, оцінюючи ракурс.

— Буряк не дурак, на дорозі не росте, — пробурмотів він.

— Містере, що ви робите! — фермер, зрозумів, що з нього кепкують і відштовхнув руку художника.

Дядько образився, а тому категорично відмовився продавати один коренеплід, тож Біллові довелося заплатити одразу за трійко, але з собою він забрав лише його — саме того, що мав стати носом Буркотуна.

Як не дивно, але брови Діснея дуже пасували до носа-бурячка. Ці прикраси дуже оживили гнома, і Буркотун одразу виокремився з компанії товаришів. Білл розмалював його у різних ракурсах та різних станах душі — сердитого, збентеженого, зацікавленого, ображеного. Однак мистецтво аніматора полягає у переході з кожного такого стану до протилежного. І ключовою сценою для Буркотуна залишався поцілунок Білосніжки — тоді його обличчя повинно було змінитися від зверхнього та суворого, до зачарованого, і все це через раптове здивування. Одне слово, цілий шквал емоцій. І саме цей шквал не давав Біллові спокою. Одного разу він навіть запитав у Арта:

— Чуєш, а у твоєму трактаті з психології Гуфі немає нічого про поцілунки?

Арт занепокоєно подивився на друга:

— Ти забагато працюєш.

— Ні, я серйозно. Уяви, що Гуфі раптом поцілувала Білосніжка.

На губах Арта промайнула легка посмішка:

— Старий, кому може спасти на думку поцілувати Гуфі? І вже точно не Білосніжці, тому що вона з іншого мультфільму. А в чому проблема?

Білл, як міг докладно, пояснив суть питання. Арт вислухав і почухав потилицю:

— Це й актору непросто зіграти. Слухай, може, запропонувати босу запросити Кларка Гейбла?

— Це не його репертуар. І потім, ЕмДжіЕм ніколи не дозволить йому прийти до нас.

— Справді. Але без актора тут ніяк, — резюмував Арт, лише додавши Біллові головного болю.

Йому навіть снитися почала Білосніжка. Неначе сам він — Буркотун, і під час поцілунку намагається підгледіти за цим у дзеркало, а те у відповідь тільки противним голосом рипить: «Хоч обійди усі світи, красивішої не знайти!»

Білл настільки занурився у роботу, що практично припинив звертати увагу на те, що відбувалося навкруги. Тому коли одного разу він схилився над своїм столом у студії, намагаючись відновити побачений сон та покласти його на папір, не зміг зауважити, що у кімнаті з’явилася ще одна особа. Зосереджений на малюванні, він не почув легких кроків, які наближалися до нього, та легкого шепотіння, що прокотилося над сусідніми столами. І лише коли відчув на щоці легкий доторк ніжних губів та гаряче дихання, здригнувся та здивовано підвів голову.

Поруч стояла дівчина, одна з натурниць, що їх малювали на майстер-класах. Її розкішні червоні губи привідкрилися у посмішці, а очі блищали задиркувато. Арт Беббіт за сусіднім столом буквально заходився від реготу.

— Бачив би ти своє обличчя! — у паузі між нападами сміху промовив він.

Білл подивився у дзеркало, що покривало стіну над столом. І справді, вигляд він мав збентежений — щоки почервоніли, а очі за окулярами не могли знайти фокусу. Звичний до замальовування власних гримас, він тут-таки взявся до олівця, але Арт посерйознішав і вказав на кінокамеру, що стояла перед ним:

— Не поспішай. Все знято. Зараз здамо у проявку, і завтра ти все замалюєш, кадр за кадром.

— Це ти вигадав? — Білл усе ще не міг прийти до тями.

— Ну звісно. А Адрієн ласкаво погодилася допомогти. Дякую, Адрієн, — сказав він дівчині.

Та присіла у невеличкому кніксені.

Білл подивився на Арта, потім на неї:

— Дякую, Адрієн, — сказав він.

— Нема за що, — посміхнулася дівчина. — Завжди рада допомогти. Звертайся.